Американська гулліверіада без Ґуллівера
М. І. Нагірний
«Мандри Ґуллівера» (1726) Джонатана Свіфта викликали низку наслідувань та продовжень, починаючи від його сучасників і закінчуючи нашими днями.
Своєрідне місце серед них займає алегорійний роман-памфлет американського письменника Фенімора Купера «Монікіни» (1835).
Спадкоємний зв'язок «Монікінів» з книгою про Ґуллівера є очевидним, що неодноразово зазначалося в літературознавстві. Зокрема, на розвиток «свіфтівської традиції» у цьому творі вказує Ю. Ковальов [3, с. 152]. «Історія всесвітньої літератури» дає визначення: «Монікіни - алегорійна сатира, витримана цілковито у свіфтівському дусі та направлена переважно проти політичних уподобань буржуазії Америки» [2, с.561]. Як «алегорій на сатиру у стилі Свіфта» подає «Монікінів» і румунський хронологічний словник [б, с. 102]. Проте, детальному розгляду' взаємозв'язку між твором Свіфта та Купера досі ніхто не приділяв уваги. Тому завданням цієї статті є аналіз рецепції «Мандрів Ґуллівера» в алегорійному романі-памфлеті Фенімора Купера «Монікіни», що є частковим питанням розроблюваної під керівництвом професора Волкова А.Р. колективного дослідження «Традиційні сюжети та образи». Зіставлення двох вище згаданих творів висновує своєрідність безномінативної рецепції в романі Купера і показує як феномен загальної залежності «Моніїсінів» від «Ґуллівера», так і засобів «малої рецепції», що і є метою даної статті. Цей доробок може бути конкретним внеском до теорії традиційних сюжетів та образів [1].
Уїдлива сатира на тогочасну американську дійсність доповнена європейським досвідом Купера після його семирічного перебування у Європі в 1826-33 рр. Тому й не дивно, що, окрім США, зображених у книзі під назвою Низькоплигії, автор піддає безжальній критиці пороки суспільно-політичного ладу також і Англії - Високоплигії. Змальована Свіфтом засобами гротеску, жарту, карикатури й соціальної фантастики картина життя англійського суспільства першої половини XVIII ст. знаходить відображення на сторінках куперівської сатири. Американський письменник, як і Свіфт. по-своєму художньо досліджує принцип державної влади, змодельовує її механізм, що забезпечує інтереси верхівки, функціонує в антинародному режимі політичної демагогії та морального розтління особи. На відміну від гулліверіад з номінальним заголовним героєм, у цій сатирі такого немає. Таким чином, «Монікіни» можна назвати гулліверіадою без Ґуллівера.
Спорідненість книг Купера зі Свіфтом не викликає сумнівів уже при першому зіставленні текстів. Схожим є творчий метод обидвох авторів, зокрема у використанні прийомів досягнення правдивості зображуваного використання точних дат та назв. Подоба викладення голої істини збережена від початку до кінця. Спочатку, як і у Свіфта, Купер подає біографічні дані про автора - Джона та його батька Томаса Годденкалфа. Читач знайомиться з дитинством Джона, проведеним у родині пастора Етерінгтона та його першим захопленням Анною Етерінітон. Після смерті батька Джон успадковує величезні кошти і стає власником помістя Хаусхолдер-Холл. Поштовхом до мандрів стає його філантропічна ідея «зближення» з людством. (Пригадаймо, що Ґуллівер, «приречений самою природою та долею» на діяльне та тривожне життя, мав на меті й покрашення матеріального становища).
17 травня 1819 р. герой Купера прибуває до Парижа, де знайомиться з капітаном Ноєм Поуком (Noah Poke) зі Станінгтона, штат Коннектікут, а також зустрічає чотирьох монікінів: лорда Балакуно (Chatterino). леді Балакуху (Chatterissa), професора теорії здогадів в університеті Монікінії доктора Резоно (Socrates Reasono) і дипломовану дуенью місіз Пильну Рись (Vigilance Lynx). Лорд та леді були нареченими, які в супроводі двох вище згаданих осіб здійснювали за древнім монікінським звичаєм випробну подорож (Journey of Trial).
На подібний звичай посилати дітей знатних та багатих блефускуанців та ліліпутів до сусідів з метою подивитися світ та ознайомитись з життям людей вказує також Свіфт у п'ятій главі першої частини.
