Поет-гуманіст Павло Русин з Кросна
Ольга Савчук
В останні десятиріччя у багатьох європейських країнах швидко розвивається така важлива ділянка філології, як неолатиністика. Вивчає ця порівняно молода наука літературу латинською мовою, що творилася практично в усіх країнах Європи в добу Відродження і в наступні епохи.
Новолатинська література є завжди до певної міри складовою національного письменства. Одночасно це література інтернаціональна, загальноєвропейська, бо латинь у добу Відродження була наднаціональною мовою. Тому дослідники новолатинської літератури все частіше намагаються трактувати її як цілісність, враховуючи при цьому певні регіональні особливості.
Потужний латиномовний пласт характерний і для української культури XVI-XVIII ст. Тривалий час до староукраїнської літератури було прийнято зараховувати лише твори, написані різноваріантною книжною українською мовою. Такий підхід до деякої міри пояснювався тим, що в часи інтенсивної полонізації та русифікації дослідники звертали увагу в першу чергу на народну культуру і, відповідно, на літературу україномовну. Однак вже І. Франко, полемізуючи а М. Драгомановим, вказував на доцільність віднесення до давньої української літератури письменників, які творили польською та латинською мовами. Сьогодні положення про багатомовність тогочасного літературного процесу в Україні прийняте в українському літературознавстві і не викликає заперечень.
По-латині писали у XVI ст. українці — уніатські й протестантські письменники. Саме в цей час Русь інтенсивно знайомиться, поряд з грецькою, і з латинською літературою, як свідчить у листі до П. Рамузія С. Оріховський (1549). У наступних століттях літературна діяльність латинською мовою пожвавлюється, що пов’язано зі зверненням на певний час української культури в річище польсько-латинської освіченості. Орієнтуючись на тогочасну західноєвропейську модель освіти, під кінець XVI ст. тримовними (слов’яно-греко-латинськими) стали братські школи. Латинською мовою велося викладання в Києво-Могилянській академії. Це викликало появу різноманітних латиномовних рукописних курсів, передусім з поетики та риторики. Керуючись їх настановами, викладачі та вихованці академії, а також представники інших культурних осередків складають латинські вірші (С. Яворський, М. Довгалевський, І. Домбровський, Ф. Прокопович, І. Фальківський та ін.). Закарпатські письменники віршували по-латині ще наприкінці XVIII — на початку XIX ст. (П. Лодій, А. Дудрович, А. Гавелич, М. Теодорович, В. Довгович). Латинською та польською мовами навчали молодь і друкували свої книги у XVII-XVIII ст. українці-василіани. Цей багатющий і цікавий для вивчення матеріал ще в значній мірі навіть не зібрано. Тому не дивно, що про новолатинських письменників України не згадують авторитетні європейські дослідники, мовчать і довідкові видання даного профілю, зокрема «Словник латинської літератури» Джеймса Ментінбенда.
Про потребу грунтовного вивчення новолатинського письменства східних слов’ян неодноразово писали П. Берков, І. Голенищев-Кутузов, В. Дорошкевич, Д. Наливайко та ін. У 1956 р. Д. Чижевський, вказуючи на необхідність вивчення латиномовної української літератури XVI-XVIII ст., стверджував: «...Огляду української літератури латинською мовою ще немає, немає навіть якихось підготовчих праць на цю тему». Сьогодні маємо у цій області певні зрушення: перекладаються, аналізуються і вводяться в український літературний контекст латиномовні поетики та риторики (Г. Сивокінь, В. Маслюк, В. Крекогепь, Д. Наливайко, М. Трофимук), перекладаються окремі поезії (А. Содомора, В. Маслюк, В. Литвинов) Однак і зараз новолатинська література України відома нам не в повному обсязі.
Увагу українських літературознавців привернула насамперед латиномовна поезія, яка в XVI ст. розквітла на території Польського королівства, що після об’єднання у 1539 р. з Великим князівством Литовським отримало назву Речі Посполитої. Сфера поширення цієї поезії поряд з етнічними польськими й литовськими територіями охоплювала і ті українські та білоруські землі, які ввійшли до складу цих феодальних держав після занепаду в середині XIV ст. Галицько-Волинського князівства. Приїжджі гуманісти та місцева молодь, яка після закінчення студій у західних університетах поверталася додому, ширили в Україні високі ідеї Відродження.
Серед творців польсько-латинської поезії XVI ст. виділяється група митців, які тим чи іншим чином вказували на свій зв’язок з етнічними українськими землями, називали себе «русинами» («рутенцями») або «роксолянами»: Павло Русин з Кросна, Георгій Тичинський Русин, Іван Туробінський Рутенець, Григорій Чуй Русин із Самбора. Русинами-роксолянами записувалися у списках Краківського та інших університетів вихідці з українських земель, переважно з території Руського воєводства з центром у Львові, а також польських східних воєводств, де переважало українське населення. Однак достатньо відомий факт змішаності населення у містах і містечках Речі Посполитої (у тому числі й на українських землях) не дозволяє однозначно вирішити проблему національної ідентифікації цих «русинів».
У польських літературознавців першої половини XX ст. (С. Вітковського, О. Бркжнера, Я. Смереки) не виникало сумнівів, що латиномовні письменники — «рутенці» та «роксоляни» — то поляки, які проживали на «руських» землях, отже назвиська ці мають виключно регіональне значення. На думку деяких східнослов’янських дослідників Ренесансу (І. Голенищева-Кутузова, В. Дорошкевича, Г. Нудьги), «русин» — це ясна вказівка на українське чи білоруське походження і національну самосвідомість того чи іншого культурного діяча. Більш обережно підходить до цього питання Д. Наливайко. На його думку, те, що письменники й культурні діячі з східнослов’янських земель називали себе «русинами», «...ще не дає підстав говорити про українську чи білоруську національну самосвідомість, мова може йти лише про свідомість належності до Русі як давньої етнічно-культурної спільності з своїми основами й традиціями, так відмінними від польських, «латинських». Така свідомість взагалі була властива тоді українському й білоруському народам. Це передувало їхній самосвідомості як народностей, що формувалася протягом XVI ст.
