Весь у полоні святої ідеї (Критична сильвета Миколи Петренка у мозаїці його віршів)
Тарас Салига
Більшість книг Миколи Петренка у час їх виходу критика так чи інакше помічала. Вона констатувала їх появу, інколи рецензувала, атестувала їх як кращий художній матеріал живого літпроцесу. Ім’я Миколи Петренка починаючи із шістдесятих років потрапляло в урочисті обойми підсумкових звітів на з’їздах та пленумах Спілки письменників, коли йшлося про досягнення нашої літератури. І все ж вона, ця сувора та примхлива критика, не віддала йому належного. Вона часом не хотіла, а деколи й не могла або просто остерігалась послідовно тримати автора у полі зору. Аби себе не скомпрометувати, обережним поціновувачам літератури вистачало того, що Микола Петренко ще юнаком був вивезений за німецької окупації на каторгу, а за спробу втечі відбував покарання в концтаборі. Під час повернення на Батьківщину червоні визволителі аж до 1951 року гартували його дух у фільтраційних і трудових таборах Камчатки.
Сьогодні Микола Петренко - автор понад півсотні книг. Це поезія, проза, драматургія, публіцистика. Є в нього поетичні та прозові збірки для дітей, лібрето для музичних вистав, казки, сатира та гумор. По-різному можна тлумачити жанрове (і не тільки жанрове!) багатство письменника. По-перше, можна твердити, що критика не вповні оцінювала його як поета, то він, прагнучи творчої реалізації, шукав себе, скажімо, у прозі або деінде. А по-друге, не без підстав можна припускати, що у прозу Микола Петренко йшов тоді, коли кликав його сюди відповідний матеріал. Це ж саме стосується інших художніх царин. А втім, може бути й третє тлумачення: важко назвати авторів Петренкового покоління, які б не трудилися «там» і «там». Навіть такі, як Микола Вінграновський чи Василь Симоненко, які здобули славу князів поезії, не запирались тільки у поетичних світлицях...
І все ж Микола Петренко найадекватніший своєму природному обдаруванню у ліриці. Йому не треба «доточувати слави» поета, навіть якби брати до уваги лише його пісенні тексти.
Якби йшлося про узагальнений літературний портрет Миколи Петренка, то неодмінно слід би було брати до уваги його самооцінку власної творчості. Нагадаю, що найосновнішими своїми книгами він називає «Серцем палаючим», «Нагарна сповідь», «Не ступлю на цю землю», «Крутояр», «Контрольна для вчителя», «Злочин у сотенному містечку», «Черевички від чорта», «Вишиванка від ангела» та інші. Але наша розмова зачіпає тільки один аспект його творчості - тему Матері, - цю найбільш узвичаєну, найблагословеннішу та святу тему, що робить українську літературу унікальною і красивою. Любов материнська і любов до матері породжує найгармонійніші, найоб’ємніші почуття людини до світу, рідної землі, до Батьківщини. Любов очищає, вона животворяща сутність людського існування, вона світло надії, сила і краса віри, розпука й солодка печаль. Любов - це вічна незрима субстанція, яка родить у людині людське. Любов - це присутність Бога.
Усе це - своєрідні лірико-медитативні струмки поетичних збірок Миколи Петренка. Якийсь із них стрімкіший, якийсь тихіший, а інший ледь жебонить - все, як у природі: малі і великі потоки впадають у спільне річище. Спільним руслом Петренкової поезії є вічна метафора Матері у найрізніших візіях цього образу - від звичайного реалістичного його бачення аж до історіософського тлумачення.
З череп'я любові, із полиску свічки, із хмарки,
З невдячної ниви - там хтось ще бреде по стерні?
З морозного лугу, з вина молодої шинкарки,
З тих лун, що колись розсівали дівочі пісні.
З тих рук, що тримались за шаблю, за плуга, за грати,
З краплинок цілющих у спеку дзвінкої води,
З прадавньої правди, що нею молилася мати -
Бо в маминій правді вся віра, всі болі й меди.
Екзистенційний ліричний спектр образу Матері в поезії Миколи Петренка організовується на контрастах чуттів, сказати б, на проживанні його суворих і драматичних хвилин життя реального, протиставляючи йому таке життя, якого прагне його душа, яким би воно мало бути. Він хоче жити за праправдою роду, генного кореня. Але умови безглуздої дійсності роблять це життя іншим.
