18.05.2023

Гюстав Флобер: «...немає прекрасних думок без прекрасної форми і навпаки» (Матеріали до вивчення «Пані Боварі», «Виховання почуттів», «Саламбо»)

Ю. І. Султанов

На уламках «втрачених ілюзій»

«Людина-перо» з «вежі слонової кістки». Тема втрачених ілюзій — класична для французької літератури XIX ст. Флоберівські «Пані Боварі» і «Виховання почуттів» неодмінно викликають у пам’яті читача «втрачені ілюзії» Оноре де Бальзака. Однак у тлумаченні цієї теми двома видатними французькими реалістами є суттєві відмінності. Якщо герої Бальзака виявляють шалену енергію, нестримні пристрасті у своєму прагненні розбагатіти, прославитися, піднятися на верхній щабель соціальних сходинок, то персонажі Флобера охоплені «тугою», «зневірою» (як, наприклад, Фредерік Моро з роману «Виховання почуттів») або романтичним наслідуванням, неприродністю і навіть вульгарністю «бульварної романтики» (саме вона визначає трагедію Емми Боварі).

Отже, втрата ілюзій для героїв Флобера — не результат їхньої боротьби за щастя, а початок сірого існування з вантажем втрачених ілюзій. У романах Флобера ці ілюзії — найважливіші вихідні характеристики його героїв, і полягають вони навіть не в їхній історії, а в передісторії. Більше того, вони є сутністю передісторії самого Гюстава Флобера, перші літературні спроби якого були відзначені романтичним песимізмом, культом мистецтва та обраної особистості.

З презирством ставлячись до буржуазної дійсності свого часу, Флобер-митець дійшов парадоксального висновку: якщо ти змушений писати про те, що глибоко зневажаєш, залишається одне — «намагатися гарно писати».

Важко захворівши, Флобер оселився в Круассе, поблизу Руана. Круассенський маєток письменника сприймався ним і його сучасниками як символічна «вежа зі слонової кістки», у якій він намагався сховатися від буржуазного світу, поринувши в улюблене мистецтво. Флобер стає рабом мистецтва, яке перетворюється для нього на ціль, «мистецтво для мистецтва», «чисте мистецтво». Тому не дивно, що врешті-решт він почав мріяти про книгу без сюжету, книгу «ні про що», де «усім» був би лише стиль.

Чому ж словесна творчість, єдине покликання Флобера, стала для нього «мучеництвом»? Які суперечності краяли серце і душу «людини-пера», як він сам себе називав, коли починав писати?

Два світи Гюстава Флобера. Перші літературні твори митця були виконані у романтичній традиції. Молодий письменник цікавився історичною тематикою, образами виняткових героїв.

У 1848 році Флобер вирушає у велику подорож на Схід. Він сподівається познайомитися з екзотикою Індії, побачити романтичних баядерок (так європейці називали індійських танцівниць і співачок — служниць релігійних культів при храмах) і написати повість про «жінку, яка мріяла про кохання Бога». Але, повернувшись влітку 1851 р. з подорожі, Флобер починає реалістичний роман про Емму Боварі. Отже, відвідання Сходу стало переломним у мистецькій його долі, відокремивши ранній романтичний період творчості від зрілого, реалістичного. Такий перехід до реалізму не був непередбаченим, як може здатися на перший погляд. Ще 1850 р. він писав: «Чому смерть Бальзака так засмутила мене? Завжди шкода, коли вмирає людина, яка викликала захоплення. Була надія колись з ним познайомитися і заслужити його любов. Так, це була людина сильна, людина, яка диявольськи збагнула свою епоху...»

Заклик «збагнути епоху» Флобер сприйняв як заповіт, залишений Бальзаком новому поколінню письменників- реалістів. «З античністю покінчено, із середньовіччям покінчено також. Залишається сучасність», — тепер Флобер бачить своє завдання як митця в служінні правді. Але як досягти правди в художньому творі? І знаходить відповідь: письменник-реаліст мусить створювати художній світ, спираючись на дійсність, яка оточує його «безпосередньо». Проте, зіткнувшись з цією дійсністю, Флобер остаточно розчарувався у ній, назвавши її для себе світом «кольору плісняви».

