Дмитро Павличко. Львів
Коли Данило в саркофаг
У Холмі ліг навік спочити,
Тебе, малого, полонити,
Здавалось, міг би, хто забаг.
Твоїх простих синів щити
Загородили шлях неволі,
Та Мономаха внуки кволі
Тебе не вміли берегти!
Вони данину злій орді
Платили й гризлись між собою,
А чорні хмари над тобою
Уже збиралися тоді.
І незабаром вдарив грім —
Прийшла пора страшна, проклята,
Пихаті польські королята
Вломилися у Левів дім.
Вломилися і навкруги
Костьолів тих набудували...
За них «своїм» тебе назвали
Твої і Польщі вороги.
Своїм?! А під високий мур
Від праці хто поліг кістками?
Хто мозолястими руками
В стіну каміння клав під шнур?!
Оті шпилі і куполи
Не багатій, не ксьондз позводив,
Їх світові на вічний подив
Вкраїнські нуждарі звели!
То кості прадідів моїх
Лежать під Княжою горою.
Мій Львове, в славі і здоров’ю
Не забувай сьогодні їх!
1954
