Ім’я в структурі роману Дж.Ф. Купера «Останній з Могікан»
О. Горенко
Інтерес романтиків до людини в усьому розмаїтті її проявів не міг не позначитися на концепції імені, що перетворювалося на межову категорію, оскільки ставало точкою перетину зовнішнього і внутрішнього світів, специфічно відбивало сутність людської натури. У творчості Дж.Ф. Купера це поняття стає цікавою пошуковою базою для дослідження, оскільки воно включає весь спектр естетичних, ідейно-художніх, психо-філософських та цивілізаційних принципів, притаманних Куперу як письменнику, історику та моралісту.
Доцільно розпочати з розгляду цивілізаційних поглядів Купера. В його національній епопеї про Шкіряну Панчоху, і це в достатній мірі притаманно і роману «Останній з Могікан», однією з провідних тем стає протистояння між природою і цивілізацією. Для письменника природа, крім матеріальної та естетичної цінності, мала ще й морально-етичну. Оскільки американський романтизм знаходився під сильним впливом деістичних ідей французького просвітництва, людське життя уявлялося в системі взаємозв'язку між Богом, природою та людиною. Природа часто вважалася мудрим учителем людства, інструментом Божественного провидіння. До широкого діапазону компонентів природної парадигми Купер включає і побут життя червоношкірих, який хоча й характеризується подекуди жорстокістю, дикістю, агресивністю, попри те не вступає у конфлікт із самою парадигмою, щільно укладається у її рамки. Під цивілізацією, звичайно, мається на увазі цивілізація білих. Соціальні, економічні та моральні негаразди цієї цивілізації не акцентуються в цьому романі, як це, наприклад, має місце у «Прерії» та «Піонерах». Тут цивілізаційні розбіжності подаються на ономатологічному рівні. Зрозуміти характер цивілізаційного протистояння допомагають імена, які стають справжніми індикаторами уподобань самого автора, показниками його морально-філософських орієнтирів.
Як відзначає Джоель Порте, американський дослідник національного романтизму, «представники цивілізації використовують імена як інструмент влади. Їхня мета - володіти природою, а не знати її. Неті ж бажає чути ім’я, надане озеру червоношкірими, мисливцями та рибалками, оскільки вони, напевне, називали місцевість тим іменем, яке підходить їй, нагадує її. Ім'я стає містком між красою природи та людською уявою». Підтвердженням слушності такого висновку можуть слугувати численні вислови Купера щодо підходів білих та червоношкірих до проблеми надання імен. Так, у романі «Останній з Могікан» автор терпляче пояснює читачам, що хоча «кожне плем’я індіанців мало чи то свою власну мову, чи то діалект, і хоча вони давали різні імена тим самим місцевостям, майже усі їхні назви були описовими стосовно цього об’єкта». А у передмові до цього самого роману він відверто звинувачує представників цивілізації у тому, «що вони своєю манерою спотворювати імена, надані абориґенами, звели нанівець їхню давню традицію». І в усій пенталогії взагалі, і в цьому романі зокрема, Купер обстоює думку, що індіанці дають більш влучні імена. І цей факт він пояснює не езотерикою, не містичною спорідненістю первісного мислення з якимись універсальними законами буття, а здатністю цих природних людей досконало вивчати навколишній світ, спостерігати та аналізувати його явища і лише згодом надавати ім’я, яке буде відображенням сутності речі.
На цьому самому факті наголошує і К. Леві-Строс, коли він порівнює формалізовані мови з так званими «примітивними» і відзначає, що в останніх «розгалуження понять пов’язане з пильною увагою до властивостей реальностей, справжнім інтересом до тих відмінностей, які тільки можна знайти. Це прагнення до об’єктивного пізнання складає один з найчастіше ігнорованих наукових аспектів мислення тих, кого ми називаємо «примітивними». Навіть якщо таке мислення рідко спрямовується на реалії того рівня, до якого прив’язана сучасна наука, воно все-таки включає схожі інтелектуальні дії та методи спостереження».