Унаслідок нещасливого збігу обставин монікіни потрапляють у залежність від людей, їх нові власники - до речі, як і хазяїн Ґуллівера, з країни Бробдінгнег. демонстрували їх публіці за гроші. Монікіни змушені були стрибати і виконувати інші циркові трюки. Ґолденкалф викуповує їх і разом з капітаном Поуком та командою судна «Морж» допомагає їм після довгих випробувань досягти берегів Монікінії, спершу Високоплигії (Leaphigh), а потім Низькоплигії (Leaplow), де на героїв чекають нові пригоди.
Традиційним є спосіб, у який Купер повертає свого героя до реальності з фантастичної країни: автор «відчуває сильне запаморочення, все навколишнє змінюється і він знову опритомнює у вже знайомому номері готелю в Парижі» [5, с.387].
Звертають на себе увагу численні аналогії між «Монікінами» Купера та «Ґуллівером» Свіфта. Взяти хоча б надто простий та природній спосіб, у який Ґуллівер погасив пожежу в палатах королеви ліліпутів. З цієї причини його повинні були стратити, або, е кращому випадкові, позбавити зору. Та, вчасно попереджений, людина-гора втікає до сусідньої Блефуеку.
Ной Поук теж порушив етикет монікінської Високоплигії. похваливши короля за його прекрасну пам'ять і вказавши на нестач)' подібних якостей у королеви. Капітанові теж загрожує страта, але рятує його хитрість монікіна - посла Низькоплигії. Жодні титули, як Ґуллівера - нардака в Ліліпутії, так і Ноя Поука - Верховного Адмірала Великої Британії га Почесного Монікіна Високошіш ії, не можуть їх захистити.
У Свіфта: «за основними законами королівства, кожній людині під загрозою смертної кари заборонено мочитися в межах палацу» [7, с. 67]. Дуже подібно в Купера: «За законом древнім, як саме королівство Високоплигія, у того, хто образить на ранковому прийомі Її Величність королеву повинна бути відсічена голова; а у того, хто за подібних обставин образив Його Величність короля... повинен бути відсіченим хвіст» [5, с.244-245].
Викриваючи конституційну монархію, показуючи обмеженість та недоумкуватість вельмож та їхніх фаворитів, і Свіфт, і Купер сконцентровують увагу на такій важливій здатності мозку, як пам'ять. «...Всі скаржаться на те, що фаворити королів страждають від короткої та слабкої пам'яті» [7, с. 204]. «Не лише король Високоплигії, а й більшість інших монархів як зараз, так і завжди не мали пам'яті. Володіння цією обтяжливою здатністю навряд чи є сумісним зі становищем царюючої особи» [5, с. 267].
У Високоплигії іменем короля править його старший двоюрідний брат, в образі якого втілено риси тієї олігархічної групи, в якій Купер убачав реального володаря тогочасної Англії. Король ніколи ніде не з'являється, але за традицією монікіни скрізь відчувають його незриму присутність. Ця важлива королівська якість здійснюється при допомозі юридичної фікції. Сама ж «фікція» полягає в том}', що замість короля є лише трон за малиновою завісою. Купер саркастично підсумовує: «Одна справа мати короля, інша - мати трон, і зовсім інша - не мати ні короля, ні трону» [5, с. 281].
В третій главі подорожі до Ліліпути сатира Свіфта досягає апогею при описуванні вправ канатних танцюристів - кандидатів на високі посади та викрутасів тих, хто претендує на різного роду нагороди…
Аморальність принципів державного управління в монікінів не дуже відрізняється. Купер висміює у них так зване ротаційне посадове заміщення. Проте замість танців на канаті монікіни виконують вправи в повітрі: «соціальна позиція № 1, позиція № 2, позиція № 3 або кругове обертання № 2, позиція № 4 або кругове обертання № 3... остання і найскладніша «еволюція» - «еволюція» патріотів з патріотів, в той час як попередня є позицією «простих патріотів» [5, с. 229].