Очевидно, не можна нехтувати традицією середньовіччя, згідно з якою прізвище людини не вказувалося, а записувалася вона за місцем народження чи проживання у тій чи іншій державі (інколи — регіоні). Така форма запису існувала і в пізніші часи. Саме тому, наприклад, досить складно визначити національну належність особи за списками студентів західноєвропейських університетів. Вказівка «шляхтич із Польщі» або просто «Польща» про це нічого не говорить, бо ш могли бути поляки, білоруси, українці, литовці, а то й німецькі колоністи, що мешкали на території Польської держави. Як вказує Г. Нудьга, аналізуючи списки студентів Базельського університету, важко орієнтуватися також за прізвищем (яке не завжди і вказувалося): проти «Іван Кішка» значиться «з Польщі», а біля «Станіслава Старзеховіюса» подається слово «русин»6. Можливо, для декого з тих «русинів» це назвисько означало тільки вказівку на місце народження чи проживання. Тому «русин», «рутенець», «роксолян» чи східнослов’янська географічна назва, від якої витворилося прізвище, не можуть бути єдиною і безсумнівною підставою, щоб вважати цих осіб українцями або білорусами. Звичайно, було серед них багато українців. Не випадково Еразм Роттердамський писав у листі Йонасу Йодоку від 10 травня 1521 р. про своє прагнення бути корисним не лише німцям, а й інший народам, у тому числі рутенам, і рутени в даному разі означають ніщо інше, як українців.
Немає сумнівів у тих випадках, коли на своє «русинство» вказує сам письменник, його сучасники або певні грані творчості. Так, Станіслав Оріховський (1513-156(5), який незмінно підписувався подвійним прізвищем «Оріховський-Русин» або «Оріховський-Роксолян», у трактаті «Зразковий підданий» (1548) твердив: «Я русич і хвалюся цим і охоче про це заявляю, пам’ятаючи про свій грецький рід і руську кров, про місце, де я народився і виріс...» У своїх творах С. Оріховський закликає польську шляхту захищати від турків підвладні їй українські землі, виступає на захист Русі і православної церкви, «Руським» вважали його українські письменники XVI-XVIII ст.
Мабуть, мають рацію ті українські дослідники (Д. Наливайко, В. Шевчук та ін.), які пишуть про такі й подібні явища в історії двох культур, як про польсько-українське літературне пограниччя. До деякої міри це вирішує проблему вписання письменників до національних літературознавчих лексиконів. Відзначимо, що термін «українсько-польська література» ввів у науковий обіг О Брюкнер, маючи на увазі творчість поляків, які писали українською мовою, і українців, що творили по-польськи. Не менш доцільно вживати його і по відношенню до латиномовної спадщини тих авторів, які творили на межі польської та української культур і входили до наднаціональної латиномовної літератури тогочасної Європи. Як зазначає В. Шевчук, «...немає великого гріха у тому, що творчість того ж самого письменника беруть до свого національного вжитку кілька народів...: це ознака більше єдності, а не роз’єднаності» . До того ж давня українська література розвивалася в таких складних і специфічних умовах, що без врахування польсько-українського, українсько-білоруського, українсько-російського пограниччя характеристика тогочасного літературного процесу буде неповною. Пограничні явища були властиві європейському Ренесансу. На межі двох культур, угорської та хорватської, творив один із найобдарованіших новолатинських поетів Ян Панноній, творчість Еразма Роттердамського, нідерландця за походженням, тісно пов'язана зі становленням німецького гуманізму.
Спільним набутком польської та української культур XVI ст. є поетична спадщина відомого латиномовного поета доби Ренесансу Павла Русина з Кросна, який увійшов в історію літератури також як вихователь відомих новолатинських поетів, видавець, коментатор античних письменників.
Павло Русин з Кросна не був зіркою першої величини на небосхилі європейського Відродження. Його місце швидше серед так званих другорядних письменників минулого, які володіли порівняно меншим хистом, аніж першорядні майстри слова. Однак вивчення творчості таких письменників важливе для правильного трактування тих чи інших течій та стилів, окремих граней літературного процесу.
Павло Русин з Кросна відіграв надзвичайно важливу роль у становленні ренесансної латиномовної поезії Речі Посполитої. Як показали дослідження польських літературознавців, його вірші мали помітний вплив на творчість Я. Вислицького, А. Кжицького, Р. Агріколи-Молодшого, Я. Дантишка, К. Яніцького. Рання ренесансна поезія Польського королівства, одним із зачинателів якої був магістр Павло, відіграла певну роль у формуванні поетичних уподобань найбільшого поета польського Відродження Яна Кохановського, який віршував і по-латині. Можна припустити, що поезії магістра і його учнів знали також в Україні, бо упродовж століть староукраїнське письменство мало надзвичайно багато точок дотику з літературою Речі Посполитої. Творчість Павла Русина з Кросна потребує дослідження ще й з огляду на те, що «...не вивчивши і не прийнявши явища ранньої польсько-української культури, ми не можемо збагнути літературного процесу другої половини XVII ст. з його дещо несподіваним креном у бік польсько-латинської освіченості».
Біографічних відомостей про поета збереглося небагато. До цього часу не вдалося точно встановити рік народження Павла Русина: називають проміжок часу від 1470 до 1474 р. Достеменно відомо, що народився він неподалік від Перемишля, у містечку Кросно, яке на той час було великим центром торгівлі й ремесел. Один із перших дослідників творчості поета, Б. Кручкєвіч, писав, що точно не відомо, якого походження був Павло з Кросна, ким були його батьки і яке мав прізвище. Дослідник не вважав доведеним, що загальноприйняте «Русин» вказує на українське походження поета, бо сам він свого народу не називає. Це прізвисько, припускає Б. Кручкєвіч, могло виникнути тому, що м. Кросно знаходиться на території, заселеній українцями.
Згодом Б. Кручкєвіч проінформував, що в судових книгах цього міста знайдено свідчення, датовані 1516 p., про магістра вільних мистецтв Павла Процлера, сина Йоанна Процлера. Оскільки немає жодних згадок про якогось іншого магістра вільних мистецтв Павла — уродженця Кросна — вчений цілком слушно припускає, що йдеться саме про поета Павла з Кросна. До того ж у списку студентів Краківського університету за 1401 р. зустрічаємо запис: «Paulus Ioannis de Krosna Premlsliensis» .
