Смерічка
Внизу під скелями срібляста річка,
А над проваллям, на самім краю,
Стоїть висока, рівна, ніби свічка,
У гостроверхій шапочці смерічка
І в плесі розгляда красу свою.
Немов гуцулка горда і смілива —
Вона сп’ялася на скали карниз.
І я боюсь, коли бушує злива,
Що ось прийде хвилина нещаслива,—
Смерічка посковзнеться й рине вниз.
Але корінням грунту кам’яного
Незримо й цупко держиться вона.
У спеку воду добуває з нього,
А в бурю пригинається розлого
До каменя, напнута, як струна.
Вона жива! Не всох, не вмерз, не вимок
Могутній корінь — сили життьові
Все виграють зі смертю поєдинок,
Їй личило б стояти між ялинок
Побіля Мавзолею у Москві.
1952