Тож не дивно, що, оголосивши про свій намір збагнути сучасну йому добу, Флобер не зміг побороти своєї «шаленої любові до історії». І пізніше, в 50-70-і роки, він відчував потяг до неба, де «не чути бовдурів», прагнучи «крізь жахи існування споглядати глибоку синь поезії». Порятунок від жахів світу «кольору плісняви» письменник шукав в античності.

Сам Флобер переживав глибоку внутрішню драму. За уявною простотою художнього світу, створеного ним у романах, чітко вимальовується трагедія невдалої спроби втечі письменника і його героїв від сучасності. Митець жив і творив ніби у двох вимірах: теперішньому і минулому. І якщо теперішньому він міг протиставити минуле, то передбачити майбутнє не міг. Замкненість у цих двох вимірах (у світі «кольору плісняви» і в світі «глибокої сині поезії») й зумовила своєрідність творчої манери Флобера.

Світ «кольору плісняви». До історії та сучасної йому французької дійсності Флобер ставився надзвичайно песимістично. Він був упевнений, що «найвагоміше в історії — це маленька людська частина (може, три-чотири сотні людей на століття)... Вони і створили все». «Нижню частину соціального тіла», тобто народ, він сприймав з недовірою і не визнавав його здатним до творчої діяльності. На його думку, історія рухається замкненим колом, змінюючи тільки свої зовнішні форми і залишаючи такою самою внутрішню суть. Звідси висновок: революція — це марна трата внутрішніх сил і енергії народу. Тому й політику він відверто ігнорував.

«Фальшива армія, фальшива політика, фальшива література, фальшивий кредит, навіть куртизанки — й ті фальшиві!» — скептично іронізував Флобер. Усе буржуазне викликало у нього роздратування й відразу; в «буржуазності» він вбачав не класову, а антидуховну категорію, характеризуючи цим поняттям тупість, обмеженість і безкультурність сучасного йому суспільства.

Зневага до світу «кольору плісняви» переростає у письменника в ненависть до всієї цивілізації загалом. Цьому світові він протиставляє мистецтво. Разом з тим культ мистецтва не був для письменника засобом втечі від дійсності. Швидше навпаки: з допомогою мистецтва він досліджував дійсність, проникаючи в найпотаємніші її куточки і, відштовхуючись від неї, створював свою художню модель цієї дійсності. Тому саме світ «кольору плісняви», побачений і зображений Флобером, приніс йому світову славу.

Романи «Пані Боварі» (1857) і «Виховання почуттів» (1869), повість «Проста душа» (1877), а також останній, незакінчений роман «Бувар і Пекюше» — реалістичні твори з «буржуазним сюжетом», до якого Флобер звернувся як до символу і гарантії художньої правди.

У цих творах найповніше проявилися риси, що ознаменували новий етап розвитку реалізму. їх добре видно під час зіставлення героїв Бальзака й Флобера. Бальзаківський Растіньяк розумний, енергійний, зухвалий, сповнений надій, він готовий до двобою з усім світом і відчайдушно виборює своє місце під сонцем. А герої Флобера Шарль Боварі, Фредерік Моро та інші позбавлені будь-яких талантів. У їхніх образах — депоетизованих і дегероїзованих — відбилася яскрава й точна характеристика сучасної Флоберу буржуазної дійсності.

«Мене доводить до відчаю переконання, що я роблю річ безкорисну,... яка суперечить цілям мистецтва», — писав Флобер, маючи на увазі роман «Виховання почуттів».

Цей твір — по суті, «історія одного молодого чоловіка». Як і бальзаківський Растіньяк, головний герой роману «Виховання почуттів» Фредерік Моро іде до Парижа. Ця людина — молодший брат героїв Бальзака, Ежена Растіньяка й Люсьєна де Рюбампре. Але між ним і «старшими братами» майже така сама різниця, як між діяльністю і повною бездіяльністю. Якщо герой «Людської комедії» Бальзака сприймає Париж як поле бою, де можна зреалізувати свої честолюбні задуми, то флоберівський Фредерік вбачає в столиці Франції місце, де можна «нічого не робити».

