Катря Гриневичева
Вол. Дорошенко
Катря Гриневичева належить до визначніших постатей української літератури, займаючи в ній місце поруч таких знаменитих наших жінок-письменниць, як Марко Вовчок, Леся Українка й Ольга Кобилянська. Проте Гриневичева не була в нас популярна, широко читана, як,наприклад, Андрій Чайковський, письменниця. Та й критики й літературознавці, не кажу вже про авторів шкільних підручників української літератури, майже не приділяли їй уваги, невважаючи на те, що цього року минає рівно півстоліття, як виступила вона на українську літературну ниву. За цей довгий час своєї письменницької діяльності Катря Гриневичева полишила по собі чималий дорібок — поезії, новели, повісті, літературні нариси й статті на громадські теми. Але повторюю, хоч друкувалася вона вже з 1893 року, хоч уже близько стояла до літературної братії й сама була редакторкою і співробітницею багатьох часописів, проте широку популярність починає здобувати аж по першій світовій війні, властиво після нещасливого висліду наших визвольних змагань. Тоді на зміну лицарів збройного чину виступають лицарі пера, а між ними жінка-воїн, що далі провадить боротьбу за щастя і долю рідного краю, не даючи землякам зневірюватися. Вона малює стійкі, непохитні душі в своїй славнозвісній збірці новел з життя й побуту галицьких селян, що перебували в таборах для виселенців у Гмінді, куди евакуювала їх з теренів, загрожених війною, австрійська військова влада. Оця збірка («Непоборні») звернула увагу широких кіл українського громадянства на талановиту письменницю. Але Гриневичева не належала до тих борзописців, що випускають книжку за книжкою. Крім «Непоборних», вийшла в тому часі лише невеличка збірочка легенд у дусі Сель ми Лягерлеф «По дорозі в Сихем» (1923). Письменниця працює без поспіху, не кваплячись, але наполегливо над ширшими полотнами. Приваблена блискучою постаттю галицько-волинського князя Романа Мстиславовича, Гриневичева пильно студіює княжу старовину тогочасну за літописами й іншими пам’ятками та джерелами, відвідує місцевості, де відбувалися події, що їх вона описує, вивчає місцеву говірку, силкуючись віднайти в її архаїзмах сліди мови, що нею розмовляли наші предки початку XIII віку. На підставі літопису й згаданих говіркових архаїзмів намагається вона відтворити мову своїх героїв. І наслідком такої мозольної лабораторної праці появляються протягом десяти років — від кінця 20-х до кінця 30-х років — її історичні повісті «Шестикрилець» і «Шоломи в сонці», що витримують кілька видань (Шестикрилець. — 1922; 1936, Шоломи, 1929 у Харкові з передмовою молодого історика М. Горбаня, і у Львові, 1934).
«Шестикрилець» — це поема про князя-лицаря Романа Великого, його життя і діла аж до загину під Завихвостом 1205 року, а «Шоломи в сонці» — повість про події, що настали зараз після цієї катастрофи.
Талановитою рукою малює письменниця сиву старовину своєї тіснішої батьківщини — життя й побут того часу, весь блиск тодішньої княжої держави, що стояла в тісних, безпосередніх зв’язках із Заходом. Не закриваючи очей на негативні сторони тогочасного життя, письменниця все ж не може не захоплюватися величчю самостійної державності далеких предків. І вона малює нам усю велич, красу й пишноту далекої старовини, що становили такий контраст до мізерії пізнішого часу, до безславного вегетування наших днів в ярмі у сусідів. Образи, що їх дає Гриневичева в своїх історичних повістях, блищать-переливаються всіма барвами давніх фресок Вони незвичайно надаються до ілюстрування, але, розуміється, пензлем якогось першорядного історичного маляра або баталіста, а також фільму. Якби ми мали свою державу, то напевне історичні повісті Гриневичевої давно вже були б предметом натхнення визначних майстрів нашого фільмового мистецтва. Але в «Шестикрильці» й «Шоломах у сонці» бачимо не тільки горду, величну й барвисту нашу старовину князівського часу, — виявляється в них і аристократична душа в найкращому значенні цього слова їх авторки. Недурно письменницю вабила ця блискуча старовина, вона почувала себе, як у себе вдома, своєю в княжих хоромах, на ловах, турнірах, бенкетах, авдієнціях та на полях кривавих змагань. Хоч сама й невисокого роду, Гриневичева успадкувала від природи горду душу й сильну волю, що поставили її понад рівень її середовища. Справжня аристократка духа, мала вона в собі стільки душевного гарту, що ніколи не дала себе зламати тому філістерському середовищу, в якім їй доводилося перебувати за життя, з винятком, очевидно, тих коротких хвилин, коли оберталася вона в колі споріднених душ, серед своїх друзів-письменників — Стефаника, Франка, Лепкого, Вороного, Хоткевича та інших, чи то в Кракові, чи Львові, чи у Криворіжжі та Гуцульщині. Так, Катря Гриневичева не була собі звичайна жінка, що негідна стати вище понад своє міщанське оточення, понад своє «філістерське щастя». Це була сильної вдачі, вольова людина, що геть вирвалася з тих пут, що її обмотували. Треба було бути справді сильною натурою, щоб не вгнутися, не захиріти в тих обставинах, в яких довелося їй працювати. Літературна творчість давала вихід її енергії. В літературу тікала вона від сірої буденщини, в якій судилося їй животіти. І цю силу духа бачимо у Катрі Гриневичевої вже з молодих літ. Вирісши з дитинства серед чужої стихії, в далекому від рідного краю Кракові, майбутня українська письменниця, здавалося, була приречена на національну смерть, на цілковите спольщення. Вона не знала ні рідної мови, ні рідної грамоти. І коли один знайомий поляк показав їй «Діло» й спитав, що це, вона гадала, що це якась китайська грамота. Доля судила, що молода дівчина почула свою приналежність до великого, хоч і упослідженого українського народу, але почувши, вже сама, силою свого духа, наперекір обставинам, не схибила з вибраного шляху, а твердо й рішуче пішла наперед, per aspera ad astra. Полум’я національної свідомості, раз загорівшися, не пригасало вже ніколи, а навпаки, розпалювалося щораз більше. Про це свідчать якнайкраще саме згадані вище її історичні повісті, де національний пафос письменниці досяг свого вершка. Прокинувшися з національної летаргії, Гриневичева не перестав працювати над собою, щоб утвердити своє національне «я». А рівночасно наполегливо працювала над своєю освітою, пильно доповняючи знання, здобуті в школі. Вона добре вивчає не лише українську, але й всесвітню історію, літературу й культуру. Нічого й казати, що польську та німецьку літературу знала вона напрочуд гарно. Це цілком зрозуміло для дівчини, що вчилася в німецькій і польській школі, де здобула до того основи. І в цих студіях присвічувала їй одна мета — навчитися самій, щоб учити других, щоб вирвати своїх земляків із тенет національної темряви. Вона хотіла бути європейкою українського роду й досягла цього. Гриневичеву можна назвати без перебільшення найосвіченішою жінкою в Галичині. Була вона справді репрезентативною постаттю в західноукраїнському житті й сміло могла заступати нас, наше жіноцтво й нашу літературу перед культурним Заходом. А до пари її духовним прикметам була й її фізична статура. Огрядна з себе, виглядала як княгиня. І вся її поведінка була не буденна, а перейнята якоюсь урочистістю. Вона не ходила, а виступала, не говорила, а прорікала. Виглядало це на котурни, хоч у дійсності тут ніяких котурнів не було. Так само і мова її, навіть у буденній розмові, не була буденною, а якоюсь святковою. [...]
До своєї творчості ставилася Гриневичева з правдивою побожністю. Творити вона могла тільки за певних умов. В розгардіяші, балагані, неохайності писати вона не могла. Тільки привівши свою кімнату до ладу, причепуривши її й себе, сідала вона до праці. В хаті мало бути все чисто й прибрано, заметено.
В останніх роках свого життя покійна письменниця носилася з гадкою написати повість із лемкіського життя, оповісти про це, найдалі на захід висунене українське плем’я, що, оточене чужою стихією, не піддавалось асиміляції і, замкнене в своїх горах, твердо й непохитно зберігало свою народну душу. На жаль, несподівана смерть не дала письменниці здійснити свій задум.
А тепер годиться дати найважливіші відомості з біографії Гриневичевої. Народилася вона 19 листопада 1875 року в містечку Вишниках підо Львовом у бідній сім’ї скарбового урядовця Банаха, що служив при тютюновій фабриці Було їй три роки, як батька в «дорозі службовій» перенесла влада до Кракова. Така була звичайно доля службовця-українця в Галичині, де адміністрація була в польських руках. Я вже згадував вище, що під впливом польського середовища й польської школи наша письменниця не почувала себе українкою. Українська національна свідомість пробудилася в ній завдяки впливу Василя Стефаника, що за її молодих літ студіював медицину в краківськім університеті. Познайомившись з молодою дівчиною, він почав втягати її в життя української колонії в Кракові Вона виступає на святочних імпрезах, декламуючи українські поезії. Задля цього Стефаник мусив переписувати їх латинськими буквами. Українські грамоти покійна навчилася з букваря, подарованого їй Стефаником. І вона не легковажила собі справи, а вперто вчилася української мови й досить скоро її опанувала. На світогляд Гриневичевої мали великий вплив передовсім її польські знайомості. Так, бувши 18-річною дівчиною, належала вона до польського таємного соціалістичного гуртка під проводом Артура Гурського, пізніше редактора літературного часопису «Üycie». Цей гурток розбудив у неї гуманістичні почуття, любов до гноблених та упосліджених і до першої міри підготував її психічно до переходу в український табір. Літературний смак й уподобання складалися під впливом польських письменників, що тоді перебували й працювали у Кракові.