Виходячи з повідомлення Б. Кручкєвіча, на основі ономастичних критеріїв С. Вітковський стверджує німецьке походження поета. Посилаючись на праці тогочасних польських та німецьких істориків, учений твердить, що аж до кінця XV ст. переважали в місті Кросно німецькі колоністи, а Йоганн Процлер у 1480 р. був бургомістром цього міста. На думку С. Вітковського, німецьке походження Павла з Кросна пояснює, чому навчання, розпочате в Краківському університеті, він продовжує в Грейфсвальдському університеті (Померанія). Дослідник не береться пояснити, чому в списках студентів Краківської академії Павло записується як «Ргеmisliensis» «Перемишлянський». Свої міркування з цього питання висловив О. Брюкнер. На його думку, назвисько «Русин» вживав магістр Павло з тією метою, щоб відрізнити своє рідне місто Кросно у Руському воєводстві від більш відомого Кросна в Сілезії.
У сучасному польському літературознавстві також переважає думка про німецьке походження поета. Це засвідчує і біографічний довідник старопольських письменників, у якому подається як справжнє прізвище магістра Павла «Процлер» або «Процелер». Схиляються до того й деякі українські дослідники, зокрема Г. Нудьга.
Міркування польських учених з цього питання знав відомий дослідник слов’янських літератур XV-XVI ст. І. Голенищев-Кутузов. Однак припущення про німецьке походження поета він вважає недоведеним. Мірилом національності (вірніше, народності) він бере самовизначення автора: на думку І. Голенищева-Кутузова, Павло Русин з Кросна був українцем. Російський славіст називає магістра Павла «першим гуманістичним поетом України». Останнім часом поета часто згадують в історико-культурних працях, присвячених східнослов’янському Ренесансу, в контексті української літератури XVI ст., однак спеціальних публікацій, які б висвітлювали життєвий і творчий шлях Павла Русина з Кросна, в українському літературознавстві немає.
Припущення Б. Кручкєвіча про німецькі корені поета видається нам досить переконливим. Однак ще С. Вітковський відзначав, що німецьке прізвище не означає німецької самосвідомості. До того ж магістр Павло не залишив жодних достовірних свідчень свого німецького походження. Можливо, це пояснюється існуючими в той час політичними, економічними, національними та релігійними протиріччями між німцями й корінними жителями міст Польщі, Чехії, Угорщини та Паннонської Хорватії. В українській літературі побіжні свідчення про неприязнь Сигізмунда І до німців містить «Промова Івана Мелешка ... на варшавському сеймі 1589 p.». Не маємо інформації, що після навчання у Померанії Павло Русин відвідував Німеччину, не згадував він її у своїх творах, хоч як поетична індивідуальність сформувався під впливом саме німецьких поетів. Отже, про тісні контакти магістра Павла з німецькими землями говорити не доводиться.
Після здобуття ступеня бакалавра у Грейфсвальдському університеті (1500) Павло Русин повертається до Кракова. Продовжує навчання у Краківській академії, де 1506 р. стає магістром вільних мистецтв. Магістр Павло ввійшов у духовне й культурне життя Кракова, однак його творчість не пройнята польським патріотизмом. Польські літературознавці справедливо підмітили, що, за невеликими винятками, він не засвідчував своєї належності до Польщі. У панегірикові, присвяченому угорському королю святому Владиславу, згадуючи якісь його сутички з поляками, поет не вагається відносно дошкульних епітетів на адресу останніх і зображує дії польських воїнів у досить непривабливому світлі. При всій своїй наднаціональності ренесансні гуманісти, виховані на високопатріотичній римській літературі, дотримувалися принципу: не говорити нічого поганого про свою батьківщину. Сучасник поета, Матей з Мєхова, діяльність якого була також пов’язана з Краківською академією (у 1501-1519 pp. дев’ять раз, з перервами, обирався її ректором), у передмові до «Польської хроніки» стверджував: «Рідна земля солодко притягує до себе всякого і не дає забути про себе. Тому жодна тверезо мисляча людина не стане ображати чи ганьбити свою вітчизну... а буде битися за неї, намагаючись розкрити й освітити чужим те, що служить до її честі і справедливості». Перебуваючи в Угорщині, Павло Русин замовчує свої контакти з Польщею, дає зрозуміти, що тісніші зв’язки поєднують його з угорцями. Як вважає А. Єліч, підставою для цього було те, що Русь, з якої він походив, у середньовіччі певний час належала до Угорщини. Обгрунтовуючи думку, що вся гуманістична поезія в Польщі не могла не бути латиномовнаю, польська дослідниця звернула увагу на походження і національну належність її творців: «Не говорячи вже про іноземців, Каллімаха і Цельтеса, чи однаково вільно могли користуватися польською мовою поети, зараховані до польської літератури? Скільки серед них було чистокровних поляків? Павло з Кросна підписувався «Русин», а носив прізвище «Процелер».
Відмежування від поляків стає зрозумілим, коли прийняти думку, що поет все-таки усвідомлював і вважав визначальною спою належність до Русі, хоч тут і важко уникнути хитань та сумнівів. Проте не випадково учень поета Ян з Вислиці називає його «...окрасою руських мужів, яку слід прославити, і гордістю сарматських неосвічених країв». У вірші «Промовляє книга, яку добуто зі сховища і якій повернено давній блиск» магістр Павло стверджує, що солодким словом «Русин» його йменують і у вченому колі. Все це дає підставу розглядати творчість Павла Русина і подібних до нього письменників як проміжні, міжнаціональні явища, що виникали на перехресті кількох культур, як оте «літературне пограниччя», про яке мова йшла вище.
Ренесансні гуманісти, що писали по-латині, у різних країнах Європи почувалися передусім членами загальноєвропейської гуманістичної спільності, але були свідомі більш вузьких спільностей і регіональних зв’язків, з яких виростали чи до яких приєднувалися. XVI ст. — це період, коли Польське королівство як єдине державне утворення тільки формувалося, а окремі регіони, що входили до його складу, зберігали своєрідність, володіли ще історичним, а не лише адміністративним характером. Аналізуючи внесок цих регіонів у формування польського письменства XVI ст., С. Флорчак виділяє як необхідний компонент характеристики регіону давність його входження до Польського королівства. Ця давність важлива для етнічної характеристики краю і, очевидно, має певне значення для письменника. З відомих одинадцяти письменників — вихідців із руських земель, творчість яких припадає на перші десятиріччя XVI ст., лише один писав польською мовою, інші творили латинською, в той час як у етнічно однорідних регіонах співвідношення латиномовних і польськомовних письменників практично однакове, а деякі творили обома мовами.
