18-05-2023 Флобер Гюстав (Gustave Flaubert) 1504

«Боварізм» як вічний конфлікт між ілюзією та реальністю

О. В. Пронкевич

Критики одностайно визнають роман Г. Флобера «Пані Боварі» шедевром, одним із найвищих досягнень реалізму в літературі. Персонажі й середовище в творі ще прозаїчніші, ніж навіть у Стендаля і Бальзака. Твір цілком виправдовує свою другу назву — «Провінційні звичаї». Перед читачем проходить низка докладних і вірогідних картин повсякденного життя Нормандії наприкінці 40-х рр. XIX ст. Ми маємо в романі повний набір типів, характерних для того часу і місця: лікар, аптекар, крамар, нотаріус, власниця сільського готелю, священик, сусідський землевласник, фермер тощо. Історія кохання та розчарування Емми Боварі може бути взірцем «нецікавого сюжету»: в романі не відбувається жодних яскравих подій, усе буденне й звичне («Я малюю сірим по сірому»,— висловився про свій твір письменник). Розвиток почуттів Емми та інших персонажів, вплив на них оточення й середовища письменник вивчає із сумлінністю вченого-природознавця. Ретельно розробляє романіст місце дії: ми неначе власними очима бачимо сільські краєвиди й руанські вулиці, інтер’єри аптеки, будинків, готелю. Відомо, що Флобер спеціально читав медичні праці, в яких описується отруєння, перед тим як створити відповідну сцену в творі (частина ІІІ, розд. VIII). Проте навряд чи такий докладний опис провінційної рутини сам по собі міг перетворити роман на одну з «вічних книг». Причина невмирущої слави твору в іншому: Флобер із небаченою глибиною та драматизмом розкрив той конфлікт між мрією і реальністю, з яким рано або пізно доводиться зіткнутися всім людям.

Життя Емми Боварі, центральної героїні флоберівського роману, в різних варіантах повторює одну і ту саму ситуацію: вона створює уявлення про якийсь ідеальний світ, шукає його навколо себе і не може знайти. Гостре розчарування розбиває її серце, стає причиною відрази до життя. Цей негативний урок нічому її не навчає: Еммина душа знову й знову починає жити ілюзіями, які, в свою чергу, приречені на загибель під тиском вульгарної реальності.

Емма Руо — дочка фермера. Коли їй виповнюється тринадцять років, батько віддає її до монастиря. Саме там під впливом бульварних романів і формується її ідеальна мрія: дівчина свято вірить, що у майбутньому на неї чекають красиве життя і піднесене кохання.. Але, повернувшись додому, Емма бачить навколо себе тільки нудьгу, сірість і порожнечу фермерського побуту. В цей час з’являється Шарль Боварі, який закохується в неї. Емма переконує себе, що шлюб з лікарем — і є те райське блаженство, якого шукає її душа. Принаймні після весілля все має бути по-іншому. Як по-іншому, вона не знає, але якось барвисто, весело, розкішно. Реальність показує безпідставність цих сподівань. її чоловік Шарль не має того зовнішнього блиску, який так приваблює Емму. Батьки не дали йому гідного виховання, а швидше зіпсували своїми суперечливими виховними методами. Він поганий лікар, нудний чоловік, йому бракує таланту, уяви, глибини почуттів, навіть розуму. «Важкодум з товстими пальцями»,— називає його Емма. Звичайно, у нього чимало й позитивних якостей, особливо для подружнього життя. Він самовіддано кохає Емму (до речі, це єдина людина в романі, яка по-справжньому кохає її), є ніжним батьком, шанобливим сином. Він незлий, спокійний, терпимий до Емминих примх. Одне слово, це типова пересічна людина, яких більшість у будь-якому суспільстві, але зовсім не той тип чоловіка, про якого мріяла Емма. Вона дуже швидко починає нудьгувати з ним. І її мрії про щасливе подружнє життя виявляються химерою.

Розчарована Емма спочатку підсвідомо (перша ідеальна закоханість у Леона), а потім насправді зраджує Шарлю. Вона сподівається, що бодай коханець буде на рівні її мрії, але знову помиляється. Першим її коханцем є Родольф. Це егоїстичний самець, який дивиться на жінок тільки як на розвагу. Він не сумнівається, що легко зуміє завоювати Еммине серце. Родольф усе правильно розраховує: «І як їй нудно живеться! Вона хоче жити у місті, щовечора танцювати польку! Бідна дівчинка! Вона задихається без кохання, як риба без води на кухонному столі. Два-три компліменти, і вона буде вас обожнювати, ручаюсь!» У коханні Родольфа до Емми немає нічого романтичного, піднесеного, а є тільки пошук нових тілесних насолод. Він закохує її в себе за допомогою дешевої риторики, але Емма не відчуває фальші його слів — відраза до Шарля штовхає її в обійми цього цинічного донжуана. Певна річ, вона малює собі інший, ідеальний образ Родольфового кохання до себе. Еммі здається, що він палає могутньою пристрастю, готовий пожертвувати задля неї власним спокоєм, гаманцем, навіть життям. Від Родольфа вона чекає широких і вражаючих жестів (наприклад, втеча з ним закордон її влаштувала б). Не варто казати, що її обранець — чоловік зовсім іншого типу, ніж той, яким вона його собі уявляє, і результатом її чергового розчарування є жорстокий нервовий зрив.

