Земля

Поема

Мати лежить на високій постелі,
Складені руки, неначе в мерця,
Очі невпинно блукають по стелі,
Тане сльозина у зморшках лиця,
Наче краплина в печальній землі,
Дрібно потрісканій, жовтій від спеки...
Ліки в плящині стоять на столі,
А на стільці біля хворої — глеки
Із молоком і жентицею. їх
Мати сьогодні не візьме у руки.
Що там синівні благання-спонуки,
П’ятниця нині — скоромитись гріх!
— Мамо, не плачте, ви будете жити.
— Я нажилася, Іване, доволі...
Виділа я, що на нашому полі
Гарне в цім році вродилося жито.
Хто його жатиме — знає те господь.
Видно, для мене вже ради нема.
Поля мні жаль, хоч воно у колгоспі.
Все ж обробляла його я сама.
Вийду не раз, попрошу ланкову:
«Дай на колишнім своїм буду жати».
Крикне вона: «Василихо, смішна ти!»
Я нахилюся, а сльози — в траву.
— Мамо, вспокійтеся. Лікар казав же —
Вам хвилюватись не можна...
— Дарма Ти мені згадуєш дохтора завше.
Знаєш, Петруню, я чула сама,
Як ви у сінях із ним говорили.
Певно, хотіли, щоб мати не знала...
Я ж таки встала з останньої сили,
Вухо до шпарки у дверях приклала...
Правду він каже, що мало надії,—
Тільки навіщо лікарства дає?
Що та водичка мені заподіє,
Най собі сам на здоров’ячко п’є.
Тут не зарадиш: ні круть ані верть.
Ще не такі повмирали, як я.
Мудрістю мудрого нехтує смерть,
Нехтує золотом багатія,
Так воно, дітоньки...

Дітоньки? Ні!
Йван уже сивий. Мукою волосся
У життьовім порошилось млині...
Виріс у наймах. Не раз довелося
Покуштувати малому київ.
Ходять багацькії діти до школи,
Він із маржиною — в поле, й ніколи
Не запитають, чи спав і чи їв...
Потім — до польського війська в жовніри.
Там офіцери — недолюдки злі —
Били за те, що він хлопської віри:
«Rusin і kaban!» Було, на землі
Десь на привалі притулиться він.
«Най би,— гадає,— схопила недуга,
Щоб відпустили додому, до плуга...»
Вже ж йому той остогид карабін.
Потім — дружина... Красуня була.
Стріли у лісі есеси-бандити,
Видно, хотіли, сердешну, зганьбити,
Так не давалася — трупом лягла...
Лихо за лихом, біда за бідою,
Наче каміння оте зі скали.
Як обірветься один — чередою
Інші в долину за ним загули.
Спомини інші в Петра. Научав
Батько його, ведучи на науку:
«Скажеш «дзень добри» та панові руку
Меш цілувати, аби він прийняв».
Років чотири повчився і просить:
«Ще хоч до п’ятого дайте мене...»
Мати пастушити з хати жене,—
Вміє писати й читати, та й досить!
Вересень! Воля! І доля ясна
Кличе до школи, та вже без наруги.
Літо минуло одне, а на друге
Хлопця в Артеку застала війна.
Де прихилитися, що тут почати?
Рідних немає... Та після негод
Став йому домом уральський завод,
Сестрами стали російські дівчата.
Він повернувся у рідні краї
В сорок дев’ятім уже з інституту.
Важко пізнати оселю забуту,
Та не пізнати не можна її...
Мати... а що вона знає про нього?
Знає, що він «від землі» інженер,
В горах копальні будує тепер,
В бога не вірить... та й більше нічого.
Гриць наймолодший. Задумавсь про що він?
Море шумить перед ним життьове,
Вабить до себе його. І на човен
Скоро він сяде і вдаль попливе...
Мамину руку бере він і довго
Слухає серця жагуче биття.
О, якби міг він частину життя
Мамі віддати — життя молодого!
Мати вмирає. Виборює в смерті
Декілька днів, а можливо, годин.
Чи не тому атестат у конверті
В медінститут одіслав її син?..

