Ірина Жиленко. Кімната. Перший день весни

Сьогодні перший день тепла і світла.
Ми розчинили двері на балкон.
Найпершою фірапочка розквітла,
а потім — синій, волохатий сон.

А потім — синів сон, солодкий, свіжий
зарожевів при маминій щоці.
Все розцвілось: і килим нікудишній,
і доччині старенькі шкарбанці.

Ряхтіла у дзеркальному буфеті
захоплена пташина метушня.
І золотіло тепле сонце дня
в лискучому янтарному паркеті.

Я прасувала — молоденька мама.
А доня грала на роялі гами,
і спав синок, і мружив очі пес.
І вся кімната, стіл, віконні рами,
і темне крісло із часів Адама
горіли в синім полум’ї небес.

Насунулася хмара волохата.
І знову — блиск. Я знову зводжу зір.
І бачу в дзеркалі все ту ж кімнату.
А у вікні — все той же тихий двір.
Якісь там зміни.
Врешті, несуттєві.

Подумаєш, нові дахи й дерева.
Подумаєш, прасую вже не я,
а донечка. Вона сьогодні мама.
Подумаєш, терзає наш рояль
онученька, розучуючи гами.

І несуттєво, що стара і сива
сиджу я в кріслі.
Я у кріслі цім —
так непристойно й молодо щаслива,
аж лист од сина розцвіта в руці.

Нічого в цьому світі не змінилось.
Як пахне сон!
Як птаством день гримить!
От тільки зморшка в донечки з’явилась.
І я боюсь в якусь наступну мить
її побачить в сяйві сивини,
у кріслі; а онучку — біля праски.
І правнучку, що в перший день весни
(яка незадоволена гримаска!)
сідає за старезний наш рояль...
Де ж буду я в ту мить?
Де буду я?