18-05-2023 Флобер Гюстав (Gustave Flaubert) 150

У полоні романтичних уявлень, або Обережно: боварізм (за романом Г. Флобера «Пані Боварі»)

О. Єременко

В радянському літературознавстві прийнято було розглядати образ головної героїні роману Г. Флобера «Пані Боварі» як вияв протесту письменника «проти буржуазного укладу».

Це звужувало проблематику твору, кидало тінь на його ідейно-естетичні якості.

Автор статті, що публікується нижче, історію, що трапилась з Еммою, не зводить «до протесту». Він вбачає в ній загальнолюдську проблему. Це розповідь про те, як романтичні ідеали, які не спираються на жодні підґрунтя в реальному житті, роблять людину своїм заручником і, врешті-решт, гублять її морально і фізично. Хвороба надто небезпечна. Назва її - боварізм.

Хвороба, описана Г. Флобером, не обмежена в часі і просторі, на неї може захворіти кожний, хто, як і героїня твору, прагне будувати своє життя, егоїстично орієнтуючись суто на свої мрії та потреби. В цьому й полягає причина неослабного читацького інтересу до безсмертного твору французького генія.

Якщо свій перший роман Флобер назвав «Виховання почуттів», то другому, що носить ім’я головної героїні, цілком пасувало б визначення «Загибель душі». Дівча з романтичними ідеалами перетворюється на покірну «велінню плоті, жадобі грошей, знемозі пристрасті» жінку не всупереч логіці подій і правді характеру, а саме завдяки їм.

Доцентровий (орієнтований на образ Емми Боварі) лінійний сюжет роману відтворює життя героїні від дитинства до передчасної смерті, і будь-яка художня деталь у романі сприяє психологічному аналізові її особистості.

Еммі здається, що вона живе в світі ідей, протистоїть вульгарному середовищу, проте насправді її не менше, ніж тих, кого вона засуджує (Шарль, свекруха, аптекар Оме, лихвар Лере), приваблює матеріальне. Тому світ речей в романі так само емоційно насичений, як і сфера переживань. Починаючи з портрета, автор моделює образ Емми з рельєфністю скульптора, яскравістю живописця і чіткістю графіка. Зовнішність героїні, до якої романіст звертається протягом твору досить часто, вперше сприймається очима захопленого Шарля, котрого вразили білі нігті та досконалість зачіски фермерської доньки. Від селянського оточення дівчину відрізняє і те, як вона отримала, як говорять, «прекрасне виховання». Юну мадемуазель Руо приваблює все незвичайне - від релігійного фанатизму до романтичної поезії. Розуміючи власну відмінність від оточення у нахилах, Емма відчуває і незвичайність своєї долі, дівчина мріє про якесь незнане, майже нелюдське щастя, блаженство, на яке вона заслуговує і яке повинна досягнути. У трьох частинах роману простежуються три витки спіралі, якою, як здається героїні, вона йде до щастя, а насправді - до загибелі (спочатку — руйнування особистості, а потім - смерть).

У першій частині твору рицарем, який проведе кохану до раювання, пані Боварі здається її чоловік. Шарль Боварі безмежно покохав Емму, «весь світ замикався для нього в межі шовкового обхвату її плаття». Проте дружина швидко усвідомила, що він невдатний лікар і досить обмежена людина. Показово, що всі її нововведення, покликані «аристократизувати» родинне вогнище, цілком побутові, стосуються розеток для підсвічників чи оригінальних дрібничок на каміні.

Символом невдачі подружнього життя героїні твору є промовиста деталь - весільний букет фльордоранжу. Коли Емма в’їжджає до будинку чоловіка, вона випадково знаходить весільний букет першої дружини Шарля, яка була старша від нього і померла — чи то за збігом обставин, чи то за допомогою чоловіка, вже закоханого в дочку фермера Руо (і на це є натяк у тексті твору, коли її раптова смерть супроводжується авторським «Як дивно!»). Коли букет було відправлено на горище, нова дружина замислюється, що буде з її весільним букетом, «коли раптом помре і вона».

Еммі здається, що всі принади шлюбу проходять повз неї: чоловік не забезпечив їй ні матеріального добробуту (а під цим героїня розуміла неабияку розкіш), ні шляхетного прізвища, ні задоволення палких пристрастей (навіть пестощі Шарль педантично розпланував на певні години). Особливе місце в світогляді Емми займає саме захоплення аристократією, в якій - коли її представники ще й багаті — жінка вбачає втілення всіх чеснот. Таке схиляння перед представниками бомонду доходить до фетишизму, коли Емма ледь не молиться на зелений шовковий портсигар, випадково знайдений після балу у Воб’єсарі, а згодом купує своєму коханцеві такий самий. І найстрашніше для неї, коли наступного року подружжя Боварі не запрошують до кола провінційних «вершків суспільства». Емма вже не відчуває до Шарля ні поваги, ні симпатії, в її очах він не заслуговує навіть поблажливості.