Дослідники європейського Ренесансу (П. О. Крістеллер, М. Зальдмайєр, Т. Кланіцай та ін.) практично одностайні в тому, що в гуманізмі не випадає шукати національну специфіку, бо сам по собі гуманізм був рухом, що відображав інтернаціональну тенденцію розвитку культури епохи Відродження. Гуманісти дуже часто були «громадянами Всесвіту» (у більшій чи меншій мірі), адже поезія, на їх думку, вища за станові чи національні межі. Як твердить Т. Кланіцай, космополітизм духовної еліти відіграв надзвичайно важливу позитивну роль у ширенні ідей Відродження, нових літературних форм. Однак у ренесансному гуманізмі бачимо й національні начала. Більшість гуманістів відчувала властиву кожній людині прив’язаність до рідної землі, поняття «батьківщина» наповнене для них глибоким змістом. Засвідчує це і творчість Павла Русина з Кросна. Попри те, що способом життя поет якоюсь мірою нагадував мандрівних гуманістів (народився на Русі, вчився у Німеччині, працював у Кракові, декілька років провів в Угорщині, їздив до Відня), у віршах магістра Павла виразно проступають елементи патріотизму. Як відзначає Р. Лубківський, свою відданість рідній землі поет передав не так реаліями, як настроєм — з любов’ю пише він, наприклад, про «сарматську зиму» чи про пісню, «в своїй простоті схожу з сарматським селом»,— і в цьому знаходимо прикмети синівської, відданої любові. У вірші, присвяченому угорському юнакові Севастяну Маді, який повертався на свою батьківщину, поет знаходить навдивовиж теплі слова, щоб передати почуття людини, яка марила вітчизною і скоро ступить на отчий поріг: «Я завжди прагнув побачити тебе, дорога мати, удень і вночі турбувався про тебе. Тепер поспішаю, найдостойніша, повертаюся, солодка годувальнице, через багато днів. Радо дивлюся на тебе і прошу, ласкаво прийми свого сина». Поет стверджує, що не годиться ні на мить затримувати людину, охоплену любов’ю до рідної землі, яка спішить додому. Устами улюбленого учня Севастяна Маді магістр Павло висловлює побажання, щоб після смерті рідна земля прийняла його тіло. Літературні герої Павла Русина часто згадують батьківщину, їм дорогі її села. Любов до вітчизни керує героями творів поета у їх вчинках, вони є її міцною опорою, а рідна земля гордиться своїми синами. Для Павла Русина тісний зв’язок з батьківщиною — не слабкість, а невід’ємний атрибут досконалої людини. Патріотизм зводиться до рангу вищої доброчесності.
У польському літературознавстві перші прояви зацікавлення особою і творчістю Павла Русина з Кросна спостерігаємо наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Відомий історик літератури і бібліограф Я. Яноцький характеризує поета як творця вишуканих елегій, дотепних одинадцятискладових віршів, урочистих ліричних пісень. У «Словнику польських поетів» Г. Ющинського (Краків, 1820) і в «Словнику вчених поляків» Й. Ходиніцького (Львів, 1833) подаються біографічні відомості про поета, перераховуються його твори без їх грунтовного аналізу. Згадується поет і в інших довідкових виданнях XIX — початку XX ст., енциклопедіях і словниках. М. Вішнєвський намагався визначити місце поета в історії польської літератури, стверджуючи, що «...Кроснянин становить епоху в історії польсько-латинського віршування, бо з його школи вийшло багато чудових віршотворців, у тому числі Ян з Вислиці, Дантишек. Сам же він писав повні сили і привабливості елегії, дотепні жартівливі епіграми, поважні пісні».
Майже до середини XX ст. у європейському літературознавстві домінувало упереджене ставлення до новолатинського письменства як такого, що гальмувало розвиток літератур на національних монах. Тільки в останні десятиріччя дослідники намагаються відійти від стереотипів, що склалися ще у XIX ст. Саме з доби романтичної історії літератури йде нехтування латиномовною літературою як «гіршою», бо писаною незрозумілою народу мовою. В поетичних творах дошукувалися передусім суб’єктивних елементів, яких у латиномовній поезії, що мала строго нормативний характер, не завжди знаходили (хоч і латинською мовою поети інколи виражали найтонші душевні переживання, прикладом чого в українській латиномовній поезії є блискуча елегія С. Яворського «Митрополита рязанського та муромського слізне з книгами прощання» (1721). До того ж творці пізніших часів визначальною рисою своїх творів вважали оригінальність, а для ренесансних поетів суть поетичної творчості визначав принцип «imitatio», під яким найчастіше розуміли наслідування античних зразків.
При оцінці новолатинської поезії слід подолати ще один помилковий стереотип, який полягає в тому, що властиву їй риторичність визначали як безперечну ваду цієї поезії. Твори з елементами риторики відразу ж оцінювалися як низькопробні. «Це заперечує спадщина класичної римської літератури, проти цього виступають всі прогресивні тенденції романських народів, цьому суперечать також багато досягнень новолатинської поезії Ренесансу». Негативне ставлення до новолатинської літератури посилювалося ще й тим, що ця література практично не опрацьовувалася, хоч і лунали поодинокі голоси на її захист.
Польські історики літератури XIX — першої половини XX ст., визнаючи Павла Русина з Кросна одним із зачинателів вчено-гуманістичної латиномовної поезії Речі Посполитої, в цілому невисоко оцінювали його творчість (зрештою, як і інших польсько-латинських поетів). Орієнтуючись на новолатинську поезію Італії, літературознавці висловлювали сумнів щодо цінності латиномовної поезії, вказуючи на зниження її художнього рівня по відношенню до джерел і творчості сучасників з-за кордону.
