«Агамемнон письмового столу», або Пенталогія Джеймса Фенімора Купера
В. М. Назарець
Якби Вальтером Скоттом не став Вальтер Скотт, ним став би Купер.
Міркуйте самі. Історія літератури в кожен окремо взятий період її розвитку — це, за великим рахунком, два-три, або й одне ім’я, яке немовби уособлює собою те, чим і що є на даний момент література. Ці імена і є література, виділена у її, так би мовити, хімічно чистому, без будь-яких домішок, вияві, — виявлена в апогеї свого піднесення, яка є водночас і відправною для відліку на спад: від літератури — до белетристики, від письменника — до писаки, від одкровення — до штампу. Ці імена асоціюються з уявленнями про володарів дум, про духовних поводирів і пастирів нації, навколо яких і з волі яких із метушінням і галасом, поквапливо і заздрісно обертається зіркове сплетіння літературного всесвіту.
Перша чверть XIX ст. пройшла під знаком двох таких видатних постатей. Перша з них — Джордж Гордон Байрон, друга — Вальтер Скотт. В особі першого став тим, чим він є для нас сьогодні, романтизм — власне байронізм, якщо не заплутувати справу літературознавством, в особі другого маємо той жанровий різновид роману, який сьогодні називають історичним, а в XIX ст. найчастіше називали вальтерскоттівським.
Він міг би бути куперівським. Купера часто порівнюють з Вальтером Скоттом. При цьому чимала частина їх сучасників прямо або опосередковано віддає перевагу зовсім не батькові історичного роману. M. Лeрмонтов, наприклад, знайшов, що в романах Купера «незрівнянно більше поезії, ніж у Вальтера Скотта». Бальзак просто «ричав від захоплення», читаючи Купера. Високо цінував свого американського колегу і сам В. Скотт. А ось сам Купер терпіти не міг, коли його порівнювали із Скоттом, і говорив, що це ображає його навіть більше, ніж нікчемні рецензії на його твори. Очевидно, Купер неабияк хворобливо відчував і сприймав фатальну приреченість другого, якому, попри всю його геніальну обдарованість, ніколи не стати першим.
Купер міг стати першим, він, власне, нічим не поступався Скоттові. Роль перших осіб в літературі в кінцевому рахунку визначає не геній, а попит і час, а ще точніше — вчасність. В історії літератури бували часи, коли попит був на ідеологів, а не на митців, і тоді саме перші, а не їх більш обдаровані в художньому відношенні сучасники, представляли літературу. З іншого боку, варто вдуматися, скільки надзвичайно яскравих особистостей назавжди залишилися в тіні, можливо, не менш, а й вочевидь не більш обдарованих суперників. Вихідним і вирішальним критерієм оцінки значущості як окремого твору письменника, так і його творчості і його місця в історії літератури в цілому, є міра його оригінальності, особистісності (але об’єктивно значимих), творчої новизни. Власне, сам геній у літературі є не що інше, як пропорція, міра оригінальності якої переростає певну критичну масу узвичаєних уявлень і штампів (старих тем, образів, сюжетів), перетворює, кажучи мовою Гегеля, стару кількість у нову якість. Геній не з‘являється на пустому місці. Зразки поем і романів, якими уславили себе Байрон і Скотт, були в основних рисах створені до них, хоча саме вони заклали у їх будівництво, образно кажучи, останню цеглину. Ідея будь-якого відкриття, як це переконливо доводить історія людства, не з’являється відразу у чиїсь окремо взятій голові. Вона, як кажуть, кружляє у повітрі, відкриваючи, свого роду, вакансію для генія. Хто саме ним стане, крім обдарованості, вирішить ще й вчасність.
Отже, Купер нічим і не поступався своєму англійському суперникові, хіба що одним: В. Скоттові пощастило народитися трохи раніше. Перший зразковий вальтерскоттівський роман «Уеверлі» з’явився 1814 року, коли письменнику виповнилось 43 роки, тоді як перший історичний роман Купера, що приніс йому славу американського В. Скотта, побачив світ сім років по тому. Але його авторові в цей час минав лише 32 рік. Згаданий роман мав назву «Шпигун, або повість про нейтральну територію» і був другим у творчому доробку письменника романом.