Монікінська Академія Низькоплигії дуже нагадує Велику Академію в Лагадо з «Мандрів». Щоправда, Свіфт наводить більш}- кількість подробиць, ніж Купер. Якщо перший розглядає більше, двадцяти академічних проблем, то другий - лише дві: проблему природничих наук та філологічну. На думку одного з кандидатів на включення до складу Академії, кожен монікін володіє «невидимим флюїдом», яким можна керувати з тим, щоб замінити п'ять чуттів людини (зору, дотику, смаку, слуху, нюху). Вчений також палко обстоює, перед урядом основні положення своєї науки про приховані симпатії, (latent sympathies) у зв'язку з важливою роллю флюїда в сфері юстиції, розкриття змов, стягування податків та виборах таємних радників.
Алегорія Купера є доволі прозорою і слугує безпосереднім цілям його сатири - розвінчання всієї системи американської демократії. Проте, загалом, його сатирі притаманна більша поміркованість порівняно зі свіфтівською.
У глузуванні з безглуздості світу', королівської влади, і в той же час зі своїх власних надій, що приречені залишитися химерними, з утопії просвітницького абсолютизму Свіфт не зважає на правила шляхетності. Місцями його сатира стає натуралістично грубою.
Звичайно, це стосується в першу чергу характеристик звіроподібних людей єгу - цього синтезу пороків суспільства: тваринного егоїзму, корисливості, похоті та власництва. Пригадаймо й уже згадувану сцену гасіння Ґуллівером пожежі в покоях королеви ліліпутів, етикет, за яким, піддані короля Трільдрогдріба лизати пилюку біля підніжжя його трону, інструкцію для розкриття змов шляхом вивчення екскрементів підозрюваних тощо.
Але хіба читач зневажає за це Свіфта, червоніє від ніяковості?
Адже художник, змальовуючи огидний бік життя, залишається в сфері прекрасного.
Свіфт глибше, ніж інші англійські просвітники зазирнув у сутність соціальних явищ і не прагнув до гармонійного примирення протиріч. Він виступає проти впливової теорії про природну схильність людини творити добро. Недаремно Свіфт почасти пародіює теорію «природної людини» в особі єгу, чим вплинув і на Вольтера; Купер, в свою чергу, також дає оцінку людським, думкам та вчинкам. У нього вони відіграють роль приводної пружини. В епізоді про прийняття Ноєм Поуком пропозиції стати керівником експедиції після подвоєння розміру грошової винагороди нею є «універсальний двигун людської слабкості... марнославство» [5, с. 156].
Гармонія та довершеність монікінського ладу були б неповними без дебатів з приводу етимології та різних значень слова. На засіданні Академії одноголосно приймається пропозиція вченого-філолога викреслити це слово з лексикон) Високоплигії. бо воно має 4002 різних значення, використовується надто часто і, як наслідок, стало зовсім непотрібним. Це свідчить про те, що й Купер, як і Свіфт, не стояв осторонь мовного процесу.
Філософське пояснення Свіфта природи літаючого острова Лаггути також не залишилося поза увагою Купера. Його знання природничих наук дають можливість пояснити вустами філософа Резоно виникнення вологого клімату в Монікінії. Запозичена з «Мандрів» не лише сама ідея, але й подробиці тої частини монікінської філософії, де дається обґрунтування співвідношення між духом та тілом,
В обидвох випадках спостерігається зміна розмірів тіла. Велетенський бробдінгнежець став доказом дегенерації людства, а гномоподібний монікін - його прямою протилежністю. І Гуллівер. і Джон Ґолденкалф отримують однаковий результат: зневагу як з боку мешканців Бробдінгнегу, так і мешканців Монікінії. Перші з презирством ставилися до інших за надто маленький зріст, а другі - за надто високий.
Отже, ще раз підтверджується принцип: «поняття малого й великого є поняття відносні». Щодо цього гротеск Свіфта, на відміну від куперівського, має строгу точність пропорцій: ліліпути точно в дванадцять разів менші ніж люди, люди точно в дванадцять раз менші, ніж велетні-бробдінгнежці. Все визначається цими співвідношеннями, всі розміри детально розраховані.
