25.04.2018

«Метатекст істин» у «Вайнсбурзі, Огайо» Ш. Андерсона

С. О. Самойленко

Досліджується вплив філософії прагматизму на твір «Вайнсбург, Огайо» американського письменника початку XX сторіччя Шервуда Андерсона.

Початок XX сторіччя - один з найцікавіших періодів для дослідників гуманітарних проблем. Кардинальна зміна світогляду, викликана розвитком науки та великого індустріального виробництва - це той безцінний досвід людства, який з кожним днем стає все важливішим для його подальшого поступу.

Чому «Вайнсбург, Огайо»? Тому що це - «один з найбільш впливових творів американського відродження». Чому саме прагматизм? Бо на початку XX сторіччя прагматизм зробився і залишається до наших часів найбільш типовою, свого роду національною філософією СІІІА.

На відміну від його побутового сприйняття, прагматизм є вельми цікавою для фахівців філософською системою, особливо щодо характеру взаємовідносин людини та буття. Тому про нього - дещо детальніше.

Засновником прагматизму був видатний американський вчений та філософ Чарлз Сандерс Пірс. Створивши підвалини цього напрямку філософської думки наприкінці XIX сторіччя переважно для того, щоб якось «владнати стосунки» між наукою та релігією, Пірс, мабуть, спочатку й гадки не мав, що він дає філософію щонайменше цілій державі й на багато років уперед.

Можливо, праці Пірса так і залишилися б лише однією з побічних течій у філософії науки, якби не три обставини.

По-перше, наприкінці 90-х років відомий американський психолог Вільям Джемс видобув прагматичні ідеї Пірса, надав їм більш зрозумілої форми та ознайомив з ними освічену публіку. Після цього ідеї прагматизму потрапили й до широких верств американського населення. Особлива роль Джемса, як вважають історики філософії, полягає у тому, що він застосував ці ідеї, насамперед, до психологічних та релігійно-моральних проблем, використавши їх для оформлення своєрідної життєвої філософії.

По-друге, філософія прагматизму саме у цей час виявилася дуже співзвучною до умонастрою «середнього американця» і справила сильну дію не тільки на філософську, але й на релігійну й повсякденну свідомість членів американського суспільства. Таке співпадіння, власне, і зробило прагматизм «національною філософією» США, а самого Пірса, на думку багатьох західних дослідників, не тільки засновником прагматизму, але й найвидатнішим американським філософом взагалі.

Нарешті, по-третє, прагматизм майже відразу опинився в центрі філософських дискусій і викликав до життя численну апологетичну та критичну літературу. Поширення ідей прагматизму в Америці супроводжувалося його пристосуванням до потреб пересічних американців, більшість з яких не бажала (та й не вміла) осягнути думкою всі тонкощі непростих філософських міркувань Пірса. Відомо, зокрема, що занадто розширювальне тлумачення прагматизму, яке стало модним на початку сторіччя, бентежило навіть самого Пірса, але на його заперечення ніхто вже й не думав зважати. Разом із тим, освічені люди з великою цікавістю вивчали ті аспекти прагматизму, які могли б стати їм у пригоді в їх повсякденній праці.

Все це створювало в американському суспільстві особливий філософський фон, на тлі якого й відбувалися становлення особистості та початок творчості Шервуда Андерсона. Так чи інакше, дуже розповсюджені в тогочасній Америці ідеї прагматизму мали вплинути на формування світогляду письменника.

Для Пірса і думка, і відчуття людини - це лише знаки. Самі по собі вони не містять знання. Бо відмітна особливість знаку, за Пірсом, та, що він потребує інтерпретації. Кожен такий «знак» вказує на дещо, щось позначає і щось значить. Але що саме - з нього самого не видно. Знак має бути розтлумачено, зінтерпретовано - тільки тоді й з'являється знання, яке, одначе, й саме є «знаком».