У літературу Джеймс Фенімор Купер прийшов, як це найчастіше буває, випадково і жартома. Син багатого плантатора із впливовими зв'язками, морський офіцер, — сама доля немовби підказувала йому: не будь дурнем, йди в політику, роби кар'єру. Саме це Купер і збирався зробити, але всі плани маленька (сказати — прикра — якось язик не повергається) випадковість. Одного разу, побачивши, яке захоплення викликав у його домочадців нікчемний, власне кажучи, роман, не подумавши, як слід, Купер брякнув, що може написати краще — і був спійманий на слові. Те, що він написав спочатку — а це роман, що мав назву «Пересторога», — по правді кажучи, було не набагато кращим. Здавалося б, саме час відмовитися від небезпечних експериментів, обрати собі більш пристойну професію. Але де там! Коротко кажучи, не минуло й року, як з’явився новий роман Купера — «Шпигун». Роман, в якому Купер ураз і беззаперечно довів, що його американський читач має справу не з жалюгідним копіювальником дешевих сентиментальних англійських романів, а зі справжнім митцем, до того ж митцем кардинально нового типу мислення. Найпершими це засвідчили тиражі його нової книги, які, як на американського автора, були фантастичними. Три перевидання впродовж року склали загальний тираж у 9000 примірників, що на три тисячі перекрило тираж річних перевидань вальтерскоттівського «Уеверлі». Не це головне. Головне те, що Купер своїм новим романом поклав край колоніальній залежності американської літератури від, кажучи мовою куперівських індіанців, великого англійського брата. Американська література до Купера не йшла в рахунок того внеску, який може і повинен збагачувати славу і силу нації. Якщо політика американського уряду та й економіка, яка робила тільки-но перші кроки, вже досягли відчутних успіхів, то культура і її передове крило — література все ще залишались на периферії суспільного життя. Читали англійський, французький, античний, словом — тільки не американський роман. Останній, власне кажучи, важко було й назвати американським, оскільки писався він на англійський лад і в основному на матеріалі європейської історії. «Ми давно вже дотримуємось тієї думки, що наша країна відкриває перед авторами пригодницьких романів широчезний, незайманий простір, сповнений нового матеріалу, який може стати прекрасною основою для роману, — скаржився у цей час один з американських часописів. — Ми мріємо про той день, коли на американському грунті і виключно з нашого матеріалу буде споруджена будівля сучасного історичного роману в усій його національній величі і привабливості». На вирішення цієї проблеми і був в першу чергу спрямований роман Купера «Шпигун», в якому перед читачем поставали яскраві картини новітньої історії Сполучених Штатів, а саме — події англо-американської війни 1812-1814 pp., під час якої молода нація остаточно виборола право на свою державну незалежність. Роман Купера «Шпигун» став першим суто американським романом. І майже миттєво стежка, вперше протоптана куперівським «Шпигуном», перетворилася на широчезний і комфортабельний тракт, яким уже цілком впевнено посунула у пошуках гонорарів галаслива валка американського письменництва.
