17.09.2023

Творчість Ш. Андерсона у дзеркалі зарубіжної критики

В. В. Кузебна

Шервуд Андерсон (1876-1941 pp.) народився в одну епоху з такими видатними майстрами слова як Френк Норріс, Стівен Крейн і Теодор Драйзер. Але на відміну від останніх, чиї перші твори з’явились вже наприкінці 1900 року, Андерсон розпочинає свою творчу кар’єру тільки в 1914 році (саме цього року літературний журнал Harper's друкує його першу новелу «The Rabbit-Pen»). Андерсон, перш за все, відомий як новеліст-новатор. Але не слід забувати, що доробок автора не обмежується лише тільки новелістичною прозою. Творча спадщина письменника багатогранна і різноманітна. Вона охоплює 10 романів, 4 збірки новел, 2 поетичні збірки, публіцистичні твори та есеї.

Незважаючи на те, що в зарубіжному літературознавстві існує значна кількість праць, присвячених дослідженню різноманітних аспектів творчості письменника (Дж. Бассета, І. Гау, Р. Дуна, В. Райдаута, Л. Трілінга та ін.), для сучасного українського - творча спадщина Андерсона залишається майже невідомою і такою, що не набула адекватного висвітлення. За винятком оглядових статей та розділів у монографіях українських і радянських науковців (М. Анастасьєв, Т. Денисова, О. Звєрєв, Т. Морозова, В. Оленєва, М. Якименко), у пострадянському та вітчизняному літературознавстві немає фундаментальних досліджень, присвячених вивченню творчого доробку письменника. Хоча поза межами пострадянського простору Андерсон вважається важливою постаттю, оскільки його творчість відіграла значну роль у становленні та розвитку американського літературного канону.

Мета запропонованої статті обумовлена необхідністю прослідкувати розвиток критичної думки щодо творчого доробку письменника в зарубіжному літературознавстві.

Ш. Андерсон є одним з небагатьох американських письменників, який отримав широке визнання ще за життя, а зацікавленість його творами не згасає й досі. На думку В. Фолкнера, Андерсон став «батьком» для цілої генерації американських авторів - Е. Гемінгвея, Т. Вулфа, Дж. Дос Пасоса, Е. Колдуела, Дж. Стейнбека та самого В. Фолкнера [8: 359]. Не можна не оминути того факту, шо Шервуд Андерсон є одним із десяти американських письменників, обраних для публікації в сучасному Dictionary of Midwestern Literature. Андерсон завжди мав значний вплив в середньозахідних літературних колах, але його місце в американському загальнолітературному каноні наближене до літературної периферії. Чому так сталося насправді, ми і спробуємо з’ясувати.

Починаючи з 1926 року, твори письменника постійно з’являються на сторінках впливових літературних видань США. У 1926 році Doubleday’s American literary anthology опублікувала такі новели Шервуда, як «Людина ідей», «Дивак» та «Напій». Навіть коли літературна репутація Андерсона пішла на спад (30-ті роки XX століття), інша збірка The American Mind (1937) надрукувала два твори автора: критична стаття щодо стану американської літератури «Вибачення за грубість» (An Apology for Crudity) в розділі літературної критики та «Який же її дурень» (I’m a Foot) в розділі «Нові тенденції в художній літературі». Два роки потому ще одне авторитетне видання Oxford Anthology of American Literature включило до складу збірки новелу «Смерть у хащах» (Death in the Woods). Твори письменника продовжують постійно з’являтися в літературних антологіях Сполучених Штатів протягом 40-50-х роках.

Якщо вважати літературні антології вагомим критерієм визначення місця письменника в літературному каноні, тоді б, напевно, Андерсон посів би в ньому одне з провідних місць, принаймні за підсумками такого авторитетною літературного видання, як Major Writers of America [12]. Разом з творами Фітцджеральда та Гемінгвея, проза письменника потрапила до складу двотомної збірки, яка веде хронологію літературно-мистецької традиції від Вільями Бредфорда до Вільяма Фолкнера [7].

Аналізуючи творчість автора, нашу увагу привернула одна, на наш погляд, цікава закономірність. Зазвичай, репрезентація творів письменника обмежувалась лише декількома новелами, які, як правило, входили до складу найвідомішого твору письменника «Вайнсбург, Огайо» (Winesburg, Ohio, 1919). Доречно виникло запитання, невже решта збірок новел Андерсона (всього 4 збірки) не представляє художньо-естетичної цінності як для літературознавців, так і для читачів. На нашу думку, головна причина полягає в тому, що становлення літературної кар’єри письменника відбувалося досить хаотично: за визнанням слідувала низка невдач, яка супроводжувалася несприйняттям і нерозумінням його творчості літературними колами Америки.