Поглянувши з цього боку на новели «Вайнсбургу, Огайо», ми бачимо, що кожна з них і всі вони разом переважно присвячені опису думок та відчуттів персонажів. Тобто, вони і є тими самими сукупностями «знаків», які, за Пірсом, не містять знання, але з яких його можна видобути - такою собі «сировиною». Кожна новела підлягає тлумаченню, інтерпретації читачем, аби він міг розпізнати за «знаками» те знання, яке є у автора. Більш того, герої «Вайнсбургу, Огайо» неодноразово натякають, що вони мають (як, наприклад, Елізабет Уіллард) «виразити щось за нас обох», передаючи цим ініціативу інтерпретації притаманних їм «знаків» читачеві.

Якщо розглядати кожну новелу «Вайнсбургу, Огайо» як особливе «слово», особливу одиницю знання, то весь твір має бути «фразою», складеною з цих одиниць, деяким «метатекстом знань», який Амдерсон пропонує читачеві, аби сказати йому щось більше, ніж висловлено у кожному окремому творі. Тож недарма він завжди характеризував «Вайнсбург, Огайо» як єдине ціле, підкреслюючи, що «це викінчена одиниця, і вона завжди має передруковуватися як така». Але як читати цей «метатекст» - кожний читач має збагнути сам.

Зробимо таку спробу. Навіть якщо спиратися на самі назви новел, які складають «Вайнсбург, Огайо» (зрозуміло, зважаючи також на їхній зміст), можна вгледіти багато цікавого. Відкривається книга загальним прологом - «Книгою гротесків», яка настроює читача на певну інтонацію - інтонацію свідомого перебільшення окремих рис персонажів заради більш опуклого зображення найважливішого в них. Далі йдуть новели «Руки», «Паперові пігулки» (назву цієї новели можна перекласти як «Паперові кульки», «Паперові пігулки», «Паперові кулі» або навіть, як «Неприємні паперові люди» - отаке багатство змісту лише в одній назві!) й «Мати». Цей блок - експозиційний, його мета - ввести читача у ситуацію й повідомити йому дещо, що автор вважає важливим для себе.

Наступний блок новел поступово підіймає читача над буденністю, ведучи його все вище («Філософ», «Ніхто не знає», «Божественність»). У чотиричастинній новелі «Божественність» перші дві частини назв не мають, а дві інші звуться, відповідно, «Відмова» (чи «Відступ»?) та «Жах» (англ. - terror) - аби попередити, чим карається відступ від віри.

Потім знову - до людей («Пригода», «Респектабельність», «Мислитель», «Тенді», «Сила Господня», «Вчитель») з проміжною зупинкою на новелі «Людина ідей». Завершує цей блок новела «Самотність», яка є деяким проміжним підсумком того, що з часом відбувається з людиною, яка живе свій вік у такому місті як Вайнсбург.

Ще далі - наслідки такого життя - новели «Пробудження», «Дивак», «Невимовлена брехня» та «Пиятака». Закінчується цей блок новелою «Смерть».

Але автор не для того пише свій твір, щоб полишити читача наодинці з безнадією. Тому останні новели «Фальсифікація» (англ. - sophistication) та «Вихід» (хоча можна перекласти й прозаїчніше - «Від'їзд») подають деяку надію: все іде буде; але не тут, не у цьому місті, не у цьому світі...

Підсумуємо. «Я знаю - є у світі щось важливе. Я знаю - є у світі щось високе, якого не можна зрікатися. Але я також знаю, що люди є люди - зі своїм, не янгольським, життям, зі своїми проблемами, зі своїми гріхами. Я знаю, що якщо вони не дотримуються віри і не можуть налагодити свої стосунки ані одне з одним, ані самі з собою - вони втрачають себе і закінчують у кращому випадку різними відхиленнями, у гіршому - смертю. Я знаю, що це - від софістично викривленого самовідчуття й самосприйняття, від викривлених стосунків із собою і зі світом. І я знаю, що треба або знайти собі новий сенс життя, новий світ, нове оточення, або дочекався, коли цей новий світ сам завітає до тебе» (на разі нагадаємо, що «Вайнсбург, Огайо» написано на зламі епох, коли цей самий «новий світ» був вже не тільки у великих містах, а й при порозі навіть таких маленьких та патріархальних містечок, як Вайнсбург).