У чому ж полягає секрет нового історичного, та ще й до того ж національного роману, винайденого Скоттом і апробованого Купером на американському грунті? Роман, який за формальними ознаками можна було б назвати історичним, існував у Європі й до Скотта. Обов’язки історичного виконував частково так званий лицарський (авантюрно-пригодницький), частково готичний (жахів і таємниць) роман. Такий собі історичний лубок, який намагався зворушити своїх читачів, спекулюючи на антикваріаті лицарської та східної (орієнтальної) екзотики. В. Скотт насамперед витравив з нього його історичну необов‘язковість, тобто — підвів під нього реальну історичну основу, якщо — за браком історичних даних — не завжди жорстко фактичну, то хоча б вірогідну й імовірну. В. Скотт увів до нього так званий місцевий колорит, який є не що інше, як відповідність мови, обставин, звичаїв, характерів тощо описуваного світу — тій історичній епосі, з якою даний світ співвідносився. В. Скотг увів до свого роману героїв, які почали говорити від себе, а не від автора. І, нарешті, в підвалини нового роману В. Скотт поклав певну ідейно-історичну концепцію, яка підпорядкувала собі надто голу розважливість або надто суху і прямолінійну повчальність старого роману. У спадок від цього останнього — новому роману дісталась лише літературна екзотика, головним чином з-за того, що екзотика — це взагалі один з найсуттєвіших моментів чи навіть серцевина того арсеналу засобів, якими література впливає на свого читача. Екзотика — це основний інстинкт літератури, яким вона захищається від небажання або невміння її читати. Читач стрімко летить очима по тексту, і єдине, що може зупинити цей карколомний політ, — це щось незвичайне, таке, що привертає до себе додаткову, концентровану увагу, яка і може стати передумовою для виникнення естетичного враження. Таким природним бар’єром для читацького ока і є екзотизм. Тому-то В. Скотт взявся описувати в своїх романах маловідомі, а тому такі привабливі історії прикордонних шотландських кланів. І вже просто щасливою знахідкою романтиків стало те, що вони зуміли поєднати весь цей екзотичний національно-історичний колорит із сучасністю, з її духовними запитами. Вони вивели героя, який, хоча б і діяв у більш-менш віддалені в історичному часі епохи, сприймався все ж не як літературний пітекантроп, а як живий і, головне, взірцевий сучасник читача, інакше кажучи, як тип його епохи, яким він міг повірити власні думки та дії.
А що зробив Купер — в американській літературі?
Він написав 33 романи, різних за тематикою і характером проблем, що в них підіймались. Американський літератор Стенлі Т. Уїльямс назвав його «Агамемноном письмового столу». Історичну класику Купера і найкращу, за його ж власного оцінкою, частку творчого спадку складає всесвітньо відома пенталогія, тобто цикл з п’яти романів, присвячених темі фронтира — життя в прикордонних з індіанцями районах американського заходу. Цю пенталогію, яку називають «американською одіссеєю», внутрішньо об’єднує наскрізний образ героя на ім‘я Натті Бампо, постійним супутником якого в 4-х з п’яти романів виступає також індіанський вождь на прізвисько Чингачгук, тобто Великий Змій.
Перший роман циклу «Піонери, або біля витоків Саскуханни» був третім романом Купера, написаним після «Перестороги» і «Шпигуна», і побачив світ у лютому 1823 року. Успіх нового роману був більш ніж переконливим: перший американський тираж — три з половиною тисячі примірників — був розкуплений того ж ранку. Події, описані в романі, відбуваються в 1793-1794 pp. в штаті Нью-Йорк, тобто у тій місцевості, де мешкала родина Куперів. У центрі роману — конфлікт старого мисливця Натті Бампо та його відданого друга Чингачгука із суспільством американських цивілізаторів, яких в творі уособлює насамперед суддя Мармадьюк Темпл. Темпл засуджує Натті Бампо за те, що той застрелив оленя за десять днів до початку сезону полювання. Розв’язка твору трагічна. Старий індіанець, незмінний товариш Натті Бампо, помирає, а сам мисливець, скривджений, але незломлений, вирушає на захід — туди, куди ще не дісталась нога білого цивілізатора.
Наступний роман циклу — «Останній із могікан» з’явиться через три роки. Його задум, як розповідають, виник у Купера під час оглядин водоспаду Гленн, який славився прихованими у його скелях печерами. Один із супутників Купера зауважив, що тут могла б трапитись якась цікава романтична пригода. Купер пообіцяв, що вона обов'язково тут трапиться. У його новому романі, щоправда, за обставин, не вельми романтичних. у цих печерах будуть переховуватися переслідувані ірокезами англійці та їхні добровільні помічники — знайомці з першого роману — Натті Бампо та Чингачгук, до яких приєднається ще й син Великого Змія — Ункас, — останній із могікан. Пригоди друзів подаються на тлі подій колоніальної англо-французької війни 50-х років XVIII ст. Натті Бампо і Чингачгук змальовані тут у розквіті своїх сил і здібностей. Їхній основний супротивник — підступний і фізично не менш вправний, ніж вони, індіанський вождь Магуа, на прізвисько Хитрий Лис. За перемогу над ним друзі заплатять у фіналі роману страшною ціною — смертю останнього з могікан.
