Смислові контури поезії Ірини Жиленко
Олександр Яровий
Поезія Ірини Жиленко - від дебютної книжки «Соло на сольфі» до найновішої на сьогодні збірки «Пори року» — позначена певною парадоксальністю. Парадокс полягає в тому, що поетеса, «боліючи» болями суспільства, людини в суспільстві, уникає при цьому барабанного гучнопису. Концептуальне наповнення поезії І. Жиленко особливо прояснюється при ознайомленні з її есе «Homo Feriens» («Людина, що святкує»), надрукованим у кілька етапів журналом «Сучасність», починаючи з 1998 р. Прозовий виступ поетеси багатоаспектний: це й спогад про культурне тло 60-х, її публіцистичні фрагменти, й елементи щоденника. Нас, проте, цікавить і філософське осердя, що слугує ключем до розуміння всієї творчості поетеси, влючно зі збіркою «Пори року».
«Свято», сакралізоване як щоденний духовно вивищений стан людського існування — це сповідування принципів добра, добротворення, збереження людської гордості і гідності в найнесприятливіших обставинах, сковородинівське правило «задоволення малим» чи, простіше кажучи — здатність знаходити щастя в його найдрібніших повсякденних виявах. Навіть страждаючи, героїня «святкує», тобто лишається духовно збереженою, осяяною, знову ж — за Сковородою — «не спійманою світом». Отже, наявність «свята» (вживаємо це вже як оказіональний термін) не залежить від зовнішніх обставин.
Другий вихідний пункт авторської поетичної концепції — людина як вічна самоцінність, незалежна ні від епохи, ні від ідеологій як, знову ж таки, суто зовнішніх обставин. Дозволимо собі зацитувати прозовий авторський коментар із «Homo Feriens» — його поетичний адекват «розлитий» по творах аналізованої збірки.
«Радянська ідеологія прищеплювала нам думку, що ми — лише гвинти державної машини. Американська нахабно твердить, що ми — лише споживачі речей... Крайня національна ідеологія вважає свого громадянина лише «моментом історії України». І всі три ідеології позначені неприхованим антикультурництвом. Я не гвинтик, не споживач і не момент історії. Я — людина».
Твори збірки, а особливо поема «Ілюзіон», перевертають, кажучи просто, з ніг на голову уявлення більшості людей про «реальні» й «примарні» цінності світу. Ілюзіон — це навколишня дійсність із деформованим уявленням про мораль і щастя. Справжнє для героїні — це світ її щастя, сформований домашнім затишком, улюбленими книгами, музикою, зрештою — писанням власних віршів, себто тими духовними радощами, які можуть виглядати дивацтвом у прагматичному метушливому сьогоденні. В поемі є два дуже показові образи, які вдало ілюструють протистояння світу справжніх чудес, світу багатства людської душі та світу раціоналістичного, який, власне, і є абсурдистським ілюзіоном. Перший образ — це кілька рядків про самогубця, який падає із даху, проте героїня незворушно «віщує»: «Виживе. Нас люблять чудеса» Так і стається: бідолаху рятує замет, що слугує метафорою чудесного духовного порятунку навіть на грані відчаю. Другий образ майже поруч підкреслений зоровою геометрією — фольклорне яйце-райце, символ прихисту душі, який, хоч і вимріяний, для героїні реальніший за світ чистої аморальності та минущої політичної тріскотняви.
Недаремно критика ще від перших книжок І. Жиленко відзначала «безпосередність жіночого ліризму» в цих поезіях. Жіноча м’якість, великодушність героїні розпросторюється навіть на її антиподів — нових господарів життя, обмежених скоробагатьків: «Господи, вони болящі. // Не карай їх. // Xай гребуть».
Маємо зазначити принагідно, що звертання поетеси до істин Біблії, до християнських постулатів не є для цієї поезії «модним віянням», зважаючи на щирість емоційної наснаги. Зрештою, цю рису жиленківської поезії відзначав три десятиліття тому Б. Олійник: «Як на мій погляд, Ірину Жиленко з-поміж багать інших поетів вирізняє її стовідсоткова щирість, довіра до читача, розкритість аж до нещадності».
