Художня специфіка фронтової лірики Євгена Фоміна
Т. Кучерявенко, I. Демченко
Друга світова війна, що принесла стільки горя і страждань багатьом народам світу, захопила в свою смертельну круговерть і Україну. Але наша земля зуміла вистояти в протиборстві з могутнім ворогом, відбудувалася з руїн, відродилася до нового життя. Світла пам’ять про тих, що вершили подвиг у двобої з німецько-фашистською ордою, лишається нетлінною й передається від покоління до покоління.
Вічним відгомоном тих вогненних літ є фронтова поезія, що захоплює самопосвятою й одержимістю, вірністю й палким патріотизмом авторів. Так уже сталось, що на боротьбу за визволення України в часи війни виступали ідейні супротивники, хоча й були співвітчизниками: одні обстоювали соціалістичний вибір, інші йшли в бій з надією на відновлення державної самостійності рідного краю. Дуже різними були ці поети-вояки співці-партизани, що громили гітлерівців. З одного боку - Петро Дорошко, Олесь Гончар. Платон Воронько, Іван Вирган, Федір Швіндін, Микола Шуть, Леонід Зимний, Кость Герасименко, Арон Копштейн, Петро Артеменко, Володимир Булаєнко, Микола Шпак Давид Каневський, Дмитро Надіїн, Леонід Левицький... З іншого - Марко Боєслав, Петро Василенко, Андрій Легіт, Яр Славутич, Марта Гай, Павло Євтушенко, Іван Хміль, Богдан Бора, Степан Хрін... Лише окремі з названих авторів повернулися з воєнних доріг, більшість загинула з думкою про землю батьків і пращурів, свідомо віддаючи своє життя на вівтар служіння Україні.
Складна фронтова доля судилася й чудовому поетові Євгенові Павловичу Фоміну (1910-1942), котрий уже з перших днів Великої Вітчизняної війни перебував у Червоній Армії як літературний працівник і військовий кореспондент при редакціях газет. Його полум’яні статті, пристрасні вірші полюбились бійцям, надихали їх на мужню боротьбу з загарбниками, підносили духовну могуть, упевненість у своїй силі й незламності. Навесні 1942 року письменник потрапив в оточення в районі Донбасу. Пошуки партизан і підпілля приводять його до Києва, де за доносом провокатора Євгена Павловича схопили гестапівці. Співець-патріот гнівно відкидав будь-які спроби ворогів використати його хист на славу німецького рейху. Ніякі катування не змусили поета скоритись і зрадити свої ідеали. Як стверджують співв’язні, в листопаді 1942 року його було розстріляно в Бабиному Яру. Кількома місяцями перед тим фашисти стратили там же Олену Телігу, Івана Ірлявського, Михайла Телігу, Івана Рогача. Окупанти з однаковою жорстокістю розправлялись як з українськими комуністами, так і з націоналістами.
Пророчими виявились рядки з поезії Є. Фоміна «Елегія» (1938), написаної незадовго де початку Другої світової війни: «Спокійно упаду в майбутньому бою За радість, за народ Вітчизну сонцелику. Я знаю, спогади про ранню смерть мою В серцях товаришів залишаться довіку». Так і сталось: митець-патріот свідомо пішов на загибель, а його друзі доклали зусиль, щоб звільнити світле імення побратима від незаслужених образ і ганебних ярликів, поширюваних недоброзичливцями.
Пафосом оптимізму й нескореності, вірою в перемогу над гітлерівськими полчищами перейнята фронтова лірика Є. Фоміна, що репрезентована невеликою збіркою віршів частівок «Кров за кров», опублікованою в 1942 році Укрвидавом при ЦК КП(б)У. Вже після реабілітації письменника ці полум’яні твори традиційно подавалися в книгах вибраного (1956, 1958, 1963, 1980), в багатотомних антологіях української поезії 50-80-х pp., збірниках «Пісня мужніх» (1960), «Вінок слави» (1970).
Серед фронтових віршів Є. Фоміна особливо виділяються «Пощади ворогу не буде!», «Ми служимо любимій Батьківщині», «Україні», «Слов’янська душе золота», ліричний зразок сповнений емоційної напруги, виплеканий у глибині серця й тонко висловлений на папері.
Пристрасним закликом до витримки, утвердженням правоти захисників рідного краю, несхитною вірою в перемогу бринить вірш «Пощади ворогу не буде!» (1941). Він сприймається як клятва, висока обітниця, принесена синами материнській землі:
Війна!.. Війна!.. Од пилу срібний
Степ України загримів,
Ми йдем на бій, на бій побідний.
Святий і праведний наш гнів!
Пощади ворогу не буде!
Злетить фашистська голова!
