Релігійно-містичні мотиви прози Антона Лотоцького та Катрі Гриневичевої

Лариса Лебедівна

Письменників, які присвятили своє життя педагогічній діяльності - небагато. У 20-30-х pp. XX ст. на Галичині помітно вирізнялись імена Антона Лотоцького (1881-1949) та Катрі Гриневичевої (1895-1947).

А. Лотоцький писав лише для дітей. Його казки й оповідання на історичну та релігійну теми актуальні й тепер. Особливо цікавою, історично правдивою є збірка «Княжа слава», що являє собою, вільний переспів Київського літопису. Історичні оповідання цієї книжки є добрим помічником у вивченні історії й для сучасних школярів. Ця збірка вийшла друком 1942 p., хоч писалась у 20-30-х pp., напередодні Другої світової війни.

Історичні оповідання із «Княжої слави» охоплюють період часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Після короткого вступу про життя племен на берегах Бористену-Дніпра Лотоцький переходить до розповіді про «перший хрест на горах над ревучим Бористеном», що його поставив святий Андрій зі своїми учнями. Як бачимо, наявні релігійні мотиви властиві багатьом галицьким письменникам 20-30-х pp. XX ст. Та й, зрештою, уся історична белетристика не могла оминути це важливе питання, одне з основних в історії кожного народу.

Для А. Лотоцького важило показати не так зародження князівства (це вже потім), як акцентувати увагу читача на «святості» самого місця виникнення Української держави. Для віруючих Галичини, які становили більшість населення, мало велике значення відчуття причетності до найголовніших християнських святинь - Христа, його учнів-апостолів тощо. Ця причетність наче відкривала дорогу до першостосунку з Богом, а отже, до впевненості у вибраності, винятковості тієї нації, яка отримала благословення через апостола від Христа, тобто від самого Бога. Для кожної нації, яка відчуває свою ущербність, меншовартісність, такі відчуття позитивно впливали на її формування, оскільки могли все згармонізувати й зрівноважити. У цьому сенсі історична белетристика Лотоцького була прикладом національно-християнської масової літератури, брак якої так відчутний нині.

Доробок Лотоцького, який має чимало творів на релігійні теми, а також історичну белетристику, є показовим щодо відтворення потреб українського читача міжвоєнного періоду. Це був один з небагатьох періодів взаємоповаги «високої» й «низької» культури, модерної й масової.

Аналізуючи збірку А.Лотоцького «Княжа слава», Стефанія Андрусів зазначає, що письменник тут розглядає всі найважливіші події минулого «крізь призму духовного заповіту, морального табу першопредка Андрія Первозванного: його дотримання/ недотримання». Недотримання - це «відступ» і «хаос», поразка і занепад, а дотримання - це порядок і закон, запорука успіху й процвітання. Але ця характеристика, на наш погляд, буде просто констатацією, причому незакінченою, коли ми не звернемося до характеристик історичного культурного розвитку людства. Якщо вважати, що кожна цивілізація проходить етапи, аналогічні розвиткові людини (народження, дитинство, юність, розквіт/зрілість, занепад/старість і смерть), то зародження й розвиток держави Київська Русь на українських землях могло відповідати періоду «дитинства», коли найпершим завданням було виробити закон і навчитися його виконувати. У такому розумінні теза С. Андрусів про «дотримання/недотримання» могла б набути глибиннішого змісту. А. Лотоцький, отже, зумів завважити цю особливість і акцентувати увагу читача на найістотнішому того історичного періоду.

Останніми словами Андрія Первозванного були: «Щоб тільки народ, що заживе тут, умів і хотів цінити дар цей Господній!». Усі наступні оповідання «Княжої слави» підводять нас до думки, що заповіту не дотримано, тому й розпалася велика держава Київська Русь. Автор дає дітям урок: міжусобиці й ворожнеча все руйнують, а злагода й любов - будують. Проеціюючи сказане на міжвоєнний період, Лотоцький прагнув перепрограмувати негативний національний код недалекоглядності/осібності у психіці дитини на позитивний.