Головна подія в житті Фредеріка — отримання спадщини, яка гарантує йому стабільне існування. Фредерік — типовий рантьє: він не створює, а витрачає, не досягає, а проживає, не діє, а пересувається.

Бальзаківського Растіньяка пристрасті спалювали. Фредерік Флобера здатний лише захоплюватися. Його життя сповнюється очаруванням тільки тоді, коли у нього з’являється багата коханка пані Дамбрез. Від безкорисливого поклоніння Красі до поклоніння красуні, яка володіє міліонами, — такий шлях «виховання почуттів» долає Фредерік Моро, характерний герой світу «кольору плісняви».

Усе брутально, принизливо й фальшиво в сучасній Флоберу Франції.

Світ «глибокої сині поезії». З відразою працюючи над «сучасними буржуазними сюжетами», Флобер мріяв про «розкішний історичний сюжет», в якому вбачав порятунок від світу «кольору плісняві». Так виникли яскраві, насичені барвами твори: «Саламбо» — роман про Карфаген доби Першої пунічної війни; філософська драма «Спокуса святого Антонія», повість «Іродіада».

У «Саламбо» зображено давній дохристиянський і домусульманський Схід, сприйнятий Флобером як «несвідома» пантеїстична «поезія».

Під час роботи над романом «Саламбо» Флобер прагнув зрозуміти, що відчували люди, які жили дві тисячі років до нас. «Хоча б протягом трьох секунд справді пережити пристрасті моїх героїв!» — мріяв письменник. Добу Карфагена (III ст. до н.е.) Флобер змалював як письменник-реаліст, застосовуючи до античності прийоми сучасного роману. «Будьте певні, що Карфаген, який я описую, зовсім не фантастичний», — заявляв письменник, який, перед тим як розпочати роботу над романом, довго й серйозно вивчав відповідну історичну добу.

В «Саламбо» Флобер відтворив не тільки історичні декорації, а й суть доби, а головне — психологію «природних героїв». Роман побудовано на контрастах. Особливо відчутний контраст в любовній колізії твору і розкритий в образах Саламбо (дочка полководця Карфагена ніби зіткана із благочестя) і Мато (цей лівійський найманець — ідеальне знаряддя війни, що складається з крові і плоті).

Історія кохання цих молодят розгортається на тлі історичних подій. Завдяки скрупульозно змальованим письменником реаліям доби Першої пунічної війни в читача виникає ілюзія реальності подій, що відбуваються.

Прагнучи, щоб читач забув про часову дистанцію і хоча б ненадовго став сучасником Саламбо і Мато, Флобер «звільняється від непрямих засобів зображення й змальовує самі речі». Продовжуючи романтичну тенденцію, письменник розробляє в історичному романі стиль, який стане особливістю натуралізму, що народжувався у Франції. Тільки в цьому розумінні можна говорити про перенесення ним прийомів сучасного роману на роман історичний.

Естетичні погляди романіста. З ім’ям Гюстава Флобера пов’язують створення «об’єктивної манери» оповіді в реалістичній літературі. Естетична концепція письменника не виникла на порожньому місці, вона є результатом розвитку естетичної думки й художньої практики XIX століття.

Міркування Флобера про «справжнє мистецтво» спирались на концепцію природи у філософії Спінози і на філософію позитивізму. Тому «об’єктивна манера» оповіді ґрунтувалась, з одного боку, на спокійній і вічній мудрості природи, з іншого — на науці.

Водночас «об’єктивна манера» Флобера стала також зосередженням головної суперечності в його творчості. Зближаючи художню творчість з наукою, письменник, на відміну від позитивістів, не зводив наукове знання до фактографії, а мистецтво — до фотографії дійсності. Не ідеалізуючи можливості науки в духовному розвитку людства, він не покладався на мистецтво як універсальний засіб духовності. Мистецтво, на думку Флобера, «не серйозніше, ніж гра в кості», хоча сам грав у цю гру настільки серйозно, що побоювався загинути, як його героїня Емми Боварі, від «справжнього присмаку миш’яку».

