Вікно у сад Ірини Жиленко

Наталя Кучер

3 серпня минув рік, як поет-шістдесятниця Ірина Жиленко відійшла у Вічність. Все своє життя вона творила яскравий поетичний світ, наповнений глибинною людяністю, простотою і витонченою естетикою. В нашій культурі залишила біля двадцяти книг поезії та величезний том мемуарів «Homo feriens» — книгу про себе і друзів-шістдесятників, людей, які святкують радість творчості. Трагічні колізії доль побратимів Івана Світличного, Василя Стуса та Євгена Сверстюка її оминули, але вона по праву належить до тих, кого система не змогла переінакшити (Л. Тарнашинська). Як говорив Василь Стус, в шістдесяті-сімдесяті роки Ірина Жиленко своїм окремішнім голосом «чинила етичний подвиг».

Всі її книги глибоко автобіографічні. З кожної сторінки виразно проступає багатство особистості Ірини Жиленко — безмежна любов до України, кохання до чоловіка, невтомна робота над собою, служіння рідним і близьким, стиль життя з міфілогізацією Дому — все одухотворено і оспівано нею. Критик Анатолій Макаров зауважив, що в нашій поезії другої половини ХХ століття ніхто з такою любов’ю і відданістю не творив образ Дому, як Ірина Жиленко. Дім, свято життя, будні як ярмарок чудес — основні теми, які мандрують із збірки до збірки.
Але є ще одна тема, яка була від першого дня і з роками набирала нового осмислення і звучання. Це тема Саду Ірини Жиленко.
Дитинство і юність поета пройшли в «київських палісадах, розкошах бідноти» на Микільсько-Ботанічній, у «райських кущах Ботанічного саду». Вже в першій збірці «Соло на сольфі» 1965 автор пише про себе, «пахучу садом, айстрами вологими». В «Автопортреті в червоному» 1971 — в поезіях «Герань», «Тюльпани», «Прокинутися з повним домом щастя», «Сьогодні Спас» і «Сад» — сад вже виступає як прекрасна реальність буття, в якій поет Ірина Жиленко є бажаною і любленою. Сад — це коханий: «Я вчора йшла крізь яблуневий сад / Він цвів. І сонце відцвітало в нім. / І був над садом малиновий німб, / А я ішла, щоб не прийти назад. // Я вже збагнула: він мене кохав, / Цей сад. І я попалась, бо єдина!»/
Саме в цій книзі вперше з’являється образ вікна, відкритого у сад: «Розкрити вікно в пломеніючий сад. / І в чистому зшитку найперший свій вірш написать» («І світла алея»). Образ вікна у сад стане знаковим для всієї творчості. «Один погляд на вікно був мені ковтком повітря, доторком прохолодної Божої долоні до чола. Виходом із безвиході. Я трималась за вікна. Я була при вікні. Розчиненому», — напише Ірина Жиленко через багато років.
Книжка поезій 1978 року має назву «Вікно у сад». Це запрошення у райський сад любові, відлуння «Пісні Пісень», відкритість у вікно душі самої Ірини Жиленко. Сад стає головним героєм книги. Сад — це її любов і душа, навстіж розкрита для коханого. «Я не людина, я — вікно у сад», — усвідомлює себе не лише жінка, а і поет. Ірина Жиленко прагне залишити пережиті миті щастя. «Як заздрю я отій маленькій жінці / із кольоровим садом в голові» — такою щасливою родинним життям, трохи відсторонено споглядає себе поет в «Етюді з виноградом».
Водночас саме в цій книзі чи не вперше починає звучати такий притаманний саме їй мотив прозирання життя у вічності. І починається ця тема з поезії «В той день було так тихо на землі», в якій передано стан перебування на межі життя і смерті внаслідок хвороби. Як глибоко мисляча людина і поет з граничною вразливістю, Ірина Жиленко описала свій стан вкрай детально: як вона чула голос, який наказував їй не оглядатись і що за тим відбувалось. «Я довго йшла. Все ближче небеса…/ врятована! Земне скидаю рам’я. / Ще кілька кроків — і небесна брама. / О, тільки би не глянути назад! // І ОЗИРАЮСЬ… / О вікно у сад! / О книга на гарячім підвіконні!». І тут ми бачимо, що саме сад і культура — ті цінності, які повертають її на землю.