Як і автор Київського літопису, письменник захоплюється подвигами князів і переймається їхніми невдачами. Особливо цікаво було б порівняти оповідання Лотоцького про Галицько-Волинське князівство з повістями про той самий період «Шестикрилець» та «Шоломи в сонці» Катрі Гриневичевої.

Творчість Катрі Гриневичевої й Антона Лотоцького - це зразки двох літератур різних рівнів. Умовно їх можна називати по-різному, але між ними та невловима межа, яка є між літературою масовою і «модерно-салоновою», тобто розрахованою на досить вузьке коло читачів. І річ тут не тільки у складному необароковому стилі Катрі Гриневичевої, який ґрунтується на флюктуаціонізмі, а, передусім, в іншому сприйнятті світу, в іншій моделі світу, що накладає свій помітний відбиток на текст.

Книжка А. Лотоцького «Княжа слава» і повісті К. Гриневичевої «Шестикрилець», «Шоломи в сонці» є дотичними за своєю тематикою, часом написання й історичними джерелами. Так для написання повістей Катря Гриневичева використовувала, окрім наукових історичних праць, Галицько-Волинський та Київський літописи, а Лотоцький - Київський літопис.

Часові рамки повістей Гриневичевої - друга половина XII - початок XIII ст.; у них зображені події об’єднання князем Романом Мстиславичем Волинських і Галицьких земель в одне князівство, смерть князя і життя князівства в перший рік після смерті Романа. У книжці Лотоцького цим подіям присвячені оповідання «Князь Роман Мстиславич» і «Княжі сироти». У відтворенні подій Лотоцький іде за літописом, тоді як Гриневичева будує не так історичний, як художній образ України з усіма його атрибутами. Тому в письменниці він не тільки несе на собі знаки сучасності (як, зрештою, і твір Лотоцького), а й змальований у світовому контексті науково-містичних віянь того часу. Розгляньмо докладніше.

У повістях знайшли своє втілення такі актуальні для 20-30-х pp. XX ст. питання, як формування держави й державного мислення, об’єднання українських земель, значення релігії, творення образу сильного лідера.

Письменниця ніби творить культ сильного героя - людини, воїна, володаря, милується його зовнішністю і вчинками, виправдовує твердість у боротьбі з боярською опозицією. До нього горнеться народ, вірить йому, підтримує його замисли, вважаючи своїм захисником від боярської сваволі.

Тут варто виділити такі головні, акценти, як непересічна особистість проводиря й підтримка його народом. Саме це возвеличує й Лотоцький, бо тільки одностайність і сильний лідер могли забезпечити незалежність України.

Мав рацію О. Мишанич, зазначивши у своїй статті «Катря Гриневичева та її історичні повісті» про те, що образ князя Романа трохи схематичний: «він вивищується над усім своїм оточенням, думає тільки про міць і велич своєї держави». Але це тільки зовнішнє. Припускаємо, що цей образ так і був задуманий авторкою - як схема, як символ України з усіма її проблемами. Тому «схематичність» тут не є вадою твору (адже у психологізмі письменниці не відмовиш), а є, радше, виправданим художнім засобом, який допомагав читачеві не розпорошуватися на другорядне (у цьому разі особисте), а зосередитися на головному - державотворенні. Згадаймо, що такі погляди широко культивувалися на Галичині у 20-50-ті pp. XX ст. Багато людей жертвували особистим заради національної ідеї. З цього погляду Катря Гриневичева була таким же «міфотворцем», як і А. Чайковський, А. Лотоцький, Турянський та ін. Цікавим є образ дівчини Ясині, яка пожертвувала своїм життям за волю Галича:

Мені іноді здається, що мене жде окреме призначення, важніше за твоє й моє щастя.... Я так хотіла б вчинити щось сміле, високе, не для того, щоби гомінко пройти, а просто тому, щоби не жити даром...