Флобер не ділив об’єкти художнього зображення на «вивищені» й «ниці», вважаючи, що найвульгарніший матеріал під пером талановитого митця випромінює красу, адже естетичний ідеал у мистецтві не має нічого спільного з ідеалом етичним. На цьому ґрунті Флобер і будує концепцію «безособистісної творчості» та «авторської безпристрасності».

Письменник свідомо намагається уникнути в своїх творах прямих оцінок, і сатирична тональність в них швидше виняток, ніж правило. Флобер ніби ховається за своїми героями, буржуазну дійсність він характеризує «за героєм», без описів і міркувань, які б видавали авторську оцінку.

Естетичні принципи Флобера найповніше реалізувалися тільки в «буржуазному сюжеті», який відбивав реальну дійсність. Цей сюжет викликав у письменника болісне відчуття роздвоєння. З одного боку, він майже фізично страждав, вивчаючи та моделюючи «сюжет». «Я відчуваю біль, від якого майже непритомнію», — зізнавався митець. З іншого боку, він сам створював буржуазний сюжет, увічнюючи світ «кольору плісняви». Звідси ота «флоберизація» героїв: злиття автора і персонажа внаслідок об’єктивізму, внаслідок ототожнення правди з «буржуазним сюжетом». Флобер писав: «Мене захоплюють, переслідують мої уявні персонажі, точніше, я сам стаю ними. Коли я описував отруєння Емми Боварі, у мене в роті був справжній присмак миш’яку».

Повернімося ненадовго до головного героя роману «Виховання почуттів» Фредеріка Моро. Те, що ця нікчемна й бездіяльна людина викликає в читача співчуття, пояснюється також «флоберизацією героя». Так, Фредерік Моро зовсім не борець за справедливість і не аристократ духу. Але на тлі ділових, цілеспрямованих і готових з тельбухами «продати Францію» (а водночас і весь «рід людський, щоб врятувати своє багатство») аристократів салону Дамбрезів він виграє, вивищуючись над ними.

Викриваючи, «знищуючи» буржуазне у своїх героях, Флобер тим самим утверджував в них людське, «флоберівське».

«Пані Боварі»

Історія створення роману. «Об’єктивна манера» Флобера-реаліста, заснована на «вмінні узагальнювати», і пов’язана з цим умінням «флоберизація» вперше і найбільш яскраво проявилася в його романі «Пані Боварі». Роботу над ним письменник почав 19 вересня 1851 року. Автору знадобилося п’ять років напруженої праці і майже цілковитого самітництва.

Флобер хотів створити демонстративно правдиву книгу, про що свідчить підзаголовок — «Провінційні звичаї». Жодних вигадок, фантазій — таке враження мала вона справити на читача. Тому історія Емми Боварі нібито нічим не цікава: нудний чоловік, два коханці, борги, трагічна розв’язка. Усе звичайно, просто, банально, як провінційний адюльтер. Справжній сучасний «буржуазний сюжет», але яка ілюзія правди! Письменник зображає в своєму романі лише те, що «оточує його безпосередньо». Дія в ньому відбувається на батьківщині автора, у провінційному Руані та на його околицях.

Існує чимало версій щодо того, як виник у Флобера задум роману «Пані Боварі», його побутових джерел і прототипів героїв. «Пані Боварі» — це вимисел. Усі персонажі цієї книги вигадані, і навіть Іонвіль-Лаббеї — місце неіснуюче, так само як і Рієль тощо. Якби я писав портрети, то вони були б менше схожі, оскільки я зображав би особистості, а я хотів, навпаки, відтворити типи», — відповідав Флобер одному зі своїх кореспондентів. Типовість героїв роману — спосіб «об’єктивного зображення» Флобером світу «кольору плісняви». «Мабуть, моя бідна Боварі цієї самої миті страждає в двадцяти французьких селищах одночасно», — стверджував автор.

Чи не суперечить в такому разі об’єктивному принципу оповіді Флобера його ж фраза: «Пані Боварі — це я!»? Ні, якщо розуміти психологію Емми Боварі як психологію міщанства загалом. У цьому розумінні психологія головної героїні роману містить матеріал самоаналізу самого Флобера.

