«Павло, котрого вчений гурт іменує солодким словом Русин»
Ольга Савчук
Павлові Русину судилася щаслива літературна доля. Тоді як твори сотень українських латинських поетів гинули в історичних катаклізмах, або й досі чекають на дослідників у архівах та бібліотечних сховищах рукописів і стародруків, до поетичної спадщини Павла Русина вчені звернулися вже в кінці XVIII ст. Рідко кому з гуманістів (за винятком таких, як Еразм Роттердамський) пощастило мати аж двох видавців (Б. Кручкевич, М. Цитовська).
Творчість Павла Русина з Кросна вивчали передусім польські літературознавці. Українські медієвісти зацікавилися особою та спадщиною краківського магістра вже після того, як було порушене питання про правомірне включення до староукраїнського письменства також і латино- та полономовних творів. Велику роль у цьому відіграли праці І. М. Голенищева-Кутузова. Вчений, зокрема, заакцентував увагу на самовизначенні поета «Русин», трактуючи його як ознаку національності (народності), називав старшим гуманістичним поетом України. В останні десятиліття Кроснянин постійно згадується в контексті української літератури XVI ст., хоча неповно й недостатньо.
Завдяки перекладачам А. Содоморі й В. Маслюку Павло Русин репрезентований у різноманітних збірках та антологіях давньої української поезії чи не найцікавішими своїми творами Проте з відомих причин не донесено до українського читача жодної з релігійних поезій краківського магістра; перекладено лише декілька з панегіричних. Навіть виразно ренесансного характеру віршовані похвали античним письменникам чекають на свого перекладача. З огляду на те, що не кожний дослідник мав змогу ознайомитися з латинськими першотворами, в українському літературознавстві склалася досить спрощена й до деякої міри однобічна характеристика творчості Павла Русина. Донедавна не було жодної наукової статті, яка б аналізувала поетичну спадщину магістра Павла в контексті тогочасної поезії гуманістів, літературного процесу в Україні. Дослідження творчого доробку Павла Кроснянина прояснює проблему впливу новолатинських віршів на оновлення староукраїнської поезії XVI-XVIII ст., однак це тема окремої розмови.
Духовну поезію доби Відродження іноді розглядають як свідчення хитань ренесансних творців. Між тим вона була невід’ємною складовою тогочасного літературного розвитку, бачити в ній лише рецидиви середньовіччя — неприпустиме спрощення. Релігійна творчість упродовж століть була традиційною сферою європейської поезії, незалежно від того, виходила вона з візантійської культурної традиції чи латинської.
Загальна релігійна атмосфера інтелектуального життя суспільства зумовила тяжіння до написання духовних творів і в новолатинській поезії. Серед релігійних віршів Павла Русина широко представлені дві тематичні групи: поезії на честь Богородиці та святих. Прославляються також церковні свята, деякі з творів становлять парафрази католицьких молитов. Як засвідчує передмова-присвята до сапфічної поеми «Про спустошення пекла і тріумф Христа», магістр свідомо віддає перевагу творам релігійної тематики. Це відповідало його внутрішній настроєності Коли ренесансне замилування античністю заходило в суперечність із домінантою духовного світу поета — католицькою вірою, перевага рішуче надавалася останній Своє поетичне кредо Павло Русин виклав у рядках:
Хай інші поети пристрасно й часто
Благають дев’ятьох сестер Мінерви
І добиваються прихильності
У вигаданих богів...
А я прошу, молю на колінах
Тебе, мати великого Юпітера і Діво,
Прийди і осяй мій чистий розум...
«Інші» — це поети-неопогани, впливова течія в тогочасній гуманістичній поезії. Прагнення відмежуватися від спроб відновити античне світобачення без огляду на християнську віру — характерна тенденція новолатинської поезії Німеччини. Наприклад, Й. Туберінус незрідка повторював, що хоче оспівати не фальшивих поганських богів і постаті античності, а вічні священні події.
