Бунтар і провидець німецького експресіонізму
Петро Рихло
Із давен твердять: «Молодими вмирають ті, до кого прихильні боги». Георг Гайм, очевидь, був улюбленцем небожителів: обдарований на диво щедрим талантом, він пішов з життя у двадцять чотири роки, коли його геніальний дар ледве встиг розправити крила і піднестися у високості натхнення. Смерть була безглуздою випадковістю, яка нерідко чатує на обранців долі, щоб укотре вже застерегти людину від гордовитої думки про її велич і споконвічність. 16 січня 1912 року, катаючись на ковзанах разом зі своїм другом, поетом Ернстом Балке, він раптом відчув, як під ногами почав вигинатися лід, павутина тріщин побігла довкола, і враз тонка прозора крига проломилася. На поверхні озера Ванзее, що широким плесом розкинулось на берлінській околиці, залишилися тільки рукавиці та ковзанярська палиця. Тіло Георга Гайма було виловлено з-під криги наступного дня. Ернста Балке знайшли тільки через шість тижнів.
У «зовнішній» біографії Г. Гайма нема нічого примітного. Народився 30 жовтня 1887 року у сілезькому містечку Гіршберзі в родині чиновника прусської юстиції, типового німецького обивателя, вірнопідданого вільгельмівської імперії. Ставлення Г. Гайма до батька, який постійно намагався втиснути життя сина в прокрустове ложе своїх філістерських уявлень, зафіксовано в його щоденнику: «Я міг би стати одним із найвидатніших поетів, якби мій батько не був такою свинею». Мати, хвороблива, сентиментальна жінка, була слухняною тінню свого чоловіка, котра боялася бодай словом у чомусь заперечити йому. Поетичного хисту сина не розуміла, а коли на очі трапляли його вірші, злякано відсувала їх, зізнаючись, що не може «таке читати».
Гімназія в Берліні, з якої Г. Гайма виключили, така ж консервативна школа в Нойруппіні, університет у Вюрцбурзі, де, на вимогу батька, йому доводиться штудіювати ненависне право, щоб зайняти потім нудну посаду референдарія в суді першої інстанції — оце і всі основні віхи його короткого життя.
Поет задихався в атмосфері суспільної благодушності, політичної індиферентності. «Хіба не краще було б, якби я взагалі не жив, аніж усвідомлювати оце безглузде існування? Я справді-бо не знаю, чого я ще живу; я думаю, що жодна епоха не була такою беззмістовною, як нинішня. Якби ми були дужче пригнічені, тоді б ми швидше скинули з себе це ярмо...» — занотовує він у своєму щоденнику 29 вересня 1909 p. І роком пізніше, 6 липня: «Ах, це жахливо... Завжди одне і те ж, і так нудно, нудно, нудно. Нічого, нічого, нічого не відбувається... Якби хоч щось відбулося! Якби знову почали будувати барикади! Я був би першим, хто вийшов би на них, я хотів би навіть з кулею в серці відчути сп'яніння тріумфу!» А ще через рік у щоденнику з'являється такий запис: «Боже мій, якби я народився в часи Французької революції, я б знав принаймні, де б я з гідністю міг пожертвувати своїм життям... Всі ці Й. і K., всі ці люди можуть пристосовуватись до часу, всі вони, геббеліанці, любителі емоцій, можуть, зрештою, призвичаїтись до будь-якої епохи, але я, прихильник речей, я, розбурхане море, я завжди у стихії бурі, я дзеркало зовнішнього світу, такий же хаотичний, як і сам світ, я, на жаль, створений так, що потребую величезної, сп'янілої маси людей, щоб бути щасливим, я досить хворий, щоб ніколи не задовольнятися сам собою, але я враз став би здоровим, вільним, наче Бог, якби почув десь дзвін, що звістує бурю, якби я побачив навколо себе захеканих людей з перекошеними від страху лицями, якби народ повстав, і вулиця засяяла від пік, шабель, одухотворених облич і розірваних сорочок». Ці думки, ці почуття і прагнення Г. Гайма не випадкові. Подібні ідеї витали тоді, як мовиться, у повітрі. Вони лягли в основу ідейної, естетичної та моральної платформи нового художнього напряму, що сформувався у Німеччині в перше десятиліття нового віку — експресіонізму, одним із найвидатніших представників якого і став Г. Гайм.
Будучи «криком і віросповіданням» молодого буржуазного інтелігента, що відчув соціальну неспроможність старого світу, але не знає ні справжніх причин соціального зла, ні способів його подолання, експресіонізм найчастіше зводився до стихійного бунтарства, хоча його представники нерідко прагнули не тільки до тотального руйнування, але й намагалися виробити якусь, нехай навіть утопічну, позитивну програму. Як підкреслює німецький дослідник Л. Ланг, «експресіонізм був мистецтвом крику й обурення проти буржуазної дійсності, але водночас і передчуттям кращих часів», зокрема у так званих «лівих» експресіоністів.
Для представників експресіонізму місто було головним об'єктом зображення. Про те, як часто виникає у віршах Г. Гайма образ міста, можна судити вже за їхніми назвами: «Бог міста», «Демони міст», «Місто страждань», «Прокляття містам», «Міста в тумані», «Морські міста», «Міста у лісі» і т. д. Філософська концепція осмислення міста як осереддя відходів цивілізації, де все вороже людині, тому що веде її до моральної деградації і загибелі — загальне-місце в естетиці експресіонізму, що однаково стосується як поетичного, так і образотворчого мистецтва цього напряму.