Моя душа судила, як рубала,
Моя душа судила удову:
Вона півторби колосків украла.
Моя душа піднесла булаву
І провістила:
- Жінко, так негоже,
Ти согрішила: стільки колосків!..
А жінка тихо видихнула: - Боже!..
Що навіть грім у хмарі занімів:
- Там діти. Боже... Боже, я украла...
Був суд і присуд, грати і тюрма.
Тюрма - це одна драма. Та є у творі ще драма інша. В умовах тоталітарного режиму девальвувало поняття честі. Герой картає себе за свій вчинок, за провину перед удовою. Каючись, він із «краденого» колосся приносить хліб у тюрму вдові. Подібні Петренкові вірші з ознаками балад завжди часоцентричні. Вони - своєрідні документи епохи, її «візитки». Правда ж, що за жменю колосків, назбираних на стерні в роки колективізації, судили на п’ять - сім літ тюрми. Це тоді іменували розкраданням колгоспного майна.
Твори, що становлять книгу «Мати», - це своєрідна лірико-драматична епопея селянського побуту з його соціальними і духовними проблемами. Петренкове село не описане, воно постає як зорова картина з основним персонажем української сім’ї, доведеної до злиднів та відчаю, де найважчий тягар падає на материнські плечі:
Рік голодний, черга з ночі,
Мокрі ноги, мокрий сніг...
Біля греблі душі вовчі
Налетіли, збили з ніг.
Я не дався, я руками
Хліб накрив той: не віддам!..
Били в ребра носаками...
Хтось почув: - Грабують там!..
Я прийшов, розбиті губи,
Мати вимила синці.
Досі пам'ять не розгубить
Сліз на маминім лиці.
Вірші Миколи Петренка при їх аналізі потребують розлогого цитування, сказати б, своєї присутності в критичному тексті.
Йду із відрами - дзень-дзень! - до криниці воду брати,
День розхмаривсь, день розцвів, мов надихався любистку.
Йду із відрами - вода мов сама тече до хати:
Пийте, мамо, це для вас - за мою дзвінку колиску.
За мої пісні, за сміх, за надії, за тривоги,
За вечірній віщий сон, що розбила віща птиця.
Йду із відрами, спішу - тополиний пух під ноги.
Мати кухлик набира і, мов зірка, промениться.
Йду із відрами - це ж я не ходив уже три літа.
Матір спрага допекла, мати зморщилась, мов грушка.
Йду із відрами, спішу — мов несу із далеч-світа:
Пийте, мамо, це для вас -у гірких сльозах подушка.
Йду із відрами - дзень-дзень! - пропливають хмари сині,
Сонце гріє чи пече, затуманились зіниці.
Йду із відрами, спішу — находившись по чужині:
Бо ніде нема води, як із нашої криниці.
Йду із відрами, лечу — вдруге, втретє, вп'яте, всоте:
Наносив тії води - мов Дніпро тече край хати.
Тільки ж мати вже не п'є- воду п’є гірка скорбота.
Мати ж хилиться в Дніпро - щоб навіки відпливати...
Автор із плину людського життя вириває його типову колізію, пропонуючи її читачеві як реалістичну даність для його психологічно-моральних спостережень та висновків. Можна однозначно твердити, що оповідне, епічне начало конструкції вірша, тобто стрижень його поетичної розповіді служить для «прозорості» твору, сказати б, заданої автором асоціативної навантаженості образів.
Петренко - не з тих поетів, що йдуть попереду і диктують «моду», але й не з тих, які не свідомі того, що відбувається у літпроцесі, і перебувають у ньому за інерцією. Він розуміє, на яких вершинах художніх досягнень знаходиться слово Тичини, Маланюка чи Вінграновського, Ліни Костенко, Симоненка чи Базилевського. Він усвідомлює себе та свої можливості і ніколи не перебільшує їх.
Відомий літературознавець Іван Кошелівець у передмові до збірки віршів Василя Симоненка висловився, що є «поети, які з першого вірша фільтрують свою творчість, скупо випускаючи на люди тільки те, що на їх думку дійшло досконалого вивершення». «Є знову ж поети, - казав він, - занадто вітальні, вони ніби розкошують у творчому натхненні і на цьому бенкеті роздають усе, що ледь устигло лягти на папір».
