Павло Русин. До книжечки

Йди вже, книжечко, йди, моя солодка,
Йди, від золота ясного ясніша,
Від коштовностей всіх мені дорожча,
Йди в угорські преславні, плідні землі,
Йди, не гаючись, в ті краї блаженні,
Де на килимі ніжних трав зелених
Грає барвами квіт рясний, пахучий.

Ні ярів не жахайсь, глибоких урвищ,
Ні пітьми не лякайсь у диких нетрях.
Ні гущавин тернистих не страхайся,
Ні тінистих долів, прошу, не бійся,
Ні верхів не минай об'їзним шляхом,
Ні на знак не вважай, провісник лиха,
Ні на вибої, води, багна темні;
Ні Дунай семигирливий, ні Тиса
Бистроплинная нехай тебе не гаять.
Жодних труднощів, бачиться, не стрінеш
Острах спокою, вір, твого не збурить.
Гей! Чому ж бо тремтиш, чому німуєш?
Що ж то значить той крок твій черепашний?
Гей же, книжечко, чом не йдеш, уперта?
Чом до слів моїх, до благань глуха ти?
Чом не важиш собі повчань тих щирих?
Чи лякає тебе лихий насмішник?
Чи страхаєшся наклепів лукавих?
Чи боїшся пихи вельмож великих?
Чи брудних перекупників на ринку?
Чи крикливих учених серед люду? —
Ось, мов, хирлява, — не для нас книжчина:
Ні дотепності, ні краси нема в ній.
Так розрухайся ж! Геть ті кроки мляві!
Інший крок облюбуй — прудкий, веселий
Та й окрилено шлях верстай далекий.
Будь спокійною; весь твій страх даремний:
Щит хоронить тебе і коні, й стріли.
Ти під захистом дужої правиці
Мужа славного, нашого патрона;
Ну а де є такий в краю угорськім,
Хто б чеснотами з ним посмів рівнятись?
Де є знатний такий, ласкавий, скромний?
Так іди ж бо вже, йди, моя книжчино,
До хоромів його, палат оздобних,
Що прикрасами зір йому милують:
Там колони стрункі, там арки, вежі,
Білі статуї, барвні стіни, стелі...
Ось він, бачиться, йде зеленим верхом,
Виноградником: завжди він при ділі,
Не в дозвіллі ж бо — в праці втіх шукає.
Тож як перед лицем його вже станеш —
Благ усяких назич, здоров'я, щастя,
Щоб велося йому, й згадай при тому
Про слугу його, боржника, підданця,
Друга вірного, хто себе навіки
Поручив лиш йому, своєму пану
І єдиному, справжньому патрону.
Він на слово таке лицем розквітне,
Тут же візьме до рук тебе привітно
І гортатиме знов і знов а, врешті,
Він впов'є тебе з рук п'янких віночком
Ще й цілунками, радісний, осипле.
Так, Гераклом клянусь, тебе він прийме,
Так розкриє тобі свої обійми,
Бо ж не любощі, не забави звабні
На умі тобі, не бездумні жарти,
Сльози, ревнощі — не таке приносиш,
Не соромнеє (де ж бо є на світі
Щось негідніше, щось таке злочинне?) —
Лиш таке, що розрадить, біль вгамує,
Щастя й шани додасть, спасе й увічнить.
А над речі ті що, скажи, є кращим,
Що почеснішим, вищим, більш цілющим?
Ось і в скринечку білосніжну, вслану
Пухом лебедя, в те м'якеньке ложе,
Він вкладе тебе, й будеш там вдихати
Лілій пахощі, чебрецю, кориці,
Нарду, крокусу й цінного бальзаму.
Навіть сам Олександр, той вождь великий,
Так не дбав, було, про пісні Гомера,
Не ладнав же їм скринечки такої.
Потім, книжечко, він тебе добуде
З тої скринечки, втомлену в дорозі,
У мандрівці тій зморену до краю,
Він вгостить тебе, спраглу й голодну
За столом своїм вишукано скромним.
Почастує вином солодким, пінним,
Ніжні страви подасть ще й мову милу
Жваво він заведе й тобі на втіху
Навіть баєчку вставить час од часу.
Так-то й дух твій при ньому й тіло скріпнуть.
Ось тоді й запитає він: «А де ж це
Мій слуга дорогий? Йому ж я щойно
В дар будиночок дав оздобний, красний.
Чом не бачу його у тій садибі?
Де видзвонює Феб на срібних струнах,
Де сам Вакх подає вино прозоре,
Де Камени стрункі — в танку легкому,
Де в танечному кільці й харіти ніжні,
Де незайманий ліс відлюддям вабить,
Де струмить джерело дзвінке Кастальське.
Рад же Феб над усе відлюдній тиші,
Музи прагнуть джерел криштально чистих,
Вабить легіт співців, бриніння ніжне,
Гай несходжений, самотинна стежка».
Йди ж бо, книжечко, йди, моя солодка,
Йди, від золота ясного ясніша,
Від коштовностей всіх мені дорожча,
Йди в угорські преславні, плідні землі.

З латинської мови переклав А. О. Содомора