Сучасні літературні антології - The Heath, The Norton, The Prentice Hall намагаються презентувати на сторінках своїх видань якомога ширшу багатокультурну літературну спадщину Америки, і як наслідок, неминуче стикаються з проблемою, яка зумовлює розширення мультикультурних кордоні и та одночасно дотримування встановлених норм обсягу видання. Отже, цілком імовірно, що проза письменника просто розчинилася в такому літературному розмаїтті, тоді як постать самого автора, на думку Роберта Дуна, могли «загубитися в натовпі» [7].

Як у період публікації, так і значно пізніше твори Андерсона отримували суперечливі відгуки, часом діаметрально протилежні. Вороже налаштовані критики і читачі вважали, що романи письменника позбавлені будь-якої структурної організації, його есеї химерні та їм бракує інтелектуальної глибини, u його новели занадто парадоксальні. Інші, навпаки, високо поціновували письменницьку майстерність Андерсона «за тверезе, а іноді приголомшливо проникливе розуміння внутрішнього світу людини» [13: 1].

Вважаємо за потрібне більш детально зупинитися на висвітленні питання, чому твори письменника отримували такі полярні судження. На думку багатьох зарубіжних критиків (Волтер Б. Райдаут, Гілберт Кемпбел, Роберт М. Ловет та in.) творам Андерсона завжди було важко надати об’єктивну оцінку. Одна із причин такого ставлення, як зазначив Роберт Морс Ловет, це - «досить неоднорідна тканина творів» [11: 8]. Ця «неоднорідність» стосується насамперед їхнього структурно-композиційного рівня. Так, відносно першого роману письменники «Син Вінді Макферсона» (Windy McPherson's Son, 1916) зазначимо, що прагнення головного героя до багатства в першій частині виглядають значно переконливіше, ніж його поневіряння Америкою в пошуках правди в другій частині, а окремі глави роману «Кіт Брендон» (Kit Brandon: A Portrait, 1936), який був опублікований 20 років потому, змістовніші та цікавіші, ніж весь твір в цілому. Цілком імовірно, що ті, хто з антипатією ставився до творчості Андерсона брали до уваги тільки його «слабкі» новели, а ті, хто вважав письменника справжнім новатором та «провісником нового стилю» в американській літературній традиції, навпаки, розглядали такі майстерно створені новели, як «Яйце» (The Egg), «Смерть у хащах» (The Death in the Woods), «Брати та смерть» (Brother Death), Шедевр» (The Masterpiece), «Нерозпалене полум’я» (UnlightedLamps) та інші.

На нашу думку, ще однією причиною, з якої твори автора важко оцінювати – те, що протягом досить тривалого періоду часу їх або недооцінювали, або переоцінювали. Перші негативні відгуки щодо творчості письменника зумовлені певним протиріччям між внутрішніми особливостями його прози та прагненням критиків співвіднести літературний твір з актуальними проблемами сьогодення. Критики, які негативно оцінюють творчий доробок Андерсона керуються насамперед ідеологічними критеріями, звертаючи увагу на поверхові, придатні до ідентифікації з реальністю шари змісту.

Визначаючи значущість творчості письменника для сучасного літературного процесу, неможливо не розглянути її з точки зору «нової критики», яка для більшості літературознавців і критиків була найвпливовішою методологією XX століття. Прихильники цієї школи трактували літературний твір «як річ su і generic, як явище автономне і незалежне від традиції, біографії, ідеології тощо. Вони вважали, що ... оцінювати його [твір] за такими чи такими функціями, використовувати його в тих чи тих інтересах, все це - хибна критична практика» [3: 37]. Новокритики зосереджували увагу на внутрішній будові мігературного твору - семантичній та синтаксичній. На їх думку, адекватне трактування тексту досягається тільки за умови «щільного читання» (close reading) [3: 37].