Микола Петренко не належить ні до тих, ні до других. Він швидше, поет «нерівний». Нерівний - це знову ж таки вислів І. Кошелівця. Нерівним він називав Василя Симоненка, І. Драча та багатьох інших. Петренкові такий паспорт підходить, бо є в нього вірші «сильніші» і «слабші». Врешті, «сильніші» і «слабші» є в кожного поета. І від цього поет не дуже багато втрачає тоді, коли ці «слабші» його твори стають власного дорогою до речей досконаліших, тобто, якщо одна художня якість з’являється для появи вищої, іншої якості.
Правда, інколи в Петренка цього висхідного продовження не вловлюємо. Це переважно тоді, коли спокуса теми поспішно заангажовує його на «актуальний» вірш. Тоді тема, зрозуміло, спрацьовує у півсили, бо вона лише проголошена, а не мобілізована художністю. Але коли йдеться про образ Матері, образ української Жінки у найрозлогішому їх реалістичному і символічному інтерпретуванні, то у Петренка легко знайти такі речі, що постають на тлі його попередніх речей уже в посиленій емоційній образності, у доповненні естетичному і значеннєвому. «Прала мати полотна за мостом на потоці, // Прала мати полотна і свій жаль полоскала, // Чорний жаль відпирала до білого жалю. // Прала мати полотна і гупала праником. // Чорний жаль аж здригавсь за мостом на потоці: // Чорний жаль відпирала матуся набіло - // Бо із білим жалем можна вийти між люди...»
Я зацитував оці рядки, як і попередній вірш «Несу воду для матері», не так для того, щоб ілюструвати Петренкову поетику як таку, а з метою іншою. Дуже важливо схопити еволюцію його художнього мислення, образний рух поетових віршів, який був завжди їх «змінним» струмом. Ранні збірки «Дні юності» та «Серцем палаючим» він опублікував у 1957 та 1959 роках. Вони у стихії того часу - не тільки в ідейній, а й художньо-естетичній. Власне від них слід і починати еволюцію поетових сходжень. Вона органічно вписувалась у поезію шістдесятників. Вписувалась — це мало сказати, сказати точніше — була її природним нервом. Тоді з відчайдушною стрімкістю входили у літературу Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч, з’являлись перші публікації Ігоря Калинця, Володимира Лучука, Петра Скунця, Миколи Сома, Романа Кудлика, Михайла Клименка, Віктора Лазарука та ще багатьох. Петренкові збірки «Весняний засів» ( 1961 ), «Суворі береги» ( 1963), «Гранітні віхи» (1964) були помітними у цьому потоці, являли його стихію.
Культурно-мистецьке оточення, в якому М. Петренко формувавсь як письменник, - це оточення, яке не могло впустити у «своє коло» людину сумнівну. Дмитро Павличко, Володимир Гжицький, Ірина Вільде, Григорій Тютюнник, Борис Бобинський, Ростислав Братунь, Володимир Лучук, Роман Лубківський, Роман Федорів, Михайло Косів, Роман Іваничук, Оксана Сенатович, Ігор Калинець, Роман Кудлик, а ще Фана Бриж, Емануїл Мисько, сестри Байко, Євген Безніско, Роман Безпалків, Юрій Брилинський та ще багато-багато не згаданих славних імен ніколи не називали б його «своїм», якщо б не бачили у ньому літературного таланту і гідної його поведінки у житті. Але це лише, висловлюсь, львівські «умови». Загальноукраїнські умови такі ж. Врешті, свідченням цього потім стануть всеукраїнські літературні нагороди. Він лауреат премій ім. Павла Тичини, Юрія Яновського, Маркіяна Шашкевича та Богдана Лепкого.
І все ж сучасний спостережливий проукраїнський читач може впіймати Петренка «на слизькому», мовляв, він світоглядно непослідовний. Я теж скажу, що є в нього твори, які поза межами моєї душі. Чому з’являлися такі? Пояснень не шукаю, мабуть, тому, що не перебув, не пережив, не переболів того, що пережив Петренко. Водночас не сприймаю за аргумент: «такий був час!» Пояснення «шукаймо цензора в собі» - справді, аргумент! На жаль, власний цензор не до кожного приходив. Не кожен міг встояти перед ним, навіть «великі»... Але не кидаймо у їх бік камінням. Смію думати, Микола Петренко менш грішний, ніж грішні ті, що сьогодні себе називають великими і чесними. Та Бог їм суддя!
