12-01-2020 Катря Гриневичева 145

Культивація літературного бароко в історичній прозі Катрі Гриневичевої (до питання про стиль)

Наталя Томків

«Ім’я Катрі Гриневичевої сучасному читачеві не говорить майже нічого», - так почав у 1990 р. післямову до видання історичних повістей К. Гриневичевої Олекса Мишанич. За вісім років мало що змінилося. І не лише пересічний читач, а й фахівці з літератури не дуже орієнтуються у світі її творчості. Не кажемо, що це просто.

Катря Гриневичева - автор збірки антивоєнних оповідань «Непоборні», історичних повістей «Шоломи в сонці», «Шестикрилець», які становлять певну «епоху в літературному процесі» (Є. Маланюк). «Талановита письменниця 20-30-х pp.» (С. Тудор), «володарка слова» (О. Грицай), «справжня аристократка духа» (В. Дорошенко), «неперевершений майстер стилю в українській літературі» (І. Вільде) - такі високі оцінки здобуває вона від сучасників. З виходом у світ історичних повістей виникла дискусія про стиль прози Катрі Гриневичевої: найвище поцінування (О. Грицай, М. Горбань, П. Карманський, В. Стефаник, М. Черемшина) змінювалося абсолютним відкиданням (М. Рудницький, С. Єфремов, радянська критика).

Маємо на меті висвітлити різноманітні міркування про особливості стилю історичної прози Катрі Гриневичевої, зокрема про барокові риси поетики. Але насамперед відзначимо бароковість у самій постаті Каїрі Гриневичевої як особистості, як людини і барокову пошану до слона «Огрядна з себе, виглядала як княгиня. І вся її поведінка була небуденна, а перейнята якоюсь урочистістю. Вона не ходила, а виступала, не говорила, а прорікала. Виглядало це на котурни, хоч у дійсності ту ї ніяких котурнів не було. Так само і мова її навіть у буденній розмові набула буденною, а якоюсь святковою». В. Дорошенко вважав, що стилі, письменниці був «виявом її натури», «результатом навчання». І до творчості своєї ставилась «з правдивою побожністю».

Як Ю. Липа (поетичну збірку якого високо оцінює Є. Маланюк), Катря Гриневичева була свідома своєї майстерності, розуміла свою творчу відповідальність «перед словом і перед добою».

Відомо, що «перші дороговкази» на шляху до рідного слова знайшла в «Поуках» з крем’янецько-печерського «Народовіщання». Там, «мов сковане бурштином, жевріло своєрідне, дуже старе слово», «животворче слово». Образ святої Катерини-мучениці (над ліжком) з «отвертою книгою» підтверджував ніби «сильніші від самої смерті дорогоцінності писаного слова».

Катря Гриневичева наполегливо вивчає рідну мову зі словника Желехівського, студіює «Історію України-Руси» М. Грушевського, історію української літератури Огоновського, твори Шевченка, Франка і зізнається: «Жага здобути рідну мову, в її високих витончених формах, жагуче ворушила моє серце». Про матір згадує Дарія Гриневич-Витанович: «Читає, читає, визбирує слова своєї мови, наче дорогоцінні самоцвіти. І так ціле життя своє захоплюється словом-звуком та образом, що воно творить». А син, Ярослав Гриневич, пам’ятає, як «завжди ходила з нотатником та олівцем, щоб записати якесь нове, цікаве слово». Проблема сакральності слова існувала у добу бароко і викликала почуття страху і гріха, «що заставляло кожного, хто брався за перо, вирішувати вічну дилему-слово чи мовчання». Власне у цьому, можна сказати, побожному ставленні до слова і виявляється бароковість Катрі Гриневичевої і та лінія традиції, яку зауважив Є. Маланюк, аналізуючи стиль поезій Ю.Липи: «Але й ретроспективно-словництво поезії Липи освітило новим світлом минуле і виявило до того часу незауважену лінію традиції: від поетів Києво-Могилянської школи через Сковороду поета і до П. Куліша, М. Филянського та Катрі Гриневичевої...». Напевно, і в історичній прозі Катрі Гриневичевої традиції «треба шукати далі і глибше, в тих добах національно-культурної повноти, що давали нам «Поученіє» Мономаха, барокові будівлі Мазепи, епіграми Величковського».

К. Гриневичева сама висловлювала думки щодо своєї творчості, вибору стилю, ставлення до мови. У дискусії з Єфремовим виступала, на думку О. Мишанича, прихильницею символізму. Скажемо принагідне, що символічний світогляд є загальною підставою літератури орнаментальної доби XII-XIII в., коли символіка і стилістика стають самоціллю для митців слова». Відповідаючи С. Єфремову, К. Гриневичева відстоювала право на власну творчу індивідуальність, на перший план висувала форму твору, його мову, образно-стильові засоби, була свідома, що її твори «не для легкого особистого вдоволення». Вона особливо любувалася та визбирувала говіркові архаїзми і вивчала княжу старовину. Скільки-то праці доклала письменниця, щоб підкорити собі слово, а сили черпала в любові до народу, до його історичного минулого: «Я посвятилася довголітнім студіям княжої епохи, зокрема князя Романа Галицького та років після його смерти, студіюючи на місці типографію Галича та його пам’яток»6, ніби послухала поради Франка покинути модну тоді символіку та ультрамодернізм (у поезіях та ранній прозі) і зацікавитись історичною тематикою. Працюючи над словом, удосконалюючи свій поетичний голос, уміння володіти «голосом» і «мовою» своїх героїв, Катря Гриневичева вдало реконструювала мову XIII ст. у своїх історичних повістях з метою «історичної стилізації», щоб досягти «історично конкретного відтворення мовленнєвого колориту епохи». Історична проза відзначається «характером патріотичної патетики». Як і поезія Ю. Липи, повісті Гриневичевої «антимасові, непопулярні, впрост «герметичні» поезії в прозі».

