Павло Русин. Про прихід зими

Тільки-но світлий Феб, оддаляючись, повіз ясний зверне
У сніжний дім Кози, в холодну далеч, —
Тут же й проміння своє забирає він, все тепло з собою,
Натомість — лід мертвотно скрізь синіє.

Всюди панує зима: розлютована, вітром дме холодним,
І вже струмки скував той лютий подув.
Льодом береться й земля, забуваючи гостре лезо плуга,
Без діла мерзне вже й рільник оспалий.
Хмизу тоді до вогню докидаючи, в піч палахкотливу,
Ліея радо він при ній вславляє.
Ген, аж у надрах самих, заховалися краплі вод живлющих,
Земля ж біліє в паполомі сніжній.
Бистрії ріки тоді, ціпеніючи, в довгий сон впадають,
Пловець судно своє прудке лишає:
Вже ж ні до західних меж не подасться він, хоч і прагне зиску,
Ні в індів край по щирі самоцвіти.
Холод північній пройняв, заморозивши, навіть обшир моря,
Лиш Волопас мигтить над ним ліниво.
Ріки, що стрімко пливли, непокірливі, сплячці тій піддавшись,
Угорським краєм хвиль уже не котять.
Рине з печери Борей, увільняючись з-під руки Еола,
Й лісами мчить, розгуканий, шалений.
Німо дерева стоять в наготі своїй: зелень їх не криє,
І трави зблякли, зсушені морозом.
Вже ж бо і луг перецвів, хворобливою жовтизною взявся.
Сивіє знов у паморозі поле.
Як, о мій друже, скажи, не піддатися тузі, юним бути,
Коли той цвіт вже й на осонні в'яне? —
З часу свого користай, коли можна ще, поки нам у щасті
Сприяє доля, — слухай серця голос.
Ось уже й старість бридка, шкутильгаючи, йде поспішним кроком,
Невдовзі й смерть кваплива нас настигне.
Нині, для втіхи живім, ушановуймо кожну мить погідну:
Вже поруч, ось вона, блідава старість.
Навіть юнацькі серця несподівано смерть хапає; навіть
Високодумних косить чорна пошесть.
Тож про палкі почуття, поки можна ще, весело співаймо
Перед отим жевріючим каміном.
Чари важкі піднімім, щоб пилося нам, як то п'ють сармати.
Нове вино спиваймо з кухлів злотих.
Хто ж бо то знає, скажи, чи ще й завтрашня нам всміхнеться днина,
Чи Парка нам іще приточить нитки?

З латинської мови переклав А. О. Содомора