— Ох, не журіться, мої небожата,
Буде ще досить жури на віку!
В рідній землиці я буду лежати,
А не в чужій. І за долю тяжку
Маю велику заплату від бога,
Що, помираючи, бачу синів...
Може, воно вам уже й ні до чого,
Все ж учиню так, як тато звелів.
Діти, про вас перед смертю своєю
Думав отець ваш і волив тоді
Порівну вас наділити землею,
Гірко нажитою нами в біді.
Боже, як мучився вбогий народ,
Як нуждував, щоб добути ту скибу!
Поля і в нас не було — лиш город,
Цей, що тепер нам дали в присадибу,
Мало із нього було нам хісна,
Хліба до свят різдвяних не ставало...
Пухнем голодні, як прийде весна,
Ділим на тиждень кулеші кавалок.
Тато ваш, хлопці, ходив на зарібки.
(В небі твоя, мій Васильку, душа!)
Що заробив де у лісі — до дрібки
Все віддавав мені. Гріш до гроша
Я наскладала чотириста злотих,
Трохи таки і моїх там було:
Запрацювала на різних роботах —
Прати і прясти ходила в село.
Мріяли поле купити. Рілля
Снилась по ночах пухка і духмяна...
Думи про землю нас гризли, як тля,
Все нам на світі було як омана,
Навіть гіркою здавалась вода,
Сонце — холодним, а хата — тюрмою,
Тільки земля, наче правда свята,
Тихо волала своєю німою
Мовою в грудях. І вічний боляк
В серці носили з собою ми всюди:
Ми про одне тільки думали, як
Вас не пустити в старці поміж люди.
Рокам не тямлю, синочки, лічби,
Тож пригадати не можу теперка,
В котрім було... Продавати гриби
Якось прийшла до старенького Берка.
В нас коло церкви тримав він шинок,
Там, де сьогодні колгоспна контора.
Все пам'ятаю, неначе це вчора
Діялось тільки. Сміється панок,
Каже мені: «Заячук продає
Добрий грунтець: виїжджає в Канаду,
Править сім сот — я позичу вам радо
Скільки вам треба? — І гроші дає.—
Будете їх віддавати на рати».
Що тут робити? Залізти в борги?
Вміють із хлопа три шкури зідрати
Ті хитруни, шинкарі-вороги.
Що тут робити? Додому біжу.
Батька немає — поплівся у гори;
Кинулась я до сіней, до комори,
Та й забираю: спідницю, кожух...
Ще й одягнула гердагець на шию,
Хустку взяла, що дівочила в ній,—
Все понесла й продала в Коломиї
І залишилась в сорочці одній.
Ще не стає, але вже небагато.
Берко дозичить — немає страху...
Землю купила! Вертається тато,
Я зустрічаю його на шляху,
Розповідаю, а він аж трясеться,
З радощів кинув сокиру й пилу,
Схопив на руки мене, як малу,
Серед села пригортає до серця...
Вийшли на поле і плачем з утіхи,
Слова не скажем — спинило нам річ.
Ходим сто раз від смереки до вільхи,
Носим каміння на межі. Всю ніч
Там пересиділи коло потоку
І пригадали літа молоді...
От і спімнула: того ж таки року
Ти народився, Грицуню. Тоді
З наймів тебе ми, Іване, взяли
Від Савчука, що вдавився з розпуки,
Як до колгоспу пішли його луки...
Скільки робив ти, а він постоли,
Рваний киптар і стару сорочину
Дав, скупендряга, та й то ще хваливсь!
«Я одягнув вам задарма хлопчину —
То відробити прийдеться колись!»
І відробляли падлюці, аякже?
Хоч у душі проклинали, та ба!
Йшли і робили йому, що не скаже...
З ним посварися, то здохнеш хіба.
Плуга не дасть — і не виореш поле.
Те господарство, що в дурня сардак:
Треба зашити — обрізує поли
Й діри на спині латає сяк-так.
Все те минулось... Година остання
Вже незабаром для мене проб’є.
Татове я виповняю бажання,
І, не здивуйте, воно і моє.
Я залишаю вам землю у спадок.
В ній моя праця і сльози мої,
Хочу, щоб знали, на всякий випадок,
Де вам проводити межі свої.
Грицю, твоє — від смереки в долину
По переорану стежку стару;
Петре, від стежки твоє — по ліщину;
Решта, Іване, твоє. Як умру,
Хата й город за тобою так само —
Маєш за це помагати рідні.
Не забувайте, синочки, про маму,
Хрест на могилі поставте мені.

