07.11.2018

Гюстав Флобер (До 150-річчя з дня народження)

К. С. Забарило

Франція багата літературними талантами, і Флобера ми називаємо серед її найвидатніших письменників.

Син руанського лікаря-хірурга (народився письменник 12 грудня 1821 р.) він, за винятком років навчання в Парижі і кількох мандрівок, більшу частину свого віку прожив поблизу Руана, у приміському селищі Круассе, що над Сеною. За робочим столом у власній віллі, через вікна якої видно річку, цей своєрідний анахорет від літератури й помер 1880 року.

Життя Флобера охоплює час, дуже багатий політичними подіями: 1830 р. відбулася Липнева революція, він був також свідком Лютневої революції 1848 року, повстання в червні того ж року, грудневого бонапартистського перевороту 1851 року, на схилі віку пережив письменник події франко-прусської війни і Паризької Комуни 1871 року. Все це не могло не відбитися на світогляді митця.

Флобер захопив той період в історії Франції, коли буржуазна ідеологія переживала глибоку кризу.

У ранній юності Флобер був шанувальником поезії В. Гюго і «несамовитих романтиків» «Сенакля». Як згадував письменник пізніше, в ці роки його приваблювала постать одного з найвидатніших учасників Ліонського робітничого повстання Лагранжа, якого він звав «людиною епохи, як Наполеон і В. Гюго».

Юнаком Флобер читав історичні праці Варанта, Мішле, Тьєррі й Гізо. Його так захопила новела П. Меріме «Маттео Фальконе», що 1835 р. він переробив її й дав назву «Маттео Фальконе або Дві могили на одного вигнанця».

Повість «Пахощі або Паяци. Оповідання філософське, моральне, неморальне, — як хто хоче» (1836) була написана під впливом роману «Собор Паризької богоматері» В. Гюго. Не без впливу роману В. Скотта «Квентін Дорвард» і драми К. Делавіня «Людовік XI» молодий Флобер створив історичну драму з такою ж назвою (1838). Тоді ж були надруковані і його «Записки безумного», в яких зображено зневіреного у житті юнака, шанувальника Гетевого Вертера, «Гамлета», «Ромео і Джульєтти» В. Шекспіра, «Гяура» і «Чайльд-Гарольда» Д. Байрона. Символічна поема в прозі «Смар» (1839) і повість «Листопад» (1841-42) — були завершенням періоду «несамовитої романтики» Г. Флобера.

У 40-х pp. XIX ст. Флобер познайомився з «Етикою» Б. Спінози й «Фаустом» Гете, захопився їхнім пантеїзмом. Саме в природі Флобер бачив закономірності, яких не знаходив у тогочасному житті суспільства і в цілій історії Франції. Пантеїзм, підказаний «Етикою» Спінози, визначав світогляд Флобера, його естетичні погляди й напрям творчості.

Реакція після революції 1848 року і проголошення Другої імперії поглибили зневіру письменника в можливості буржуазного прогресу. З епістолярної спадщини митця ми довідуємося, що ідеалом соціального ладу Флобер вважав наукову олігархію, в якій влада повинна належати вченим, як в ідеальній державі Платона.

У роки мистецької зрілості Флобер досить критично поставився до романтичного мистецтва Гюго, якого він раніше так гаряче шанував.

Письменник категорично відкидає міркування Бічер-Стоу з приводу рабства у її книзі «Хатина дядька Тома»: «Мене весь час дратували авторські міркування. Хіба потрібні якісь міркування з приводу рабства?.. Покажіть його, от і все». Це значить, що саме зображення рабства повинно свідчити про потребу його скасування.

Флобер вимагав від письменників такої ж об’єктивної поведінки, яка властива вченим-природникам: «Треба поводитися з людьми, як з мастодонтами або крокодилами. Хіба можна хвилюватися з того приводу, що в одних роги, а в інших челюсті? Показуйте їх, робіть а них опудала, кладіть їх у банки зі спиртом, — от і все. Але не виголошуйте про них моральних присудів».