У «Заспіві до повісті» (ескіз «Душа нічия») письменниця зізнається, що «невідперте, підсвідоме тяготіння до чарів давнини», «не перекупне почуття виключности», «захоплення євангеліями» спонукали до вибору форми поезії в прозі. О. Мишанич стверджує, що К. Гриневичева була поетом у прозі, «її загальна барвиста образність, граційність вислову, тонкість малюнка, ніжність настрою і нині ваблять... Повісті читаються і сприймаються як поезія, сюжет у них перебуває ніби на другому плані».

Саме поезії в прозі, як вважає Ю. Кузнецов, «стали своєрідною школою становлення нової форми художнього письма, зокрема імпресіоністично-психологічної новели, а втім, і символістської неоромантичної прози взагалі.

Уже перший розділ «Шестикрильця» («На кам’яній метопі») - своєрідна поетична замальовка боротьби княжича Романа з пардом, подібна до зображених на стінах поганських святинь сцен полювання, починається верлібром. Записавши змалювання волинського пейзажу фразами, виразно відчуваємо певний ритмічний лад:

Ріка з наруччам сонця оперед себе
тила лунким бігом і Волинь переглядалась у ній,
як у зеркалі зі золота.

Хвиля пройнята блакиттю то жбурляла пісками в рибальські дворища осторонь, то розплескувала у шепіт струї, що ні стоїть, ні пливе...

Верлібр має оригінальні версифікаційні джерела у фольклорі: у змалюваннях, голосіннях, інших формах речитативної неримованої або спорадично римованої поезії; витоки його сягають «Слова о полку Ігоревім», яке, як відомо, добре знала Катря Гриневичева. У цьому ж першому розділі «Шестикрильця» знаходимо «плач голосільниці», яка «мов у лист випівала»:

- Помер, дідо, помер...
Плачмо всі три дні враз!
Йде наш дідо у тернову путь...
Через глоговий скаче згар...
Сипмо.сльози, дощі!
Гасім, гасім огонь.

Навіть сам княжич, здобувши перемогу над пардом і признавши його красу, мовби голосить:
- Леле! Світ, всіма красками писаний, що в косицях, що в росах...
Весна, а він...

Не топтатиме уже по розіграх зопашної мурави, ні не кричатиме по горах, коли скелі сиплють каміння серед гульби рисів та змій.

І не ждатиме вже його, молодого, винозора лісова Ейкунда... ніколи...

О. Мишанич робить висновок, що для історичних повістей К. Гриневичевої характерний романтичний стиль, тільки не традиційний, а більш сучасний, «вбраний у нову образну форму, нові засоби вираження». А викликаний він бажанням Катрі Гриневичевої «піднести чоло свого народу», «тим виправдовується високий стиль її творів, її мова, часте переплетення оповіді народною піснею та мовою літописів і стародруків». М. Гнатишак назвав стиль письменниці «вибуялим романтичним», підкореним «символічній, радше бароково-манірній манері», а В. Державин манеру викладу в «Шоломах у сонці» бачив «романтично-імпресіоністичною». Ольга Харлан, аналізуючи стиль історичної прози і наводячи твердження багатьох дослідників, підсумовує, що цей стиль «особливо неповторний».

Дослідники справедливо зазначають, що «вся повнота образного світу письменниці розкривається тільки при поглибленому (філологічному) читанні її по-бароковому ускладненого експресивного тексту». Тобто необхідний «ключ розуміння», щоб розкрити усі таємниці авторських задумів «необарокового плетива» історичних повістей Катрі Гриневичевої.

«Лектура повістей К. Гриневичевої, - пише В. Дорошенко, - вимагає відповідної й певної душевної напруги, бо це лектура небуденна, як свого роду святе письмо. Кожен розділ майже сама для себе картина, ніби мозаїкова ікона. Створити такого роду твір, де не тільки зміст, але й кожен вираз, кожне окреме слово обдумане, зважене та поставлене на своє місце, як камінчик у мозаїці, справа нелегка». Отже, нелегкою є й справа дослідження такої творчості. У статті ми обмежилися загальним називанням, розкриттям багатоманітності поглядів на стиль історичної прози Катрі Гриневичевої. У майбутньому плануємо детально аналізувати поетику на рівні мови, трошки образності тощо, враховуючи світобачення, естетичні засади, культурологічні погляди Катрі Гриневичевої.

«Ми, - як вважає Є. Маланюк, - являємо образ народу, дуже далекого від примітивності». Для нас притаманна «ускладненість», «бароковість», «рафінованість не лише нашої культурної (переважно мистецької) творчості, а й нашої психіки». Тим більше далекими від примітивності мусять бути (та й є) духовні провідники народу - творці поетичного слова.

Л-ра: Українська філологія: школи, постаті, перспективи. – Львів, 1999. – Ч. 1. – С. 719-724.

Біографія

Твори

Критика