У тому ж разі, коли це стосується імені людини, то воно (ім’я) відбиває її сутність, характер, психологічні риси, стає психологічним типом, індикатором особистості. І саме ці аспекти імені привертають найбільшу увагу американського письменника. Як зауважив Стенлі Бенк, фахівець з американського романтизму, «Купер був старомодним романтиком, чиє бачення зливало індивідуальне у типові характери».
Письменник критично ставиться до християнських звичаїв давати імена і, мабуть, вкладає своє власне ставлення до цієї проблеми у вуста Неті: «Я сам прихильник імен, хоча християнські уподобання в цьому питанні набагато програють порівняно з дикунськими звичаями. Найбільшого боягуза, якого я зустрічав, звали Левом, а його дружина - ІІейшенс (Терпіння) менш ніж за хвилину наробила стільки галасу, що я ледь не втратив слух». Напевне, саме тому Купер уважно придивлявся та прислухався до індіанських звичаїв давати імена, бо у них цей процес відбувається свідомо. Американський романтик вбачає в цьому особливе вміння давати оцінку не лише окремим вчинкам, а й психологічним характерам загалом. І він вважає, що так і повинно бути. Не випадково його найулюбленіший герой Неті Бампо, чиє християнське ім’я соціально детермінується у більш пізньому романі «Звіробій» як незвучне та нешляхетне, більш відомий читачам під різними індіанськими іменами-прізвиськами. Він і Звіробій (Kill Deer), і Довгий Карабін (La Longue Carabine), і Слідопит (Pathfinder), і Соколине Око (Hawk-eye).
У цьому романі «Останній з Могікан» Неті - Соколине Око. І перш ніж познайомити нас зі своїм героєм, перш ніж назвати його ім’я, Купер пропонує портретну характеристику, причому головна увага приділяється саме очам, що «були невеликі, швидкі, розумні, неспокійні, постійно дивились то направо, то наліво, начебто в пошуках здобичі чи якоїсь несподіванки, чи може в очікуванні наближення ворога». І одразу автор наголошує, що «його зовнішність неначе випромінювала непохитну чесність». Як бачимо, для письменника ім’я відбиває як внутрішні, так і зовнішні якості людини, оскільки такі поняття, як душа, тілесна оболонка та ім’я тісно пов’язані між собою. І прізвисько Неті - «Соколине Око» - не єдиний цьому приклад. Так само мужність обличчя Ункаса, природність його манер переконують недовірливих Ллісу та Гейварда у благородстві його намірів, і його ім’я - Стрімкий Сохань у повній мірі відбиває шляхетність його натури.
Аналогічний підхід до людини у всій сукупності характеристик, що наявно представляють її, можна зустріти в праці російського філософа А. Лосева «Діалектика міфу». Відомий учений вважає, що «особистість неможливо уявити без її тіла, по якому видно душу». «Тіло не мертва механіка якихось атомів. Тіло - живий образ душі... За манерою говорити, за виразом очей, не говорячи вже про вчинки, я завжди можу дізнатися, що за особистість переді мною... Живе тіло є і залишається єдиною формою актуального виявлення духу в оточуючих нас умовах. Тіло - невід’ємна стихія особистості».
