Імена-символи в історичних романах Раїси Іванченко
Т. Р. Антонюк
Історичний роман - специфічний літературний жанр - накладає свої вимоги до формування ономастичного простору твору і разом з тим створює відповідні умови для функціювання онімів у його тексті. Антропонімія романів Р. Іванченко органічно поєднує в собі автентичні іменування історичних осіб та імена видуманих персонажів. «Сама можливість їх співіснування, - пише О. Суперанська, - визначається перш за все талантом автора, а також характером прототипів видуманих об’єктів і реальністю їх включення в соціальне поле справжніх осіб». Співвідношення реально-історичних та умовно-реальних антропонімів у кожному з названих романів не однакове. Це залежить від факторів як об’єктивних (наявність відповідних історичних джерел для певного періоду історії), так і суб'єктивних (сюжет твору, підбір автором персонажів).
Історичні романи Р. Іванченко описують якраз той період історії нашого народу, коли в побуті живими були ще генетично слов’янські антропоніми, і серед них вагому частку становили імена-композити, Такими назвами у романах іменуються не тільки історичні особи, зокрема князі та бояри, але й видумані персонажі - люди середніх та нижчих шарів суспільства, що відповідає реальному станові речей.
Імена-композити у романах переважно є іменуваннями історичних постатей, які виступають у цих творах дійовими особами. Саме такі реально-історичні імена дослідники літературної ономастики вважають літературними антрононімами. Бо хоч письменник не придумує імена історичним особам і навіть не вибирає їх із сукупності реально існуючих антропонімів, а має справу з певними історично зумовленими іменами, проте «з різних способів іменування історичної особи він вибирає такі, які передають його оцінку, його відношення і відношення до цих осіб інших персонажів», - пише І. Муралян. Не можуть вважатися літературними антропонімами імена історичних осіб, згаданих у творі, або вжитих для різних порівнянь, у переносному значенні і т.п., тому що в такій ролі в текст звичайно вводяться імена, що мають певне узуальне значення саме силу «загальновідомості на рівні мови».
У романі Р. Іванченко таких антропонімів досить багато, проте з імен-композитів лише поодинокі називають згаданих осіб, тому ми їх не виокремлюємо при ономастичному аналізі цього словотвірного типу імен.
Майже усі генетично слов’янські імена-композити, які використала письменниця у своїх романах, були об’єктом лінгвістичного аналізу у працях С. Ропсона, Т. Скуліни, Г. Гінкена, Я. Свободи, М. Малєц та ін., фіксуються вони і у словнику М. Морошкіна. Це такі імена:
Будимир, Вишеслав, Володимир, Вратислав, Доброгніва, Драгомира, Забой, Ізяелав, Маломир, Милослава, Моймир, Радмир, Родослав, Ростислав, Св’ятополк, Славомир, Томислав, Ярогнів, Яромир (роман «Зрада, або як стати володарем»); Безмир, Богуслав, Вишеслав, Володимир, Вратислав, Маломир, Переніг, Полюд, Радивой, Святополк, Святослав, Томислава, Ярополк (роман «Отрута для княгині»); Болеслав, Будимир, Брячеслав, Володимир, Всеволод, Всеслав, Вячеслав, Гориславич, Добромир, Доброніга, Ізяелав, Казимир, Кривоуст, Мирослав, Мстислав, Нажир, Наслав, Нерадець, Орогостя, Остромир, Ростислав, Ратибор, Святого, Святополк, Святослав, Сновид, Творимир, Ярополк, Ярослав, Ярославець (роман «Гнів Перуна»).
Богдана, Болеслав, Володимир, Володислав, Всеслав, Вячеслав, Доброслава, Держикраєвичі, Доброслав, Домажировичі, Жирослав, Мирослав, Мстислав, Молибоговичі, Мстибог, Пакослав, Положиш ило, Ростислав, Ратмир, Сбислав, Судислав, Твердислав, Ярослав (роман «Золоті стремена»).
Більшість наведених антропонімів, зокрема з двох останніх романів, є справжніми іменами історичних постатей і фіксуються у історичних пам’ятках. Імена власне літературних, переважно епізодичних персонажів Будимир, Доброгніва, Доброслава, Забой, Милослава, Томислава, Ярогнів, Яромир; Безмир, Богуелав, Вратислав, Местисвой, Переміг, Полюд; Свягор, Сновид; Ратмир реально існували у мові давніх слов’ян, про що свідчать джерела та словники; ім’я чеського князя Бурівся фіксуються в словнику старочеських імен фіксується. Ім’я Коти мир асоціюється з давнослов’янським композитором Хотимирь.