Так Флобер став на чолі теорії «об’єктивного» роману, яка заперечувала собою як романтизм, так і «щирий», «демократичний» реалізм. Полемізуючи з цими останніми напрямами письменник виклав свої ідеї у творах, які мають виключно велике значення для світової літератури. Сталося парадоксальне явище: завзятий противник реалізму — автор ряду епохальних реалістичних романів.

Першим із них був роман «Мадам Боварі» (1856). Автор у підзаголовку назвав його «Нрави провінції». Перед читачем — життя інтелігенції провінціального міста поблизу Руана. Дочка селянина Емма вийшла заміж за лікаря Шарля Боварі. Будучи сентиментальною натурою, Емма здобула освіту в монастирі Урсулінок. Там вона жила ілюзіями, підігрітими читанням романтичної латератури. Ними вона живе й далі, мріючи про великосвітське життя в Парижі, про аристократичні розваги, про кавалерів і подружню невірність, неодмінно з цим зв’язану. Вона надмірно ідеалізувала Шарля, коли виходила за нього заміж; насправді ж він був посередньою людиною і досить невдалим лікарем. Зв’язки з коханцями доводять Емму до матеріального банкрутства і самогубства. Останнє спричинило згодом і передчасну смерть Шарля.

Автор не засуджує Емму, хоч і не виправдує її. Правда, критикам своїм він казав, що Боварі — це він сам. Еммі властиві були такі ж сентиментально-романтичні ілюзії, в полоні яких був і сам письменник. Емма і Шарль гинуть. Перемагають крамар Лере, який довів родину Боварі до банкрутства, й аптекар Оме, варіант класичного Жозефа Прюдома, введеного в літературу художником-карикатуристом і письменником Анрі Моньє. Оме вдає з себе вченого-вільнодумця, коли це йому вигідно, або, навпаки, прислуговується владі, щоб одержати орден Почесного Легіону. І він своєї мети досягає. Перемагають не романтики-мрійники, а практичні буржуа, що вміють пристосовуватися до життєвих обставин. Оме — один з яскравих образів у світовій літературі.

Роман «Мадам Боварі» став свого роду еталоном «об’єктивного» реалізму і викликав появу численних послідовників. Цим твором Флобер дав поштовх для обгрунтування теорії «експериментального роману» Е. Золя. Сам Золя вважав роман «Мадам Боварі» «кодексом нового мистецтва», порівняно з тим кодексом, який виклав О. Бальзак у своїй «вавілонській вежі» — «Людській комедії».

Та яким би не був «об’єктивним» метод зображення героїв, для читача ясно, що автор ненавидів аптекаря Оме і крамаря Лере, ненавидів буржуазію. Власне, так зрозуміли цей роман і офіціальні кола Другої імперії, про що свідчить судовий процес, затіяний урядовцями проти Флобера та його видавця. Цікаво, що прокурор звинувачував Флобера саме за реалістичне зображення життя.

Роман «Саламбо» (1862) — це продовження праці письменника над створенням зразка «об’єктивного» роману. Дія у творі відбувається у III столітті до нашої ери в стародавньому Карфагені. Флобер взяв елементи сюжету з «Загальної історії» грецького історика Полібія, хоч у останнього нема нічого про кохання Мато і Саламбо, його вигадав автор роману за тією ж схемою, що й у «Мадам Боварі»: мрійники-романтики Мато і Саламбо гинуть, а ділки-пристосуванці перемагають.

Роман «Сентиментальне виховання» (1869) присвячений «історії молодої людини», як сказано в підзаголовку. Флобер називав цей твір «моральною історією людей мого покоління», «історією почуттів». Роман охоплює події від 15 вересня 1840 року до грудневого перевороту 1851 року. Люди покоління, яке Флобер називає «своїм», — різні характери, які по-різному реагують на політичні події. Фредерік Моро, за влучним виразом Е. Фаге, «син Емми — бездіяльний, романтично-сентиментальний мрійник, якому властиві щирі почуття й поривання до суспільно корисної діяльності, але їх паралізує нездатність показати себе в дії. Він —герой ліберальної фрази, типовий представник часу занепаду буржуазної демократії. Фредерік — свідок революції. Вій хотів, але не міг стати її діячем; це — людина-пустоцвіт. Шарль Делор’є — тип дрібнобуржуазної опозиції 40-х років XIX століття, подібний де Ледрю Роллена. Сенекаль, колишній учитель, математик, знайомий з літературою просвітителів і соціалістів-уто- пістів, у своїй практичній діяльності перетворюється в «доктринера від соціалізму», а в часи грудневого перевороту 1851 року як поліцай воює проти республіканців-демократів і вбиває свого друга Дюсардьє, найдемократичнішого з усіх молодих людей, поданих в романі.