Щоправда, в останньому за часом створення романі-пенталогії «Звіробій» Купер дещо корегує свою думку. Роль неупередженого арбітра у питанні відповідності характеру і зовнішності він доручає недосвідченій дівчині Хетті, котра попри свою розумову неповноцінність, наділяється неабиякою далекоглядністю. При першій зустрічі з Неті вона цікавиться всіма його прізвиськами, бо вважає, що ім’я говорить про людину майже все. Водночас, порівнюючи чесноти Неті та Гарі Невсидючого (Гарі Марча), вона віддає повну перевагу останньому лише тому, що він гарний. Краса, фізична привабливість і здоров’я є найголовнішими для неї. Це в якійсь мірі перегукується з середньовічною християнською традицією, що була надзвичайно розповсюджена у Західній Європі XI-XII століть і полягала в тому, що краса автоматично вводилася до ранґу категорії моральної, і те, що було гарним, не могло не бути гарним, і навпаки. Для Хетті саме Гарі є взірцем людських чеснот. Але в кінці роману, знаходячись на порозі смерті, вона змінює свою думку і дає останню пораду своєму колишньому кумирові - намагатися бути схожим на Неті. Звичайно, що не зовнішність вона має на увазі.
Як свідчить цей приклад, ім’я-прізвисько стає більш точним індикатором людської натури, ніж зовнішність. Звичайно, що це є правильним лише за умов формування цього імені-прізвиська на підставі життєвого досвіду. Множинність імен-прізвиськ Неті відбиває його еволюцію, і від того, як змінюються його звички, від того, якого досвіду він набуває, змінюються його прізвиська, бо вони і повинні поспішати за людиною, відбивати її психологічний стан, професійний рівень. Тобто ім’я головного героя функціонує у пенталогії за правилами індіанців - воно змінюється відповідно до мінливої природи особистості. В індіанців стало традицією спочатку надавати родове ім’я (наприклад, Ункас), а потім згідно з особливостями поведінки присвоювати нове ім’я-прізвисько - Чингачгук (Великий Змій). І як відмічає Неті, це ім’я було присвоєно Ункасу за те, що він «розуміє усі хитросплетення людської натури і при цьому зберігає мовчання, але нападає на своїх ворогів саме тоді, коли вони найменше очікують на це».
У такому самому дусі, на підставі тривалих спостережень, надають індіанці імена своїм одноплемінникам і чужинцям. Данкана Гейварда за шляхетність, відкритість його характеру Чингачгук називає Відкрита Долоня (Open Palm). Ункас-молодший за швидкість і відважність отримує прізвисько Стрімкий Сохань (Bounding Elk). Одному з індіанців племені гуронів надається прізвисько Гнучка Тростина (Reed-that-bends) за його бажання уникнути будь-якої небезпеки. Як характеризує цього воїна ватажок племені, «вороги знають обриси твоєї спини, але не знають, якого кольору твої очі».
В індіанському середовищі ім’я стає візитною карткою, що повністю визначає основні якості свого власника. Як і у прадавні часи, ім’я тісно пов’язане з його носієм. І якщо бажають забути про людину перш за все забороняють згадувати її ім’я. У цьому романі це трапляється з Гнучкою Тростиною, котрому ватажок, перш ніж заколоти його за важку провину, каже: «Твоє ім’я ніколи не буде згадуватися у нашому племені. Воно буде забуте».
У структурі цього роману поряд з індіанськими іменами функціонують і імена християнські, які виконують тут уже дещо іншу функцію. Вони тісніше пов’язані з фабулою роману, виступають як ідейно художні компоненти, що діють вже на зовсім іншому рівні і за іншими принципами сприйняття. Саме імена білошкірих, чи ними надані, стають тією формулою, що несе всю інформацію про композицію роману та специфіку його ідейно-філософського змісту, тобто те, що її Флоренський назвав «внутрішньою інтуїцією», «внутрішнім концентром» усього твору.