У виборі тем для релігійних творів Павло Русин не був оригінальний, а пішов за усталеною традицією. Це відповідало принципам ренесансної поетики, яка спрямовувала митця на шлях майстерної обробки відомої теми. Мотиви релігійної творчості Кроснянина знаходимо в його попередників, сучасників та в поетів наступної доби (С. Брандта, Я. Лохера, Д. Трітемія та ін.).
У релігійних панегіриках при створенні образу позитивного героя відчувається сильна залежність од канону житій святих. Приймається схема церковних чеснот з акцентацією на таких моментах, як нехтування земними благами й скороминущими насолодами До позитивних рис християнського героя зараховується також стійкість перед спокусами Венери. Любовні мотиви, характерні для поезії італійського гуманізму й перенесені на краківський грунт Ф. Каллімахом і К. Цельтісом, не мають продовження в поезії Павла Русина. Пристрасть він трактує як нещастя, близьке до стихійного лиха.
Натомість у «світських» панегіриках акценти зміщуються. Характеризуючи в панегірику єпископа Я. Любранського, поет наголошує на його благодіяннях споруджував храми, допомагав бідним і хворим, щедро підтримував учених магістрів, яких терзала неприхильна доля. Великою заслугою Любранського поет вважає заснування й підтримку шкіл.
Серед віршів Павла Русина виділяються «До Станіслава Турзо, варадінського єпископа, про зимову пору...» та «На преславний бенкет Станіслава Турзо...». У цих поезіях виразно відчутні гораціанські настрої, що посилюються численними ремінісценціями з римського поета. Зображення природи, як в «Одах» Горація, неодмінне підводить до паралелей з людським життям Опис зимового сну природи поступове переходить у сумні медитації, навіяні наближенням старості й неминучої смерті. У наступному творі поет уводить читача на розкішний бенкет, де дзвенять келихи, наповнені найкращим вином. І. Голенищев-Кутузов вважає, що в цьому пройнятому життєлюбством творі «відчувається дух ренесансних урочистостей, епікурейське начало, чіткість версифікації, звучність вірша».
Значна частина поезій Павла Русина з Кросна має панегіричний характер Адресуючи свої твори меценатам, магістр прагне віддячити їм за матеріальну підтримку, майбутнім же протекторам дає зрозуміти, що й вони можуть сподіватися на такі присвяти. Поет не раз повторює, що особи, яких він прославляє, справді є гідними високих похвал. Угорського магната Габріеля Переньї, якому Павло присвятив більшість панегіричних творів, він характеризує як знавця й цінителя поезії, свого однодумця.
У поезіях морально-дидактичного спрямування Павло Русин, згідно з тенденціями епохи, звертається до ідейно й семантично насичених алегоричних образів Чесноти й Фортуни. Услід за Горацієм магістр стверджує, що доброчесність — найбільша і чи не єдина справжня цінність людського життя. Все на світі минає, доброчесність же є непідвладною смерті; цю думку розвиває також у сапфічній оді «Про необхідність зневаги до світу» Г. Буш (1468-1520). Тільки доброчесність, твердить Кроснянин, прикрашає своїх послідовників славними титулами, як засвідчує героїчна римська історія. Утверджуючи Чесноту, в дусі німецької новолатинської поезії, зокрема А. Гегія (1433-1498), Павло Русин виступає проти таких вад, як гордість, зарозумілість, корисливість.
Поет усвідомлює, що молоді нелегко зробити вибір на користь скромної Чесноти. Значно привабливішою видається мінлива Фортуна — уособлення земних благ. Пізня античність і середньовіччя відібрали у Фортуни оптимістичний ріг достатку, а залишили тільки колесо, що символізує непостійність людського щастя. Таке трактування Фортуни знайшло відгомін у літературі Ренесансу. Розроблявся мотив неминучого вибору між Фортуною і Чеснотою, нарікання на ревниву Фортуну часто зустрічаються у М. Маруло, Ф. Бероальдо. Про мінливість долі, про залежність людини від її хвилинних примх нагадують читачам П. Палігеній, С. Кленович. У поемі «Сон про різницю між Чеснотою і Фортуною» Я. Дантишек позбавляє останню позитивних рис, так само як і її прихильників, що насміхаються над поетами. Натомість Чеснота зображується вродливою, але бідною жінкою в подертому одязі, — адже світом керує Фортуна. І що з того, роздумує поет, що в почті Чесноти — античні герої, знамениті філософи, Музи та Аполлон...
