Казка і правда
М. Анастасьєв
«Шкіряна Панчоха, Ункас, Тверде Серце, Том Коффін не поступаються героям Скотта; можливо, Шкіряна Панчоха навіть кращий за будь-кого з «людей Скотта». Довгий Карабін належить до числа великих літературних лауреатів. Він стоїть в одному ряду з дядечком Тобі (безсмертний персонаж Лоренса Стерна. — М. А.), сером Роджером де Коверлі (найпопулярніший свого часу герой нарисів Аддісона і Стіла. — М. А.), Фальстафом — героїчними постатями, не важливо, хто вони — англійці чи американці; художник заслужив справедливу подяку країни, що їх породила».
Мимоволі острах бере: чого це американці так клопочуться про літературну славу, коли вона давно їх наздогнала. Ірвінга хвалять, а Купером просто захоплюються, та безоглядно так, що відгук Теккерея може здатися мало не стриманим.
Бальзак, читаючи романи американського письменника, аж ричить, за власним визнанням, від задоволення.
У своїй вітчизні пророків, щоправда, майже не буває, і якщо до Ірвінга, відкинувши геть непорозуміння, що виникло після публікації «Історії Нью-Йорка», вдома ставилися з пошаною, навіть з любов’ю, то на Купера люто, безжалісно накидалися. Втім, про це далі, а поки що повернемося до «заздоровностей».
Щось у них бентежить — можливо, навіть не шкала співставлень, а одне тільки слово — художник.
Митець — це передовсім Майстер. Митець-письменник — майстер слова, щось у нього виходить краще, щось — гірше, але нижче певного рівня він просто не опускається.
Купер — опускався. Декотрі його речі написані відверто погано — важко, багатослівно, з провалами смаку, коли характери ходульні, прийоми заяложені, а сюжет рипить, як немащений віз. Такий перший його роман — «Обережність» (1820), написаний до того ж іще й ніби під диктовку Джейн Остен; такий несказанно нудний і невимовно претензійний, починаючи вже з назви («Мерседес із Кастилії»), роман про Колумба, що з’явився через двадцять років, у зрілі літа; така, нарешті, остання, 1850 року, незадовго до смерті написана книга, «Віяння часу» — незграбна спроба соціального роману.
Так, невдач багатенько, але ж і в ліпших речах, що принесли авторові славу ледь чи не першого романіста свого часу, Куперу далекувато не тільки до Сервантеса, а навіть і до Ірвінга з його бездоганним стилем, точним слухом і мовби вродженим імунітетом проти всілякого штампу, хай навіть сюжети, як говорили ми, він запозичав.
А все-таки слід визнати, що не тільки захват сучасників, але й безсмертя письменник цей заслужив.
Джеймс Фенімор Купер народився 15 вересня 1789 року в містечку Берлінгтон, штат Нью-Джерсі, а дитинство його минуло на березі озера Отсего, де проходив у ту пору кордон між імпортованою «культурою» і аборигенною «цивілізацією». В юності декілька літ проплавав по морях-океанах, але кар’єри не зробив, дослужившись усього до гардемарина, потім одружився і повів життя зразкового сільського сквайра з непоганим достатком.
Воно урвалося 1820 року, коли Купер, кажуть, написав, побившись об заклад, свою першу книгу і став професійним письменником — першим в Америці справжнім романістом. Все те, що було до нього (Брекенрідж, Брокден Браун) — чисте аматорство, причому цілком наслідувальне. Нібито компенсуючи надто пізній старт, він за останні тридцять з лишком літ життя написав тридцять два романи: плодовитість, до речі, зовсім незвичайна і далеко не завжди — можна лише повторити — забезпечена гідною художньою якістю.
Зрозуміло, чому Пушкін, відзначивши у Купера нестримну схильність до поетичної фантазії, відкрив у нього і «поставу американського життя». Романи цього автора справді охоплюють величезний шматок місцевої історії і, з деякою часткою умовності, можуть бути поділені на три нерівні частини.
Перша — картини і герої революційного часу і, отже, відтворення зростання національної самосвідомості. Це передовсім «Шпигун» (1821) і «Лоцман» (1823).
Друга — могутня панорама «кордону», центр якої, безперечно, складає пенталогія про Шкіряну Панчоху («Піонери», «Останній з могікан», «Прерія», «Слідопит», «Звіробій»).