З опису академій в Лагадо та Низькоплигії ми вже переконалися, що ані Свіфт, ані Купер не відзначають своєю симпатією учених-філософів, серед яких немає одностайності, осміюється їх марнославство. Ґуллівер зауважує, що «не існує нічого такого безглуздого та ірраціонального, що б деякі філософи не захищати як істину», А повідомлення Ґолденкалфа про прибуття в Низькоплигію людей складається з «7 листів передумов, 11 листів аргументів, 16 листів припущень та 2 рядків дедукції». Серед монікінів не залишається непоміченим і важливий внесок у науку філософа доктора Резоно. Його підвищують у чині: тепер попередні букви його звання замінюються на «Н.О.А.Х.», що є найвищою честю, якою може бути відзначений вчений Високоплигії.
Купер з іронією зображує придворний бундючний церемоніал, неймовірні відносини між людьми і дозволяє собі критику так званої чистоти дворянського сімейного дерева на прикладі розгляду походження лорда Балакуна та леді Балакухи. Як і родовід свіфтівських коронованих осіб, так і у монікінів родовідне дерево порушене «незаконнонародженими», «сумнівними», «під підозрою» та «невідомими».
У Монікінії, як і в країні коней-гуїґнгнмів, «суспільство в інтересах гармонії та субординації поділено на касти. Ці касти позначаються кольорами та відтінками, які вказують на стать та рід занять» [5, с. 106]. Це можна розцінювати як прояв ексклюзивно- аристократичної духовної налаштованості автора, який не бажає мати нічого спільного з «духовною черню» і відчуває глибоке презирство, захищаючи своє «я».
Сила звички у людей не змінюється з плином часу. Під страхом покарання свіфтівські ліліпути шість разів повставали проти указу імператора, розбивати яйця не з тупого кінця, як це було споконвічно, а з гострого. У Купера «звички довго живуть у народі і часто виявляються у вигляді моди, тоді як причини, які їх спричинили, вже давно зникли і забулися... звичка - непереборна» [5, с. 319] .
Незначні причини можуть спричинювати значні вчинки та події. Прикладом можуть слугувати довготривалі криваві війни між Ліліпутією та Блефуску з приводу вже відомої нам яйцедоленосної проблеми. Або, незначна обмовхса молодого монікіна з Високоплигії, який замість «ві-віч-іт-мі-кум» сказав «ві-свіч-іт-мі-кум», тобто, пропонуючи дамі руку та серце, виявився непослідовним, і це спричинило у країні міжпартійний розбрат.
Партіям тремексенів та елемексенів в Ліліпутії відповідають горизонталісти та вертикалісти в Низькоплигії, а міжпартійна боротьба набуває однакових форм.
Свіфт: «Ворожість між цими двома партіями доходить до того, що члени однієї партії не будуть ні їсти, ні пити, ні розмовляти з членами іншої» [7, с. 58].
Купер: «Вони рідко одружуються між собою, ніколи не вихваляють одні інших і часто відмовляються розмовляти одні з одними» [5, с. 228].
Ґуллівер як іноземець залишається осторонь від того, що діється всередині партій, а Ґолденкалф і Поук - дуже поважні депутати в Низькоплигії. Проте Купер не дуже високо цінує політику та її діячів, бо «в умінні виконувати необхідні маневри криється велика основа політики, а легкість їх виконання - це вже справа власних якостей» [5, с. 301].
Подібне стосується й церковного життя. Виявляється, що дебати з приводу кількості хвостів у монікінів переростають у серйозне міжцерковне протистояння: «Час, який не щадить навіть хвостів, породив в церкві розкол: одна секта вважає, що для посилення церкви слід додати до хвоста архієпископа ще дві ланки, а інша в порядку реформи вимагає, щоб дві ланки були вилучені» [5, с. 253].
Приналежність самого Свіфта до духівництва допомогла глибше розкрити цю тему. Для нього церква як гілка суспільної влади була інститутом в першу чергу політичним та моральним. Цій темі Свіфт присвятив багато місця у своїй творчості (пригадати б лише той резонанс, який мала його '‘Казка про діжку»). Незважаючи на те, що свіфтологи дотепер не можуть знайти якогось однозначного трактування позиції та ставлення Декана до релігії, не підлягає сумніву одне - він не сприймав фанатичного догматизму офіційної релігії. У «Мандрах» свіфтівська сатира іноді алегорійна, іноді ховається за прийомом «скромної пропозиції». Серед неправомірних предків коронованих правителів називається один італійський прелат, один аббат та два кардинали. Купер теж не зважає на жодні пом'якшуючі обставини. Для чергового випаду проти духівництва, як і у Свіфта, переважно високопоставленого, він описує церемонію вінчання лорда Балакуно та леді Балакухи архієпископом, тричі святим, примасом всієї Високоплигії. Той виділявся мантією, тканина для якої була зіткана з волосся співгромадян Високоплигії. Кожен віддав для цієї мети свій десятий волосок. Крім власного хвоста, єпископ хизувався ще п'ятьма пишними додатковими хвостами, у чому Ґолденкалф убачає єдину ознаку «смиренності» у особі та зовнішньому вигляді цього прославленого «взірця» пастирського самоприниження та скромності.