Гостро відчуваючи внутрішню нестабільність сучасного йому устрою, він передбачав його близьку загибель. Це знайшло вираз в есхатологічних тенденціях його поезії, в його «чорних видіннях» (назва одного з віршованих циклів Гайма. — П. Р.) майбутнього, що грозить катаклізмами світового масштабу. Похмуре світовідчуття і стихійне візіонерство ріднить Гайма з такими представниками французького символізму, як Ш. Бодлер, П. Верлен, А. Рембо.
Зміст поезії Г. Гайма, як і творчості багатьох інших експресіоністів, не вичерпується мотивами занепаду, смерті, абсурдності людського існування — в них звучить і щире вболівання за людину, показана її безмежна самотність, загубленість у безликій юрмі і кам'яній пустелі міста. Саме ці тенденції творчості Гайма роблять його поезію невід'ємною складовою частиною європейської гуманістичної культури. Ліричного героя експресіоністської лірики постійно гнітить внутрішня роздвоєність, яка нерідко приводить його до безумства, душевного затемнення, втрати власного «я». Про це свідчать такі поезії Гайма, як «Божевільні», «Сновиди», «Сліпий», «Глухі», новела «Божевільний», драматичний фрагмент «Безумство Герострата» тощо.
До улюблених прийомів образного втілення експресіоністської саморефлексії належить фігура поета-провидця. Хоча в цій позі було немало містичного, аж до рис відвертого поетичного шаманства, до неї все-таки не слід ставитись скептично. Пророцтва експресіоністів, як і романтичні пророцтва, були породжені ностальгією за таким суспільним устроєм, в якому людина змогла б, нарешті, стати щасливою. Такі пророцтва передбачали, цілком природньо, певні способи проникнення за грань сущого — емпіричного, зримого, — що, як правило, межували зі спіритизмом, психічними відхиленнями свідомості, станом сну або ірраціонального трансу. Іноді це були ейфоричні передбачення світлих перспектив майбутнього, але частіше — похмурі передчуття небачених зрушень і катастроф глобального масштабу.
Звичайно, ту обставину, що деякі експресіоністи зуміли провістити Першу світову війну, не варто приписувати їх особливому історичному передбаченню, оскільки воно було не раціонально-логічним, аналітичним, а чисто стихійним, інтуїтивним і абстрактним. У віршах Гайма «Демон війни», «Ніч», «Настане день — прийде велика згуба» це соціальне зло вперше в експресіонізмі зображено з такою художньою переконливістю і пластичністю, від яких кров холоне у жилах: вогненним морем спалахують ліси, звірі ревуть у темних норах, розсипається на порох суха трава, міста трухлявіють, мов саркофаги, а довкола — гори трупів, на яких справляє свою страхітливу трапезу птаство смерті.
Він робить для себе несподіване відкриття, що бачить і сприймає барви так само, як бачив і сприймав їх французький художник В. ван Гог. Картина Ван Гога «Тюремний двір» служить йому пластичним взірцем для вірша «Ув'язнені». Його епітети здебільшого кольорові (чорний вітер, жовта північ, зелена пітьма, блакитні птахи, синє вино і т. д.), метафоричні образи вражають своєю масштабністю, рельєфністю, незвичністю поєднання складників («сонце, як бичача голова, криваві роги в небо устромля»; «зорі вогненні на шлях зміїних низько звисають на схилені вежі»; «місяці гігантські на негнучких ногах ходять по кам'яницях» та ін.). І попри все це, слова й образи Гайма можуть бути навдивовижу точними, буденними, майже натуралістичними, як, скажімо, у вірші «Передмістя», де так «фотографічно» відтворено атмосферу бідного кварталу, або в триптиху «Берлін», де зі скрупульозною прискіпливістю описано річковий порт, метушню вечірнього міста, вигляд околиці і лише у фінальних терцетах останнього сонета з'являються елементи фантасмагоричного (мерці під «Марсельєзу» тчуть з диму червоне полотно).
Варто зазначити, що у формі вірша Г. Гайм, на відміну від пізніших експресіоністів, не пориває з традиційною поетикою. Він любить строгу метрику, точну риму, його п'ятистопні ямби майже ідеальні, а в більшості сонетів найприскіпливіший критик не знайде відхилень від канону.
За життя поет встиг випустити лише єдину збірку віршів під назвою «Вічний день» і підготувати до друку другу книгу «Umbra vitae», побачити яку йому вже не довелось. Але і в примхливій свавільності літературного процесу і при мінливості моди поезія Гайма завжди жила у свідомості наступних поколінь як одне із вершинних досягнень німецької лірики. В міру того, як виходили у світ нові твори зі спадщини поета, зростала його слава. В 1960-1968 роках у ФРН вийшло шеститомне зібрання творів Г. Гайма — вірші, новели, драми, щоденники, листи, документи, коментарі і бібліографічні матеріали. Сьогодні без поезій Гайма не можна уявити собі серйозної антології німецької лірики, він, як вважає відомий знавець німецької літератури Ю. Архипов, входить в десятку найбільших німецькомовних поетів XX століття. Будучи предтечею експресіонізму, одним із перших його бунтарів і провидців, поет дав своєю творчістю могутній поштовх до бурхливого розвитку мистецтва боротьби і протесту проти старих, віджилих форм літератури і життя.
Л-ра: Всесвіт. – 1990. – № 7. – С. 81-82.
Твори
Критика