Згадаймо також слова Тараса Партиченка з повісті А. Чайковського «На уходах»: «...При твердій волі всього можна доконати». Саме «твердої волі», як вважали тодішні «міфотворці», бракувало українцям. Така література творила позитивний «міф» (ідеальний образ) України.

Звернімося ще до однієї риси «міфотворної» літератури тієї доби - релігійності. Якщо у Лотоцького і Чайковського релігійність пов’язана з обстоюванням православної християнської віри, її захистом від чужинців, то у Гриневичевої ця риса виходить за межі християнства і розглядається у площині трансцендентній/метафізичній. Найперше впадає у вічі езотерична і наукова сучасна лексика, яка порушує гармонію стилю, бо не вписується в ту добу. Наприклад, «ідеограми», «перспектива», «нерівності, скупчення своєрідних скульптурних ліній», «маг», «кабалістичне віяло», «герметичних книг», «карти до тарока» тощо. До речі, Катря Гриневичева не єдина з письменників міжвоєнного періоду, хто використовує таку лексику. Подібне зустрічаємо у творчості Богдана-Ігора Антонича.

У повісті «Шоломи в сонці» письменниця вводить нас в «інший» світ, «нематеріальний» (розповідь про ліс Лиходій і річку Лиху). Світ «одвертай», світлий вона протиставляє чарам світу закритого, темного, що дуже скидається на світ «духів» з української міфології: рослини нічного лісу шепочуть і тихо плачуть, «слабо і майже нематеріально... заграв мисливський ріг», «захвилювалися» чорні тіні, «дорога стала кругло двигатися» і перетворилася на річку Лиху, «Полісуни виходили до місяця, рубати дрова, полохати людей...» тощо. І ще: «Писана краля, нявочка!», «Дуж встромив ніж свій у нявчине серце». Таких місць у повістях чимало. Язичницький містичний світ тут мирно співіснує із християнським.

Містичного звучання, пов’язаного з давніми віруваннями українців, набувають розповіді з оповідання «Велика глуша» («Шестикрилець»), у якому князь Роман слухає розповіді своїх воїнів про незвичайні пригоди. Наприклад, товариші просять Продана не робити «сильця» на пташенят, бо «птаха клене, як брати її діти». Не послухав той, і опівночі, коли «пустив сіті з рук», то почув і побачив свою доню-ластівку в руках насильника, яка погрожувала йому. Насильство над пташкою перегукується з насильством над дівчиною («йде ніччю покритчина тінь»). У світі все тісно переплітається.

Іншим прикладом цього закону є життя розбійника Памви, який колись «біля престолу пресвітера вбив». Памва усвідомив свій великий гріх і вирішив відробити його у цьому житті: «разом із домашнім скотом казав себе пасти, обіт виповняв перед Богом...» Таке каяття за гріхи у всіх релігіях вважалося благом, бо тільки страждання у змозі очистити людську душу.

Стражданнями й великою любов’ю врятувала життя своїй дитині «жінка-колихалка» Росиця. Але зробила вона це трохи незвичним способом: водила над дитиною «ільчатими рукавами від себе, до себе», «молода мама звала отак серце дитини за цим заманливим і рівним рухом своїх пальців».

Вчинки розбійника Памви і матері-колихалки Росиці авторка підносить до подвигу, героїзму, адже скільки потрібно сили волі, щоб побороти найлютішого ворога у самому собі - свою слабкість! Тому «Велика глуша» закінчується вигуком князя: «Розбійникам і колихалкам - слава!» Князь цінував сильних духом людей, бо такий був і сам.

Після його смерті об’єднувальною міццю став народний герой Дуж («Шоломи в сонці»), який відкинув особисте щастя, бо відчув у собі поклик до чогось вищого, відчув «сили, націлені до мети».