Учасники сесії «Відродження в Польщі» (1953) реабілітували цю поезію, спростувавши необгрунтовані твердження про її беззмістовність. Вчені прийшли до висновку, що творчість новолатинських поетів, особливо так звана злободенна поезія, а також гуманістична гімнографія, позитивно вплинула на поезію польською мовою, підняла на якісно новий рівень, бо була для неї школою стилістики, знайомила з античною поетичною традицією. І якщо думки вчених щодо оцінки латиномовної спадщини поетів другої половини XVI ст. розходилися, то твердження, що в першій половині цього століття латиномовна поезія відігравала провідну роль у ширенні ідей гуманізму, ні в кого не викликало заперечень.
Незважаючи на новаторське висвітлення проблеми в цілому, творчість Павла Русина більшість дослідників продовжувала оцінювати як схоластичну й позбавлену літературної вартості. ІО. Кжижановський визначив місце поета серед графоманів, Б. Надольський констатував, що магістр Павло «засів у Середньовіччі» (хоч саме Б. Надольський закликав учасників сесії «Відродження в Польщі» бачити у творах письменників боротьбу різних тенденцій, як поступових, так і регресивних). Однак це не перешкодило А. Єліч помістити окремі вірші Павла Русина в «Антології польсько-латинської поезії (1470-1543)». У передмові до цього видання дослідниця вказує, що в поёз1ях магістра Павла відчувається ритм політичних подій XVI ст., відзначає його поетичну майстерність, але творчість в цілому оцінює невисоко.
Правильне визначення культурно-історичної значимості та літературної цінності того чи іншого твору давнього письменства залежить від того, наскільки точно він буде поставлений у певний літературний контекст. Як вказувалося на сесії «Відродження в Польщі», поетів треба порівнювати — де це тільки можливо — у тих самих рядах і шеренгах, в яких вони тоді ставали до бою. Сучасною наукою встановлено, що європейське Відродження не було однорідним явищем, у різних регіонах воно мало свої особливості.
У типологічному відношенні творчі шукання Павла Русина з Кросна і його учнів стояли ближче до практики північноєвропейських гуманістів, ніж італійських. Це викликано тим, що ідеї Відродження проникали в Польщу кінця XV — початку XVI ст. насамперед з Німеччини. Переважно звідти поступали книги, в тому числі підручники для академії, Краків часто відвідували німецькі гуманісти.
Німецький гуманізм мав спрямування дещо відмінне від італійського. Історіографи гуманізму (М. Зайдмайєр, Л. Спітц та ін.) виражають специфіку німецького шляху культурного розвитку через поняття «релігійного гуманізму», «християнського Відродження». Порівнявши твори Павла Русина з поезіями тогочасних німецьких гуманістів, М. Цитовська прийшла до висновку, що вірші Кроснянина «...не гірші, а подекуди навіть і кращі за твори сучасних йому німецьких поетів, таких як Севастян Брандт (1457-1521), Я. Вімпфелінг (1450-1528), Я. Туберінус (лейпцігський магістр з 1502 р.) та інших, які, подібно до К. Цельтеса, не зазнавали чарів італійських учителів». М. Цитовська переконливо довела, що як поет Павло Русин з Кросна сформувався в роки навчання у Грейфсвальдському університеті під впливом німецької новолатинської поезії, особливо К. Сухтена, хоч знав також творчість поетів, педагогів і філософів Італії: Д. Понтано, А. Поліціано, Ф. Бероальдо, Я. Саннадзаро та ін. М. Цитовська здійснила також наукове видання всіх відомих сьогодні текстів магістра Павла.
Тематично твори магістра Павла можна умовно поділити на три основні групи:
1. Духовна поезія («Пісня Павла Кроснянина до всіх святих», «Інша інвокація до всіх святих», «Пісня до божественного Севастяна, мученика і найславнішого воїна», твори маріологічного циклу тощо). До цієї групи можна віднести панегірики релігійного змісту до святих Станіслава й Владислава.
Панегіричні твори, присвячені тогочасній світській та духовній знаті, а також злободенна поезія панегіричного спрямування («Елегійна пісня магістра Павла Кросненця, складена про життя, характер, долю найславнішого лікаря Адальберта з Шамотули», «Елегія до благородного і шановного пана Стефана Баторія», «Ода до благородного пана Габріеля Переньї», «Епіталама...» та ін.).
Морально-дидактична поезія, пов’язана з поетичною творчістю та педагогічною діяльністю магістра Павла («Ода Павла Русина з Кросна до Аполлона», «До Талії», «До читача», «До книжечки», «Похвала Валерію Максіму», «Пісня, яка містить похвали поетичному мистецтву...», «Пісня, яка в загальних рисах охоплює життя поета Горація» тощо).
Вірші Павла Русина релігійного змісту прославляють біблійних осіб, церковні свята або просто є віршованими молитвами, створеними за законами жанру. Духовна сфера тогочасного суспільства и значній мірі була підпорядкована церкві. Загальна релігійна атмосфера інтелектуального життя відобразилася і в новолатинській поезії (твори релігійної тематики писали Д. Понтано, Б. Мантуано, А. ГІоліціано, С. Брандт, X. Сухтен, Ф. Каллімах, К. Цельтес та ін.). Більшість тогочасних гуманістів були людьми глибоко віруючими або шукали нову релігію, а чи не найбільш поширений тип письменника Відродження — гуманіст, що поєднував захоплення античністю з християнською релігією. Це особливо властиво Передвідродженню, характерними рисами якого, за визначенням Д. Наливайка, є «...пробудження інтересу до ідейної і культурної спадщини античності, до окремих аспектів реального світу, до людської особистості і її внутрішнього життя, однак ще в рамках загального середньовічно-церковного світогляду...».
Проте релігійний характер багатьох віршів Павла Русина — не тільки данина літературній традиції. Ті незначні відомості про особу поета, які ми можемо почерпнути з його творів, свідчать про глибоку релігійність магістра Павла. В одній із передмов-посвят, присвяченій своєму меценату Габріелю Переньї, Павло Русин повідомляє, що до релігійної тематики він звернувся невипадково. Шукаючи нагоду віддячити протекторові за його благодійність, він міркував про різні поетичні твори. Одні з них зображують милість покровителів, інші палають шалом кохання, ще інші показують сходження до померлих Одіссея, Енея, Геракла, Орфея, оспівують тріумфи Венери, Марса, Купідона та інших богів і людей. «А для мене (Павла) значно більш гідною темою здається оспівати… дорогу до померлих найсвятішого Ісуса Христа, рятівника нашого і визволителя, зламані темниці дому Плутона... радість святих отців, перемогу і найсвятішої нагороди, чудове повернення, дивовижне воскресіння на третій день і славу» («Про спустошення пекла і тріумф Христа»).