Список християнських імен варто розпочати з Давида Гамю (David Gamut). Вже саме ім’я Давид зразу ж наводить на біблійні асоціації, на того самого царя Давида, з коліна якого починається родовід Ісуса Христа. І прізвище Гамю - явно французького походження - однокорінне з gamme - гама, тобто має музичне наповнення. І цей Давид Гамю, як і свідчить релігійно-музична конотація його імені-прізвища, за покликанням - інструктор із псалмоспіву, і як вважають деякі критики, «його функція комічна». Дійсно, певні гумористичні елементи присутні і у портретній характеристиці, і у деяких «неадекватних» вчинках персонажа, що його можна порівняти з дуже поширеним, особливо для літератури Відродження та Просвітництва, образом дурня чи простака. Цей персонаж виконував важливу авторську установку створювати «багатозначність романо-діалогічних ситуацій», оскільки своєю «нерозуміючою присутністю він відчужує світ соціальної умовності». Відтворюючи точку зору «простака», автор акцентує як об’єктивний, так і відносний характери навколишнього світу, що допомагає йому більш рельєфно відбити парадоксальність подій, їх одночасну логічність і абсурдність. Функція цього персонажа у романі так само амбівалентна, як і його ім’я. З одного боку, він начебто вибивається з контексту поданого сюжету (так і хочеться сказати, що він - з іншої опери), оскільки дійсно не відіграє ніякої ролі у перебігу подій, інколи автор наче забуває про нього. Але з іншого боку, у певні моменти основна увага концентрується саме на ньому - Давиді Гамю, на співакові і проповідникові, чиє завдання нагадати про Божественне провидіння, про силу Божественного почуття, про його гармонійність і величну довершеність. У найважчі хвилини Давид своїм співом поновлює сили основних героїв, наповнює їх вірою і надією. Тобто його роль дуже важлива ставати посередником між Божественним та цивілізаційним, а подекуди і природним, так само як Неті Бампо посередник між природним та цивілізаційним. Таким чином, це ім’я було ретельно продумано автором, оскільки в повній мірі відповідає ідейно-філософським поглядам самого Купера.
Ім’я Данкан Гейвард також у повній мірі відповідає схемі його функціонування у цьому творі. Слово Heyward поєднує два склади - «hey» та «ward», причому кожний із них може трактуватися по-різному. «Неу» може означати вислів радості чи подиву, в той час як «ward» має значення «опіка» чи то рух у напрямку значення першого складу. Таким чином Гейвард може інтерпретуватися чи то 1) як радісна (несподівана), сповнена дивними подіями опіка, чи то 2) як рух у напрямку радості (подиву). Усі ці значення реалізуються в контексті роману, оскільки функція Данкана - опікуватися доньками майора, і цей процес дарує йому і радість спілкування з Алісою, що в неї він закоханий, і подив, тому що весь час він повинен, ризикуючи своїм життям, рятувати її та Кору. Жодного іншого навантаження він і не має. Все з математичною точністю вивірено діапазоном значення його прізвища.
Центральну роль у цьому романі відіграє підступний індіанець Маква - Хитрий Лис (Maqua-Le Renard Subtile). Причому Маква то його індіанське прізвисько, а Хитрим Лисом його вже прозвали канадські офіцери, з якими він спочатку таємно, а потім відкрито співпрацює. І оцей Ренар в силу подвійності свого імені відіграє в сюжеті твору найскладнішу і найактивнішу роль. Він стає основним каталізатором подій, тією пружиною, тим стрижнем, що на ньому тримаються ідейно-філософський, морально-естетичний та авантюрно-пригодницький рівні роману.