Отож, вернімось у поетичний світ Миколи Петренка, у його первозданний романтичний світ, світ радощів, буяння душі, світ юних спостережень: «Раннє сонце очі приязно розплющить: // Піднімайтесь, прокидайтеся зі свят! //Мати кришить писанкові шкаралущі - //Для курчаток, для качат і для гусят. // Мати кришить дар Господній - і щаслива!.. «Як бачимо, цей «сакральний» антураж присутній у творі для доповнення побутової етнографічної картини, для її психологічної оживленості.
Релігійна тема у Петренка переважно на цьому й грунтується. Вона наче б існує сама по собі, як існує природа буття української душі у своєму від предків успадкованому світі. Поет не апелює, скажімо, до релігійних догм чи сентенцій Святого Письма, до ремінісценцій з його тексту, як традиційно бачимо в інших авторів духовної поезії. Він спирається на селянський досвід, що увібрав з материнським молоком.
В умовах атеїстично-тоталітарного режиму побачити таку картину, як маємо у вірші «Краща із хат», означало відвідати казку, прожити прекрасні хвилини і напоїти душу чистотою християнської моралі, успадковуючи її від Батька та Матері: «А за столом Святвечір: //Батько за пирогами, // Мати молитву творять. // Поряд уся родина! // Це моя рідна хата, // Боже, вона прегарна!..»
Вийшовши із цієї «прегарної хати», доля поведе поета не найлегшими дорогами, він не нарікатиме на них, бо вони такі ж, як у його ровесників, - з крутими віражами, непевні, несподівані. Але треба йти, оминати крутояри, треба вибиватись на шлях, не розгубити того, що взяв від матері, що виніс із батьківської хати.
Несподівано душу зігріє далекий промінець дитинства, і вона озветься болісним спогадом:
Ще десь в літах моя дорога
Сяйливо вабить вдалині –
А мати моляться до Бога,
Щоб долю вимолить мені.
Віддасть всю мрію до останку.
Собі нічого не схова.
А Божий Ангел вишиванку
Мені малому вишива.
Віршів-спогадів про Матір у Петренка багато. Але кожного разу поет модифікує ракурс, доповнює новими естетичними нюансами, розгалужує сюжет, відкриваючи в такий спосіб джерела додаткових емоцій. Мовиться про вірші, які наче б між собою чимсь повторні. А в загальному вони всі інші, зі своїм індивідуальним, виразно власним світом:
Ти весна, весна - і досить,
Богові довічне віно
На леваді місяць косить
У вертепні ясла сіно.
Так постає у Петренка вагітна жінка, майбутня «мати молодая з своїм дитятком на руках».
В його поезії дитя росте-виростає. Змінюється світ навколо нього і світ у ньому, а закладена в душу материнська любов з літами переходить у найвищий апофеоз християнського духу, до якого підноситься людина, якщо вона успадкувала материнську науку і материнську доброту: «А та мати - мати Божа, А та мати - мама рідна. Я їх чую, я їх бачу - Бо я вчуся від Ісуса...»
Материнський світ у збірці «Мати» багатогранний, виповнений численними сюжетами, які проживає людина з дитинства аж до пізніх своїх літ. Тут переплітається казка із найсуворішою дійсністю, тут постійно присутня антитеза, що ділить світ на «біле» й «чорне». Та його герой знає драму не тільки чорного світу, його пекучі, гіркі драми. Йому життя дарувало і щасливі миті:
Гляньте, мамо, з-під руки -
Линуть небом птиці білі:
Линуть білі рушники
Скликать рід весь на весілля.
Мрії, птиці, рушники,
Ягід кетяги червоні:
Ідуть гості з-за ріки
Розплітати коси доні
Отже, етноатрибутика, релігійність як засада національного світогляду, Мати як родоначало є тією спільною фундаментальною субстанцією, що є традицією українського художнього мислення, доречним літературним «консерватизмом».
З такої традиції, з такого неконсервативного консерватизму у Петренка, врешті, як у всій українській поезії загалом, постає триєдиність образів: Мати - Богоматір - Україна у своїй взаємодоповнюючій семантичності. Звичайно, це не новина в поезії. Це, швидше, її стереотип. Але чи можна стереотипом називати те, що людина повинна робити повсякчас, наприклад, - сповідатись? Як на мене, то Петренко вийшов на сповідь зі своєю Матір’ю, не переймаючись тим, що так, як він, сповідались інші, сповідалась уся українська поезія. Господь приймає кожну молитву і кожну сповідь - головне, душею молитись і душею сповідатись. Тому Петренкова поезія, справді, «просолена» органічним чуттям єдності з рідною землею, її важкою долею, її культурою, з природою. Він припадає до неї не ритуально, не в сентиментальних емоціях, він, може, навіть «не припадає», а просто набирається у неї сили та снаги. Його постійно динамічний стан душі не терпить застиглості і самозаспокоєння.