У цій же збірці в поемі «Цар Колос» поет ототожнює сад із раєм. «Пішла у царствіє жоржин, / в троянд і маків милосердя», — пише вона про Катерину Білокур. Маки милосердя — це той мотив «гуманної естетики Ренесансу» (В. Моренець), який пройде через всю творчість Ірини Жиленко.
З початку сімдесятих років родина Ірини Жиленко теплу пору року проводила у Халеп’ї, мальовничому селі на Київщині поблизу Дніпра, де чоловік, письменник Володимир Дрозд, придбав маленьку хатку. Ця садиба стала для поета Ірини Жиленко земним раєм. «Мала господиня великих городів» щедро поливала сад водою з криниці, а поезію — золотим дощем на папері. Деякі з її текстів можна назвати поетичними шедеврами, як от «Бджола у бурштині» із книги «Дівчина на кулі» 1987 року. Протягом багатьох років Ірина Жиленко окроплювала пахощами свого Халеп’я виснажених задушливою атмосферою, спраглих справжньої поезії читачів. І вони вдячно чекали нових книжок і одразу ж розкуповували їх у книгарнях.
Відверта зі своїми читачами, Ірина Жиленко вперше відкриває таємницю свого саду, власне те, про що найпроникливіші здогадувались, в книзі «Чайна церемонія» 1990 року. Першу дію вона розташовує в саду. Що ж це за сад, «повний музики і ласки»? «Три дерева і кущик хризантем/ був закутком, захланним, вогким, темним / в міськім дворі. / І глухо нависав над ним — балконом — сірий дім старий. // три кроки до сарая, три назад. / Оце і все. В цих межах і твори, / поете, свій безсмертний вічний сад».
В цих межах вона і плекала свій сад — любила чоловіка, ростила дітей, доглядала дім, обробляла город, а у вільні хвилини занурювалась у внутрішній сад і об’являла його на папері. Він ставав щоразу виразнішим і яснішав разом із нею. Збірка поезій 1999 року «Пори року» вже позначена мудрістю поета, якому природа розкриває свої таємниці. Ці таємниці пов’язані з простими на перший погляд речами: «Мені дерев відома доброта. / Вони на мудрих Гуліверів схожі / не ходять не тому, що неспроможні,— / а щоб не наступити, боронь, Боже,— / на квітку, на дитину, на кота… («Дерева»). Це ті цінності, на яких тримається світ.
І в цій збірці, назва якої поєднує музику і природу, звучить мотив споглядання життя у вічності: «Колись я допишу рядок останній / осіннім золотом, що вичавлю з пера. / Мене з вітрини мій Господь дістане, / обдмухає і забере у рай / не раювати — вина пригубляти —/ куди мені! Але найміть мене / сад поливать, в’язать святим кашне / і Діккенса читати янголятам». («Колись я допишу рядок останній»). І знову сад і книга — це ті коштовності, які поет хоче бачити у вічності.
Справжнє осяяння тонкого поета і мудрої людини пережито в поезії «Прогулянка по краю»: «Бачу я в камені — саду присутність. / А в тому саді — присутність небес». Тут, як і у всій творчості, Ірина Жиленко продовжує традиції духовності української поезії, закладені ще в книзі «Сад Божественних пісень» Григорія Сковороди.
Остання збірка Ірини Жиленко «Світло вечірнє» 2010 року закінчується поезією «Вікно у сад ІІ». Вона ніби обрамлює нею свій поетичний світ і завершує життя.

Помру. Зачиниться вікно у сад.
Але, можливо, залишиться сад.
Коли ж і сад полине в небеса —
Залишаться слова: «Вікно у сад»

Слова не мруть. Не йдуть
в останню путь.
Живуть собі — то й хай собі живуть.
І ждуть свого часу, як жде зерно.
Як жде в глибокім погребі — вино.

Колись промовить Бог: «Вікно
у сад…» —
запломеніють синню небеса.
І білий сад зійде на землю знов.
І в білий сад розкриється вікно.

І жінка з мирним іменем Ірина
Прокинеться і пригадає рими.
Це буде в квітні. Аркуш на столі,
Перо і чай в зеленій піалі.

Щовіку сад мій буде воскресать
З веління трьох вічноквітучих слів.
І кожну вічність буду я писать
Про світле щастя жити на землі.