Шарль не звір і не потвора, він просто занадто звичайний, і в цьому його провина перед дружиною. Вона навіть намагається турбуватися про чоловіка, але нікому не спадає на думку, що Емма робить це з егоїзму, а душа її клекоче від гніву. Жінці вже не вдається «переконати себе, що ця тиха заводь і є омріяне нею щастя». Психічні муки переростають у фізичні, загадкові хвороби пані Боварі — лише невротичні прояви незадоволення життям. І тоді героїня вдається до поглибленого, звісно, на доступному їй рівні, аналізу життєвої ситуації. Зустріч з нелюбим чоловіком визначається Еммою як випадковість, а «за межами цієї випадковості їй ввижався неосяжний край кохання і щастя».

Зрештою, після низки розчарувань у Шарлеві, перед переїздом в Іонвіль-д’Аббей, після душевної боротьби, пов’язаної із закоханістю в Леона, Емма спалює свій весільний букет як знак цілковитого краху подружнього життя. А відтак звертається до пошуків кохання і щастя за межами родини.

«Сповнена хтивості, несамовитих бажань і зненависті», героїня знаходить гідного собі партнера в любовній грі в особі Родольфо, який, бавлячись у романтичне кохання, розпалює в Еммі тваринне начало, розвиває в ній схильність до брехні та розпусти. Красномовна сцена освідчення, що відбувається на тлі сільськогосподарської виставки: видаються винагороди за кращих кнурів і якість добрива, а в цей час Родольфо нашіптує Еммі банальності про самотні душі і пошуки чулого серця.

На відміну від коханця, героїня щира у своїх почуттях, однак Родольфо не вірить їй, вважаючи, що за звичайними словами, які він уже не раз чув із продажних вуст інших розпусниць, не може стояти справжнє кохання. На жаль, щоб втримати примарні, нестійкі ще з самого початку стосунки, Еммі доводиться вдаватися до приниження, обману: вона робить Родольфо дорогі подарунки, вважаючи, що висловлює Цим своє почуття, і не усвідомлюючи, що може викликати в нього лише відразу. Проте зовні жінка змінюється на краще, розквітає на очах, адже ілюзії, які живлять її душу, втілюються для неї у мрії про спільне життя в ідилічній країні закоханих.

Безумовною кульмінацією сюжетної лінії «Емма - Родольфо» є нездійснена втеча, спланована Еммою. її діяльна натура, надмірно залюблена в екстравагантність і багатство, розчинилась в «передчутті близького щастя», якому так і не судилось здійснитися. Художньою деталлю, сповненою особливим змістом у цій частині композиції, стають дорожні речі пані Боварі, замовлені у Лере, а під час її хвороби надіслані Шарлеві для оплати. Це великий плащ і чемодан, які так і залишились невикористаними, адсорбують у собі нездійсненність мрій Емми про можливість вирватися із зачарованого кола звичайного буття. Однак героїня не усвідомлює, що їй не врятуватись від самої себе, від своїх надмірних запитів, розпусних схильностей, нездорового егоїстичного відчуття вищості. Водночас речі Емми стають поштовхом для подальшого розвитку сюжетної лінії зубожіння Шарля Боварі, який потрапляє в павутиння Лере. Героїня, відтак, є реальною причиною нещасть свого чоловіка (якого вона вважала «вічною завадою на шляху до щастя»), а згодом і його остаточного душевного та матеріального занепаду та смерті, коли він дізнається про справжнє обличчя своєї дружини з її листів.

Жертвою честолюбних устремлінь пані Боварі стає і її дочка Берта. Щастя материнства, як і щастя подружнього життя, обминуло Емму, можливо, тому, що, вірна своїй схильності все ідеалізувати, вона очікувала народження сина, щоб у ньому втілити той ідеал чоловіка, який їй не зустрівся. З моменту народження Берта перестала цікавити матір, яка і не бачила доньки, полишеної на няньку. Позбавлена материнської уваги, найменшого тепла і турботи, дівчинка росте поза сферою інтересів Емми, хоча, незважаючи на це, інстинктивно тягнеться до неї. Берта не тільки зовні видається запущеною дитиною (ходить у дірявих панчохах, невмита), а й внутрішній світ її нерозвинений, занедбаний. Коли батько спробував показати дитині літери, дівчинка, що не звикла до занять, заплакала. Тільки перед смертю Емма, здається, усвідомлює свою провину перед донькою і хоче поцілувати її, попросити в неї вибачення. Та Берта. перелякана хворобливим виглядом матері і водночас її незвичайно лагідним тоном, відмовляється підійти до неї.