Працюючи над твором, Флобер іноді писав, не встаючи з-за столу п’ятнадцять годин на добу. Він ніби вступив у двобій з об’єктом свого зображення: «Проклята Боварі мучить і дратує мене... На минулому тижні я п’ять днів просидів над однією сторінкою... Гидка робота!.. Все мені обридло... Проклята ідея — взятися за подібний сюжет!..»

Вихід у світ роману «Пані Боварі» наробив багато галасу і став подією в історії розвитку французького реалізму. Перед здивованими читачами у всій красі постало провінційне життя міщанського світу «кольору плісняви». Восени 1856 року, коли був надрукований журнальний варіант твору, спалахнув скандал: автора було звинувачено в розпусті і притягнуто до судової відповідальності. Пізніше письменник згадував: «Процес цей створив мені величезну рекламу».

Флобер обрав своєю героїнею жінку з провінційного середовища, малоосвічену, яка живе почуттями, а не розумом. Перед письменником стояло складне психологічне завдання. Треба було вивчити мотиви поведінки героїні, пояснити читачу причини її безпричинної нудьги, закономірність її вчинків. Тобто щоб показати всю повноту трагедії адюльтеру Емми Боварі як неусвідомленого пориву героїні до свободи, слід було відтворити весь ланцюжок причин і наслідків цього фатального потягу. Флобер писав: «Я сподіваюсь, що читач не помітить усієї цієї психологічної роботи, прихованої за формою, але він відчує її результат». Все це і визначило жанр твору. «Пані Боварі» — реалістичний, соціально-психологічний роман. Сам автор вважав його аналітичним і психологічним.

Життя у світі ілюзій. Образ Емми Боварі вражає читача своєю психологічною правдою й величезною силою узагальнення. Туга, що крає серце провінційної міщанки, стає символом сучасної письменнику буржуазної дійсності.

Доля ніколи не дарувала Еммі Руо яскравих подій і зустрічей з цікавими людьми. Духовний світ героїні формувався під впливом оповідань старих дівок, «бульварних романтиків» і жіночого журналу «Весільний подарунок», в якому їй найбільше подобалися «звіти про прем’єри, перегони і вечірки». Мабуть, завдяки саме їм дівчина склала своє уявлення про «вишукані манери», які вона наївно сприймала за «витонченість душі». Уже в дитинстві, оточена «мирними картинами природи», Емма жила в якомусь вигаданому, ілюзорному світі, що був, проте, для неї набагато реальніший, ніж справжній. Її притягувало до себе все незвичайне: якщо дерева, то обов’язково, щоб «вище дзвіниці», «якщо вже море, то щоб обов’язково бурхливе, якщо трава, то щоб обов’язково серед руїн».

Тринадцятилітню Емму батько віддав до монастиря, де вона виховувалась відповідно: «Ідучи на сповідь, навмисне вигадувала різні дрібні гріхи, щоб довше постояти навколішки в напівтемряві... Образи жениха, чоловіка, небесного коханого, вічного шлюбу, що часто повторювались у проповідях, особливо розчулювали її».

Найцікавішим співрозмовником для пансіонерок монастиря була швачка — стара дівка, яка належала до давнього дворянського роду, зубожілого після революції. Саме тому нею опікувався сам архієпископ, — іронічно зауважує Флобер. Ця «божа кульбабка» залучила Емму та її подруг до читання романів, змісту яких письменник присвячує майже пів сторінки своєї книги: «Там було все про кохання, там були самі тільки коханці, коханки, пані, яких переслідували, пані, що непритомніли... присяги, ридання, сльози й поцілунки». Ось на такому низькопробному чтиві формувались «естетичні смаки» і моральні уявлення п’ятнадцятилітньої Емми, котра «цілих півроку дихала цим пилом...». Натура швидше сентиментальна, ніж артистична, Емма рано відчула якесь невиразне невдоволення і безпричинну тугу, осмислити і пояснити які вона не могла. Навіть після заміжжя вона все намагалася зрозуміти, «що ж насправді означають слова: «блаженство», «пристрасть», «насолода».

