27-11-2019 Дмитро Білоус 242

Феномен Дмитра Білоуса

Феномен Дмитра Білоуса

Василь Василашко

Народ — зодчий мови, Мова — зодчий народу.
Дмитро Білоус

Відзначаючи феномен Дмитра Білоуса, ми ще недавно захоплювалися тим, що з нами залишався живим, діяльним один з 1000 героїчних студбатівців, оборонців Києва, з 37 уцілілих у пеклі тієї битви, яку Олесь Гончар описав у романі «Людина і зброя». Раділи, що з нами — поет, удостоєний бути почесним академіком АПН України, славний патріарх дитячої і перекладної літератури. Йому, другу студентських літ, однополчанину, літературному побратиму, «першому читачеві і чесному оборонцеві «Альп», Дмитру Білоусу Олесь Гончар побажав «удобрім здоров’ї переступити рубікон 2000-го року і там теж радувати Україну своїм прекрасним поетичним словом». Пригадались тоді Дмитру Білоусу і слова Сосюри: «Писати буде Білоус, аж поки побіліють вуса».

Хоча Білоус не кидався на доти, та кров пролив за Україну саме біля святого для кожного українця місця — Шевченкового Канева, завжди мужньо здобував висоти життя. У час продовження розправ над рідним словом він усім єством не приймав горезвісної теорії злиття мов. Так, нехтуючи гонінням на Володимира Сосюру за вірш «Любіть Україну», він ще за СРСР оспівав рідну мову, на яку «немов на звіра, об’являли лови», написав про неї поетичну книгу, рукопис якої вочевидь не випадково заліг і за «перебудови» у 80-х XX століття.

Працюючи в Держкомвидаві України, я, посприявши випуску цієї книги, тішився з того, як веснився Білоус вірою в майбутнє української ідеї, чарував нас жанровим розмаїттям лірики, хитросплетінням шарад, мініатюр про мову. Ще до «Закону про мови...» полонив магією слова друзів, сколихував ефір, заворожував молодіжні аудиторії. Як світився душею поет Білоус, коли ошатна збірка віршів про мову «Диво калинове» вийшла в світ, і він, її автор, борець за рідне повноголосся, був відзначений Національною премією імені Тараса Шевченка!

Бальзам на душу поета — море листів з животрепетним схваленням його творів: «Вдячні за гімн мові!», «Переписуємо Ваші вірші», «Де купити книгу про Вас?». Зворушив Дмитра Білоуса лист Володимира Пилипчука з Деражні на Поділлі з іскрою надії, що до 85-річчя поета (24.04.2005 р.) вийде його нова, підсумкова книжка, що й сталося з випуском солідної, цікавої збірки поезій про мову «Безцінний скарб» у видавництві «Українська енциклопедія» (2004). Саме сюди автор, прагнучи «не завантажувати «Веселку», в якій йому обіцяли видати інші книжки, подав рукопис, до речі, на мою пораду. Радів, що до випуску книжки доклав талант видавця і душу патріота директор і головний редактор видавництва Михайло Зяблюк. Власне, збірка — унікальне цікаве мовознавство, літературознавство, народознавство і краєзнавство для школярів у віршах!

З цікавістю гортаю книжки Білоуса, видані в 90-х роках XX ст. Про мову, що на волі зазвучала, як пісня солов’я у небі, про річку, що без ніг біжить, про рослини-символи — земне сонце соняха, невмирущий, як слово мами, барвінок вічнозелений, любисток, у якому купане дитинство поета. А як він розгорнув у віршах образи фразеологізмів рідної мови з розкриттям їхнього походження і зачаєної суті! Сам Леонід Новиченко високо цінував Білоусові дидактично-прикладні вірші, жанр, давно уподобаний спудеями і професорами Києво-Могилянської академії. І поет — знову лауреат!

І знову за книжку поезій про мову.

Цього разу — удостоєний літературної премії імені Лесі Українки (1997) за книжку «Чари барвінкові», в якій поет не тільки полонив повноколоссям мовної ниви, а й дотепно та гостро дошкуляв її руйнівникам. На думку Білоуса, найбільше бід рідній мові, швидше за все, завдають перевертні, від яких, як горох від стіни, відскакують моральні норми, різні докази. Але й до таких він не вважав за зайве достукатися:

Кажеш, наша мова не дається?
Душу лиш відкрий — сама ввіллється,
бо сприяють навіть небеса,
щоб у душу входила Краса.