Навіть при плануванні втечі не Емма, а Родольфо згадує про дитину, про необхідність поклопотатись її долею. Саме палкі, наївні й егоїстичні мрії пані Боварі про безхмарне життя в далеких краях, її відверта нав’язливість і стають причиною розриву між коханцями. У своєму прощальному листі Родольфо постійно звертається до улюбленого поняття Емми - щастя («сподівання близького щастя», «безхмарне щастя»), інстинктивно відчуваючи, що це слово має для неї особливе, майже містичне значення. Воно й справді є для героїні немов підміною віри в Бога.

У світоглядній системі войовничого егоїзму Емми немає іншого божества, ніж вона сама, навіть покірність коханцеві жінка зводить до рівня гордині, а напади релігійного екстазу видаються чимось хворобливим, адже зрештою не призводять до будь-яких змін в порочній натурі цієї непересічної жінки. У безмежній жадобі насолод вона цілком відмовляється від духовних радощів - покидає заняття музикою і малюванням, хоча здібності в неї є, з книг віддає перевагу романам, а з часом - тим із них, які містять описи оргій і жорстокостей.

Любовна пригода із слабким і юним Леоном цілком відповідає прагненням Емми до владності, задовольняючи її сластолюбство і потішаючи почуття власниці. Зрештою, Леон, як пише Флобер, дуже схожий на Шарля, тільки з певними романтичними схильностями. Хоча юнак і пані Боварі зацікавились одне одним ще до її зустрічі з Родольфо, їм не вистачило сміливості на більше, ніж інтимна дружба. Коли ж вони стають коханцями, то у їхніх стосунках одразу проглядає фальш і акторство (вони «створили собі ідеал і до цього ідеалу підтягали своє минуле», а також, додамо, і прийдешнє).

Дедалі більше і більше грошей вимагає від Емми її зв’язок, справді, «все її життя перетворилось на низку вигадок». Щоб купити черговий подарунок для коханця або якусь «вкрай необхідну» річ для себе, пані Боварі пускається в сумнівні фінансові справи, розпродує непотріб, діймає листами клієнтів Шарля і навіть за спиною чоловіка продає маєток його батька. У стосунках із Леоном, як зауважує романіст, скоріше він був жінкою, оскільки підкорявся всім її забаганкам, хоча спочатку і пишався «справжньою коханкою» - заміжньою дамою. Спочатку Леон не знає про грошові труднощі Емми, але, коли дізнається про них, і не намагається допомогти їй, а незабаром по смерті «коханої» вигідно одружується. Період взаємних розчарувань настає у коханців досить швидко. їх утримують разом швидше схильність уявляти себе закоханими, ніж щире почуття. Чуттєвість Емми, що розквітла через кохання Родольфо, спочатку тішить самолюбство Леона, а потім непокоїть його (жінка видається надто досвідченою). У портреті героїні переважають динамічні риси, що наголошують її спокусливість - рух пишного чорного волосся на розкішному покривалі, похитування босої ніжки у шовковому черевичку. її блідість стає ще хворобливішою, а жести свідчать про психічну неврівноваженість. Облудність стала домінантою поведінки Емми. Навіть на межі цілковитого фінансового краху, який, безсумнівно, розорить всю родину, коли навіть безмежно відданий їй чоловік починає відчувати щось підозріле в поведінці дружини, пані Боварі далека від щиросердного зізнання навіть самій собі, доказом чого служить парадоксальна думка - вона «і за мільйон не пробачила б Шарлю того, що дісталася йому». Тут уся Емма - і звичка все вимірювати грошовим еквівалентом, і відвертий егоцентризм. Навіть у момент самогубства, вирішивши, що її мета остаточно зруйнована, пані Боварі ще у полоні романтичних уявлень, тісно сплетених із самозакоханим розрахунком: «Після мене - хоч потоп». Емма чекає легкої смерті вві сні, не знаючи, які страшні муки їй доведеться пережити. Справжнє каяття настає лише після нестерпних мук під час обряду миропомазання, який проводять над тяжкохворим і який має силу прощення забутих гріхів (але не прихованих свідомо). Страшною примарою неминучих (і мусимо визнати, заслужених) страждань проходить через третю частину образ хворого старого жебрака, легковажна пісенька якого так дисонує з його жахливими рисами: «...на місці зіниць у нього зяють криваві западини. Живе м'ясо висіло червоними клаптями». Старий зустрічається пані Боварі в її гріховних подорожах до Руану, його голос немов супроводжує її і в останню путь.

Чи можна вважати життя Емми «протестом проти буржуазного укладу», як це певний час твердило радянське літературознавство? Певно що ні, оскільки вона сама є породженням усіх потворних умовностей та ілюзій свого часу, залишаючи, проте, нерозкритою вічну загадку привабливості зла і гріха.

Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1999. – № 7. – С. 42-44.

Біографія

Твори

Критика