Навіть виходячи заміж за Шарля Боварі, Емма Роу «уявляла», що кохає. Флобер, підкреслюючи цілковите засліплення героїні, її «здатність» видавати бажане за справжнє, спеціально протиставляє дві найважливіші для Емми події — весілля і бал у замку маркіза д’Андервильє — паралельними описами. Весілля Шарля і Емми Боварі вражає своєю буденністю, тоді як в замку для Емми «все романтично», навіть їжа: «Емма, увійшовши до їдальні, відразу відчула, як її огортає тепло, овіює змішаний запах квітів, тонкої білизни, печені і трюфелів...» Відчула в їдальні замку, проте нічого не відчула за своїм весільним столом. Так ненав’язливо Флобер викриває всю вульгарність «романтизму своєї героїні», суть котрого асоціюється в читача зі «змішаним запахом квітів, тонкої білизни, печені і трюфелів». Справді «бульварний романтизм»!

Флобер — майстер підтексту. Він не розповідає, а показує. За допомогою ретельно дібраних слів, точно вгаданої інтонації і навмисного умовчання він досягає ідеальної естетичної відповідності зображуваного непоетичного світу буржуазної брутальності і психологічного стану своїх героїв. Флобер робить все, щоб читач забув про автора і самостійно зрозумів характер Емми Боварі, її внутрішній стан через самовираження героїні (її вчинки, відчуття, відчуженість, настрій) у контексті скрупульозно виписаних побутових деталей.

Яскравим прикладом «об’єктивної манери» оповіді письменника є епізод обіду після повернення Шарля і Емми Боварі з балу. Кожне слово в опису цієї сцени має певне навантаження, кожна фраза викликає думку, буквально не виражену, а приховану в підтексті. Після відвідання замку будинок чоловіка здається Еммі Боварі убогим і викликає почуття ненависті як до будинку, так і до його господаря. Все, що раніше вона сприймала як належне, тепер дратує її: служниця, яка запізнилась з обідом, сам обід (цибулевий суп і телятина зі щавлем), нарешті, сам Шарль, який із задоволенням уминав звичну для нього їжу і посмів закурити сигарету зі знайденого ним же і вже «обожнюваного» Еммою портсигара, і невміння Шарля палити (він смішно вип’ячував губу і щохвилини спльовував).

Чого варта тільки одна, презирливо кинута Еммою фраза, коли Шарль запалив: «У тебе голова запаморочиться». Цим сказане все: і тиха ненависть до чоловіка, так не схожого на мешканців Воб’єсарського замку і власника сигарниці, і обурення тим, що її чоловік здатний тільки докурювати чужі сигарети з чужого портсигара, і благоговіння перед самою сигарницею, як перед символом іншого, недоступного, але такого бажаного життя. Тому Емма, скориставшись нагодою, схопила портсигар і засунула його подалі в шафу як найдорожчу реліквію, до якої її мужлан не може навіть доторкатися.

Флобер ретельно «монтує» цю сцену, бо в ній відбито важливий і переломний момент в долі Емми Боварі: «Поїздка до Воб’єсара розколола її життя — так гроза в одну ніч пробиває іноді в скелі «глибоку розколину». Сарказм письменник виражає не прямо, а приховує його в тексті, наприклад, порівнюючи серце Емми з... черевичками, «підошви яких пожовкли від ковзкого навощеного паркету». «З її серцем сталося те саме, що з черевичками — від доторку до розкоші на ньому залишилось дещо незгладиме».

Отже, «дещо незгладиме» відбувається під час згаданого обіду. Саме в цей момент Емма Боварі остаточно й безповоротно відкидає звичне їй середовище і цілком поринає в світ вигаданий, ілюзорний, який відтепер і до кінця невдалого життя жінки асоціюється в її свідомості з «зеленою шовковою сигарницею, що на ній, як на дверцятах карети, красувався герб»; з пані, яка сидить на пуфику, а перед нею «стоять навколішки три кавалери»; «з віконтом» і відвертим доторком колін під час кружляння у вальсі.