У релігійних творах Павло Русин пішов за усталеною традицією, часто підпорядковуючи свій виклад трафарету і користуючись переважно традиційними формулами. К. Ставецька розглянула ці вірші в контексті польсько-латинської поезії XVI ст. Використавши як матеріал для порівняння твори найвизначніших італійських поетів християнського гуманізму, дослідниця виявила у творчості магістра Павла виразну спадковість традиції Середньовіччя, яку видно в доборі метричних форм творів, а також у цілому ряді вжитих окремих мотивів. Середньовічні елементи, на думку дослідниці, поєднуються в поета з якимось некритичним, широким прийняттям усього, що відноситься до античності: чи то міфологія, по-різному поєднана з християнським світом, чи елементи риторичного стилю, більш широке використання яких характеризуватиме епоху бароко. Як вважає К. Ставецька, «недостатність відчуття дозволеного в доборі мотивів у поєднанні з відсутністю міри в користуванні риторично-стилістичними засобами свідчить про невелику цінність релігійних віршів поета».
При всій безумовній науковій вартості, дослідження К. Ставецької, на нашу думку, не враховує амбівалентний характер тогочасної культури, в якій поєднувалися християнська віра й класична освіченість та виховання. Гуманісти, особливо північноєвропейські, намагалися примирити любов до античності із повною відданістю релігійним догмам. Хоча в естетиці Ренесансу античні постаті вже стали своєрідними символами, що цілком поєднувалися з християнською етикою, церковні кола в цілому досить неприхильно відносилися до поезії, базованій на неконтрольованих церквою джерелах і традиціях. Певне уявлення про їх погляди дає твердження Томаса Мурнера у творі «Про виправлення поетів у дусі святого Августина і святого Ієроніма» (Страсбург, 1509): «Хоч я і не сумніваюся, що багато поетів сьогодення захоплюються стилем римлян, а не їх віруваннями, що римські божества чи швидше видумки шанують тільки у вірші, а не в серці, однак я бачу, що у складах і словах є якась отрута. Я боюся, щоб разом із римським стилем не зачерпнулася яка-небудь спокуса і не виникли погані підозри».
У релігійних віршах магістра Павла привертає увагу характер прохань. Поет неодноразово підкреслює, що він просить у святих не землі, золота чи дорогого одягу. Не приваблюють його палац із білого мармуру, привезені з інших країн товари чи щось інше, чого прагне простий народ. Магістр Павло нехтує земними благами, найголовніше для нього — щоб святі дали поетичне натхнення, успіх у справах. Звертаючись до святої Анни, поет повторює прохання сприяти його творчим задумам, однак не забуває і про інших. На думку поета, свята Анна має велику силу: відвертає криваву війну, всілякі хвороби, пошесті. При важких пологах святу Анну кличе чистими молитвами жінка, і поет просить допомогти їй («Інша інвокація до святої Анни, матері Діви Марії»), Неодноразово повторюється прохання прогнати пошесть, яка «загрожує холодним мечем, яка нікого не щадить, так що не допомагають ані трави, ані всі чаші школи Махаона (ліки)». Зараз вона, «простягнувши правицю з косою, загрожує сумніш кіпцем». В «Елегійному пентаметрі до Діви Марії, щоб прогнала люту чуму», поет подає розгорнений опис пошесті підтверджує, що якщо не прийде на допомогу Богородиця, то, можливо, у цілому світі не залишиться нікого. Чума в той час досить часто лютувала в Кракові та навколишніх землях. Дослідники припускають, що саме вона була причиною смерті магістра Павла, яка наступила близько 1517 р. Поет також просить святих сприяти його меценатам, всім християнам, прогнати турків, які грабують храми, убивають людей.
У християнській релігії Павло Русин з Кросна вбачає засіб морального вдосконалення людей. В атмосфері морального нігілізму й вседозволеності (на межі XV-XVI ст. навіть серед вищого духівництва спостерігається гонитва за наживою, внаслідок негідної поведінки його авторитет падав), поет намагається утвердити високі моральні цінності, такі християнські чесноти, як скромність, простоту, поміркованість. Говорячи про святого Севастяна, який домігся високих церковних посад власного доброчесністю і заслужив добрими вчинками, а не за допомогою грошей, поет не може втриматися від репліки: «Як це часто буває у наш час».
Створюючи ідеалізовані літературні портрети, зокрема характеризуючи єпископа Я. Любранського, поет наголошує не на його аскетичних добродійствах, а на благодійницькій діяльності (споруджував храми, засновував школи, щедро підтримував вчених мужів, яких, за висловом поета, «терзає ворожа доля»).
Значна кількість творів поета має панегіричне спрямування. Панегіризм був однією з найхарактерніших рис латинської поезії гуманістів: віршували на честь меценатів, церковних достойників, діячів культури. Тривалий час роль і значення панегіричної поезії в історії літератури применшувалися, що аж ніяк не пояснює розквіту панегіричного письменства упродовж декількох століть. Кілька поколінь істориків літератури дивилися на панегірики очима людини свого часу, підходили до їх оцінки з іншими естетичними критеріями Доходило до того, що панегіризм оцінювався як «вульгарне підлабузництво», а панегірична поезія характеризувалася як «позбавлена краси і настрою». Такі твердження домінували в європейському літературознавстві. Звичайно, погодитися з цим важко. Панегірики мають важливе значення як джерела з історії культури епохи Відродження і пізніших часів. «Першою умовою дослідження та інтерпретації панегіричної поезії є звільнення від тягару думки, яка вказує на панегірик як на темну пляму старопольського (і не тільки) способу мислення, переконливий доказ втрати смаку, почуття міри і пропорції».
Панегіричний характер значної частини віршів Павла Русина викликаний як літературною традицією, так і обставинами життя поета, постійною супутницею якого була бідність.