Спочатку він виступає як такий собі Маква, котрий начебто всім забов’язаний англійським солдатам, а насправді люто ненавидить їх за несправедливе покарання. Цей Маква-провідник навмисне заводить доньок того самого майора, що віддав розпорядження про його покарання, у пастку. І коли Хейвард цікавиться, яким чином вони опинилися зовсім в іншому місці, він з викликом йому сповіщає, що ім’я його зовсім не Маква, а Хитрий Лис. Тобто він мотивує свій вчинок специфікою свого імені, яке спонукає його на всілякі хитрощі і підступність. І тим самим декларує свою ненадійність. Гейвард не хоче сприймати цей факт за данність, інтуїтивно він бажає навернути зрадливого індіанця до його попереднього імені і тим самим поновити status quo, оскільки дуже гостро усвідомлює всю безпеку свого становища і тих дівчат, що їх він оберігає. Але Маква вже остаточно перетворився на Ренара, і коли відчуває небезпеку, то миттєво зникає, підтверджуючи ще раз своє право на це ім’я. Для дикого червоношкірого воно означає тільки порівняння з природними якостями дуже хитрого звіра, на якого важко полювати, але і для французьких колоністів, і для англійців воно означає набагато більше. Це ім’я стає прецедентним, оскільки воно пов’язане з «добре відомими текстами та ситуаціями, про які знає більшість представників певної нації». Хитрий Лие-Ренар - був героєм середньовічного французького епосу і став популярним літературним персонажем, що втілював не лише хитрість, кмітливість, винахідливість, але й хижість, безпринципність, безжалісність, егоїзм, жадібність, підступність, лютість. Кілька разів різні персонажі - Данкан, Кора - з гіркотою відзначають, що він у повній мірі заслуговує на це ім’я. З того моменту, як він відкриває своє друге прізвисько, вся ініціатива переходить до нього, а Неті Бампо, Ункас та Великий Змій тільки намагаються протидіяти йому.
ІЦе один аспект в ономатологічній інтерпретації ролі та функції цього центрального персонажа проявляється у тісній взаємодії з іншим іменем - Кора. Кора - старша донька майора Манро, і цікаво, що Купер дав їй таке відоме міфологічне ім’я, яке вже стало архетипом. Кора це Вічна Діва, вічний символ краси, чистоти, дівочості. Це ім’я працює на фабулу роману, що кілька разів повторює одну й ту саму міфологічну ситуацію - викрадення Діви-Кори і її звільнення. Цей мотив викрадення має певну міфологічну циклічність - перше викрадення Кори і Аліси та їх врятування, друге викрадення і значні зусилля, які стають успішними лише наполовину, і третя спроба звільнити Кору з печери-підземелля, яка призводить до її смерті, тобто вічного ув’язнення у країні мертвих. Роль Гадеса у цих перепетіях виконує той самий Хитрий Лис, який знову повертається до свого імені Маква, але постає перед читачем у зовсім новому вигляді. Це свідчить про те, що ім’я для Купера набуває характеру якоїсь найбільш виразної риси, яка, тим не менше, не вичерпує сповна всієї складності людської натури. І Маква-Ренар є цьому вдалим підтвердженням. Цей новий Маква вже не брехливий зрадник, він повноправний ватажок свого племені, людина жорстока, хитра, підступна, але й не позбавлена внутрішньої шляхетності. Письменник навіть порівнює його з «легендарними героями античних поезій». І більше того, коли він змальовує його у темряві власної хижі, яку освітлює непевне полум’я згасаючого багаття, то в цю мить він виглядає як «справжній Князь Пітьми, що замислив щось зле». Тобто автором дуже майстерно створюється індіанський прототип міфічного героя, напівбога, а може, і бога Гадеса, котрий прагне назавжди вкрасти Прекрасну Діву. Маква-червоношкірий представлений в опозиції до культури білих, так само як і царство Гадеса з його червоно-чорними кольорами протиставляється земному життю.
Хоча у романній площині всі начебто більше турбуються про Алісу, маленьку, беззахисну, тендітну та лагідну, на першому плані завжди - Кора. Кора мудра, Кора турботлива, Кора гнівлива, Кора вразлива, патетична, терпляча, покірлива. До речі, кілька спостережень можна зробити стосовно її покірливості. Коли після другої спроби звільнити її Маква-Гадес відмовляється від усіх умов і вигідних пропозицій обміняти її і залишає за собою право володіння Корою, остання, як покірлива рабиня, слідує за ним. І в цій ситуації отой ореол мучеництва, що його Купер хоче надати їй, виглядає дещо штучно. Бо ж раніше Кора ладна була вбити себе, аби тільки не дістатися Макві, і лише любов до Аліси застерігала її від згубного кроку. А зараз, коли вирішується тільки її доля, вона перетворюється на Кору терплячу. Принаймні огиди в її ставленні до Макви вже не відчувається. Вона все більше наближується до ІІерсефони. Та й в очах дикуна Макви злоба дивним чином змішується із захопленням, коли він дивиться на неї.