Третя — опис сучасних Куперу подій, звичаїв, людей: так звана трилогія про земельну ренту («Чортів палець», «Землемір», «Червоношкірі») і сатири («Монікіни», «Додому», «Вдома»).
Заради точності можна виділити ще одну трилогію («Браво», «Хейденмауер», «Кат»), де Купер, спираючись на досвід подорожі Європою, показує побачений очима демократа-американця смішний, дряхліючий Старий Світ.
Ці останні цикли заслуговують хіба що побіжного погляду — настільки з них випирає тенденція, що просто-таки руйнує мистецтво. Власне, і надихався письменник цілями полемічними — імпульс для художника малопродуктивний.
У «європейському» романному циклі — засперечався був з Вальтером Скоттом, для зручності перемістившись на його ж територію.
А в сатиричному — із співвітчизниками. У цій полеміці містилась, відверто кажучи, якась дивина. Можна збагнути, чим викликала невдоволення «Історія Нью-Йорка», — вирішили, що автор недостатньо патріотичний, ну, і вичитали йому. Але Купер якраз виступав з позицій у вищій мірі лояльних до рідної країни, більш того, агресивно обстоював її соціальний вибір перед іноземною публікою. Перебуваючи в Європі, він не лише романи писав, але вперше заходився виступати з публіцистикою, створив, зокрема, «Лист генералу Лафайєту» і «Уявлення американців», де всіляко доводив переваги, передовсім економічні, республіканського ладу перед монархічним. Можливо, в аргументах він не дуже переконливий — не знавець, прямо скажемо, питання — одначе пафос виступів був надпатріотичний.
Але в Америці чомусь подумали інакше. В Купера з усіх боків полетіли критичні стріли, і саме тоді він із зрозумілою образою побіжно кинув слова, що стали знаменитими і накликали на нього нові біди: «я розлучився з моєю країною».
Спершу він відказав гнівною публіцистичною одповіддю — «Листом співвітчизникам», де, між іншим, заявив спересердя, що романів більше не писатиме. І справді, на якийсь час утягнувся в судові позови з численними кривдниками. Та згодом все ж повернувся до пера і паперу.
«Монікіни» — це сатира у свіфтівському дусі, однак зовсім позбавлена свіфтівської фантазії та дотепності. Стомливою прямолінійністю віддає немудра буфонада: країні Високоплигії, де люди хизуються довгими хвостами, протистоїть країна Низькоплигія, символом рівноправ’я у якій є хвости обрубані. Обидві, природно, однаково безглузді у своїх амбіціях.
Відчувши, очевидно, що грає не на своєму полі — алегорія зовсім чужорідна природі його таланту, — Купер упродовж одного, 1838-го року, створює два традиційні романи — вже надувані «Додому» і «Вдома», — де взагалі є все, що треба: характери, звичаї і навіть цікавий сюжет з погонями та інтригуючими таємницями. Але все чистісінька ілюзія — автор надто у захваті від злободенних суперечок, і лише абияк надає їм оповідної форми. Тут також усе побудовано на невблаганно-чіткому контрасті: гречним сільським інтелігентам братам Еффінгамам протистоять міські нувориші, які не знають розбору в засобах. Стався черговий гучний процес (його так і назвали — «еффінгамський»), Купер його виграв, однак свою письменницьку репутацію цією перемогою, звичайно, анітрохи не зміцнив.
На щастя, він невдовзі відмовився падалі від боротьби на ниві громадянськості, і повернувся до того, чого краще за нього на ту пору робити не міг ніхто — до історичної романістики. Упродовж найближчих трьох років з’явилися дві прикінцеві частини пенталогії.
Та про неї пізніше, а зараз перегорнемо «Шпигуна» — книгу, якою Купер уперше здобув собі гучне ім’я. Події, тут зображені, відбуваються в роки Війни за незалежність, і драматизм історичного життя набуває під пером письменника підвищено-експресивне звучання. Лунають постріли, влаштовуються засідки, плетуться і викриваються інтриги, іноді найфантастичнішого характеру, персонажі то підносяться на вершини слави, то применшуються до непомітності, висока героїка сусідить із жалісним сантиментом. При цьому автор раз у раз впадає в романтичний штамп.
