Не по дорозі

1

«У неї очі сині-сині —
Такі Карпати з далини.
Чи спить вона у полонині?
Чи сняться їй хороші сни?

Чи, може, там гриміли громи
І дощ пролився як з відра...
Й тепер вона біжить крізь ломи
І босі ноги обдира.

Овець шукаючи весь вечір,
В пітьмі зійшла на манівці.
А віти мокрії смеречі.
Її шмагають по лиці».

2

...П’ятнадцять ліжок у кімнаті,
Сім’я студентська чимала.
Вже хлопці полягали спати.
Лиш він один коло стола.

— Хто світло там гасить не хоче?
— Піїт, не грайся із вогнем!
— Що? Муза знов його лоскоче?
— Давайте музу проженем!

У кухні, як в музеї, тиша,
Тут варить він кулешу вдень,
Тут він про милу вірші пише,
Поет, не знаний ще ніде.

З

В ранковій млі Високий замок,
І чути вже трамваїв гул.
І я всю ніч не спав так само,
Як мій закоханий гуцул.

Натхненні, стомлені обличчя
Співців свободи бачив я
І чув, як ще одного кличе
Вітчизна молода моя.

Він зробить їй з пісень намисто,
І слів його не рушить тлін,
Бо серце матиме вогнисте...
А може, мій гуцул — то він?!

4

Це сталось якось так неждано,
Як все хороше у житті.
Ішов на лекції він рано,
Купив газету по путі.

Переглядає за порядком,
І враз — чи це обман очей? —
Його поезія, мов грядка,
Поміж масивами статей.

У радості душа тривожна,
І він не йде вже, а летить.
А в парку деревина кожна
Йому про щастя шелестить.

5

Ось він сидить уже в трамваї,
А сивий робітник — сусід —
Читає вірш його й не знає,
Чого хлопчина так поблід.

Усмішка та робітникова,
Ледь-ледь примітна на устах,
Йому сказала більш від слова,
І сльози блиснули в очах.

Він бачить пальці мозолясті,
Що мов підкреслюють рядки.
І він до них припав би в щасті,
Як до батьківської руки.

6

Тут бухгалтерія в цім домі,
Скоріше двері відіпри!
Поем, романів невідомих
Прийшли відомі автори.

Ні, це не ті, що в їх портрети
Вдивлявся ще у школі ти.
Дарма шукаєш ти прикмети
Знайомої в обличчях тих.

Дарма у пам’яті уперто
Шукаєш, хто що написав.
Тобі признаюся одверто:
Я їх так само не читав.

7

Він познайомився із ними,
Йому сказали, може, в жарт,
Що в нього непогані рими
І непоганий гонорар...

Посеред шляп таким нерідним
Сіріється його кашкет.
О, ти не вір словам підхлібним,
Не вір собі, що ти поет!

У тебе просто нині гроші,
Візьми і матері пошли.
Куди ж ви, модні макінтоші,
Куди його ви повели?

8

Мені душа болить, як рана,
Бо соромно за те мені,
Що ви п’єте по ресторанах,
П’єте і в’янете на пні.

Що в чарці топите таланти,
Хоч вас не гне тягар турбот,
Що знають вас офіціанти,
Але не знає вас народ.

Що ви забули, хто ви, звідки,
Учаділи в похвал диму.
Великих днів незрячі свідки,
Кому потрібні ви, кому?!

9

Вони сиділи серед шуму,
Їм поклонилася якась...
Про неї він тоді подумав:
«Фарбовано, не доторкайсь!»

\Подав їй руку неохоче,
Схилив, знайомлячись, лице
І пригадав кохані очі.
Як глянули б вони на це?

І як би робітник той глянув,
Що став тепер за свій верстат?!
Він встав і вийшов з ресторану.
Ні, він не вернеться назад!

10

О мій збентежений гуцуле!
Я бачу твій майбутній лет.
Збагнути може серце чуле,
Де гонорарник, де поет.

Не матимеш біди-зажури,
Що ти покинув їх самих,
У світлий храм літератури
Не ввійде ні один із них.

Туди «по блату» не пробраться,
Через задвірки не пройти...
Туди одна дорога — праця!
Підеш по ній — дійдеш мети!

1954