Якщо і в Високоплигії, і в Ліліпути наголошується на божественній місії короля та влади, то в питанні про душу у них є розбіжності - ліліпути вірять в воскресіння душі мертвих через одинадцять тисяч років, в той час як монікіни - в її перенесення.
Дістається й представникам Феміди. Хитрість монікінського бригадира Даунрайга під час судового процесу над Ноєм Поуком вдається лише тому, що суддя не впізнав власний почерк, а інші горіли бажанням швидше пообідати.
Як і його попередник, Купер виступає проти тиску на суддів зверху.
Свіфт: «Спершу суддя цікавиться прихильністю властей, після чого він з легким серцем засуджує обвинуваченого або виправдовує його, точно додержуючись при цьому букви закону» [7, с. 269].
Купер: «Джентльмонікіни... я не маю сумніву, що вердикт буде вашим належним рішенням... і буде таким, що нам не потрібно буде переглядати справу заново» [5, с. 372].
Вартими уваги є також відмінності та подібності думок обидвох письменників про «прекрасну» стать. Автор «Монікінів» захоплюється жінками, автор «Мандрів» нехтує ними. Відомо, що, намотавши на шматок паперу кучер своєї Стелли, Свіфт надписує на ньому: «Всього лише волосся жінки». Куперові подобається його роль батька патріархальної родини, що бачить у своїй дружині слухняну супутницю. Але все це існувало лише в його уяві. В дійсності він завади знаходився під каблуком. І той факт, що він ставить себе за приклад, розмовляючи вустами Ноя з жителями Монікінії, ви-дається дуже відносним. Одностайність думок обох авторів викликає спостереження над жіночими примхами, які скрізь однакові, незалежно від епохи та місця проживання.
Свіфт: «Жіночі примхи не обмежені ані кліматом, ані національністю, і... вони набагато одноманітніші, ніж здається на перший погляд» [7, с. 180].
Купер: «Ви самі зумієте знайти спосіб не зачіпати делікатності їх статі, так як її прояви однакові у всіх куточках землі» [5, с. 107].
1 Ґуллівер, і капітан Поук одружені, проте родинні узи не могли стати на заваді їх далеким подорожам. Хоч перший за фахом хірург, його знання навігації настільки збагатилися за три попередні подорожі, що у четверту він вирушає вже як капітан корабля. Простакуватий Поук не надто високо поціновує математику (щоправда, не там, де потрібно рахувати гроші) і покладається в, основному на «інстинкт», свій «stunin'tun feeling».
Ґуллівер у кожній з відвіданих країн має гіомічників-охоронців. У Ліліпутії - це Рельдресель, у Бробдінгнгеґу - Глюмдалькдіч, у Лапуті - близький родич короля, в Бальнібарбі - лорд М'юноді, в. Ґуіїгнгнмії - хазяїн-кінь. Джон Ґолденкалф з капітаном Поуком в країнах Високоплигії та Низькоплигії також знаходяться під егідою бригадира Прямодушного і Друга Нації.
Якщо географічні координати країн Високоплигії (Англія) та Низькоплигії (Америка) по відношенню одна до одної майже відповідають дійсності, то щодо країн Ліліпутія (Англія) та Блефуску (Франція) - цього не можна сказати.
Свіфт: «Імперія Блефуску - це острів, розташований на північній схід від Ліліпутії і відокремлений від неї лише протокою шириною у вісімсот ярдів» [7, с. 60].