Світ героїні виразно поділяється на «ми» і «не ми». Очевидно, зайве буде схематизувати ці дві протилежні категорії: скажімо, «ми» — це «маленькі люди чи літні жінки, чи поети, а «не ми» — це нувориші або безпринципні аморальні типи. Скоріше, «ми» — це люди тонкої душевної організації, «дорослі діти які не втратили прозорості почуттів та максималістської, аксіоматична відданості позитивним буттєвим настановам. Кажучи словами поетеси, це ті хто «має слух», а не просто вуха, тобто яскраві творчі особистості, що більше довіряють власному внутрішньому голосу, а не колективному скандуванню. Опоетизовані І. Жиленко «ми», «діти під дірявою парасолькою краще за «дорослих» з протилежного полюсу розрізняють, де справжні втіхі й радощі життя, а де дешевий, облудний «ілюзіон»:
Бо такі ми є. Паяци. Бомжі. Виживем.
Міль житейська. Польова роса. Нас люблять чудеса.
Почуття, які передає поетеса в циклі з промовистою назвою «Літня жінка восени», не виглядають традиційними плачами за молодістю. Вишукувати на кожну пору життя свою «добру погоду», радіти життю та світові як Божому творінню — це, власне, є гаслом і талановитою здатністю героїні. Світ — чудесний у будь-якому віці людини, на будь-яку історичну пору: «Все і дійшло. Усе — окрім казок, // Єдиного, що в цьому світі путнє», — констатує поетеса у вірші «Старіє сад».
«Силоміць зчеплені», кажучи за І. Франком, асоціації, різностильові поєднання формують неповторну тональність: «...Так безсмертно брехали // Галчинський і Мендельсон»...
Закономірно, що філософічне примирення героїні з «осінню» не виключає зворушливо-ностальгійних апеляцій до днів юності. А це — шістдесяті і шістдесятництво («За золотими вікнами зірок»). Є конкретна часова прив’язка, згадуються конкретні діячі цього періоду (інтимно, дружньо, — за іменами), зоештою, вірш несе присвяту шістдесятникам — але не має ні мемуарного, ні публіцистичного нальоту чи будь-якого іншого невластивого голосу поетеси «приземлення». Чому? Бо І. Жиленко не зраджує своєму принципу переплетіння «земного» з «небесним». Тих друзів, що відійшли у вічність, вона «поселяє» в (Києві космічному, небесному, «за золотими вікнами зірок». Там вони не старіють, спостерігають за земним життям і, вочевидь, чують звертання героїні із «земного Києва»:
... В земному Києві така стара я стала! Така ж яскрава посмішка у Алли!
А вам Господь років не добавля. Такий же чорний чуб у Василя!
Така зажура та ностальгія у цьому вірші перегукується з мотивом постійної пам’яті про своє земне, поетичне призначення, як, можливо, й певне зобов’язання перед тими, хто відійшов і до кого звертається авторка:
А я віршую...
Бо сказав Світличний:
«Іриночко, без віршів не приходь»...
Отже, для Слова немає живих і мертвих, їх розділяє тільки «земна» й «небесна» географія.
Зворушливим постає в поетки образ Києва (зокрема, у вірші «Старий Поділ»), покинутий подільський будинок, «домочок», що став, либонь, лише притулком для волоцюг, порівнюється з гармонією (інструментом): варто лише натиснути кнопки дзвоників, і десь «за дверима небес» тужно відгукнуться колишні мешканці, нині вже фантомні для земного світу «Харченко, Розенберг і Коновалов Р.К. ...».
Незважаючи на природні елегійні нотки, збірку «Пори року», проте, можна назвати підкреслено виразним запрограмованим маніфестом оптимізму. Її життєрадісна й життєстверджуюча тональність підводить читача до розуміння авторської концепції: щастя для людини — в тих речах, що є вічними й прекрасними. «На світі існує тільки Поезія і нічого, крім Поезії, — сказала І. Жиленко в одному інтерв’ю. — Все інше — тлін і зникання». Вічність життя, вічність доброго людського діяння на землі утверджені поетесою в рядкові ще раннього вірша з характерною назвою «Весна (Ода до радості)», який набуває девізного звучання і для даної книги й для всієї творчості Ірини Жиленко: «Пишу. І сміюсь. І живу на землі!»
Л-ра: Слово і час. – 2000. – № 10. – С. 45-47.
Твори
Критика
