27-11-2019 Дмитро Білоус 251

Просто і щиро

Просто і щиро

Захар Гончарук

Якось, відгукуючись на творчість Дмитра Білоуса, видатний український письменник Остап Вишня з теплою усмішкою писав:

«Дорогий Митя Білоусе! Хоч ви аж ніяким родом не Галушка, а я не Часник, та проте:

— Упєрьод, Дмитре Білоусе! Тольки уперьод!».

Та щоб іти вперед, треба знаходити нові стежки.

До цього часу Д. Білоус шукав і знаходив ці стежки в сатирі й гуморі. Це була і гнівна і щира весела розмова з дорослими.

Сьогодні ж поет став на зовсім нову для нього стежку. Ця стежка невипадкова. Вона стелиться ще з берегів манливого дитинства.

«Вийду бувало навесні в берег — тут тобі соловейко аж заливається. Там далеко «ку-ку» чути. А ось зовсім близько, просто з-під ніг, одуд — пурх, сів на вільшині і кричить своє «буду тут!». От якби він у нашому дворі оселився — думаю, — я б йому і на сніданок, і на обід, і на вечерю комах носив!» — ділився минулої весни поет з читачами газети «Зірка» про перше своє знайомство з різноголосим пташиним хором.

Недавно ж Д. Білоус подарував малим читачам цікаву книжку «Пташині голоси».

Невигойною хворобою деяких поетів і досі є те, що розпочинають вони свою розмову з читачем з обов’язкових риторичних тирад, засушуючи живе слово.

Д. Білоус правильно робить, коли й у вступному вірші говорить про конкретне.

Любий друже мій, юннате,
Уявляєш, скільки птах
Може знищить, поїдати
Гризунів, черви, комах? —

запитує поет, і далі продовжує:

Та ж птахи із нами в спілці —
Поля й лісу сторожі:
Сови, дятли, серпокрильці,
Щигли, одуди, чижі...

Що це? Може, скажете, випадковий перелік? Ні. Поет робить це свідомо, протиставляючи шкідникам велику пташину армію.

У цьому ж вірші, ніби між іншим, Білоус згадує і про хлопців, в яких частенько сверблять руки полізти до пташиного житла і зруйнувати його. Розвиваючи цю думку далі, поет саме тут не боїться гіперболи, запевняючи, що пташка може сісти і на плечі, якщо ви є їй справжнім другом.

Розповідаючи про пригоду в саду, про одуда, про перепела, Д. Білоус, як і раніше, часто користується алітераціями:

Чи він жив? Чи він жив? —

хвилюється вертлявий горобець за свого сусіда — шпака, до якого підкрався кіт, щоб ним поласувати.

Тут ураз ворона: — Kapp!
Ну й котяра! Ну й штукар! —

чуємо обурення й радіємо, що птахам удалося гуртом нагнати кота і врятувати від смерті шпака.

Майстерно володіючи засобами персоніфікації, поет виразно змальовує життя пташок. Він змушує хвилюватись читача і за долю шпачка, і за долю бакинського голуба, на якого напав хижий яструб.

Д. Білоус добре знає природу, всілякі пташині звички. Перед нами постають рельєфно змальовані живі картини. То ми чуємо, як цілий день на весь ліс стукає дятел-трудівник, що дзьобом-долотом будує свій дім, то бачимо, як раптом на очах впіймала рибу голуба рибалочка і понесла поживу своїм діткам, то чуємо одуда, що знову повернувся весною до нас і запевняє:

Буду тут! Буду тут!

Не можна без хвилювання читати і такі поезії, як «Знайшли лелеку», «Швидка допомога», «Оленчине горе». їх глибоким ліризм зігріває любов до всього живого на землі.

Не обминув на новій стежці Д. Білоус і того гумору, яким пройнята попередня творчість поета. Здавалося б, читач повинен гніватися разом з бабусею на журавля, який занадився до конопель, лаяти сойку, яка обдурила стареньку. Але поет уміє знаходити такі влучні образи, ставити своїх героїв у такі смішні ситуації, що тільки викликає в читача симпатію до птахів.

У книжці є ряд і невеличких за розміром творів, так би мовити, поетичних етюдів: «Снігурі», «Шишкар», «Звідки дуб у сосняку?». Цінність цих самоцвітів, не тільки пізнавальна, а й художня. У лаконічній формі за допомогою зримих образів поет майстерно розкриває глибину думки.

Маленьку Оленку хвилює доля пташеняти, що випадково залетіло в хату. Вона йому дає і хлібця, і водички. Дівчинка, хвилюючись, думає:

— Це якби був дома Коля, старший брат,
Знав би що робити.
Адже він юннат!

А на наступній сторінці ви читаєте вірш «Швидка допомога» і радієте, що вдалося врятувати зяблика, може, й того, за якого так хвилювалася Оленка.

Не випадково автор закінчує свою розмову з читачем віршем «Доки будеш ти, Кіндрате, птичі гнізда видирати?». Це та чехівська рушниця, якою поет скористався, пальнувши в кінці по тому непутящому, про якого він згадав на початку книжки.

Переважна більшість наших літераторів, ідучи розміреним кроком, наполегливо відточує свою поетичну майстерність.

Саме таким шляхом, на нашу думку, поряд з іншими ровесниками в літературі, йде Д. Білоус.

Над книгою «Пташині голоси» поет працював не один рік. Перед тим, як здати рукопис до видавництва, майже кожен твір він апробував у періодичній пресі — «Вітчизні», «Барвінку» та інших журналах. Це дало авторові можливість перевірити вплив своїх творів на вимогливого читача. Коли ж порівняти вміщені у книзі вірші з тими, що друкувалися в періодиці, то видно, що поет немало потрудився над підвищенням їхнього художнього рівня.

Пишучи, наприклад, про снігурів:
Ой, які вони цікаві,
Неповороткі та мляві,

поет відчув потім, що один з епітетів сам також надто «неповороткий», і для окремого видання виправляє:

Ой, які вони цікаві,
По-смішному величаві.
Діти з великим зацікавленням читатимуть ці твори. Не можна не відзначити, що книга «Пташині голоси» — значний вклад у розвиток української дитячої літератури.

Слід сказати і про той елемент книги, який допомагає глибше розкрити її зміст. Це ілюстрації.

Відомо, що ілюстрації допомагають і авторові і читачеві. Те, що недоказав письменник, доповнює, а часто й домислює художник-ілюстратор.

Про книгу «Пташині голоси» можна з певністю сказати, що оформлена вона вдало, розумно, зі смаком.

Валентин Литвиненко відомий як талановитий художник різного профілю — як живописець, графік, художник-анімаліст. В останньому профілі, нам здається, він найцікавіший.

Беручи в руки збірку віршів «Пташині голоси», ви скоріше хочете дізнатися більше про котика-злодюжку. І прищулені вуха, і ті настовбурчені вуса розкривають переляканого кота, спійманого на гарячому.

На другій і третій сторінках обкладинки художник щедрою рукою передає зміст першого вірша, домислює, які земні скарби оберігають птахи від ненажерливих шкідників.

Литвиненківський живопис локальний; пензель точний і відчутний. Але чи не найсильніше в цього митця — відображення ним характеру птиці з усіма її повадками, звичками.

Живими перед нами постають і вайлуваті снігурі, і хитруваті корольки, і тендітні одуди.

Художник глибоко розуміє і любить рідну природу. Тонко відчуваючи тональність, він майстерно передає багатобарвну гаму її звучання.

Л-ра: Жовтень. – 1957. – № 5. – С. 145-148.

Біографія

Твори

Критика


Читайте также