Другий коханець Емми, Леон — повна протилежність Родольфу. Це юнак, який приваблює її своєю шанобливістю, слухняністю, чистотою, недосвідченістю в сердечних справах (автор не забуває показати, що така її оцінка дуже далека від дійсності). Ось хто буде обожнювати її — це стане нагородою за усі її страждання. Завдяки Родольфу вона відчула смак до тілесних насолод і навчає цьому Леона. З ним вона ніби повністю втілює свою мрію. Коханці живуть «красиво»: ходять по ресторанах, виїздять на прогулянки на човнах, розмовляють про вічне. Проте це щастя — лише видимість. Реальність знову готує Еммі нищівний удар, цього разу смертельний. Леон виявляється слабкою людиною: йому обіцяють посаду старшого діловода з умовою, що він більше не зустрічатиметься з коханкою, і той погоджується. Коханка коханкою, а кар’єра є кар’єрою. До того ж, Емма починає лякати його нестриманістю своїх примх. її також обтяжують фінансові проблеми. Рай Емми коштує надто дорого, вона дуже багато заборгувала. Це стає причиною арешту й розпродажу майна родини Боварі. Спроби Еммл дістати гроші не мали успіху. Вони завдали їй тільки додаткових страждань: нотаріус Гільомен, користуючись безпорадністю Емми, хоче, щоб вона стала його коханкою. Мрії Емми розвіюються, мов туман, і вона вбиває себе.

Не випадково життя Емми Боварі, ота «чарівна фантасмагорія життя серця», завершується так трагічно. Це цілком співзвучне песимістичній філософії Флобера. «Емма Боварі — це я»,— сказав якось письменник. Висловившись таким чином, Флобер мав на увазі, зокрема, що його героїня втілює саме ті людські риси, з якими він безупинно боровся в собі: «невихованість» почуттів, мрійливість, прагнення екзотичного, одне слово — романтизм. Власний роман для нього — своєрідна спроба вилікуватися від цієї хвороби. Французькі літературні критики відшукали назву для неї — «боварізм». Це бажання людини «уявити себе іншою, ніж вона є насправді». Емму не влаштовує просте земне щастя, пов’язане з піклуванням про дочку, дім, чоловіка. Вона прагне, як їй здається, високої поезії, але то тільки самоомана, ілюзія. Правильною поведінкою, на думку Флобера, мусить бути свідома відмова від ілюзій. Тільки в такий спосіб мудра людина може врятуватися від вульгарності світу і здобути собі спокій.

Одначе поданий вислів не можна тлумачити як цілковите ототожнення автора зі своєю героїнею Взагалі його ставлення до неї суперечливе. Багато в чому він міг бути з нею солідарним. Наприклад. Флобер також, як і його героїня, ненавидів вульгарність, меркантилізм, приземленість французьких буржуа (у флоберівському розумінні цього питання). Це призирство відчувається в кожній букві роману, в тому, як автор описує середовище та оточення, в яких змушена жити Емма і якому вона кидає виклик. Незважаючи на це, пані Боварі в жодному разі не може бути другим «я» Флобера, бо вона хоч і бунтує проти буржуазності світу, проте сама не менш буржуазна, ніж герої твору. Буржуазними є самі форми її бунту. Піднесені мрії Емми про кохання обов’язково перетворюються на банальний адюльтер, а ідеал «красивого життя» — на тривіальний культ комфорту. Романіст зображує її надто плотською, матеріалістичною, егоїстичною, самозакоханою. Емма не вміє оцінити жертовності Шарля, зовсім не цікавиться долею своєї "дитини, марнославна (саме з цих причин вона спонукає Шарля зробити невдалу операцію на нозі Іполита). Саме ця двозначність підходу Флобера до зображення образу Емми сприяє тому, що її історія набуває загальнолюдського звучання. Героїня перетворюється на такого собі тогочасного Дон Кіхота: як і хитромудрий ідальго Сервантеса, вона прагне будувати своє життя відповідно до своєї мрії, як і він, зазнає жорстокої поразки.

Песимістичний настрій роману чималою мірою створюється стилем оповіді, який є результатом тяжкої боротьби письменника з самим собою у намаганні перемогти власну відразу до вульгарного буржуазного світу, аби поглянути на нього неупереджено. Одна сторінка протягом 5 днів, 5-6 сторінок протягом тижня, 25 сторінок за 6 тижнів, 13 сторінок за 7 тижнів, ціла ніч, проведена у пошуках єдиного епітета, — ось свідчення напруженості творчих пошуків Флобера.

Композиція «Пані Боварі» геніально проста: роман розподіляється на три частини. Кожна частина описує історію загибелі однієї з трьох великих ілюзій Емми (три ілюзії — три частини — три кола пекла): частина І — дитячі роки героїні, виховання в монастирі, шлюб із Шарлем і розчарування в подружньому житті; частина II — ідеальна закоханість у Леона, кохання до Родольфа, зрада коханця; частина III — кохання до Леона, борги, самогубство. Від кола до кола почуття відрази зростає як у пані Боварі, так і в читача. Складається враження, що скільки б не було таких історій, вони завжди закінчуватимуться однаково: крахом сподівань і подальшим розчаруванням.

На осібну увагу заслуговує використання в романі такого відомого принципу флоберівського реалізму, як об’єктивізм. Письменник свідомо намагається реалізувати його на практиці: багато епізодів подається очима різних персонажів, а не самого автора (наприклад, у першій сцені роману, коли Шарль з’являється зі своїм кумедним капелюхом, розповідь ведеться від першої особи множини: «ми»-однокашники Шарля, речі, розмови персонажів або їхні думки відтворюються відсторонено. І все-таки оцінка автором своїх героїв у тексті відчувається. Вона виражається в інший спосіб, ніж у творах Стендаля і Бальзака, які відкрито коментували вчинки героїв, не вважали за потрібне приховувати власне незадоволення або схвалення їхньої поведінки. Флобер намагається уникати такого безпосереднього втручання в текст і дає відчути своє ставлення на рівні підтексту: ледь помітними відтінками в словах автора, добором деталей тощо.

Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1997. – № 10. – С. 38-40.

Біографія

Твори

Критика