Дмитра Білоуса знають як лауреата літературної премії імені Максима Рильського за переклади поезій зі слов’янських мов, більшості творів, упорядкованого ним же двотомника «Антологія болгарської поезії». Він плідно співпрацював з видавництвом «Дніпро», яке спеціалізувалося тоді на випуску вітчизняної і зарубіжної класики, взаємодіяв з «Українським письменником», де вийшла більшість з 40 його книг. Білоус оповів, як він у Софії під гучні оплески годинами декламував поезії болгарською мовою. «Ви мене до сліз зворушили віршем Анатаса Балтчева «До Батьківщини», — сказав тоді Дмитру Білоусу Президент Болгарії Желю Желєв. Цінує хист Білоуса і відомий наш теоретик та практик художнього перекладу Віктор Коптілов: «Не знаю нікого з наших поетів, хто так би жив у Слові, як Дмитро Білоус. У Слові соковитому, влучному, народному, у Слові вишуканому, добірному. У Слові, зверненому до дитини, у Слові, адресованому дорослому...».

Дмитро Білоус змолоду, ще за напуттям Павла Тичини, досконало вивчав мови, причому й за кордоном. За переклади віршів з болгарської, за внесок у розвиток дружби двох народів поета нагородили у Народній Республіці Болгарії орденом Кирила і Мефодія І ступеня. Він — перший зарубіжний митець, якого відзначили найвищою державною нагородою сучасної Болгарії — орденом «Мадарський вершник» І ступеня. Знання інших мов не віддалило поета від рідної, а навпаки, наблизило до неї, дозволило побачити, вирізнити її унікальні якості як однієї з наймелодійніших, найрозвинутіших мов світу. Те ж слово «барвінок» все-таки не «могильник». Спробуйте дослівно перекласти мовою російською книжку «Чари барвінкові». Отож. Ось вам і особливості різних мов, і складнощі перекладу. А Дмитро Білоус не лише чудово оспівував рідну мову, а й тактовно прищеплював неприйняття відмови від слова рідного серед народу рідного, сповзання чиновників з україномовного режиму до «двоязичія», що на шкоду державній мові, її консолідуючій ролі. Він висміював тих чинуш, які нехтуванням державної мови зросійщували цілі сфери дій їхніх міністерств, виступав проти державної двомовності, яку нав’язують унітарній Україні, критикував тих, хто й досі «виконує Емський указ», яким цар Росії заборонив українську мову, на що не зважились навіть імперії «не братніх» народів.

Як копіткий дослідник Дмитро Білоус уважно вивчав легенди, нові історичні відкриття, розкодовував премудрощі філології і образи нових книжок «Абеткові істини», «Їжакова канцелярія», «Поетичний розмай» роїлися в його голові. У його творчості бачимо святу проповідь рідної мови, вияв пошани, віру у майбутнє мови рідного народу:

Не надавали нашій мові прав,
немов на звіра об’являли лови.
Орел впивався в душу, тіло рвав —
він був безмізкий, хоч і двоголовий.
Та як заборонить траві рости,
ширяти вольній птиці у блакиті,
живій ріці між берегів плисти,
ходити сонцю по своїй орбіті?..

Душа поета наче не зазнала осені, не кажучи вже про зиму. Перебуваючи з 1954 року на творчих хлібах, а то й на творчому «безхліб’ї» через неувагу держави і друкованих ЗМІ, телебачення до підтримки творчості митців, він за першим покликом їде у школи, інститути, на заводи, у військові частини. Відзначаючи його 85-річчя у бібліотеці імені Лесі Українки м. Києва, письменники Валентин Ціпко, Владислав Бойко згадували, як Дмитра Білоуса люб’язно зустрічали, уважно слухали на українських кораблях у Чорному морі, як поет з головою поринав у захоплюючий марафон зустрічей діячів культури. Він усюди радо зустрічався із вдячними слухачами його кількарічної радіопередачі «Диво калинове». Поет віддає золотий час роботі у 4-х творчих об’єднаннях НСПУ — перекладачів, поетів, сатириків і гумористів, дитячих письменників, творчим звітам спілчанських побратимів, дбає про приплив і заохочення юних талантів, працюючи у приймальній комісії НСПУ, в журі кількох літературних премій.

Особливе місце в творчості Білоуса зайняла «Веселка», що засвідчую як її колишній головний редактор. Тут вийшла більшість його останніх книг. Нам з директором «Веселки» Яремою Гояном він був за порадника щодо програми відкриття, зокрема в «Шкільній бібліотеці», материка творчості репресованих діячів культури України, чимало з яких він знав в обличчя, читав у 30-х роках XX століття. Творили унікальну серію видань віршів і малюнків дітей «Ластовенятко», і тут поет — досвідчений порадник, вимогливий рецензент. Стояв він і біля витоків випуску ряду перших книжок авторів «Веселки», був співучасником видання книжок у перекладах з російської, болгарської та білоруської мов. Підтримав серію «Родинне коло» двомовних книжечок для дошкільнят: мовами 11 національних меншин і українською. Прихиляючись до культур колись пригнічуваних національних меншин, Білоус писав:

Українці людям щастя зичать, бо в самих них нелегке життя.
Саме тому українцям личить інших рятувать від небуття.