Велику вагу в кристалізуванні світогляду Гриневичевої відіграв також Василь Стефаник, з яким вона приятелювала аж до самої його смерті В Кракові пробула покійна до 20-го року життя. Довше лишатися молодій бідній дівчині на утриманні батьків не можна було. Вишницький патріот Врецьона, приятель родини Банахів, привозить зі Львова жениха — учителя школи вправ при державній мужеській семінарії Йосипа Гриневича. Це була для доньки скарбового урядовця «добра партія». Щоб не бути тягарем для батьків, вона виходить заміж за чоловіка, значно старшого за себе, якого перед тим не бачила і з яким нічого спільного не мала... Оселившись у Львові, молода гарна жінка, цікава до літератури, скоро входить в українське громадське й літературне життя, знайомиться з Іваном Франком, М. Грушевським, Вол. Гнатюком та іншими діячами й сама починає ставляти перші, несміливі кроки на літературному полі Складає популярні книжечки для «Просвіти». За одну — «Батько Петро» дістає в 1893 р. премії ім. Ст. Дубравського. Трохи згодом починають містити її твори тодішні наші часописи — «Діло», «Буковина», «Літературно-Науковий Вісник». В 1900 р. у ЛНВ появляється й вірш «Мій сумнів», далі новели «Вікна», у «Ділі» новела «Зеркало Нарциза». В 1901 р. Українське Педагогічне Товариство випускає окремою збірочкою й її «Легенди». До Гриневичевої звертаються видавці й з Наддніпрянщини — бачимо її ім’я в альманасі М. Вороного «З-над хмар і долин» (1904), і з Буковини, де виступає вона в альманасі Остапа Луцького «За красою», присвяченому О. Кобилянській. Письменниця близько стоїть щодо свого літературного «вірую» до об’єднання «Молода Муза», де гуртувалися тодішні молодші галицько-українські поети — Б. Лепкий, В. Карманський, В. Пачовський, В. Бірчак, О. Луцький, Ст. Чарнецький та ін. Від 1909 до 1912 року редагує Гриневичева журнал для молоді «Дзвіночок», де й попереду брала діяльну участь. Перед першою світовою війною відвідує письменниця Наддніпрянську Україну. В Києві знайомиться з Оленою Пчілкою, Марією Заньковецькою, В. О’Коннор-Вілінською. Під час війни перебуває в таборах українських виселенців у Гмінді в Чехії та в Гредіґу коло Зальцбургу, де вчителює в таборових школах. У 1916 р. короткий час учителює в Чернівцях, а опісля бачимо її знов у Ґмінді. В 1917 р. вертається до Львова і тут у 1918 р. бере живу участь у щоденнику «Українське слово», що його редагував відомий політичний діяч, посол до віденського парламенту др. Лонгін Цегельський і поет Степан Чарнецький. За Польщі співробітничає Гриневичева в цілій низці журналів і газет, передовсім у жіночій пресі, як от «Жіноча доля» сенаторки О. Кисілевської, «Жінка» «Союзу українок», «Нова хата» жіночої кооперативи «Українське Народне мистецтво», поза тим у ЛНВ, «Дзвонах», «Ділі», «Назустріч», «Життя Покуття», «Раді», американській «Свободі». У «Літературно-Науковому Віснику» бачимо її новелу «Кінь у заграві» (1928) статтю про ювілей Кобилянської, спогад у «Студентськім альманасі». Можна тільки пожаліти, що покійниця не писала докладніше своїх спогадів, бодай про свої літературні знайомства й зустрічі Мала вона знамениту пам’ять. Я пам’ятаю її колоритні згадки про Франка й Стефаника, які розповідала вона мені в Криниці в 1942 р. Це були справжні літературні перлини. Велика шкода, що не утривалено їх на письмі [...]
В останніх роках Гриневичева дуже терпіла від склерози, а крім того хорувала на цукрицю, яку нелегко було лікувати, бо в таборових умовах неможливо було тримати дієту. Зчаста доводилося письменниці перележувати в шпиталях чи в таборовому, чи в Бертехсґадені або Мюнхені А тут на додаток лиха вона зломила ногу, й цей випадок довів до катастрофи. Гриневичева любила годувати горобчиків, що прилітали до вікна її кімнати. 24 серпня насипала вона пташкам крихоток, але спостерігані, що деякі горобчики лякаються її, бо стоїть заблизько вікна, хотіла відступити, щоб їх не полошити, але забула, що ззаду за нею було крісло, зачепилася за нього, впала додолу і зламала ліву ноту в двох місцях. Родина відвезла письменницю до шпиталю в Бертехсґадені Один злам зрісся, а тут від довгого лежання у хворої вив’язалося запалення легенів, якого вона вже не пережила.
Поховано Гриневичеву в Бертехсґадені на міському кладовищі Вмираючи, прохала родину перевезти її тлінні останки у рідний край, коли буде звільнений від ворожої окупації.
Л-ра: СіЧ. – 1994. – № 9-10. – С. 48-51.
Твори
Критика
