Ірина Жиленко. Щось зробилося з небом...

* * *
Щось зробилося з небом.
І це була тайна.
Дім, заглиблений в себе,—
тихо танув.
В глибині його — лампа
із породи сомнамбул
у гардиновій верші
пахла проліском першим.
Змита темними водами
ще неясних бажань,
повна ніжною згодою,
говорила душа:
«Все гаразд. Все збулось.
Не збулось — то ось-ось.
А не те, то щось інше, інакше...
Головне, щоб із вами траплялось
хоч щось,
Головне, щоб ми з вами
любили когось,—
і вже наше життя не пропаще.
Все, що з нами було,—  нам уже не болить.
Тільки фон, тільки тло,
на якому нам жить.
Все — і добре, й лихе —
переорем, не жаль! —
Кращим буде новий урожай».
Щось зробилось з землею.
О мудрість! О тайна!
Поле, знов невтоленне,
тихо тане.
Усміхнімось! Ну от —
все гаразд. Ріки вповні.
Ні турбот, ні скорбот —
переоране поле.
Щось зробилось зі мною,
урочисте і тайне.
Снігом літ — сивиною —
тихо тану...
Що ти робиш, о весно,
з небом, з полем, зі мною?
Як чудесно воскреснуть
із новою весною!
Посміхнутись, розтануть
і задмухати лампу.
Мокрий шпак на каштані
щось висвистує ямбом.