І далі: та ж Україна «мови зроду не заборонила тих народів, котрі в ній живуть».

Молодіти душею, відчувати оновлюючий повів часу Дмитру Білоусу допомагало спілкування з учнями, зокрема у Днях «Веселки» у Києві, на Чернігівщині, Полтавщині, в АРК. Він серед дітей як риба у воді. Дітям була до душі співпраця з метром поезії, коли вони розгадували його загадки («В землю закидалося, під сонцем гойдалося?», «Що за дід у бабиній спідниці?»), метаграми («Відгадай обов’язково, як літера міняє слово»), шаради («Є така країна в білім світі»), головоломки («Як розкласти горіхи?»). Особлива доля у вірша «Знайшли лелеку», якого автор читав не лише рідною, а й у перекладі білоруською, болгарською, російською мовами. Було, діти стають в чергу, як у СШ №101 м. Києва, і щоб прочитати поету його вірш, навіть «головоломку»:

Повтори разів три: Памір, Армавір, Гібралтар, Гвадалквівір...
Чи досягнеш ти Ла-Маншу, язика не поламавши?

Білоус знав дитячу душу, вмів її зацікавити. Чи не тому, вийшовши масовими тиражами, книжки «хрестоматійної особистості» ставали рідкістю, а твори перемандрували до читанок, букварів, хрестоматій, словників, календарів, до виданої видавництвом «Грамота» 100-тисячним тиражем навчальної книжки «Відлуння десятиліть», закордонних журналів («Патріярхат», «Веселка», США). Так, у підручнику «Українська мова» (10-11 клас) автор Ольга Олійник використала 80 філософсько-дидактичних віршів Білоуса!

Дивовижно активними видалися роки Дмитра Білоуса напередодні і після його 80-річчя. Він — душа заходів на підтримку української мови, які мені пощастило проводити. Дмитро Білоус разом з такими діячами культури, як Юрій Мушкетик, Павло Мовчан, Анатолій Погрібний, Віталій Дончик, Ярема Гоян, Євген Дудар, Сергій Гречанюк, Віталій Карпенко, Микола Литвин, Владислав Бойко, активно прилучився до проведення Днів української преси і книги в Криму, Харкові, Запоріжжі. Білоус був учасником заснування Всеукраїнського конкурсу друкованих ЗМІ під девізом: «Українська мова — мова державна» у 35 номінаціях, семінару журналістів зарубіжних україномовних засобів масової інформації, круглого столу «Державній мові — державну підтримку». Керував журі творчого конкурсу учнів «Я гордий тим, що українець зроду», заснованого Всеукраїнським товариством «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Я радий, що голова «Просвіти» Павло Мовчан і його заступник Микола Нестерчук підтримали мою з Анатолієм Качаном пропозицію, і такий захід у 2005 році назвали: Всеукраїнський творчий конкурс поетів, прозаїків і композиторів «Диво калинове» імені Дмитра Білоуса.

Глибоко запало в душу, як на зустрічах з колективами шахт і редакцій газет Донбасу, на заводах Харкова, металургійних комбінатах Запоріжжя, у школах і бібліотеках АРК, що проводилися Національними спілками письменників, журналістів України, товариствами «Просвіта» і «Знання», Дмитро Білоус оприлюднював рукописи нових книг про народні і релігійні свята українців, про самобутню, славну історію його Слобожанщини, її видатних діячів, зокрема рукопис книжки з інтригуючою назвою «Ромен хіба не родич Рима?». Героїчна і літературно-мистецька Сумщина ожила в яскравих образах останнього кошового Січі Запорозької Петра Калнишевського, геніїв давньої української музики Дмитра Бортнянського і Максима Березовського, Пилипа Капельгородського, що написав історію ногайського народу, славетних Пантелеймона Куліша і Павла Грабовського. Знайомив тоді Білоус громадян і з солов’ями української поезії Олександром Олесем і Олегом Ольжичем, майстром літературного перекладу Миколою Лукашем, керманичем українського відродження в 20-х pp. XX віку Миколою Хвильовим, генієм українського гумору Остапом Вишнею, що тепло відгукувався про сатиру і гумор Білоуса, помічені ним у збірках поета «Веселі обличчя», «Сатиричне і ліричне», «Колос і кукіль». Як зізнався мені Дмитро Білоус, він хотів поетичним словом показати всій країні глибоку українськість рідної Слобожанщини, якомога посприяти розвитку національних почуттів у земляків, а то й розбудити їх у тих, у кого вони не прокинулися.