Доля Натті Бампо, очевидно, настільки зацікавила Купера, що другий роман циклу ще не встиг вийти з друку, як письменник уже почав писати третій. Він називався «Прерія» і з’явився через рік після другого, у 1827 році. «Прерія» продовжила «Піонерів», а не «Останнього з могікан» і описувала події, які відбулися через десять років після того, як помер Великий Змій, а старий Натті Бампо вирушив далі на захід. Цього разу довірливий герой потрапляє в халепу з-за того, що на свою біду погоджується бути провідником для Ішмаела Буша та його сімох синів, котрі, як і Бампо, просуваються на захід у пошуках нових, ще не займаних земель. Родина Бушів — типові хижаки, які мріють збагатитись і ладні зробити це, незважаючи ні на що. На допомогу Натті Бампо приходять солдати Дункана Ункаса Мідлтона — онука майора Хейворда та Аліси, яких він супроводжував і захищав від ірокезів у романі «Останній із могікан».
Дописавши третій роман циклу, Купер мав намір поставити на цьому крапку. Тим більш, що у цьому останньому романі Натті Бампо помирає. Але через 13 років Купер знову повернеться до свого задуму, як кажуть, через те, що давно вже мріяв сполучити з індіанською морську тематику, якій у його творчості був присвячений окремий цикл романів. Так, був написаний «корабельно-озерний роман за участю дикунів», який отримав назву «Слідопит, або Внутрішнє море», і став четвертим у циклі романів про Натті Бампо. Події цього роману відбуваються невдовзі після подій, описаних в «Останньому з могікан». Читач знову зустрічається тут із Бампо та його вірним товаришем Чингачгуком, котрі цього разу вступають у двобій зі своїми ворогами на березі та острівцях озера Онтаріо. Крім того, Бампо потрапляє тут ще й у справжню романтичну історію. Він закохується у юну Мейбл, доньку англійського сержанта Дунхема. Проте, сержант гине, Мейбл виходить за іншого, а Бампо і його незмінний супутник Чингачгук продовжують свої мандри лісами дикого заходу.
«Слідопит» з’явився у 1840 році. Кілька місяців по тому Купер проїжджав берегами озера Отсєго, — того самого озера, поблизу якого розгортаються події першого з романів наттібампівського циклу. Як пригадує його донька, Сюзанн, він замилувався чарівним краєвидом, який відкривався з берегів озера. Саме тоді він і зронив: «Я мушу написати ще одну книжку про наше маленьке озерце!» В 1841 р. з’явився заключний роман індіанського циклу, який отримав назву «Звіробій, або Перша стежка війни». Його події на півтора десятка років передують подіям «Останнього з могікан» і переносять читача в роки молодості Натті Бампо. Це час, коли він тільки-но стає на стежку війни, вперше вбиває людину, відчуває гіркоту перших втрат. Пліч-о-пліч з ним веде боротьбу і його, тут ще також молодий, друг — Чингачгук Великий Змій.