Це знання, одержане зі «знаків»-новел - результат інтерпретації твору автором статті, зробленої сьогодні, через 80 років після видання книги. Та чи міг Андерсон, виходячи з філософії прагматизму, бути впевненим, що читач вірно зрозуміє його «метатекст»? Звернімося до Пірса: «Реальність зовсім не необхідно незалежна від думки взагалі, але лише від того, що ви, або я, або будь-яка скінченна кількість людей можуть думати про неї; і, з іншого боку, хоча об'єкт остаточної думки залежить від того, яка це думка, все ж те, чим є ця думка, не залежить від того, що ви, або я, або будь-яка інша людина думаємо». Тобто, істинність думки, висловленої письменником у такий незвичайний спосіб є, у відповідності до концепції класичного прагматизму, більш відповідною до реального знання, до реального світу, ніж у тому разі, якби письменник висловив ту ж саму думку звичайними словами. І за такої подачі є більше шансів, що істинна думка автора буде сприйнята читачем саме так, як вона замислена. Бо, знову ж таки за Пірсом, «наша ідея якої-небудь речі є ідея її почуттєвих наслідків». Більш того, «поняття про всі ці наслідки є повне поняття об'єкту», таке що «в ньому абсолютно нічого більш немає».

Для Пірса, та й для прагматизму взагалі, істина, як і мислення в цілому, визначається поза відношенням до об'єктивної реальності, лише як стан свідомості суб'єкта. Ніби вторячи Пірсові, у вступній новелі «Вайнсбургу, Огайо» - «Книзі гротеску», - й Андерсон стверджує, що такої речі, як правда, взагалі не існує, але є багато думок і, відповідно, багато варіантів бачення життя, кожний з яких - обгрунтований. Перекручене бачення життя, за Андерсоном, у свою чергу перекручує того, хто бачить це життя, і він стає гротеском, характером «поза формою». Відповідно до тези про багатоваріантність правди у «Вайнсбургу, Огайо» драматичні долі героїв подані через психологічну глибину їхніх відчуттів, переживань. Ці відчуття та переживання й покликані дати читачеві «повне поняття» якогось «об'єкта» - героя або обставин, яке мав на увазі письменник. Того об'єкта, який читач, шукаючи істину, має визначиш самостійно у процесі інтерпретації твору.

Подібно до інших митців того періоду, Андерсон ставив перед собою завдання дати зовнішні прояви тим внутрішнім почуттям, які притаманні і письменнику, і характерам, які він створює. У «Вайнсбурзі, Огайо» - оголена жінка вибігає на галявину під дощем, священик розмахує скривавленим кулаком у повітрі після того, як він розбив вікно у своєму церковному кабінеті... Самі прояви. А тепер - знов за Пірсом: «Розгляньте, якими є практичні наслідки, що, як ми вважаємо, можуть бути здійснені об'єктом нашого розуміння. Поняття про всі ці наслідки є повне поняття об'єкта». Таке основне формулювання «принципу Пірса» - одного з основних догматів прагматизму. Андерсон чітко виконує цей принцип: його герої завжди діють саме так, щоб «практичні наслідки» їхніх дій давали найповніше уявлення про «об'єкт» Андерсона - світ, у якому живуть та діють герої «Вайнсбургу, Огайо».

Одним із найважливіших засобів передачі «знаків» у Андерсона є використання внутрішнього мовлення персонажів, найбільш поширеними формами якого у «Вайсбурзі, Огайо» є внутрішній монолог (тобто, монологічне мовлення в присутності мовчазного співбесідника) та - у великому обсязі - розгорнуте невласне-пряме мовлення. Так Андерсон характеризує своїх героїв (точніше, вони характеризують себе), так він передає складний душевний стан людини, її найтаємніші думки та почуття, так він створює у читача знання про своїх героїв - за допомогою «знаків», які читач має розтлумачити.

