24.11.2019
Олесь Бердник
eye 152

Він змалечку любив вогонь

Він змалечку любив вогонь

М. Ясень

Високий, ставний, із довгою, розмаяною чуприною - на нього озиралися перехожі. Він любив ходити Хрещатиком, часто виступав у студентських авдиторіях, на Купайла завжди стрибав через багаття.

Письменник так сповідався устами Михайла Сагайдака - головного героя роману-феєрії «Чаша Амріти»: «Я любив босоніж бігати між квітами, любив лежати в густій траві і дивитися на небо... Зоряне небо хвилювало мене, притягувало, тривожило вічною тайною». Уже з третього класу Олесь перечитав усе, що міг дістати в селі, про походження життя, далекі планети, майбутні польоти до інших світів. Найдужче до серця підліткові припав Ціолковський, який гаряче вірив у космічну долю земної цивілізації. Тоді ж народилися мрії проникнути в майбутнє, зустрітися з посланцями зоряних обширів. Ці та інші ідеї лягли в основу перших творів з промовистими назвами «Поза часом і простором», «Шляхи титанів», «Діти безмежжя» та «Серце Всесвіту».

Олесь Бердник звідав етапи сталінських таборів за звинуваченням в «антирадянській діяльності» (сумнозвісна 58-а стаття), але не зрікся своїх глибинно українських поглядів, високих дум та поривань. Ще крилатішим став його високий, ба навіть урочистий лад образного письма. Відчувалося, що кожне слово фантастичних романів та повістей виливається з душі поета за покликанням. Так воно й було: вірші Олесь Бердник писав усе життя, навіть у нестерпних умовах ув’язнення. Там-таки на дощечці уламком ножа мережив свої духовні заповіти.

Один із них - незгасна віра в Людину (з великої літери). Письменник послідовно полемізував із тими, хто намагався применшити можливості землян, та з технократами, які оспівували біороботів, кіборгів та інших штучно сконструйованих двійників гомо сапієнса. Олесь Бердник прагнув дивовижної гармонійності, яку називав «радісною», і наголошував: «Людину недарма називали прадавні мудреці Мікрокосмосом, тобто - Маленьким Всесвітом. У мислячій істоті Землі - інформаційна естафета всієї Еволюції Буття - від Першоатома, що дав початок вселенському Джерелу, до сучасного людства, котре виходить з планетарної колиски у зоряну путь». У призабутій статті «Відслонити завісу часу!» (1988) є й такі знаменні міркування: «Тяжка доля - бути Людиною. Але й прекрасна! Покликання людини вражаюче: одухотворити Всесвіт променем Розуму й Любові».

«Хто ти?» - таку назву має один із найпопулярніших романів славетного фантаста. Відповідь оптимістична: хоча людина сучасного типу недосконала, зокрема, не здатна освоювати й використовувати глибини Всесвіту, все ж таки вона вийде «на зоряний рівень буття». За Олесем Бердником, це відбудеться не з допомогою техніки, а безпосередньо, як «колись виходили риби з води у повітряну стихію, стаючи цілком іншими істотами, торуючи шляхи для прийдешніх людей, для нас». Письменник був певен: «Так станемо діяти й ми, сучасники, мріючи про грядущий вихід у небувалі сфери існування, муруючи підвалини для титанічних онуків та правнуків».

Він вважав, що біокіберів навряд чи конструюватимуть (та ще й людиноподібних), був упевнений: створювати штучний інтелект теж немає сенсу. Інша річ - швидкодіючі машини. Вони можуть стати надійними помічниками, хоча й залишаться, на думку письменника, лише риштованням «довкола титанічного метелика Розуму, котрий виростає в інкубаторі Землі для дивовижного польоту в таємничі глибини Космосу».

Аж надто багатий на поклади парадоксальності заспів восьмитомника - роман «Зоряний Корсар». Він став знаковим твором не лише Олеся Бердника, а й усієї української фантастики. Казкова феєрія (це визначення любив автор) побачила світ 1971 року й тоді ж була заборонена та вилучена з бібліотек. На щастя, до читачів уже встигли піти численні філософські формулювання письменника та його роздуми про універсальність тиранії, яка проникала навіть у найвіддаленіші куточки Всесвіту. Лише за чверть століття з’явився «Камертон Дажбога» - друга частина трилогії, яка так і залишилася незавершеною.

1988 року Олесь Бердник вимріював майбутнє рідної землі: «Бачу - наступні піввіку оновлять кохану Вітчизну до невпізнанності... Я вважаю, що головне в прогностиці, фантастиці, футурології - то не стільки проблема технізації прийдешнього, скільки проблема гуманізації суспільного буття. Це - магістральний шлях...» Через рік письменник, якого вже називали зоряним корсаром фантастики, зустрівся з автором популярної повісті-притчі «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон» Річардом Бахом, який раніше написав йому такого листа:

«Любий Олесю!

Було дуже радісно почути Ваш голос, відчути дух чудової української мови.

Дякую вам за Ваші книжки. Ми розділяємо Ваші погляди, плекаємо ті ж надії щодо майбутнього. Неймовірно, що ці прекрасні гуманні ідеали могли вважатися загрозливими для старих авторитетів і що Вас за них переслідували. Але скільки величі повинно бути у вашому серці, якщо ви обрали ці шляхи, вступаючи в битву з такими структурами. Я не впевнений, чи вистачило б у мене мужності, якби моє життя так склалося. Ми захоплюємося вами!

Ми всі - діти світла й, без усякого сумніву, ми всі - єдина Душа».

Вони швидко знайшли спільну мову. Американці (Олесь Бердник тоді перебував у США) захоплювалися величавою постаттю українського фантаста, з подивом довідувалися, що він пише вірші, малює, чудово співає й повсякчас утверджує свою вистраждану філософію, в основі якої - творення духовної формули людського «Я».

А на рідній землі письменника все ще не розуміли й, хоч як парадоксально, звинувачували то в націоналізмі, то в космополітизмі. Олесь Бердник, як і раніше, стояв на своєму: «Кожний народ - це дивовижна гілка на древі людства. Тільки полюбивши рідну матір, можна полюбити все людство. Щоб розцвів Сад Людства, необхідно пестувати кожне дерево-націю окремо».

1997 року Олесеві Берднику надійшло запрошення від Папи Римського Івана Павла II. Та зустріч не відбулася: письменник уже був тяжкохворий...

На духовну зустріч із «Всесвітом Олеся Бердника» до київського Будинку вчителя прийшли люди різних поколінь. Та це не заважало усім однаково уважно, з надією прислухатися до пісень кобзаря Василя Литвина на вірші Зоряного Корсара, де, зокрема, звучали віщі слова: «Вірю, стрепенеться Україна...».

Л-ра: Україна. – 2004. – № 10. – С. 50-52.

Біографія

Твори

Критика

Читайте также


Выбор редакции
up