Павло Русин також приймає ренесансну концепцію злої Фортуни. Показовим у цьому плані є паренетичний вірш «До читача». Фортуна трактується як безсоромна богиня, за привабливою зовнішністю якої криються хитрощі та облуда. Вона керує царствами, здатна піднести людину до найвищих вершин, а потім звалити в безодню. Фортуна — сліпа, улеслива, могутня, зухвала, непевна, оманлива, непостійна, мандрівна, несправедлива, сувора, дика, злочинна, спокуслива, мінливіша за вітер .
Ставлення поета до слави неоднозначне й залежить од тематики твору, обраних зразків для наслідування. У віршах релігійного характеру прагнення стати знаменитим засуджується. Намагаючись аргументувати, чому не варто згадувати подвиги поган, Павло Русин твердить: їм завжди подобалися пусті почесті, вони цінували бездумну славу. Його ж герой, святий Георгій, хоч і був знатного роду, нехтував високими державними посадами й царськими почестями — адже все це згодом зникне. Так само святий Владислав довго не погоджувався стати королем, його схилила до цього лише турбота про рідний край.
Як відомо, серце римських поетів, якими Павло Русин так захоплювався, не цілком було вільне від прагнення слави. Для гуманістів це також було одним із основних понять. «Нове покоління поетів-філологів, яке прийшло після Данте, швидко також здобуває славу двояким чином: вони стають найвідомішими особами в Італії й одночасно як поети та історики свідомо розпоряджаються славою інших». Тому в морально-дидактичних і панегіричних поезіях Павла Русина концепція слави набуває ренесансного характеру.
У віршах Кроснянина слава виступає в двох іпостасях: добра й злочинна. Прикладом останньої для поета служать Нерон, Сарданапал, Паріс — особи, життя яких позбавлене Чесноти Добра слава пов’язується з іменами римських поетів. Твори античних письменників непідвладні часові: здобуде своїх читачів Вергілій, буде славний у віках Гомер, не загинуть вірші Овідія, Персія, Стація... Гуманісти сподівались такої ж слави у нащадків для своїх творів і відповідно для осіб, яким вони присвячені Впевненість у безсмерті поетичної похвали — прикметна риса гуманістичної поезії (К. Цельтіс, К. Аретіно, Р. Агрікола Старший та ін.). Заохочуючи учня Яна з Вислиці далі писати вірші, Павло Русин стверджує, що пісні принесуть йому шану, яка розійдеться по світу й стане запорукою людської поваги. Мотив заслуженої похвали, слави, яка зробить ім’я героя відомим у всіх краях, чується також у панегірику Я. Любранському.
Із мотивом непроминальної вартості класичних взірців пов’язане усвідомлення гуманістами значимості ролі видавця. С. Бухвальд — Фагілюкус (1483-1510) у похвалі Альду Мануцію висловлює радість з приводу того, що друкар робить доступними твори письменників античності.
Аналогічна тенденція помітна й у віршах Павла Русина. У творі «На пошану Йоанна Вінтенберга», подібно до німецького новолатинського поета Х. Сухтена, магістр порівнює видавця з найвидатнішими митцями античності, чим підносить книговидавничу справу до рівня мистецтва.
Поезія «Промовляє книга, яку добуто зі сховища і якій повернено давній блиск» написана у формі розповіді самої книги: вона дякує видавцеві, котрий звільнив її з темної в’язниці і повернув до життя. Очевидно, цей твір написаний Павлом під враженням опрацювання рукописів угорсько-хорватського гуманіста кінця XV ст. Яна Паннонія. У передмові до здійсненого ним першого видання творів поета Русин вказує, що панегірик на пошану італійського гуманіста Гваріно він знайшов серед інших преславних пам’яток його таланту, які були замкнені у книгосховищі, немов у темній в’язниці, забруднені пилом і пліснявою.