Кілька реально-історичних композитних імен авторка романів використовує для іменування інших літературних персонажів: Вишеслав: у романі «Зрада...» так називається син князя Аскольда і болгарської царівни, у ЛР Вишеслав - син Володимира Святославича, князь новгородський; Сновид: у романі «Гнів Перуна» - волхв, у ЛР - Сновид, Ізечевич, конюх Святополка Ізяславича; Наслав у романі «Гнів Перуна» - дохристиянське ім’я головного героя роману літописця Нестора; у джерелах і словниках денотат імені Наславъ (Гн. 458, Мор. 134) не вказується; Положишило у романі «Золоті стремена» - прізвисько головного героя Федора і його діда Микули у ЛР - Костянтин Положишило боярин холмський, воєвода і посадник Данила Романовича у Холмі; пор. ще Положишило, Ип. Льт.
Проте навіть у творі на історичну тематику письменник не завжди користується тільки реальними для відповідного часу антропонімами. «Дуже часто, - пише К. Карпенко, - автор не обмежується одним лише ономастичним вибором і звертається до ономастичної творчості, створюючи відсутні в мові, але потрібні для реалізації художнього замислу власні назви. Але потрібні для реалізації художнього замислу власні назви. Але і тут загальномовна ономастична система залишається організуючою основою, надаючи письменникові свої норми». Таких імен-композитів у романах Р. Іванченко небагато й усі вони мають реальну словотвірну структуру і реальні антропонімні компоненти: Бестуж (Зр., ГП) - пор. Безсонь, Бездать (Мор. 9), Білош (Отр.) і Білоніг (ГП) пор. Бьловодь, Бьлозудь, Бьлославъ (Мор.32), Бьловолодъ (Гн. 457); Гордослав (Зр., Отр.) - пор. Гордомилъ (Мор. 61), Златорук (Отр.) - пор. Злагославъ (Мор. 91), Ізток (Зр.) - пор. Імиръ, Ізбудь (Мор. 94), Кривоок (Зр.) - пор. Навроч (Зр.) - пор. Новороть (Мор. 133), Окомир (Отр.) - пор. Остромов (ГТІ) - пор. Остромиръ (Гн. 458), Пре влад (Отр.) - пор. Пребой, Пребуль (Мор. 155).
Імена літературних персонажів Гостромисл (посадник-боярин, «найбільший новгородський властоїмець» - Зр. 95) та Турбіда («знатний гостин-купець», який часто ходив на торги в Болгарію - Отр. 52) перегукуються з реально-історичними антропонімами Гостомисл (Гостомыслъ, Соф. Льт., посади і кь новгородській, сын Бурився - Мор. 63) і Турбід (купець у посольстві Ігоря Рюриковича до греків - ЛР 514). В ономастичній літературі уже відзначалося, що реально-історичні імена з незначними змінами використовуються як літературно-художні антропоніми. Очевидно саме гака зміна імен Гостомисл і Турбід в романах невипадкова і диктувалася завданнями художнього твору та «працювала» на характеристику персонажа: «Прожив своє життя боярин Гостомисл у шані і славі, дістав у спадок не лише землі і погости, тереми й стайні, лодії та челядь, але й відвагу та мудрий розмисл, про що голосно і повсюдно кричали догідники» (Зр. 95) Мотивація імені Турбіда розкривається в такому діалозі:
- Ти хто?
- Турбіда, купчина.
- Пощо таке ім’я маєш?
- А від діда. Від князя Тура мав біду - вигнав його з Києва, тоді він прийшов у Житомир...
Складну структуру мають два прізвиська Волосомий і Крадожон /ЗС/. Саме такий статус цих антропонімів підкреслюється у тексті роману. Про Крадожона, який «боярську челядницю уволік», один з героїв роману думає: Крадожон. Сміховина! Яке ж справжнє ім’я цього дужака? /ЗС 340/. Такого ж прізвиськового характеру набуває у романі «Зрада...» ім’я Рюрикового брага Синуса, яке етимологізується у тексті твору на рідному фунті як Синій Ус /Зр. 112/.
Авторка романів усвідомлювала особливе значення імен-композитів у антропоніміконі інших предків і вдало показала це у своїх творах. Дві жіночі персонажі Гніва /Зр./ і Томила /Отр./ в особливо відповідальних випадках іменуються двоосновними іменами, які могли послужиш базою для творення саме таких дериватів: «...тоді всі згадали про цю великомученицю - про Гніву. І, може вперше в житті нарешті назвали її повним лагідним ім’ям - Доброгніва...» /Зр. 330/; «Оленка нічого не знає про матір. Про її смерть. Ось зараз вона запитає про Томиславу» /Отр. 218/.
Продумано і мотивовано використовує Р. Іванченко композитне ім’я Маломир для іменування древлянською князя Мала. Т. С. Кулена відносить це ім’я до відапелятивних. Він пише, що серед княжих імен нема імен відапелятивних, за винятком імені князя деревлян Мала і володаря в’ятичів Ходоти (але не виключає, що Мал., як і імена Люб і Лют можуть бути скороченнями від композитів).