Образ Дужа, галицького патріота, національного героя з народу, особливо цікавий. У напівсні Дуж бачить свої майбутні втілення. Минають століття, і він спочатку гетьман («величний, в чаплиних егретах, з пірначем»), потім - страчений ворогами («битий на паль проміж шальні вогні руїн»), пізніше - репресований патріот («в’язнений в казематах, зацитьканий в снігах...»). Такий прийом дав можливість письменниці стисло, в одному абзаці подати великий шмат історії національно-визвольних змагань аж до сучасності. Це образ людини, міцно прив’язаної до своєї нації, яка бажає втілюватись у ній до того часу, поки не буде виконане його завдання.

Проте тема перевтілення душі у творах Катрі Гриневичевої на цьому не закінчується. У повісті «Шестикрилець» вона висловлює думку, властиву багатьом давнім народам, про те, що грішна душа наступного разу втілюється у щось нижче (у цьому разі - в кота «із худющим хребтом»): «оцю грішну чиюсь душу, за Kapу потручувану, змерзлу й щораз голодну...»

Особливу роль письменниця відводить снам і смерті. Її герої в снах бачать майбутні події: Рюрик - убивство ним купця, а князь - битви і т. ін. Бій з половцями вона характеризує філософсько-езотеричною лексикою («демонське ядро тайфуну в його космічній силі», половецькі полки «як видумка пекла» тощо) і подає як щось ірреальне, як сон («те, що вчинилося тепер, межувало зо сновидінням»). Та найбільш вражаючою картиною є смерть князя Романа. На його прикладі письменниця показує езотеричний процес виходу душі з тіла, повернення її «додому», в «інший» світ і перегляд записів/хронік прожитого у цьому втіленні:

А тоді смуга світла, сліпучого, як грань, роздерла вдвоє гидко потемнілий світ, й ошалілим круговоротом покотилися всуміш і стрімголов, закосом і горі дном розкричані міста, церкви в огнях золотих бань, шляхи, твердині, ріки, ліси піднебні й степ, прометений із половчина повік. Усе, що він держав закутою залізом правицею, - усе, що було досі Шестикрильцем.

Можемо говорити про вплив певних тенденцій на формування свідомості митця міжвоєнного періоду XX ст. Західної України. Катря Гриневичева була серед когорти тих митців, які прагнули вийти за межі матеріального і відчути той невловимий «перехід», який поєднує два світи - «нижчий» і «вищий». Підтвердженням цього є і підсвідоме (а, може, свідоме?) вживання письменницею слів «пів», «напів» («півволхв», «півлікар», «напівгра», «півосміх», «півсон», «півспівом», «півмовою», «півживе серце» тощо), які ніби підкреслюють ту тонку межу двох світів і свідчать про дуалізм усіх земних речей.

І хоч ми звертали увагу на моменти язичницького й християнського вірування в історичній белетристиці Катрі Гриневичевої, ці два духовні напрями не є взаємовиключними, вони становлять єдину гармонійну космоконцепцію письменниці (як, зрештою, і в творчості Б.-І. Антонича). Це було також характерним для модерністів європейських літератур.

А митці рівня Антона Лотоцького розробляли тему Бога у вужчому, традиційно-церковному плані. їхні твори були розраховані на підтримку вже усталених традицій, які мали забезпечити об’єднання всіх верств галицького населення навколо державотворчої ідеї.

На прикладі історичної прози неоромантичного звучання Катрі Гриневичевої й Антона Лотоцького розглянули мікросвіт галицького літературного процесу 20-30-х pp. XX ст., який передусім привертає нашу увагу гармонійним «співжиттям» масової і модерної літератур. Одним із позитивних уроків Галичини 30-х pp., як слушно завважує С. Андрусів у згадуваній монографії, була «взаємна відкритість і взаємний інтерес та взаємоповага високої і низової культури, можна сказати, створення ідеальної моделі культури».

Л-ра: Дивослово. – 2005. – № 9. – С. 62-65.

Біографія

Твори

Критика