Особливості мови щоденника Василя Ґренджі-Донського «Щастя і горе Карпатської України»
Михайло Сюсько, Ярослава Шебештян
Зірка Ґренджа-Донська, зусиллями якої значною мірою у видавництві «Карпатський Союз» (Вашингтон) і побачило світ 12-ти томне видання творчої спадщини Василя Ґренджі-Донського, щоденник «Щастя і горе Карпатської України» присвячує пам’яті «поляглих (тобто полеглих. - М.С., Я.Ш.) Борців за волю Карпатської України, що зі зброєю в руках протиставлялися великій перевазі ворога ... і тих Героїв, що віддали своє життя за Велику Ідею в тяжких муках, безпощадно закатовані ворогом». Зауважимо, що публіцистичний доробок Василя Ґренджі-Донського не вичерпується його щоденником «Щастя і горе Карпатської України»: як знаємо, у його багатотомному зібранні власне публіцистика представлена окремо під гаслом «Публіцистика». Андрій Пестременко з цього приводу слушно зауважує, що «... досі мало вивчена публіцистична творчість письменника». До сказаного додамо, що нині маємо вже всі можливості успішно опрацьовувати на рівні тексту, по суті, усю спадщину Василя Ґренджі-Донського, у тому числі й його публіцистику.
Говорити про особливості мови (характер лексики, добір художніх засобів і т.ін.) щоденникових записів Василя Ґренджі-Донського можна тільки в контексті того, що тоді відбувалося, очевидцем чи активним учасником чого був сам автор. Іншими словами, історичний контекст доволі виразно, за нашими спостереженнями, позначився на вербалізації подій, явищ, на загальномовному тлі щоденника, на його, так би мовити, тональності по лінії «плюс - мінус», чи «позитивне - негативне». Згадаймо: до 22 листопада 1938 року на території краю чинною була Конституція ЧСР 1920 року, згідно з якою місцеве населення мало й певні автономні права. За Конституційним же законом від 22 листопада 1938 року, Закарпаття вважалося вже складовою частиною федеративної ЧСР, і хоч 14 березня 1939 року Августин Волошин і проголосив незалежність держави, сам акт мав тоді, проте, тільки символічний характер, бо кінець серпня 1939 року - це вже час трагедії Карпатської України та її захисників у зв’язку з угорською окупацією краю.
Щоденник Василя Ґренджі-Донського складається з двох великих за обсягом частин: перша частина «З великих днів Карпатської України» (с. З-260); друга - «Під чоботом окупанта» (с. 261-423). Крім того, до нього автор пізніше (червень 1940 p., Братислава) додав також «Список поляглих (тобто полеглих. - М.С., Я.Ш.) і замордованих мадярами в карпатоукраїнській боротьбі» (всього 116 персоналій), а упорядники щоденника - ще й «Список ілюстрацій» (с. 441-443), «Покажчик географічних назв» (с. 444-459) та «Покажчик імен і назв» (с. 460-480). Обрамлені записи передмовою проф. д-ра Петра Стерча (с. 5-16) та короткою післямовою (колективною?) (с. 436-439), у яку серед іншого вмонтовано «Пісню про долю січовиків», «Пісню про долю русинів і Україну», спогади пересічних мешканців краю про славних січовиків та звірства мадярських окупантів і т. ін.
У своєму щоденнику Василь Ґренджа-Донський хронологічно відтворює події, факти, явища десяти місяців - від початку жовтня 1938 року до початку серпня 1939 року: у першій частині - все, що пов’язано із здобуттям тодішнім Закарпаттям автономії: зусилля прогресивно налаштованої інтелігенції краю на ниві українства, успіхи, добрий настрій, віру в українську справу взагалі, розчарування і т. ін., у другій - трагедію окупації та її жахливі наслідки, а отже, усе його (щоденника) навантаження укладається, по суті, в антонімічну пару щастя - горе. На наше переконання, назви обох частин щоденника, побудованих на метафоричних зв’язках та відповідних конотаціях, - дуже влучні й високохудожні з мовного боку.
Прикметною рисою записів є їх обірваність (перерваність), недоговорюваність, як-от: «Ми мусимо кацапів з’їсти, стравити і ...». Мітингова стихія на сторінках щоденника часто вербалізується у вигляді окличних, спонукальних речень, звертань тощо («Андрійку, просимо тебе, не зрадь..»Хочемо чути Ревая!»; «Слава!..»). З огляду на характер відтворюваних подій, на загальну ситуацію в краї, автор щоденника, звісно, широко послуговується суспільно-політичною лексикою, напр.: модус вівенді, угодовці, компроміс, фатальні наслідки, спільний фронт, імпортувати, самостійність, спільний уряд, федерація, Українська Національна Рада, Мадярська Національна Рада, дуалістична влада, Народний дім «Просвіти», асекураційне товариство «Бескид», українське громадянство, маніфестаційний похід, шкільний відділ, Коопераційний та Торговельний Союз, Крайовий уряд, шкільний інспектор, маніфест, меморандум, парламент, Карпатська Україна, німецький консул, рішення арбітрів, мадярська пропаганда, фінансові управи, віденський арбітраж і т.д., і т.п.