Пристрасті Емми Боварі можна б вважати природними (і тоді вони були б привабливішими), якби вона справді була началом, що протистоїть світові «кольору плісняви». Однак героїня не стільки протистоїть цьому світові, скільки є лише його найбільш яскравим виявом. У цьому й полягає новаторство і геніальність реалізму Флобера: він не тільки не протиставляє свою героїню брутальній дійсності, а швидше ототожнює її з нею. Все те «природне», що притаманне Еммі Боварі, заглушується наслідуванням і штучністю «вульгарного» романтизму, який вона — оскільки іншого немає — всмоктує в себе, як губка воду.

Обранці Емми Боварі — чи то «плаский, як вулична панель» Шарль, чи то провінційний Дон Жуан Родольф, чи то Леон, який чинить все так, як у Парижі, — всі вони однакові, звичайні посередності. Але вони характеризують і ту, хто їх обрав відповідно до своїх уявлень про ідеал. У цьому розумінні Емма досить послідовна. Пригадайте її уявлення про ідеал, що виник на балу в замку: три кавалери навколішки перед жінкою. І ось Емма має трьох кавалерів — Шарля, Леона і Родольфа, щоправда, лише одного з них — Шарля — можна уявити схиленим перед Еммою. Він справді її любить. Ні, Родольф також падає перед нею на коліна, але негайно зводиться на ноги, як тільки відчуває, що жінка може щось вимагати від нього. Родольф прекрасно розуміє, що за все треба платити. Ну що ж, він готовий, але тільки не грошима.

Крах ілюзій Емми Боварі. В «романтичному», нереальному світі, де, як уві сні, перебуває «пристрасна» душа героїні, чоловіки посідають особливе місце. Начитавшись романів, Емма була переконана, що чоловік мусить все знати, «бути завжди на висоті», «викликати в жінці силу пристрасті», «розкривати перед нею всю складність життя», «всі таємниці буття». Але чоловік Емму нічому не навчав, сам нічого не знав і знати не бажав. Шарль «не умів плавати, не умів фехтувати, не умів стріляти з пістолета». Він не відповідав її романтичному ідеалу. До весілля Емма «вигадувала», що кохає його, «але щастя... з цього «кохання не прийшло», і вона вирішила, що помилилася.

Отже, крах ілюзій героїні починається з моменту вступу її у шлюб з Шарлем Боварі. Та ось що дивно: чим більше вона розчаровується в своїх ілюзіях, тим більше поринає в їхню безодню. Чим більше життя обертається до неї «непривабливим» боком, тим більше вона впадає в «романтизм», що сковує. Флобер майстерно показав нам цей стан героїні у відомій сцені освідчення Родольфа в коханні до Емми під час Землеробського з’їзду.

Ми вже говорили про те, що Флобер ніби монтує епізоди з окремих частин. Літературознавці вважають письменника одним з творців прийому «монтажу». Згадана сцена — класичний приклад застосування цього прийому. Родольф освідчується у коханні на тлі офіційних промов:

—... Чи думав я, що сьогодні буду з вами?

«...сімдесят франків!»

Кілька разів хотів піти і все-таки пішов за вами...

«За угноювання...»

І тепер вже залишусь і на вечір, і на завтра, і на решту часу, на все життя!

«...пану Карону з Аргейля — золота медаль!».

Зливаючись в один потік, переплітаючись і коментуючи одне одного, казенна, побутова і «романтична» риторики так красномовно характеризують усю брутальність і недоречність як освідчення в коханні, так і убогість внутрішнього світу героїв роману, що жодних авторських оцінок уже й не треба. Читачу і так все ясно. Незрозуміло тільки самій Еммі Боварі, тому що її завжди цікавила лише зовнішність, а не внутрішній зміст людини. Свідчення тому — її закоханість у дрібного службовця Леона. Думаючи про нього, Емма уявляє собі оксамитовий колір сюртука клерка, його каштанове волосся й довгі нігті.