Отже, аналізуючи твори Андерсона відповідно до критеріїв «нової критики», варто зазначити, що значущість творчого доробку письменника для літературної історії США ґрунтується на його художніх інноваціях новелістичної прози, форми яка, на відміну від роману, ніколи не викликала пошани у критиків. На підтвердження того, що Андерсон вніс суттєві новації в розвиток жанру малої прози доречно буде навести цитату відомого літературного критика Роберта Спілера з книги «Літературна історія Сполучених Штатів Америки», котрий вважав, що «...він [Андерсон] зайняв чільне місце і отримав справжнє визнання в літературній історії США, відігравши надзвичайно важливу роль у звільненні новелістичного жанру від панування «закам’янілої техніки» [15: 13]. На початку XX століття в американській літературі панувала думка, що в новелі обов’язково має бути присутня інтрига. У тогочасних журналах превалювала проза з інтригуючим сюжетом. Андерсон вважав, що «...вимога інтриги отруює літературу. Потрібна не інтрига, а форма - річ менш помітна та доступна» [14: 128]. Але художня форма твору та естетична вишуканість сьогодні вже не є головним критерієм в оцінці літературного твору. Увага сучасних літературознавців і критиків зосереджена не на тому, яка інформація міститься в рамках художнього простору твору, а, навпаки, що залишається поза його межами.

У літературознавстві США проводилась велика кількість досліджень творчого доробку письменника. Його твори розглядались з точки зору «нової критики», біографічного методу та психоаналітичної концепції Фройда. Як влучно зауважив Кларенс Ліндсей, «...застосування інноваційних теоретичних підходів для інтерпретації літературних тестів дозволяє об’єктивно оцінити творчість письменника» [10: 94]. Можна припустити, що маються на увазі такі сучасні течії, як герменевтика, деконструктивізм, постструктуралізм, новий історизм, неомарксизм, фемінізм та мультикультуралізм. Поява новітніх літературних течій надає можливість критикам і дослідникам відкрити нові досі невідомі грані творчості письменника та спонукає критично переосмислити його творчу спадщину.

Одним з перших, хто зробив вагомий внесок у дослідження творчості письменника і визначення його місця в літературному процесі США був Віл’ям Сатон. Його докторська дисертація «Становлення Шервуда Андерсона» (Sherwood Anderson's Formative Years, 1943) вважається першою грунтовною працею, на яку спирались критики впродовж багатьох років. Але Сатон, як, до речі, і більшість дослідників, основну увагу приділяв висвітленню питань, безпосередньо пов’язаних з твором «Вайнсбург, Огайо». Серед основних положень його праці чільне місце посідає твердження про яскраву безкомпромісну творчу індивідуальність та віртуозну майстерність проникнення у внутрішній світ людини. Саме це, за переконанням Сатона, ставить Андерсона в один ряд з великими майстрами американської прози XX століття.

У 30-ті роки XX століття літературна репутація письменника йде на спад і Андерсон зникає з поля зору критиків та читачів. Цей період деякі критики вважають малопродуктивним. Втім, ми не поділяємо таку точку зору, оскільки саме в цей період письменник повертається до того з чого власне і починав - до журналістської діяльності. З під пера письменника виходить ціла низка праць, яка охоплює різні за жанровими ознаками твори - есеї, нариси, нотатки, в яких зображено життя американців в період Великої депресії. З’являються відгуки негативно налаштованих критиків, серед яких провідне місце (за кількістю) належить Лайонелу Трілінгу. В одній із критичних статей, яка була опублікована в «Little Review» він зазначає, що «...андерсонівський антираціоналізм і залежність від власних почуттів продукували парадоксальний та малозрозумілий художній світ, позбавлений чуттєвості та повноцінної комунікації» [17: 10]. Дозволимо собі не погодитися з його думкою, оскільки вважаємо, що така оцінка творчості Андерсона професором колумбійського університету Л. Трілінгом відзначає тільки поверхові риси його творчості, акцентуючи увагу на аналізі соціальної значущості творів письменника та визначенню їх тематичної та формальної єдності.