Артистичний факультет Краківського університету, на відміну від німецьких університетів початку XVI ст., ще не був зреформований у гуманістичному дусі. Очевидно, академія не цінувала свого поета, якщо будучи її викладачем, він не мав грошей, щоб оплатити житло. Одного разу магістру Павлові довелося розплачуватися замість грошей книгами. Тоді він віддав якійсь Бруневській на певний час замість квартплати книги Плавта і Сенеки 48. Скрутне матеріальне становище наклало істотний відбиток на його творчість. Як і інші поети раннього гуманізму, поет був змушений шукати заможніх і впливових протекторів, які б сприяли його літературній праці.
У 1508-1511 та 1514-1515 pp. Павло Русин перебував в Угорщині. Поїхав він туди, як сам повідомляє, «гнаний лютою чумою», а також «у пошуках благополуччя». Угорські та польські землі у XV-XVI ст. становили єдину культурну спільність, краківські магістри часто відправлялися до дворів угорських можновладців, а угорська молодь — на навчання до академії. В Угорщину більше ніж у Польщу проникали ідеї італійського Відродження, і саме там поет знаходить підтримку й розуміння. У віршах магістр Павло описує Угорщину як благословенну, богообрану землю, яка постачає іншим краям цінні монети і п’янке вино. Ця земля перевищує всі інші рибними ріками і дичиною, славиться будівлями, містами, укріпленнями, лугами, цілющими джерелами, а особливо — великодушними мужами. На відміну від Угорщини, Сарматію поет змальовує як край, що лежить під холодним небом і знає суворі зими. Подібним чином описують міста, краї, ріки інші тогочасні поети (К. Цельтес, Г. Буш, Я. Вислицький та ін.). На українському грунті цю традицію продовжив Ф. Прокопович у латиномовних поезіях «Опис Києва» (1705) та «Похвала Дніпрові» (1733). Як вважає С. Заблоцький, Павло Русин описує Сарматію кольорами, запозиченими від К. Цельтеса (як Корвін). На нашу думку, немає достатніх підстав, щоб констатувати безпосередній вплив К. Цельтеса, йдеться скоріше про традицію новолатинської поезії описувати краї на північ від Італії як холодні й суворі. Витоки її слід шукати в римській поезії, зокрема в «Скорботних елегіях» Овідія.
За існуючим звичаєм, магістр Павло присвячує свої твори тогочасній польській та угорській духовній і світській знаті. Як пише поет в одному з дедукаційних листів, ще в античності був гідний похвали звичай присвячувати твори якомусь царю, вождеві, сенату й за допомогою останніх видати їх. Римські поети знали: те, що хвалять сильні цього світу, буде подобатися й людям, нижчим за суспільним становищем. Адресуючи свої твори меценатам, Павло Русин намагався цим способом віддячити їм за матеріальну підтримку, а також дати зрозуміти майбутнім протекторам, що при певних обставинах і вони можуть розраховувати на такі пам’ятки. Поет неодноразово підкреслює, що тільки своїми віршами він може віддячити патронам за зроблене йому добро, але це не так уже й мало. Магістр Павло по-ренесансному переконаний, що всі книги і твори упродовж століть будуть читатися нащадками, що вони принесуть немеркнучу славу авторам і особам, яким присвячені.
Деякі дослідники припускають, що не любов до поезії і не добре серце спонукало можновладців опікуватися поетами. Домінувало прагнення увіковічити власну особу. Діючи за принципом «собі і вічності», меценати дбали про те, щоб залишити добру згадку про себе наступним поколінням, створити «власну легенду». Як би там не було, двори магнатів і єпископів, поряд з королівським двором, були значними культурними осередками. Одним із меценатів поета був єпископ Оломоуца Станіслав Турзо, який опікувався не тільки магістром Павлом, а й багатьма іншими чеськими, угорськими, німецькими гуманістами. В знак подяки за матеріальну підтримку Еразм Роттердамський присвятив Ст. Турзо перше видання Плінія (Базель, 1525). Павло Русин адресував своєму благодійнику сповнений життєстверджуючим, веселим і грайливим настроєм вірш, написаний в манері Горація, «На бенкет пана Станіслава Турзо», один із кращих у творчості поета. Опікувався магістром також познанський єпископ Ян Любранський, вихованець італійських університетів, покровитель багатьох польських і італійських гуманістів.
Риси ренесансно-гуманістичного світогляду особливо виразно проступають у морально-дидактичних віршах поета. Дидактична поезія мала великий успіх у читачів як у середні віки, так і впродовж усього Ренесансу. Тогочасні творці вважали, що людину формує не тільки природа, а й цілеспрямоване виховання. Морально-дидактичні твори пов’язані з педагогічною діяльністю магістра Павла Русина у стінах Краківської академії, де він у 1507-1516 pp. (з перервами) як «сої ega minor» тлумачив римських письменників: Вергілія, Овідія, Клавдіана, Лукіана, Сенеку та ін. Він об’єднав навколо себе молодих поетів (Я. Вислицького, Р. Агріколу-Молодшого, А. Сухтена, Я. Дантишка), створивши власну поетичну школу. Літературознавці відзначають, що польсько-латинські поети раннього Ренесансу черпали слова, рядки, думки не тільки з творів римських поетів, ай новолатинських, з віршів Павла Русина — особливо. Найбільш помітний вплив творчості поета на окремі твори Яна Вислицького. Учні вшановували свого наставника теплими поетичними рядками. Педагогічну діяльність Павла з Кросна високо оцінив англійський гуманіст Леонард Кокс у «Похвалі найславнішій Краківській академії» (1518).
Павло Русин намагається не лише заохотити академічну молодь вивчати римську літературу, а й допомогти їй знайти своє місце в житті. Дороговказом тут можуть бути книги — джерела мудрості. Критерії підбору для коментування того чи іншого письменника у нього різні: Публій Теренцій привернув увагу магістра своєрідним підбором слів і витонченістю мови, «Золотий осел» Апулея, на його думку, необхідний для покращення стилю, бо автор вживає багато неологізмів. Корисними для читачів Павло Русин вважає також книги, які мають пізнавальне значення: знайомлять з іншими народами, дивовижними містами, ріками, горами, джерелами. Однак основна цінність творів, які поет рекомендує своїм слухачам, у тому, що вони вчать доброчесності. Оголошуючи про початок лекції, присвяченої коментуванню того чи іншого автора, магістр Павло закликав молодь читати твори Валерія Максіма, Теренція, Сенеки, Персія, Горація передусім з огляду на їх виховне значення: у цих книгах прославляються чесноти і засуджуються негативні риси людей.