Під час третього переслідування Ренар, як справжній Гадес, зникає у печері, і цей акт набуває міфічного забарвлення подорожі до пекла. Наступні події настільки сильно нагадують сцену викрадення Діви-ІІерсефони, що заслуговують на детальне цитування. «Маква зайшов у печеру, і переслідувачі поквапилися за ним через довгий вузький вхід... їх хода через природні галереї та підземні апартаменти супроводжувалася криками і галасом сотні жінок і дітей. Місцевість, що проглядалася через непевне і мерехтливе світло, нагадувала тіні пекла, по якому клекотів натовп нещасних привидів та дикунських демонів... І раптом у віддаленому кінці проходу запалахкотіла світла сукня, яка начебто піднімалася вгору.
«Це Кора, скрикнув Гейвард. Кора! Кора! - луною відгукнувся Ункас. Це Діва, - закричав Слідопит».
Фактично, фінал цієї сцени смерть Кори, Ункаса-молодшого і Макви вмотивовані не стільки логікою розвитку останніх подій, скільки загальним ідейно-художнім задумом усього твору. Характерно, що Кора гине випадково, від леза одного з індіанців племені гуронів. Ункас-молодший якось непереконливо підставляє груди під удар Макви, І тільки сам Маква, котрий уже повністю перетворюється із поплічника канадців - Хитрого Лиса - на незалежного та рішучого героя, набуває ще більшої значущості - стає майже міфічним героєм, він не гине від чиєїсь руки, а неначе самоусувається, залишається непереможним. Навіть у смерті він залишається невловимим, недоторканим для таких великих воїнів, як Соколине Око, Великий Змій та Стрімкий Сохань. Його смерть у якійсь мірі ілюструє думку М. Бахтіна про «неадекватність героя його долі і становищу», оскільки в ньому «залишаються нереалізовані потенції і нездійснені вимоги».
Смерть цієї пари Кори-Макви виправдана всім розвитком сюжету, від початкової сцени, коли Маква кидає палкий погляд на Кору. Вже тут зароджується те тяжіння, яке може розірватися тільки трагічно, оскільки між міфічним царством Гадеса і земним царством існує набагато більша спільність, ніж між двома цивілізаціями - білих і червоношкірих.
Смерть Ункаса-молодшого, хоча і не вмотивована ані розгортанням сюжету, ані логікою кульмінаційної сцени, проте вона виправдана історичним досвідом розвитку американського суспільства в першій чверті XIX століття. На цей час індіанці були вже приречені і доживали свій цивілізаційний строк. Про яку природну шляхетність тут можна було говорити? У 1826 році Купер знав, напевне, про долю Чингачгуків та Стрімких Соханів, і обраний фінал був просто звичайною реальністю, хіба що прикрашеною художньою вигадкою та витриманою в мітологічних тонах.
Гине Маква-Гадес, гине Кора та Ункас - представники героїчного, мітологічного світу. А хто ж залишається? Романтик-індивідуаліст Неті, порядна людина Хейвард, приємна у всіх відношеннях Аліса, індіанці, що в них уже немає майбутнього, і потужний загін військових, котрий покликаний налагоджувати механізми нової цивілізації. Залучення імен, які створюють додатковий мітологічний фон, дозволило авторові поглибити філософський рівень сприйняття роману, взяти ностальгічні акорди, співзвучні епічно-мінорній тональності поеми «Беовульф», де туга за минулим це туга за героїчним, туга за чимось утраченим, чого вже ніколи не повернеш.
Л-ра: Мандрівець. – 2003. – № 5. – С. 48-52.
Твори
Критика