Невеселі думки про втрачене кохання Аліси Гайдман із новели «Пригода», химерні сплетіння реального з уявним Сета Річмонда у «Мислителі», болісні роздуми про тягар життя Хоупа у «Вчительці» тощо - це перелік лише малої частки таких «знаків», з яких читач має вивести своє знання. Знання про Вайнсбург, про його мешканців, про Америку, про цей світ і, нарешті, про себе.

Наприклад, у новелі «Божественність» невласне-пряме мовлення займає цілі сторінки (і знов-таки навіть ряснота його, яка свідчить про потребу передати саме «знаки» - думки та почуття, є побічним доказом прагматистського світосприйняття Андерсона). Бо внутрішні протиріччя прагматизму, тим більше - «популістського», «народного» прагматизму (про що йшлося вище) з одного боку - велися від ідеї Бога, а з другого - гостро протирічили цій ідеї. Тож і «знаки» у цій новелі стали більш складними, ніж в інших, і їх кількість зросла.

Згадаємо, чого прохає у Бога фанатично віруючий прагматик Джес Бентлі: не розуму, не сили, не здоров'я, не терпіння - а «щоб я міг керувати людьми й бути батьком синів, які також керуватимуть людьми», «розширити свої землі й довести їх до найвищого ступеня доходності» тощо. Тобто, дай, Боже, ... влади та багатства - цілком у дусі народного сприйняття ідеї прагматизму: дай те, що дозволяє швидко й безпечно втілити так звану «велику американську мрію» (яка й сама, до речі, є значною мірою наслідком прагматичного підходу).

Прагматизм - глибоко егоїстична течія філософії. За твердженням Вільяма Джемса, «вісь реальності проходить виключно через егоїстичні центри, які понанизувані на неї, мов чотки». Такими центрами у «Вайнбурзі, Огайо» є, насамперед, сім'ї героїв Андерсонівських новел. Хлопці та молоді чоловіки в цих новелах живуть самі з бідними старими жінками (матусями, тітками, бабусями). Молоді жінки - зі своїми батьками, інколи - з братами. У книзі немає повноцінних сімей, а у фіналі новели «Невимовлена брехня». Рей Пірсон навіть біжить через поле, аби врятувати свого друга Хела Вінтерса від створення сім'ї, від одруження. Практично усі персонажі «Вайнсбургу, Огайо» перебувають у стані депресії, самотності, відсутності любові. Новела «Самотність», наприклад, закінчується повними розпачу словами головного її героя Еноха Робінсона: «Я тут один. Раніш у мене були друзі, у моїй кімнаті було тепло, а зараз я одинокий. Я одинокий. Я зовсім одинокий». А у новелі «Пригода» Еліс Хіндман міркує: «Так багато людей повинні жити й помирати самотніми, навіть у Вайнсбурзі».

Отже, є достатні підстави вважати, що Ш. Андерсон був знайомий з філософією прагматизму і, свідомо чи підсвідомо, став її пропагандистом. Як форма, так і зміст «Вайнсбургу, Огайо» за побудовою відповідають ідеології прагматизму. Згідно з прагматистськими ідеями, Андерсон намагався передати читачеві якісь істини. Формою їх передачі він обрав створення «знаків» емоційного стану своїх героїв і створення «метатексту істин» за допомогою цих «знаків». Для розв'язання останньої задачі він створив нову для свого часу форму твору - роман у новелах. Наведена автором статті спроба реконструкції істин «Вайнсбургу, Огайо», згідно з ідеологією того ж прагматизму, має право на існування. Але твори Андерсона, безперечно, треба читати й перечитувати, щоб збагнути ті істини, які він намагався передати нам за допомогою «метатексту». Які це істини - кожне покоління, кожний читач відповідатимуть, мабуть, по-своєму, надаючи творові Андерсона все нових інтерпретацій, що, власне, й підтверджує його велич як письменника.

Л-ра: Дніпропетровський державний університет. Вісник : серія: Історія і філософія науки і техніки. – Дніпропетровськ, 1999. – Вип. 5. – С. 40-45.

Біографія

Твори

Критика