Купер не був першим письменником у світовій літературі, який звернувся до індіанської теми. Ще до нього про індіанців писали Філіпп Френо (нариси і вірші), Шатобріан (роман «Атала»), Томас Геріот (книжка про Америку). Індіанець цих і подібних їм творів мислився як чисте «дитя природи, його образ був звеличеним і безнадійно зромантизованим. У різних літературах старого континенту еквівалентом (не менш романтичним) йому служили образи циган, горців або уродженців колоніальної Індії, вчорашніх орієнталів, які вже не зваблювали читача у цій своїй якості. З колом подібних образів і мотивів Купера об’єднує те, що мова в усіх випадках йде про наступ цивілізації на природу. Але якщо трагедія останньої у більшості з романтиків описується очима й оцінюється романтичними мірками самого цивілізатора, який, як не дивно, і є власне головним героєм цієї трагедії, то у Купера цей конфлікт постає немовби з його протилежного і слід додати — більш природного боку, таким, яким він бачиться справжнім його жертвам — героям, зайвість яких є ордером на знищення, а не візиткою передових поглядів і приводом для великого розчарування світом. Такими героями у куперівському циклі виступають насамперед відчайдушні борці з наступом цивілізації — Натті Бампо (американський варіант типу зайвої людини) і його індіанські друзі Чингачгук і Ункас. Якщо розмістити романи Купера не в порядку їх написання, а в порядку взросління героїв: «Звіробій» — 1740-1745 «Останній з могікан» — 1757 «Слідопит» — 1758-1759 «Піонери» — 1793-1794 «Прерія» — 1805, то сама ця послідовність є достатньо красномовним свідченням трагічності їх життєвих доль, історія яких це історія втрат і кривд, повільного, але неухильного відступу захисників і дітей природи під нищівним натиском цивілізації, уособленням якої в романах Купера виступають далеко не кращі її представники. Центральний герой епопеї — Натті Бампо — весь час і невідступно щось втрачає. З мирного першопроходця і мисливця він змушений перетворитися на воїна, який, щоб захистити себе і своє оточення, повинен вбивати інших людей. Розвідник і слідопит, він знову перетворюється на мисливця в «Піонерах» і під тиском цивілізації, яка весь час зганяє його із звичних місць — траппера, тобто звіролова в «Прерії». У Натті Бампо небагато відданих друзів, але й їх від роману до роману він втрачає (в «Останньому із могікан» гине Ункас, в «Піонерах» — Чингачгук). Ворогів у Натті Бампо значно більше, ніж друзів. При цьому цивілізацію у куперівському циклі уособлюють не тільки білі «цивілізатори»-колоністи, а й та значна частина червоношкірих, на якій уже достатньо позначився згубний її вплив. Як і білі, індіанці починають бездумно і безжалісно ставитися до природи, поступово втрачають свою людську гідність: в їх світ приходять такі невідомі їм раніше поняття, як підступність і зрада, їх дії чим далі, тим більше починають диктуватися не етикою предків, а культом наживи. Натті Бампо протистоїть усьому цьому антисвітові не просто як представник і захисник природи (зрештою і його вороги — це ще не вся цивілізація), а насамперед як людина, що уособлює в собі те, що ми називаємо людяністю: благородство, чесність, справедливість, товариськість. А водночас це й ідеал чоловічої вправності, мужності, розуму й сили. Натті Бампо — це не тільки один з найбільш удалих типів позитивного героя часів фронтиру. Це водночас і один з тих образів, котрі стоять біля найперших витоків галереї національних типів американської культури в цілому. У цьому образі — героя-одинака, який в ладах з природою, але не в ладах з цивілізацією, героя-бунтаря, який здатен кинути виклик мало не всьому світові, не так yжe й важко розпізнати ту генетичну основу, з якої вже у XX ст. Голлівуд дбайливо випестить і розтиражує героїв типу Рембо, які є не що інше, як новітня модифікація старого, але неперевершеного Натгі Бампо.
Бійцем наттібампівського складу був і сам Купер. «Ним володів нестриманий, а нерідко й своєвільний ентузіазм, — писав один з біографів Купера, Стенлі Т. Уїльямс. — Романами, передмовами до них і судовими процесами він упродовж 18 років намагався повчати несприйнятливих до повчань співвітчизників. Купер вів життя сільського сквайра і критика демократичних порядків, водночас обдаровуючи світ потоком своїх романів. Помер він у повному розквіті таланту, хоча непопулярність Купера-людини затьмарювала блискучу славу співця лісів і морів».
Купер не став Вальтером Скоттом. Та що з того. Аби стати для світової літератури тим, чим він для неї став., йому потрібно було лише одне: стати Купером. І нічого більше!
Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1998. – № 4. – С. 44-46.
Твори
Критика