Він зазнав «блаженства нар», «остарбайтерівських втіх» та радянських «пуцувань» душі на комуністичну довіру, а ще дитячих голодувань, коли «кремлівське сонце» у 1933 р. водило по Україні жахливою косою смерті, а потім наклепів «друзів» тощо. Християнську притчу він переповідає як свою реальну прожитість: « Під рушником ікона, // Там Син Божий: //Ділить п'ять коржів прісних // П’яти тисячам зголоднілих адептів. //П'ятьрибин ділить, //Виловлених неводом //Невідворотних жадань: //Ділить набожна жінка //Кріп, селеру, петрушку, перші три огірочки. // Хреститься на ікону: // Вже зеленіють грядки...»
Соціальну проблематику Петренко трактує у парі з національною. Вони одна з одної випливають або одна одну доповнюють. Врешті, так було в нашій історії. Адже ж причиною голоду в Україні стала політика Кремля з прихованою метою знищити Україну як націю. У циклі віршів «Батькова вишиванка від матері» лірична героїня відчайдушно намагається врятувати дітей, сім’ю від голодної смерті, і водночас намагається зберегти батькову вишиванку як найдорожчу, найсвятішу реліквію.
Світ гіркої дійсності поет художньо вибудовує у двох площинах - соціального і національного трагізму... Волюнтаристська реальність їх доповнює. В такій інтерпретації поет змальовує образ Матері в поемі «Упала зморшка на твоє чоло...», у віршах «Співанка на буряках», «Сорочка з кропиви», «Лущили квасолю», «Мати полола картоплю» та інших.
Все оте бачене, переболіле, пережите зроджувало в дитячому чи юнацькому серці світлу романтичну надію, що живила молоду душу:
Клятвою надію поєднаю
Послужити правді і добру:
Виросту - куплю квиток до раю
Матері, калині і Дніпру.
І тоді промовить мати: — Сину,
Я твої печалі розведу:
Виведи з недолі Україну -
Буде рай у нашому саду.
Досліджуючи народнопісенне коріння поетики Тараса Шевченка, Михайлина Коцюбинська, довірившись Олександрові Потебні, зокрема, його праці «Про долю і споріднені з нею істоти», доходить висновку, що в українській народнопоетичній свідомості Доля - «супутник, двійник людини», що вона «жива антропоморфічна істота, наділена людською характеристикою,... що вона горе і щастя...», вона «народжується і помирає, супроводжує людину...», «Недоля женеться за людиною, від неї не сховаєшся...»
Хто заперечить, взявши до уваги навіть лише зацитований вірш, що в свідомості «української душі», як казав філософ Микола Шлемкевич, цей світ народних уявлень живий, що він у взаєминах із конкретним людським життям, що людина неспроможна від нього звільнитись? За цим «віруванням» і живе Петренків ліричний герой.
Безперечно, не всі Петренкові вірші естетично довершені і бездоганні, інколи вони, здається, скорописні, але вони мають вартість реалістичну, силу правди, непідробності навіть там, де бракує дисципліни ритму, культури рими.
Я плакав і перетерпів грозу,
Та й задрімав у клуні на соломі.
А Божий Ангел стер з лиця сльозу
І щось казав - та ті слова зникомі.
А може, таки не «зникомі».
Мабуть, вони якось та озиваються у Петренкових віршах-сповідях його безпосередністю душі, часом негучним, але своєрідним тембром голосу, добротою та щирістю, непідфарбованою правдою:
Сниться чи не сниться, може, згадую:
Дощ осінній, в коліях вода,
Голорукі клени за левадою,
На граніті наш Сковорода:
В край чужий направився з торбиною...
А мені й торбини не дали.
Бігла мати:
Відігнали. Так і повели...
Ні, мені довіку не забудеться:
Дощ осінній, в коліях вода.
І стоять, стоять одні на вулиці:
Скорбна мати і Сковорода...
Стоять одинокі? Ні! Вони живуть у Петренкових віршах.
Л-ра: Вітчизна. – 2005. – № 5-6. – С. 161-167.
Твори
Критика