Свої симпатії до особи А. Волошина, до влади взагалі Василь Ґренджа-Донський висловлює так: «Наша мила республіка..., наш любий, милий президент...» і т. ін. На сторінках щоденника прем’єра А. Волошина він фігурально називає ще «батьком нашого відродження». Зате Василя Сулінчака, який, по суті, до кінця свого життя (ще й у радянський період) твердо стояв на позиціях москвофільства і перебував у його полоні, автор щоденника подає як «інквізитора наших дітей, руйнівника нашої ужгородської української гімназії» і продовжує: «Вовком дивиться він (тобто Сулінчак. - М.С., Я.Ш.) на мене... Оглядає мене від ніг до голови, гейбы (ніби. - М.С., Я.Ш.) питав: «Каким образом мазепинец попал сюда?».
Під час мітингу на підтримку місцевого уряду й широкої автономії симпатії автора щоденника не на боці прем’єр-міністра Андрія Бродія, бо він «русскій человек», а на боці міністра пошт і залізниць Юліяна Ревая, справжнього патріота краю. Пластуни, учні, молодь взагалі викликають глибоку повагу у Василя Ґренджі-Донського. Він їх називає «нашими»: «Наші зайняли місце на правій стороні і видно, що переважають»; «сотні синьо-жовтих прапорів», зате права сторона мітингу - це «мадярська кацапня і декілька москальських трикольорів». Або: «кілька десятків мадярчуків і родовитих москалів-еміґрантів». Жовтневі події 1938 року (запис від 22 жовтня) у рідному Воловому (суч. Міжгір’я) автор відтворює через призму «найактивнішою працівника Волівщини - молодого енергійного вчителя Миколи Скири, що виріс під крилами такого досвідченого патріота, як д-р Й. Дудикевич», як і через поведінку, вчинки Михайла Бундзяка, сина відомого мадярона, старого Бундзяка, який «гнав воду на млин мадярів», голосно погрожував, що «кожному українцеві треба кістки посукати».
Пан міністр о. Євген Фенцик у Сваляві «накинувся на українців», заявляючи, що він, мовляв, як один Бог на небі, так і один вождь на землі...», хоч у Хусті «попікся: заледве почав він говорити ..., як озвалась серед присутніх буря протестів...». Антипатію до о. Євгена Фенцика Василь Ґренджа-Донський зовсім не приховує й знову образно (метонімічно) докоряє землякам: «Це не сліпа Свалява, де можна народ обманювати!». Автор доповнює характеристику пана міністра, окреслюючи його «прототипом політичних авантюристів», який «помандрував до русотяпів...» (тобто до русофілів. - М.С., Я.Ш.), «брав від поляків гроші на протнукраїнську агітацію ..., зробивсь навіть «вікраїнцем» (тобто українцем. - М.С., Я.Ш.), яких він так тепер прозиває і ненавидить» і узагальнено (запис від 21 листопада 1938 року) як справжній художник завершує цей портрет таким вбивчим «мазком»: «Плюнути не варто на таких зрадників, як Фенцик ...».
Таких «портретів» на сторінках щоденника чимало. І ставлення автора до кожного з них цілком прозоре, тобто їх характеристика, оцінка зумовлені позицією самого автора (: «наша справа дуже твердий горіх»). Цю галерею доповнює, точніше, продовжує єпископ Александр Стойка, який «з глибини свого серця ненавидить ... республіку, ненавидить слов’янство!» («... хіба може бути добрим українцем мадяр з Карачфалви?»), «... єпархію доведе до руїни або поведе її ... до Будапешту ...». Однозначно не симпатизує автор і поліційному комісарові Емануїлу Калинякові, емігранту з Пряшівщини, затятому москвофілові: «Це була людина наче скажена собака - борони, Боже, щось сказати про Україну чи назвати цю землю чи нарід українським, бо відразу кидався, грозив, записував, переривав, навіть фізично унеможливлював ... продовжати говорити». І далі: «Жінку мав мадярку, з якою найрадше розмовляв по-мадярськи». А доля його така: «... цей панок і залишився в Ужгороді в мадярській службі поліції. Думав, що за його україножерну службу зроблять його поліційним директором. Але сьогодні довідуємося, що пана Калиняка мадяри зі служби звільнили ... Мадяри, - додає Василь Ґренджа-Донський, - зраду приймуть, але зрадника ніколи».