Г. Флобер зобразив і різні типи буржуазних діячів старшого покоління, що пристосовувались до «соціальної республіки».

Письменник вбачав у революційних подіях руїнницьку стихію. Але одночасно він правдиво показав і жорстокість, з якою буржуазія розправлялася з робітничим класом. В одному з листів, 1868 р. він підкреслював: «Тепер пишу я кілька сторінок про страхіття, вчинені національною гвардією в червні 1848 року; вже й заслужу я цим прихильність буржуа. Я, наскільки це можливо, суну їм під ніс їхню власну мерзоту». Водночас ряд картин, зображених Флобером, межують з наклепом на революційні маси. Письменник часто суперечить історикові революції Луї Блану і безстороннім свідченням П. Меріме про те, як народ під час вуличних боїв свідомо охороняв державні й мистецькі цінності від загибелі.

Символічна філософсико-психологічна драма «Спокуса св. Антонія» (1874), за власним висловом автора, — твір усього його життя. Вона нагадує середньовічні «видіння». Сюжет її запозичений з «житійної» літератури. О. М. Горький назвав цей твір «могутнім ударом у дзвін скептицизму, спрямованим проти церкви й релігії».

Пізніше Г. Флобер написав три повісті: «Щире серце» (1876), «Легенда про Юліана Милостивого» (1876) і «Іродіада» (1877). До речі, дві останні І. С. Тургенєв переклав на російську. мову. Особливо сильне враження справляє твір «Щире серце», присвячений життю бідної селянської дівчини Фелісіте і опублікований після розгрому Паризької Комуни. Він був контрастом проти загальної тенденції буржуазної літератури зганьбити народ.

Останній великий роман Флобера «Бувар і Пекюше» не був закінчений, а та його частина, що залишилася в рукописах і була опублікована посмертно, дуже складна й суперечлива. Сам автор назвав цей твір «критичною енциклопедією в формі фарсу», казав про свій намір піддати сумнівам «метод у науках», розуміючи під цим позитивістську філософію. Важко сказати, який вигляд мала б ця «критична енциклопедія», коли б роман був закінчений, але вже з написаного видно, що автор не міг знайти наукового методу, який би відображав, закономірності явищ природи й суспільства. Таким методом є діалектичний матеріалізм, від якого, звичайно, був далекий Г. Флобер. Викликає подив титанічна праця письменника над цим романом. Щоб піддати сумнівам метод у науках, він перечитав і простудіював майже півтори тисячі праць з різних галузей знання.

Постать Г. Флобера наскрізь суперечлива. Романтизм і реалізм у нього зливаються в єдиний метод, про який досить влучно сказав Р. Роллан, назвавши письменника «поетом пристрастю, ритмом і кольором — і реалістом душею».

Песимістичний світогляд Флобера, його боротьба проти письменників з табору «демократичного реалізму», його теорія «об’єктивного» мистецтва, «об’єктивного» роману довгий час були предметом гострої полеміки. Дещо з його теоретичних засад використали діячі натуралізму, дещо — декаденти з їх культом «чистого мистецтва». Помилково було б судити про Флобера з точки зору певної «школи» в літературі кінця XIX століття. Творчість Флобера не вміщається в жодну теоретичну схему. За ним залишається велика заслуга видатного діяча критичного реалізму у французькій літературі другої половини XIX століття, який викривав потворні явища буржуазного суспільства.

Л-ра: УМЛШ. – 1971. – № 12. – С. 81-83.

Біографія

Твори

Критика