«Дамське товариство складалося з незаміжньої особи років сорока і двох юних дівчат, принаймні удвічі молодших за неї. Лице старшої леді змарніло, але чудові очі й зачіска робили її дуже привабливою; чарівності надавала і мила, привітна поведінка, якою далеко не завжди можуть похвалитися чимало молодших жінок. Сестри — схожість між дівчатами свідчила про їхню кревність — були у повному розквіті молодості; рум'янець — невід’ємна властивість вест-честерської красуні, червонів на їхніх щоках, а ясні блакитні очі сяяли тим блиском, який полонить спостерігача і красномовно говорить про душевну чистоту і спокій».
Куперу навіть на письменницьких його вершинах фатально не вдавалися жіночі обличчя, але тут перед нами загалом лялькові персонажі, жвавості й людської характерності у яких менше навіть, ніж у Александра Дюма, не кажучи вже про Вальтера Скотта.
Пейзаж також дуже часто якийсь абстрактно-розмитий. Духмяне повітря, на сході густішають страшні чорні хмари, але на заході сонце випромінює своє прощальне сяйво.
А все-таки є в цьому романі і справжня сила: зосереджена вона в постаті центрального персонажа на ім’я Гарві Берч. У згаданій передмові Купер говорить, що той являє собою найліпшу ілюстрацію обраної теми. Але в тому то й річ, що ніяка це не ілюстрація.
Так, звісно, Берч — справжнісінький патріот. Доля йому випала нестерпна, певніше, він сам собі її призначив. Таємний агент революційної армії, чиє ім’я і чия місія відомі лише одній людині — самому генералові Вашингтону.
Отож, Берч — романтичний гсрой-мученик, якому за життя і не повинно відплачуватися, інакше враз розсіється блискучий ореол.
Та малюючи його, Купер з самісінького початку робить карколомний засвоїм новаторством хід: цей найромантичніший герой подається в подобі простака і селюка. На таке в літературі ще ніхто не зважувався, а вже тим більше в розповіді, присвяченій доленосним, як кажуть, часам життя народу. Це не лицар, це звичайнісінький коробейник цілком непомітної зовнішності, якому нічого не варт виплюнути тютюнову жуйку на блискучу решітку дорогого каміна.
У присутності такої людини все довкруг наче зовсім змінюється, навіть природа втрачає романтичну умовність, справді набуваючи цілком місцевого колориту.
Надзвичайно сильно написано один з останніх розділів роману, коли війну вже виграно і Гарві Берч востаннє зустрічається з Вашингтоном. Тут можна було чекати на пафос, і головнокомандуючий, що, зрештою, цілком личить лідерові нації, на слова не скупиться: «провидіння призначило нашій країні велику і славну долю», «високий патріотизм», «вірність принципам» і т. д. Але Гарві Берч зберігає скромну гідність, і, відхиляючи нагороду, запропоновану за послуги, говорить просто: «скажіть... що я не взяв золота».
За два роки після того, як вийшов «Шпигун», Купер написав «Піонерів», не відаючи ще, можливо, яка славна й довга доля буде у головного його героя — мисливця Натті Бампо на прізвисько Шкіряна Панчоха.
Складалося п’ятикнижжя впродовж сімнадцяти років, щоправда, з великими перервами, і доля героя розгортається не в правильній послідовності життєвого циклу — від сходу до заходу. Навіть якраз навпаки.
Знайомиться читач з мисливцем, який уже дуже постарів, утратив спритність і жвавість у очах та проводить залишені йому дні у володіннях судді-поміщика, що непогано нажився на переможній війні. Мова і звичаї нових часів героєві глибоко чужі; звикнувши до волі й неписаних законів лісу, цей дивак раз у раз порушує закон писаний, тож навіть потрапляє у в’язницю. А наприкінці, глибоко скривджений, ніким, опріч старого п’янички індіанця Джона Могікана, не зрозумілий, він зажурено йде геть на захід, де, можливо, зберігся ще звичний для нього побут.
У зображенні конфлікту, запевне знайомого і близького більшості читачів, — наставали часи грубої Джексонівської демократії, та й романну дію віднесено не так уже далеко, події відбуваються 1793-го року, Купер зіткнувся з чималими труднощами, суть яких він сам же і пояснив.
«Книги з історії потребують невблаганної прихильності до правди, та правда руйнує чарівність мистецтва, бо художнє втілення дійсності значно ефективніше досягається зображенням героїв відповідно до їхнього суспільного становища і вчинків, ніж найстараннішою прихильністю до першоджерел».