У «Повісті минулих літ» деревлянський князь називається Мал, за іншими джерелами - Ніскиня; можливо, що Малко Лідбчанин, батько Малуші і Добрині - це і с той самий Мал. З роду Ніскиничів /ЛР 495/. Саме таку інтерпретацію цієї історичної постаті дає Р. Іванченко у романі «Отрута для княгині», іменуючи його яри цьому Малком або Маломиром. Уже з перших сторінок роману дуже вдало використовуються ці два варіанти імені: «...у деревській землі виросте Оскольдич - Малко, з яким втекла колись із Києва деревська княгиня Ярка...» /Отр. 12/; «...деревський князь Ніскиня гартує проти Києва серце свого онука - Маломира... Мовлять, ніби він є сином Аскольда, останнього Києвича...» /Отр. 44/. І далі протягом усієї розповіді цей персонаж іменується то Малком, то Маломиром як в авторському тексті, так і в мові персонажів. А в кінці роману авторка мотивує вживання обох варіантів імені, показуючи, як вибір іменування відповідає образові героя: «Дивні передчуття народжувалися у душі Маломира деревлянського... Він знав, що в народі древлянському йому не було великої довіри. Завжди називали Малком, ніби отрока-малолітка, а не дорослого мужа. Тепер збагнув, що в тій назві не ласкавість, а насміх і зневага, - мовляв, не досягнув розумом їхній князь до справжнього державця». І трохи згодом: «Красивий, стрункий, гордий князь Маломир тепер враз змалів і постарів... Отак роки залежності, коли він князював із ласки свого сильного сусіди, зманили і знищили його душу. Недарма ж народ всуціль називав його Малком» /Отр. 327,329/.
Антропонім не поле художніх творів на історичну тематику, в яких використовуються автохтонні іменування, є дуже вдячним матеріалом для використання антропонімії в різних стилістичних цілях.
Переважно прозора семантика основ автохтонних імен-композитів досягає ще більшої виразності завдяки активізації доантропонімного значення імені в контексті твору. Очевидно, одна етимологічна чи словотвірно-структурна група антропонімів не може бути критерієм для виявлення гінкій останніх у художньому творі. У романі «Зрада...» фігурує «рукомесник і лодійщик» Величар, доблесний новгородський муж, для якого боте не поскупилися на чари /Зр. 60/. «Грізний волхв», якого цікавили тільки ті, хто має благородство і золоті ряси», називається Ярогнів /Зр. 68-69/. Одного з персонажів роману «Отрута для княгині», який умів ставити «міцні доми, мостити мостини, городити городи», який «теслярував, бондарював, коли треба - лодії робив, і синів своїх до свого ремесла привчав», люди прозвали Златоруком /Отр. 36/. А герой роману «Золоті стремена» Микула Положишило сам пояснює, що уже старий став, руки заслабли, очі погано бачать, то й «шило уже відклав» /ЗС 20/. Цікаво перегукуються компоненти складного імені Гордо слав з відповідними апелятивними лексемами у романі «Отрута для княгині». Розповідаючи, як прості люди з родини діда Соловія вірили, що в їхньому роду колись був полянський князь Бусл і його душа може вселитись у котрогось із нащадків цього роду, письменниця продовжує: «Так воно чи не так, але частково ця мрія гордих простолюдинів здійснилась: онук Соловія був останнім київським володарем. Його убив Олег. Та, мабуть, знову росте у Гордо слава спадкоємець родинної слави» /Отр. 74-75/.
Неодноразово у романі «Зрада...» підкреслюється висока мрія і добрі наміри бодрицького князя Добромисла, який думав про долю держави, про погребу боронитися проти саксів. Та сумніви і тяжкі незгоди підточували великі наміри і добрі замисли князя Добромисла /Зр. 106, 132/. Висвітлюючи у романі «Гнів Перуна» тяжкі часи боротьби наших предків з половцями, підступні дії князів у їх прагненні до влади, Р Іванченко пише: «Ізяслав повернуся у Київ, а син його Мстислав жорстоко помстився над» /ГП 93/.
Наведені приклади показують, що не тільки імена придуманих персонажів, які автор може створювати сам чи вибирати з реального антропонімікону для потреб твору і за своїми уподобаннями, стають літературними антропонімами-характеристиками з відповідними стилістичними функціями, але і реальні імена історичних постатей, виступаючи компонентами літературної ономастики, у відповідному контексті також мають здатність «говорити». Про такі антропоніми Ю. Кашенко пише: «Світячись відображеним світлом - історичним (від реального денотата) і художнім (від створеного письменником образу), реально-історичне ім’я набуває в художньому творі і своє власне ономастичне світло».
Л-ра: Ономастика і апелятиви. – Дніпропетровськ, 2000. – Вип. 12. – С. 3-9.
Твори
Критика