Для Павла Русина з Кросна доброчесність — найвища і, очевидно, єдина справжня цінність людського життя, немає «нічого кращого за неї, нічого приємнішого». На вершину доброчесності піднятися важко, до того ж корінь її — гіркий на смак. «Однак якщо вона проникне тобі глибоко в душу, ніщо її звідти не вирве, вона буде слідувати за тобою через моря і гори». Все на світі тлінне, а доброчесність — непідвладна смерті, вона дає справжню знатність, прикрашає своїх вихованців славними титулами, свідком чого є героїчна римська історія. Поет посилається на авторитет античних філософів і поетів, які були переконані, що тільки доброчесність показує смертним важкий, але істинний шлях до щастя. На думку поета, у житті кожної молодої людини настає час, коли вона, як Геракл на роздоріжжі, має вибрати життєву стежку. Зробити правильний вибір допоможе вивчення античної літератури.
Через усю творчість Павла Русина з Кросна золотою ниткою проходить античний мотив тріумфу мистецтва над плином часу. В добу Ренесансу королевою всіх наук гуманісти вважали поезію, яка єдина відтворює образ світу і передає обізнаним мудрість віків. Проте аж до кінця XVI ст. поетичне мистецтво потребувало захисту, бо характерне для Середньовіччя знецінення поетичних творів ще довго не було подолане. Впродовж віків точилися дискусії, чи поезія — це «видумки», як твердили церковно-ригористичні кола, чи по-мистецьки прихована правда, як це доказували самі поети. Поодинокі голоси в захист поезії лунали вже в середні віки, але особливо характерні вони для ренесансної культури. Апологію поетичної творчості створив також Павло Русин з Кросна, висловлюючи свої погляди на поезію як високе досягнення людства («Пісня, яка містить похвалу поетичного мистецтва і показує, що поезія — безсмертна й нетлінна»). На думку магістра Павла, тільки поезії ми завдячуємо тим, що в пам’яті нащадків залишилися імена й героїчні діяння людей античності. Подібно до того, як час зруйнував Трою, Фіви, високі гробниці, кануть у Лету разом з людським життям ладан, золото, перли, бо матеріальні цінності минущі. На зрадливому світі немає нічого тривкого, все створене руйнує час, а поезія — вічна, твори античних письменників непідвладні часу: знайде своїх читачів Вергілій, буде славен у віках Гомер, не загинуть твори Овідія, Персія, Стація, інших античних творців — усіх поетові і не перерахувати.
Павло Русин дотримується так званої сакральної концепції виникнення поетичних творів: поет творить, натхненний божеством. Згідно з приписами античної і середньовічної естетики поетичне натхнення він трактує як небесний дар. Проте щоб створити високомистецький твір, одного натхнення мало. Звертаючись до свого учня, поета Яна з Вислиці, магістр Павло закликає його дуже відповідально ставитися до своєї праці, бо навіть від незначних хиб твір втрачає свою красу. А коли в праці відкриється істина, «тоді твоє чоло обів’є лавровий вінець і говоритимуть про тебе як про гордість і сяйво свого краю» («Елегія до Яна Вислицького, шанувальника Муз і учня, достойного похвали»),
У поетові Павло Русии бачить особу, свідому своєї вищості над основною масою людей. Витоки такого протиставлення слід шукати в Горація, який заявляв: «Не терплю невтаємниченого (у тайники поезії) люду і тримаю його на відстані». Без сумніву, Павло Русин був високої думки і про власний талант. За традиційним для авторської самохарактеристики у давній літературі топосом самоприниження (поет називає себе дуже некрасивою і невченою маленькою людиною, рабом і слугою своїх меценатів, невідомим і мандрівним, неприкаяним і нещасним, а свої твори — маленькими, дуже незначними паперовими даруночками, свідченнями мізерного таланту, нікчемними рядками) ховається висока оцінка і усвідомлення значимості власної діяльності.
У своїх творах Павло Русин з Кросна виступає послідовним прихильником миру, він сам і його позитивні герої цінують святий мир, який асоціюється з достатком, і прагнуть цей спокій зберегти. Поет протестує проти насильства й кровопролиття, у війнах бачить одну з найголовніших причин страждань людей. І якщо захищати рідну землю він вважає святим обов’язком людини, то до загарбницьких війн ставиться різко негативно, запитуючи: «Чи не краще було б жити на землі, де народилися, біля власних домівок, ніж спустошувати навколишні землі й часто передчасно гинути».
У дусі часу Павло Русин з Кросна займався видавничою діяльністю. 1512 р. він видав у Відні панегіричну поему Яна Паннонія на честь Гваріно, присвятивши перше видання творів поета Габріелю Переньї. У передмові до видання Павло Русин характеризує цього угорсько-хорватського гуманіста кінця XV ст. як одного з найбільших латинських поетів, який нічим не поступається поетам Стародавнього Риму. Оцінка магістра пройшла випробування часом. Сучасні дослідники (І. Голенищев-Кутузов, Д. Наливайко)теж говорять про Яна Паннонія як про одного з найвизначніших європейських новолатинських поетів. 1513 р. у Відні вийшли дві трагедії Л. А. Сенеки («Троя» і «Фієст») за редакцією магістра Павла, підготував він до друку і книгу сатир Персія (Краків, 1508). Перебуваючи у Відні, поет міг познайомитися із членами тісно пов’язаного з Віденським університетом Дунайського товариства, зокрема з Іоганном Крахенбергером, який з 1499 по 1508 р. був главою цього товариства і жив ще 1511 р.
Поезія Павла Русина з Кросна перекладається слов’янськими мовами. Українською мовою окремі вірші поета переклали Андрій Содомора та Віталій Маслюк. Назріла необхідність здійснити переклад усіх творів поета і документів про нього, видати їх з приєднанням латинських оригіналів, наукового коментаря та поетичного словника. Поезії Павла Русина з Кросна заплановано видати у «Гарвардській бібліотеці давнього українського письменства» поряд з творами інших латиномовних письменників.
Л-ра: Європейське Відродження і українська література ХIV-XVIII століття. – Київ, 1993. – С. 126-150.
Твори
Критика