До кінця це протиріччя автор «Піонерів», як художник виразно романтичного складу, так і не подолав. Суддя Темпл та його угіддя це мовби один світ — світ жорстокий у своїй реальності, де безжально викорчовують ліси, вгризаються в землю у пошуках вугілля і встановлюють юрисдикцію грошей. А інший — десь позаду — світ Натті Бампо, павутинний світ мрії, грубо розтоптаний піонерами. На чиєму боці симпатії автора — зрозуміло, але вирваний із звичного середовища мисливець позбавлений жвавості, та навіть і поетичної черівності. Він не діє, не розмірковує, це не його стихія. Ну, а крутійська правда судці Темпла (хоча й зображено цього типа «відповідно до суспільного становища і вчинків») була для Купера просто нудна, у ній немає ґрунту для фантазування. Тим-то повноцінної зустрічі двох стихій, справжнього поєдинку казки і правди не сталося.
Тоді Купер відступив на тридцять років назад, коли Шкіряна Панчоха був у розквіті сил. «Повість про 1757-й рік» — такий підзаголовок до «Останнього з могікан» (1826). Та цей роман ми поки що пропустимо, а простежимо подальші події пенталогії.
Через рік з’явилася «Прерія» — книга, в якій, за тодішнім задумом автора, читач мав би назавжди попрощатися зі Шкіряною Панчохою. Це, по суті, пряме продовження «Піонерів». Зовсім постарілий, вигнаний нерозбірливістю сокири і настирливістю пилки із рідного лісу, герой помирає на голій рівнині, біля підніжжя самих Скелястих гір. Сумна книга, і не просто тому, що кінчається смертю. «Останній з могікан» також закінчується загибеллю, тим більше загибеллю насильницькою, та й гине не старий, а юнак-індіанець. Але в цій смерті є простота і міфологічна велич. А в «Прерії» меланхолійна туга та безнадія. Можливо, не дивно, що саме тоді читацька публіка, яка захоплено сприйняла «Шпигуна», а потім перші книги пенталогії, почала на автора поглядати скоса. Дорога, якою простує Натті Бампо, це ж магістраль американської історії, це шлях, що приховує небачені пригоди, а, головне, — втілює невтримний дух молодої нації. Одно слово, це дорога життя. А у Купера вона виявляється радше дорогою смерті. Або, скажімо, — «втрачених ілюзій». «Кордон» прекрасний, та лише доти, доки не освоєний. Мрія поетична, та лише доти, доки не здійснена.
І все-таки Купер не бажав миритися з таким фіналом. Коли збігло п’ятнадцять років, він повертається до улюбленого витвору своєї фантазії, змальовуючи молодість героя, тобто якраз ті часи, коли той протоптував стежки, не замислюючись, куди вони приведуть. Та й автор, наділений, на відміну від персонажа, сумним знанням прийдешнього (тобто, для нього — сучасного), наче ладен про це навіть забути. «Слідопит» і «Звіробій» це чиста пастель, чиста поезія, яку письменник знаходить навіть не стільки в особах і подіях (хоча сюжет розгортається тут напрочуд динамічно), скільки у вигляді озер, рік, гірського пасма і, звичайно, лісу. На такому тлі й ідилія родинного щастя вирізняється дивовижною природністю.
А тепер, врешті-решт, звернімося до «Останнього з могікан» — безперечно найсильнішої речі не лише в пенталогії, а й у всій великій спадщині Купера-художника.
У цьому романі, що малює один епізод так званої Семирічної війни (1754-1763), внаслідок якої англійці привласнили всю Французьку Канаду, сила-силенна захопливих пригод, що, між іншим, зробило і вір улюбленим читанням підлітків. Але, звісно, книга ця не дитяча, і внутрішня напруга її тримається не просто на сюжеті з його повсякчасними погонями, перестрілками, засідками, підступністю ворогів, щасливими визволеннями з полону тощо.
А на чому ж?