З іншого боку, автора щоденникових записів приваблюють «вишивані сорочки», «гурт наших хлопців», яких мадяри («фенциківсько-бродіївські чорнорубашники») спиняли на дорозі, «наш молодий, енергійний працівник Ю. Химинець...», який «...зробив для нашої національної революції неоцінимі заслуги», Василь Гриміт як голова берегівської «Просвіти», що мусить утікати, бо берегівські мадяри смертю грозять, як грозять також і іншим, що приневолені залишити все своє майно і втікати світ за очі», патріотично налаштовані судові радники, гімназіальні професори, учителі, адвокати, аспірант Вашко, поет Дмитро Німчук, популярний Іван Гопак як секретар прем’єр-міністра, якого разом з його братом «колись чехи ... волочили по тюрмах...», Юрко Білей, «відомий український патріот», який організовує хустську поліцію. Добрим настроєм пройняті слова (запис від 28 листопада 1938 року): «Вчора вечером дала «Нова Сцена» в честь нашого уряду святочну виставу «Запорожець за Дунаєм» ... Микола Аркас у своїй найбільшій ролі Івана Карася грав чудесно, майже дорівнюючи незабутньому Садовському...». А вже 14 грудня 1938 року автор з жалем сповіщає про несподівну смерть Миколи Аркаса, представляючи його знаменитим актором, композитором. «Перепрацювався, - пише про нього Василь Ґренджа-Донський. - Хотів закарпатське театральне мистецтво поставити на високий рівень, щоб воно в рідній державі його репрезентувало».
Радіє автор щоденника, що до Хуста прибув Улас Самчук, відомий український письменник, а в іншому контексті «славний український письменник», бо «де тільки б’ється одне українське серце, всюди радість, втіха, що Карпатська Україна добилася до своїх прав», щиро вболіває за українців ч Ужгорода, які спочатку залишились з мадярами, але приходять нині до переконання, що «з мадярами нема карпатському українцеві життя». Мажорність настрою автора зумовлена, зокрема, й тим, що «всюди відгук, аж приємно читати, як наші брати радіють нашим успіхам. Загомоніли, - продовжує далі в записі віл 12 грудня 1938 року Василь Ґренджа-Донський, - словами втіхи наші брати (тобто українці. - М.С., Я.Ш.) у Франції, Бельгії, Америці, Канаді, а навіть на Далекому Сході».
І знову-таки письменник вдало вербалізує свою неприязнь до «наших» руснячків, зокрема до вчителя горожанської школи Мешка, на грудях якого величезні мадярські кокарди, і якого називає «нікчемою одним», що «колись був «русским», опісля винюхав, що можна йому, селянському вчителеві, дістатись до столиці, і тоді став «українцем», до п’яного бродіївця з Радванки (район Ужгорода. - М.С., Я.Ш.), який викрикував: «Бий українця!», до д-ра Бонкала, який «теперішнім своїм ганебним виступом (у зв’язку з окупацією Закарпаття Угорщиною. - М.С., Я.Ш.) ... спалив за собою всі мости, він зірвав (тобто порвав. - М.С., Я.Ш.) назавжди з нами, бо він супроти свого народу поповнив злочин». І далі: «Заслужить, щоб зачислили його до найпідліших зрадників! Говорить язичієм, накидується на українців і на честь наших найбільш заслужених людей!».
Зі знаком, так би мовити, «мінус» зі сторінок щоденника постають, наприклад, і Фаринич та Левдар. Перший, як образно зауважує автор, - це «права рука Фенцика», людина, яка «... ходить по селах та агітує проти нас», «друга пташка, Левдар, це, - нотує Василь Ґренджа-Донський, - гармата меншого калібру, може, і не всі колісцята (цебто коліщата. - М.С., Я.Ш.) в нього в порядку...» Обурення й огиду в автора щоденника викликає, зокрема, й постать мадярськоо полковника Невицького, сина колишнього греко-католицького священика, і, як додає Василь Ґренджа-Донський, «відомого мадярона», який «прийшов намовляти прем’єра (тобто А. Волошина. - М.С., Я.Ш.), щоби піддався мадярам, бо і так нема змислу тепер іти проти Мадярщини...». Автор добирає влучні мовні засоби, щоб відповідно оцінити, наприклад, і бродіївця Ільковича, який «накинувся на пана прем’єра в дуже не смачний спосіб». У записі від 23 листопада 1938 року Василь Ґренджа-Донський різко негативно реагує й на «злочинні польські бандитські напади...» «Поляки, - продовжує він, - ... то раз видаються за українців, то раз за «русинів», що хочуть злуки з мадярами, а вже й «рутенські повстанці» вони!».