[…]

Він виріс у сім’ї, де народилося одинадцятеро дітей, і одинадцять образів добре знаних з дитинства людей стояли у нього перед очима, і раз у раз визирають з його поезій. Його врятували від голоду в 30-х, пригорнувши під крило відомого педагога Антона Макаренка, і, може, у поета від Макаренка розвинувся потяг до педагогіки, етнопедагогіки, «педагогічні ходи» у сюжетних поезіях. Творчість Дмитра Білоуса високо поцінували видатні вчені-педагоги країни, які обрали його в 1994 році членом-кореспондентом, а в 2000 році — і почесним академіком Академії педагогічних наук України.

З народження добрий, лагідний, поет не виносив на люди своїх бід, якими його доля не обділила, не розмивав слізьми стежок, щоб не посковзнутися, не впасти, а йшов до людей, з добром і ласкою. Я не чув від нього слова злого, заздрісного про когось з колег, що різко контрастує з заздрістю деяких «діячів культури», безмежно захланних на гроші, владу, славу, підлабузників. Поет був завжди націлений на поміч юним. Сприяв наставництвом справі національного і морального відродження. З думою про добро, з бажанням відкрити і роздмухати іскру Божу в душах, він 10 років вів студію молодих поетів при видавництві «Молодь». Зачав справу, яку продовжили світлої пам’яті Володимир Забаштанський, що 20 літ керував студією «Кобза», та Дмитро Чередниченко, який багато років веде студію «Радосинь». Багатьох Білоус рекомендував у члени НСПУ. У його студії навчалися Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Драч, Павло Мовчан, Володимир Забаштанський, Олесь Лупій, Володимир Підпалий, Микола Сом, Дмитро Онкович. «З Москви, із Всесоюзного інституту кінематографії приїжджав і натхненно виступав на заняттях студії Микола Вінграновський», — пригадував Білоус. «Учителем шістдесятників» називає Білоуса Микола Сом. А з авторами журналу «Дніпро» поет творчо працював до 2004 р. як член редколегії — уявіть собі! — від 1947 року!

Я вдячний товариству «Знання», яке за моїм поданням змогло видати своїм коштом до 80-річчя Дмитра Білоуса його збірку «Даруй словам одвічну силу» і подарувало автору її тираж (голова правління В. Кушерець).

[…]

Вірші книжки напоєні світлом душі, видзвонюють дактилічними римами, деякі стали піснями, зокрема створеними і виконуваними під бандуру Ларисою Іващенко з Ялти. У збірці — і київські золотоверхі собори як «святі собори в наших душах», і Святії гори над Дінцем, де й «природа — проповідь нагірна». І вірш «Чи ти в лузі не калина, Україно?». Є вірші про одну з козацьких столиць — Глухів, про Конотоп, де відбулася битва, замовчувана донедавна, в якій козацьке військо розгромило до 150 тисяч царсь­ких карателів. Йдеться про той Конотоп, який «так стояв за честь віками між боліт, заплавин», що лишивсь «не лиш відьмами — лицарями славен». Повчальний, дуже сучасний образ Вовка, що, одягнувши овечу шкуру, наразився на небезпеку з боку таких, як він, хижаків (байка «Вовк в овечій шкурі»). Справді, таке чекає не на одного «народного олігарха», хижака-корупціонера.

Творчим досягненням Білоуса після 80-ти стала збірка «За Україну молюся», за яку автор удостоєний літературної премії імені Олени Пчілки, заснованої «Веселкою». Скільки в цих віршах наснаги, святості першоджерел народної творчості! Квіти віршів про свята українського народу світяться зі сторінок книжки, як золоті пелюстки чорнобривців із-за ікон у світлиці, як озвучені візерунки з рушників, якими сповиті образи святих. Автор змалку любив усе божественне, красиве, лагідне, гармонійне, відображене у святкуванні Різдва, Великодня, Нового року, відзначенні Зелених Свят тощо. Значення цієї книжки підкреслив Дмитро Степовик, доктор філософії, відомий мистецтвознавець України:

«Своєю книгою віршів поет виховує любов і повагу до обрядової «інфраструктури» і християнських свят, стверджуючи вагомість не тільки самого обряду, а й самої божественної ідеї, яка цю культуру запліднила і піднесла до висот духу». Його віртуозне володіння поетичною мовою передає найтонші порухи душі, барви багатющої палітри українських свят і обрядів.

[…]

Л-ра: Київ. – 2005. – № 9. – С. 166-171.

Біографія

Твори

Критика


Читати також