Чи прозріла флоберівська героїня? Ні, і це можна пояснити тим, що Емма Боварі, яка повсякчас мріяла про любов, ніколи по-справжньому не кохала ні Родольфа, ні Леона, ні тим більше Шарля. Вона завжди любила «вигаданих» Родольфа і Леона. (Щодо Шарля, то його вона навіть не «вигадувала», хоч він єдиний, чиї почуття були істинними). Коханці Емму просто використовували. Перший для задоволення донжуанських амбіцій, другий — як досвідчену й багату коханку. Тому вони одразу відмовилися від Емми, коли їй загрожувало банкрутство.

Ілюзії зникли. Еммі Боварі залишається купа несплачених рахунків і гидкий, хтивий кредитор, якого навіть вона «вигадати» вже не здатна. Отже, Емма мусить бути послідовною в своєму «бульварному» романтизмі та прийняти отруту для пацюків.

Хто винен? Дати відповідь на це запитання не просто. Поставимо його дещо по-іншому: за які гріхи Флобер «карає» свою героїню, прирікаючи її на самогубство? За її ілюзорні мрії про щастя? За прагнення жити «вигаданим», нереальним життям? За те, що вона самій собі здавалася трохи іншою, ніж була насправді? А може, вся справа в самому письменнику, який недарма стверджував: «Емма Боварі — це я»?

Одразу підкреслимо: Флобер не бажав карати свою героїню, ні тим більше гудити її за «погану поведінку». Емма Боварі, на його думку, — жертва «необхідності» — зіткнення «природного» в людині, яке суперечить «буржуазному здоровому глузду», й «цивілізації» збуржуазненого духовно століття. Іншими словами, Флобер створив образ жінки, «зараженої хворобою», яку пізніше назвуть на її ж честь «боварізмом».

Після виходу в світ роману «Пані Боварі» Флобер писав: «Я переконаний, що найбожевільніша фізична хтивість несвідомо виражається в пориваннях до ідеалу, так само як найбрудніша розпуста плоті породжується одним тільки бажанням неможливого, благородною жагою вищого щастя». Отже, вся справа у щасті, точніше, в тому, як його розуміти. Емма Боварі палко мріяла про щастя. Чи можна звинувачувати її за те? Інша справа, як сама героїня роману, та й сам письменник розуміли його.

«Я стверджую, — заявляв Флобер, — що життя своє слід розділити на дві частини: жити як міщанин і мислити як напівбог». Емма Боварі і жила, і мислила як збуржуазнена міщанка, в якій «природа» постійно бунтувала проти «буржуазного здорового глузду». Бо, як писав Флобер, «людина слабка, плоть податлива, і серце, ніби обважніла під дощем гілка, тремтить, коли здригається ґрунт». Тому уявлення пані Боварі про щастя було наскрізь міщанським, сентиментальним, вигаданим, не пристрасним, а швидше болісним «в результаті своєї принципової невиразності». «Ідея щастя — майже єдина причина всіх людських негараздів, — вважав Флобер. — Якщо ви шукаєте одночасно Щастя і Красу, ви не знайдете ні того, ні іншого». Може, в цьому й полягає одна з причин трагедії Емми Боварі, принаймні нам здається, що письменник розумів її саме так.

Але є ще одна дуже важлива причина, яка визначає долю всіх героїв Флобера і передусім Емми Боварі. Наприкінці роману Шарль Боварі у розмові з цинічним Родольфом вимовив «перше й останнє в своєму житті високе слово: «У всьому винен фатум!». І цими словами письменник, вустами Шарля Боварі, знімає провину з «винних» і перекладає її на ту саму «необхідність», що її розумів як складну систему закономірних природних та соціальних причин і наслідків. Розмірковуючи на сторінках роману про долю Емми Боварі, він показав, як її неусвідомлене прагнення до свободи, зумовлене фатальною низкою причин і наслідків, непідвладних героїні через її духовну обмеженість, приводить жінку до трагічного фіналу. У світі «кольору плісняви» смерть героїні Флобера — жорстока й закономірна «необхідність», над якою розпростер свої крила всесильний фатум «доби золота, що уявила себе «золотою добою».

Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2000. – № 11. – С. 35-40.

Біографія

Твори

Критика