Серед критиків, праці котрих, на нашу думку, заслуговують на увагу, слід назвати Ірвінга Гау та Джона Лорі. Так, І. Гау відомий в літературних колах не тільки як дослідник творчості Андерсона та Фолкнера, а й як редактор журналу «Dissent», опублікував низку праць, присвячених питанню подібності літератури та політики. У 1967 року виходить друком його праця «Шервуд Андерсон» (Sherwood Anderson), в якій він розчаровано констатує, що автобіографічний твір Андерсона «Історія оповідача» (A Story Teller's Story, 1924) є «...наскрізь фальшивим» [9: 10]. Думається, що Гау вважав твір «фальшивим» не тому, що той не має художньо-естетичної цінності, а тому, що написаний з певними відхиленнями від критеріїв, які висувались для жанру автобіографії. Відтак, ми не погоджуємось з висновком Гау, оскільки Андерсон не мав на меті створити власне твір, сфокусований на констатації фактів і опису перебігу подій його власного життя. На підтвердження нашої думки наводимо цитату з його твору, який сам письменник вважав «...розповіддю про подорож американського письменника по уявному та реальному світу» [4], Андерсон стверджував, що його твори, зазвичай, містять певні автобіографічні факти, а його спогади, певною мірою, вигадані. На його думку, «...уява повинна постійно живитися дійсністю, інакше вона приречена на голодну смерть. Уявний світ формує навколишнє життя, але це не означає, що письменник повинен відтворювати точну картину всього, що його оточує» [1: 256]. Професор Волтер Райдаут, який присвятив своє життя вивченню творчості Шервуда Андерсона, також підтверджує той факт, що «...з одного боку події життя письменника стали основним джерелом збагачення його творів, а з іншого, його автобіографічні твори, навіть якщо вони прикрашені уявою письменника, викривають уявну правду» [14: 12].

Сучасниця письменника відома експериментаторка художньої прози Гертруда Стайн була шанувальницею творчості Андерсона і, насамперед, їй імпонував його художній стиль оповіді. Вона вважала, що в тогочасній американській літературі було лише чотири письменника, наділених здатністю розуміти тонкі нюанси внутрішнього стану людини. Як вважала Г. Стайн, це - Фенімор Купер, Вільям Дін Гавеле, Марк Твен і Шервуд Андерсон. В творі «Як писати» (How to Write, 1936) вона стверджує, що ці письменники «...не зображають життя, чи описують його, чи прикрашають, чи фотографічно відображають, вони самі є виразниками цього життя» [16: 178]. Слід відзначити, що твір Андерсона «Історія оповідача», який викликав широку дискусію в літературних колах на тему його жанрової ідентифікації отримав схвальні відгуки від Гертруди Стайн. Зазначимо, що вони цілком збігаються з тими, що висловив Волтер Райдаут. За Стайн, «Історія оповідача» це - не розповідь про події або враження, це розповідь про життя...» [13: 86]. Творчість письменника стала предметом палкої дискусії між Г. Стайн та Е. Гемінгвеєм, під час якої вони так і не дійшли одностайної думки. Так, Стайн ствердужвала, що «...у Шервуда Андерсона є талант передавати почуття безпосередньо через структуру речення, це кістяк великої американської традиції, і за виключенням Шервуда взагалі немає жодного американця, який би міг написати речення одночасно просте та сповнене пристрасті» [2: 295]. Незважаючи на те, що Андерсон допоміг Гемінгвею опублікувати його першу книгу «І сонце сходить» (The Sun also Rises, 1926) і відрекомендував його Гертруді Стайн як «...a young man instinctively in touch with everything worthwhile going on here» [5], він [Гемінгвей] висміяв його стиль в пародійному романі «Весняні води» (Torrents of Spring), вважаючи, що він позбавлений художнього смаку.

Якими б полярними не були думки критиків, в одному вони погоджуються одностайно - новелістична проза Андерсона породила цілу плеяду талановитих письменників. Так, І. Гау у передмові до роману в новелах «Вайнсбург, Огайо» зазначає, що «...його [Андерсона] новели є найкращим прикладом наративної техніки» [6: 8]. Цим твором Андерсон продовжив традицію «новелістичного циклу», започатковану ірландським письменником Джорджем Муром у збірці «Необроблене поле» (The Unfilled Field). На нашу думку, саме така художня манера оповіді була частково запозичена, а пізніше і репрезентована в творі Е. Гемінгвея «В наш час» (In Our Time), В. Стейнбека «Райські пасовища» (The Pastures of Heaven) і В. Фолкнера «Непереможні» (The Unvanquished) та «Зійди, Моісею» (Соте Down, Moses). Джон Лорі повністю погоджується з думкою свого колеги і зазначає, що «...новела «Смерть у хащах» є вершиною письменницької майстерності та взірцем художньої манери оповіді для наслідування наступними генераціями» [13: 10].