Йшли навпростець до гостинця брати
По сіножатях, як бубони, голих.
Хоч і не важко валізку нести —
Звик же й каміння носити геолог,—
Братові взявся Іван помагати.
«Вчену людину», як міг, шанував.
Кожного разу від отчої хати
В гори «на службу» Петра проводжав.

Петро:

«Що я гадаю про мамин завіт?
Межі повзли не лише через луки —
Влазили в душу зелені гадюки...
Мати дивилась на нинішній світ
Так, як її понедолені предки.
Навіть не так, бо жила між людьми,
Наче сліпа. От колись вагонетки
Коні тягали у шахті, з пітьми
Вже повертались на світло сліпими...
А чи не так і батьки навмання
Вік прожили й не побачили дня,
Тільки відчули, що сонце над ними
В тридцять дев’ятім зі Сходу зійшло...
Міряли все «від стежок до смереки».
В тебе ж землі що по обрій далекий...
Ти тут господар, не в пана тягло».

Іван

«Правда твоя — то нема що казати!
Я межувати не хочу грунтів.
Хто б то сьогодні іще захотів
Порвані пута свої пов’язати!
Тільки земличка, де звик я робить,
Ніби жива. І не раз мені сниться —
Ніби до мене говорить пшениця,
Та на «моїм», а сусідня мовчить...

Стали вони на високім горбі —
Вже вдалині голубіють Карпати.
Треба прощатись. «Хотів би тобі,—
Каже Іван,— щось порадити, брате.
Глянь: за потоком кривулька-доріжка
Коло ліщини в село поверта —
Там оте поле, що мама-небіжка
З татом купили. На ньому жита
Досі не жаті. От зараз поверну
До бригадира й скажу: «Ти піди
Та подивися, як сиплеться зерно!»
Що він гадає собі! Таж туди
Греба негайно виводить бригаду...—
Голосом тихим додав ще: — А ти
Якось казав, будуватимеш хату,
Кращого місця, як там, не знайти!»

Стомлене сонце спочити лягає.
Гори приймають його на нічліг.
Хлопець кохану в зеленому гаї
Жде не діждеться. На землю приліг
Та й задивився в глибокеє небо.
Де забарилася зіронька, де?
«Грицю,— сказала Анничка,— до тебе
Вийду, як перша зірничка зійде».
Буде він милу свою обіймати,
Гладити коси, як льон, золоті...
Дивно йому — адже батько і мати
В цій же ліщині щасливу в житті
Ніч провели. Чи на гони вузенькі
Звідси дивилися довго вони?
Певно, була тоді радість у неньки:
Скажуть спасибі за нивку сини.
Мати моя! Ти не знала, що люди
Камінь з межі віднесуть у чагар,
Бо не на землю давив, а на груди —
Був то найтяжчий селянський тягар.
Нівечив душу і нівечив тіло...
Хоч заливалося потом чоло,
Серце під каменем тим стукотіло,
Жити хотіло, але не могло.
Пізно ти, рідна, діждалась підмоги —
Серце звільнилось розбите, слабе.
Ти ж помирала й не знала, небога,
Що роздавило і тата, й тебе...
Думи нові напливали. Смеркалось.
В синьому небі зоря зацвіла.
Тихо над ним загойдалася галузь
Ліски тонкої: Анничка прийшла!
Там, де розорано межі навіки,
Батько не скаже доньці: «Не йди —
В хлопця землі, що здоров’я в каліки,
Ще й сирота — нам не треба біди».
І не накаже роками сидіти
Та від багатого ждати сватів...
Так обніміться, щасливії діти,
На неокутому полі батьків!