Чеському генералові Прхалу, що нещодавно повернувся до Хуста (запис від 9 лютого 1939 року), автор щоденникових записів не довіряє, бо той говорить «з тактики «для ока» і є, по суті, теж запеклим україножером.
Як правдивий філософ автор розмірковує, зокрема, про волю та її сутність у контексті ворожих в’язниць, концентраційних таборів, побоїв та всіляких інших знущань і принижень, яких сповна пізнав (зазнав) і сам. Волю (з великої літери!) тому-то він високо цінить: «Воля! Боже ж мій, яке велике слово!», а персоніфікований образ Словаччини чи навіть «любої Словаччини», яка дала письменникові притулок, стала для нього «другою Батьківщиною», де він почуває себе «як вільний птах», доповнює не лише щирість почуттів, а й щиру вдячність «на ціле життя». Дещо незвичним для читача є й закінчення запису: «Прецікаво отак: встати з мертвих, прочитати вістки, де, коли і хто за тобою відслужив панахиду і тебе оплакав... А я собі живу і здоровий як дуб...». Ці асоціації, як знаємо, пов’язані з появою свого часу некролога словацького поета Франя Краля на «смерть» тоді ще живого Василя Ґренджі-Донського.
Окремі записи письменника сповнені справжнього драматизму, а тому сприймаються як самостійні новели. Наприклад: «На Марусю (дружину Василя Ґренджі-Донського. - М.С., Я.Ш.) впливаю, щоб повернулася до Волового (суч. Міжгір’я, батьківщина Василя Ґренджі-Донського. - М.С., Я.Ш.) або залишилася поки що тут, у Хусті, бо втеча лісами - це ж не для жінки. Крім того, - зауважує він далі, - можуть нас зловити і вбити на місці. - Але Марусі дарма говорити, дарма малювати хоч і те найстрашніше, що нас може очікувати...
- Все одно, яка доля твоя, така хай буде і моя...» (запис від 3 серпня 1939 року). Або: «Вже ноги виходив, щоб одержати дозвіл переселитися до Ужгороду. Сьогодні з бідою одержав дозвіл. Мушу тікати звідси. Передучора прийшов до мене, - констатує Василь Ґренджа-Донський, - один наш чоловік, поштовий підрядник Бучко і плачучи просив, щоб я забрався бодай із цієї вулиці, коли вже не з міста. - Довідалися, що він мій добре знайомий, і директор пошти під загрозою страти (тобто втрати. - М.С., Я.Ш.) служби сказав йому, що він мусить взяти відпустку і слідкувати за мною, з ким я сходжуся, з ким говорю і хто до мене приходить».
«Вже не дуже хочеться мені нотувати, - зізнається 22 червня 1939 року автор щоденника, - але часом пригодиться що-небудь, і тоді мій редакторський олівець почне скакати в кишені і проситься на папір».
Справді, Василь Ґренджа-Донський сам був активним учасником подій - світлих і радісних, пов’язаних з успіхом Карпатської України, й очевидцем сумних, трагічних сторінок краю. Ось як словесно змальовує він своє становище в концентраційному таборі (запис від 19 березня 1939 року), в якому опинився письменник: «Цілу ніч перекидався з місця на місце, покривала не маю, тільки маленький півкожух. Мучать мене странні сни, на очі приходять странні картини, я в одній хвилині потію, а в другій мене холодом б’є. Просив лікаря, та вони (тобто мадярські окупанти. - М.С., Я.Ш.) кажуть, що це не санаторій, нехай здихаю...». В іншому місці: «Так хочеться мені гукнути в очі цим катам, що ... я є січовиком... Але головою стіни не розіб’єш... Мушу братися на хитрощі і все заперечувати, зрікатись дорогої мені назви, немов Петро Христа. Хай мені дорога «Мати-Січ» простить!».
Чимало інших подібних прикладів високохудожньої прози можна вичленувати із щоденникових записів Василя Ґренджі-Донського. Та й подані вже взірці переконують: їх автор добре володів (і користувався) українським літературним словом, яке не залишає байдужим кожного, хто знайомиться із змістом його щоденника «Щастя і горе Карпатської України» - цієї правдивої і хвилюючої енциклопедії із життя русинів-українців Закарпаття, які впродовж століть виборювали свободу і свою незалежність.
Л-ра: Актуальні проблеми журналістики. – Ужгород, 2001. – С. 472-479.
Твори
Критика