Після смерті письменника в 1941 році інтерес до його творчості не згас, а, навпаки, відбулася спроба переоцінки творчого доробку з незаангажованих позицій. Зацікавленість особистістю та творами Андерсона сприяла появі праць, в яких їх автори намагалися уникнути безпідставної хаотичності схвалення або осуду. Справжній процес ревальвації творчості письменника почався наприкінці 40-х років і був ознаменований появою в 1947 році праці Максвела Гейсмара «The American Novel, 1915-1925», в котрій аналізу творчості Андерсона була присвячена глава під заголовком «The Last of the Provincials» («Останній з провінціалів»). На нашу думку, ця глава важлива, оскільки є першою масштабною рефлексією всієї літературної кар’єри письменника, охоплюючи його статті, поезію, журналістську діяльність та художні твори. Ми вважаємо, що питання щодо визначення місця Андерсона в сучасному літературному процесі США, певною мірою, допомагають розкрити праці Пола Розенфельда «The Sherwood Anderson Reader» (1964) та Гораса Грегорі «The Portable Sherwood Anderson» (1972). В 1950 році вийшла остання, сповнена уїдливої критики праця, Лайонела Трілінга, відомого своїм прискіпливим ставленням до Андерсона. Але вже починаючи з початку 50-х років XX століття, більшість авторів критичних статей намагаються, власне кажучи, віднайти так звану «золоту середину» між лестощами 20-х та несприйняттям його творчості в 30-ті роки.

Отже, опрацювавши певний корпус теоретичних праць, присвячених вивченню творчої спадщини Ш. Андерсона, спробуємо зробити деякі узагальнення. Творчість письменника є багатогранною і більшість його творів мають як соціальну, так і художню значущість. Спираючись на різнобарвну палітру поглядів, висловлену зарубіжними літературними критиками протягом XX століття, зробимо висновок, що поява на літературній сцені такого письменника, як Ш. Андерсона може розглядатися як унікальне та неординарне явище, багатоплановість і талановитість якого відкриває широкий спектр для подальшої дослідницької діяльності.

Література:

Николюкин А. Писатели США о литературе. Том 1. М.: Прогресс, 1982. - 294с.
Стайн Гертруда Автобиография Элис Б. Токлас. Пикассо. Лекции в Америке / Пер. с англ. Составление и послесловие Е. Петровской. - М.: Б.С.Г. - ПРЕСС, 2001. - 607 с.
Фізер, Іван М. Американське літературознавство: Іст.-критич. нарис. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. - 108 с. - Бібліогр.: с. 104-105.
Anderson, Sherwood. A Story Teller's Story. - The University of Michigan Press, 2005. - 443 p.
Anderson, Sherwood. Kit Brandon: A Portrait. NY.: Arbor House, 1985. - 373 p.
Anderson, Sherwood. Winesburg, Ohio. Introduction by Irving Howe. - New York: B.W. Huebsch, 1976. - 247 p.
Dunne, Robert. A New Book of the Grotesques: Contemporary Approaches to Sherwood Anderson's Early Fiction. - The Kent State University Press, 2005. - 134 p.
Faulkner, William, ed. by James B. Meriwether: Essays, Speeches and Public Letters. - Chicago: The Random House, Inc., 1953. - 423 p.
Howe, Irving. Sherwood Anderson. - Stanford, Calif.: Stanford University Press, 1966.- 176 p.
Lindsay, Clarence В. I Belong to Little Towns. - The University of Michigan Press, 2000. - 205 p.
Lovett, M. Robert. The Promise of Sherwood Anderson. - Selinsgrovc: Susquehanna University Press, 1950. - 157 p.
Miller, Perry. Major Writers of America. - NY: Harcourt, Brace & World, Inc., 1962. - 665 p.
Rideout, Walter. B. ed. Sherwood Anderson: A Collection of Critical Essays. Englewood Cliffs, NJ: Prentice-Hall, 1974. - 177 p.
Rideout, Walter B. Sherwood Anderson: A Writer in America. V. l. - The University of Wisconsin Press, 2006. - 833 p.
Spiller, Robert. Literary History of the United States. - NY: The Macmillan Press, 1949. - 1233 p.
Stein, Gertrude. How toWrite.-The Dover Publications, 1976. - 414p.
Trilling, Lionel. The Liberal Imagination: Essays on Literature and Society. - New York: The Viking Press, 1950. - 189 p.