Купер: «Ми - молода нація, ...порівняно невелике населення розсіяне у нас на великій території і, як ви знаєте, ми відокремлені від інших частин Монікінії широким поясом океану» [5, с. 327]. Дістатися туди можна, лише пройшовши між двома страшними скелями, які дуже нагадували дві міфічні скелі Сімплегади. Вони були здатні час від часу сходитись і розходитись. Усе живе, що не встигало між ними проскочити, гинуло. Безперечно, у Купера цей мотив має фольклорно-міфологічне походження.
Як Ґуллівер, такі Ґолденкалф пройняті філантропічними ідеями.
Свіфт: «...існувало ненабагато більших шанувальників роду людського, ніж я був у той час...» [7, с. 248].
Купер: «Я по своїй природі був схильний до філантропії» [5, с. 38].
Та, незважаючи на прояви своїх найкращих почуттів до суспільства, все ж Лемюель та Джон під час мандрів мали неодноразову нагоду побачити ниці людські пристрасті.
Спільним є творчий засіб обох письменників, з допомогою якого вони переконують читача у достеменності всього, про що вони пишуть.
Свіфт: «...я притримуюсь лише правди» [7, с. 263], «істина стала такою любою мені, що заради неї я вирішив пожертвувати усім» [6, с. 277], «...таким чином, ласкавий читачу, я правдиво описав мої мандри впродовж шістнадцяти років та більше семи місяців, де я турбувався не стільки про прикраси, скільки про істину» [6, с. 312].
Купер: «...У цій книзі необхідно суворо дотримуватися правди», «...любов до істини змушує мене додати, що...» [5, с. 1, 12].
Обидва твори рясніють власними іменами та назвами. У Свіфта вони частково незрозумілі: Blefticku, Balnibarbi, Houyluümm, Reldresel, Skyresh Bolgolam, Glumdalklitch, Munodi і т. п. Щодо інших можна робити деякі припущення. Слово «Tribnia» (tribunia - нібито триєдиний острів, тобто Велика Британія), «Langden» (видозмінене «england», тобто «Англія») та «Brobdingnad» («grand», від «noble» - великий, благородний) представляють собою анаграми [8, с. 76-77].
У Купера назви та імена типово-символічні: Leaphigh. Leaplow. Monikin, Goldencalf, Poke, People's Friend, Reasono, Vigilance Lynx. Chatterino, Chatterissa і т. п. « Goldencalf’ означає «золотий тілець» - символ багатства, і носить в романі, серед інших, алегорійний смисл. А саме слово «monikin» викликає цілу низку асоціацій в англійській мові: minikin (маленька істота), manikin (карлик, манекен), money (гроші), monkey (мавпа) і, завдяки цьому, доволі точно відображає задум автора - показати напівлюдей-напівмавп, одержимих жагою до користолюбства та накопичення.
Звичайно, читаючи «Монікінів». ми в жодному разі не проводимо прямих паралелей з англійцями чи американцями, так само як жителі Ліліпутії в «Мандрах» не асоціюються в нашій уяві безпосередньо з англійцями чи французами. В обох випадках ми лише замислюємося над тим, що в людській спільноті існує багато недоліків, які потрібно виправляти, позаяк ‘‘у людей більше монікінських звичок, нахилів, бажань та чесності, ніж прийнято вважати» [5, с. 411].
Протиріччя між просвітницьким ідеалом і реальною дійсністю поч. XIX ст. і є саме тим протиріччям, яке визначає зміст «Монікінів»
Література:
- Волков А.Р. К теории традиционных сюжетов // Сравнительное изучение славянских литератур. - М., 1973. - С.303-314.
- История всемирной литературы: В 9 т. - Т.6. - М.: Наука, 1989.
- Ковалев Ю. Марк Твен, Три тысячи лет среди микробов // Иностранная литература. - 1985. - № 11. - С.152-154.
- Кош Е. Это проклятое писательское ремесло. - М., 1989.
- Cooper F. The Monicins. - Lnd., Routledge, 1889.
- Dictionar cronologic. Literatura Amtricana. - Bucuresti, 1977.
- Swiflt Y. Gulliver's Travels. - NY’ Penguin Books, 1983.
- Voigt M. Swift and the 20th century. - Detroit, 1964; Wayne State Un-ty Press.
Л-ра: Studia methodoiogica. – Тернопіль, 2004. – Вип. 14. – С. 136-142.
Твори
Критика