Купер, власне, перший в американській літературі зобразив індіанця. Ще в «Піонерах», як ми говорили, з’являється могіканин Чингачгук. А тут він переноситься у центр оповіді, незмінно супроводжуючи головного героя і в подвигах його, і в неквапливих роздумах про роздоріжжя історії. Але це навіть не просто постать, хоча й постать, звичайно, також — дужа, цілісна, яскрава у своїй душевній шляхетності, непохитній стійкості і якомусь чудовому презирстві до будь-яких тягарів життя. За ним — плем’я, рід, ціла культура. Ось тут Купер і виступає новатором-відкривачем. Його індіанець — якнайменше манекен, скажімо, лиходій або, навпаки, втілення незайманих чеснот. Це жива постать, за якою стоїть жива історія. І жива культура з її ритуалами, міфологією, мовою. Є, звичайно, і романтичний флер, про що говорив Пушкін у статті «Джон Теннер», одначе, поезія і легенда гут щасливо поєднуються з правдою. У присутності Чингачгука (і, тісно, Шкіряної Панчохи, якого він, утім, називає Соколиним Оком; загалом у Натті чимало прізвиськ) сам пейзаж мовби перетворюється, також виявляючи виняткову двоїстість, тобто романтичну невизначеність і водночас вражаючу чіткість літографії. Покров ночі, заглиблений у млу ліс, дзюркотливий потік, зарожевілий схід — усе це ніякі, нічиї слова, і ніяка, нічия картина. Адже так і (’являється вона персонажеві цілком умовному — доблесному майорові й непереможному лицарю-коханцю на ім'я Хейворд. Отже, Купер тут анітрохи не грішить проти смаку і навіть у «літературний гріх», за Марком Твеном, не впадає: абстрактний герой — абстрактний пейзаж. Ну, а стихія індіанця — це глуха стежина, це пірамідальний пагорб, глибока лощина, по дну якої біжить струмок, стрімкий водоспад, гірське урвище, що глухо відбиває луну, це, зрештою, самі назви, у яких уже міститься поезія реальності.
Далі — розташування фігур на шаховій дошці. В буденній американській свідомості та, відповідно, в рутинному літературному зображенні індіанці виступають нероздільною масою, що зразу ж вказує на чужий світ, не важливо навіть, як до нього ставитись. У Останньому з могікан» — це світ історичний, тобто нецілісний, гніт розколотий, де шляхетність протистоїть ницості, честь — підступності, щирість — облуді. Іншими словами, тут не блідолиці проти червоношкірих, але моральна полярність, де колір обличчя значення не має. Чингачгук — брат блідолицому, і ворог такому ж як він, індіанцеві, лише з іншого племені.
Фінал роману сповнений трагізму. Гине, відходить «на угіддя щасливого полювання» син Чингачгука Ункас — останній із племені могікан, і з ним потужний шар людської культури.
Але це трагедія співприродна міфові, що не знає межі між смертю і життям. Одне завжди обтяжене іншим, і недарма Соколине Око — Шкіряна Панчоха урочисто говорить, що хлопчина цей відійшов лише тимчасово.
Йому дано таке знання, тим-то й постать стала могутньою і також багатомірною. Стрілець, мисливець, розвідник, він у той самий час втілює корінний дух Америки доби її молодості і великих сподівань. Це тутешня особа, і разом з тим міфологічний герой, який письменнику-романтику має бути особливо близький. Не просто в доблесті, самовідданості, прямодушності полягає його непереборна сила. Шкіряна Панчоха витвір самої природи, для спілкування з нею йому не потрібні посередники. Можливо, мова лісу йому так добре відома не просто тому, що він усе життя провів на «кордоні», а тому, що з нею народився на світ.
Тема «Шпигуна», — говорив Купер, — тема патріотична. А в «Останньому з могікан» — інша тема. Людина перед судом природи — ось внутрішній сюжет цього роману. Не цивілізація, якій Натті Бампо, нібито проти власної волі, прокладає дорогу, — цей мотив щемливо зазвучить у останніх частинах пенталогії, округло її замикаючи (пригадаймо «Піонерів»). А саме людина, якій не дано — але необхідно — дотягтися до її величі, іноді й недоброї. Адже Хитрий Лис, з його жорстокістю й зажерливістю — також індіанець, а індіанці для того Куперу й потрібні, щоби втілити природу. Все інше — взаємини з блідолицими, барвистий одяг, ритуальні танці — це потім... Куперу не подобались, як кажуть, гримаси американської демократії. І він справді розлучився із своєю країною — далеко не просто тому, що країна, яка обурилась його сатиричними романами, розлучилася з ним.
Але тим дужче тягнуло його до джерел, до первородності Мрії. У цьому розумінні він був схожий на Ірвінга, тільки на місці арабесок старшого романтика, у Купера — епічна міць, і, отже, епічний біль.
І через те, можливо, розлучення — це насправді повернення, а туга за минулим насправді — таємна віра у продовження, кінця якому не буде ніколи.
Л-ра: Вікно в світ. – 1999. – № 4. – С. 45-52.
Твори
Критика