Краківський магістр свідомий значимості своєї діяльності. За традиційними у давній літературі топосами самоприниження (поет називає себе дуже негарною і невченою маленькою людиною, рабом і слугою меценатів, невідомим і мандрівним, неприкаяним і нещасним) приховується досить висока оцінка власної творчості. Поет-ремісник, що милується добре виконаною роботою, змагається у ньому з поетом-творцем, що вірить у вплив своєї праці на вдосконалення суспільної дійсності відповідно до законів моралі й краси.
Із творів Кроснянина постає перед нами людина, що розривалася між гармонійним світом, витвореним у його уяві римською поезією, і світом реальним, у якому для досягнення успіху часто доводиться йти манівцями. Поет декларував е минущість земних благ, а водночас — докладав чималих зусиль, щоб здобуті: визнання королівського двору, польських та угорських магнатів. У дисгармонії внутрішнього світу магістра закорінені й дисонанси його творчості, де строге моралізування часом змінюється картиною гуманістичного бенкету.
Творчість Павла Русина з Кросна є органічною складовою української гуманістичної поезії. Типологічно його шукання були ближчими до практики північноєвропейських гуманістів, ніж італійських, що пов’язано з напрямом проникнення ренесансних ідей до Речі Посполитої в кінці XV — на початку XVI ст.
Не знайдено свідчень, що письменники й культурні діячі України XVI- XVIII ст. знали творчість Павла Русина з Кросна і що вона безпосередньо впливала на літературний процес. Хоча ймовірність цього велика, бо віденське видання його творів (1509) вийшло значним на той час накладом, не кажучи вже про краківські друки поезій Кроснянина, які, поза сумнівом, потрапляли на східний книжковий ринок. В. О. Шевчук вважає, що саме від краківського магістра українські поети перейняли традицію додавати до свого прізвища означення «Русин».
Але безперечним є опосередкований вплив Павла Русина на українських авторів через літературну спадщину ренесансних поетів Речі Посполитої. Адже його поезія помітно позначилася на творчості Яна Вислицького, Анджея Кжицького, Рудольфа Агріколи Молодшого, Яна Дантишка.
На всіх рівнях — тематики, композиції, стилю — спостерігаються непоодинокі моменти, коли творчість Павла Русина з Кросна перегукується з українським віршарством пізніших часів. Це пояснюється тим, що так само, як свого часу антична, пізня латинська, частково середньовічна й ренесансна поезія, українське віршарство зазнає сильної реторизації. Наприклад, і Кроснянин, і україномовні автори (Г. Бутович та ін.) вдаються до так званих «формул скромності» з метою прихильно настроїти до себе слухачів. Павла Русина з Кросна й українських поетів зближує також вживання античних ремінісценцій у так званій «вартісній» функції, — коли імена міфологічних та історичних героїв наводяться, щоб показати: вони прирівнюються до осіб, яких звеличує автор у даному творі, або поступаються їм.
Як і в Павла Русина, в світогляді українських авторів античний світ співіснує з пантеоном християнських святих при визнанні переваги останнього. Якщо у панегірику св. Станіславові краківський магістр немовби відчуває дискомфорт від того, що мусить порівнювати свого героя з античними, тоді як він стоїть значно вище за них, то Касіян Сакович у «Віршах на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного» (1622) твердить, що слава прирівняла українського гетьмана до античних героїв.
Аргументи, якими Павло Русин з Кросна доводить корисність поезії, належать до тих «спільних місць», що на сході Європи вживались і в XVIII ст. (Ф. Прокопович та ін.). В українській літературі утвердилася також гуманістична тенденція висунення на перший план Чесноти, наведення з дидактичною метою прикладів доброчесного життя, виховання особи на кращих зразках античної літератури.
Паралелі між творами Павла Русина з Кросна й українською поезією XVI ст. виникли зі спільної літературної традиції, передусім з орієнтації на античність. Вони доводять, що тогочасне віршування розвивалося в Україні в тому ж річищі, що й європейська гуманістична поезія.
Л-ра: СіЧ. – 1995. – № 2. – С. 56-60.
Твори
Критика