Проклявши, світ її забуде,
Могила чорна захова!
Твір таїть у собі могутню мобілізуючу силу. Наче дзвін на сполох, звучить страшна звістка («Війна!.. Війна!..»), яка не викликає розпачу, не паралізує духу людського, а навпаки - пробуджує героїчні почуття. Закличні повтори-спонуки («на бій, на бій»), окличні інтонації, якими насичений текст, передають одержимість вояків, сповнених розуміння своєї відповідальності перед народом і цілим людством, що проклинає коричневу чуму. Метонімічні й метафоричні образи («степ України загримів», «злетить фашистська голова», «світ її забуде», «могила чорна захова») увиразнюють художню тканину твору, водночас не послаблюючи його агітаційно-пропагандистського звучання. Мужні, вольові нотки, сувора патетика досягаються в поезії за рахунок епітетів урочистого характеру («бій побідний», святий і праведний наш гнів»). Високою майстерністю позначена звукова організація вірша (алітерації, повнозвучні рими типу: буде - забуде, голова - захова). Твір має бадьорий маршовий ритм, що відбиває ясність мети воїнів, їх зорієнтованість на звитяжну боротьбу з окупантами.
Відомо, як важливо бійцям знати, що на них чекають удома, вболівають за ними і ходом подій на фронті, ждуть з перемогою, вірячи в невідступність і хоробрість захисників. Батьки і діти, чоловіки й дружини, брати й сестри постійно відчували духовний зв’язок, який не могли обірвати ніякі розлуки, ніякі воєнні лихоліття. Думка про єдність фронту і тилу, про згуртування співвітчизників довкола ідеї всенародної боротьби з загарбниками пронизує вірш Є. Фоміна «Ми служимо любимій Батьківщині»(1941). В той час, як «ідуть громить катів чоловіки», успіх їхніх герців з ворогом забезпечують члени їхніх родин, що стають до верстатів, «щоб армії було боротись чим В земних походах, в плаванні, в польоті». Це насамперед жінки, на чиї плечі ліг незмірний тягар випробувань, принесених війною. Просто й щиро, без будь-яких прикрас говорить автор про їхнє подвижництво й самопожертву, про «умілі руки, золоті, жіночі». Невимушено й буденно звучить монолог тиловиків. «Ми над зерстатом ночі не доспим, Великій, чесній, відданій роботі». Цілим каскадом метонімій передає поет зненависть цих людей до знавіснілих зайд: «Хай душить гада танкова гроня, Січе хай шабля, бомба розриває І влучна куля завжди здоганя, Коли він переляканий тікає». Порівняння гітлерівських окупантів із гидкими плазунами стає у творі наскрізним, повторюючись у першій, четвертій і останній строфах. Прийом кільця, використаний у вірші, дозволяє письменникові вдатись до ефекту замкнутого простору - простору духовності, що незрозумілий і непідвладний ніяким чужинецьким нападникам. Це світ патріотів-однодумців, котрі «ущерть стремлінням сповнені одним: Розбить фашистські полчища зміїні».
У поезії-присвяті «Україні» (1941) Є. Фомін ідейно перегукується з багатьма своїми сучасниками - Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Андрієм Малишком, Олесем Гончаром, Платоном Вороньком, Володимиром Сосюрою, Леонідом Первомайським, Іваном Неходою, Любомиром Дмитерком, Савою Голованівським, Миколою Бажаном... Той же біль за сплюндровану прадідівську землю, така ж ненависть до гітлерівців і не менша переконаність у перемозі. Євген Фомін підноситься до вершин скорботи, гідної біблійних оповідей і апокаліптичних видив:
І скрізь страшні сліди бандита:
І діти спалені малі,
І матір юную убито,
І батько висить на гіллі...
Проте лейтмотив вірша можна визначити так: «трагічний оптимізм». Віра в невмирущість України відлунює як у суворих запевненнях («мучитель твій загине», «не встигне ворог утікати І не сховається ніде», «за все заплатить кат жорстокий»), так і в світлому погляді в завтрашній день («рани згояться твої», «у садах твоїх широких Знов заспівають солов'ї»). Отже, картини горя та страждань не гасять надії на краще майбутнє рідного краю. А воно, на тверде переконання автора, буде позбавлене лихоліть, бо тільки «на час покрилась тьмою ночі Свята, омріяна земля». З особливою силою ця думка пульсує в епіфорі, що прикрашає третю й шосту строфи поезії-присвяти:
Ти будеш, мила Україно,
Під сонцем волі знов цвісти!
У «Пісні червоного воїна» (1941), написаній у формі монологу бійця, що готується до зустрічі з фашистською навалою, наголошується на нерозривній єдності героя і громади, невід'ємною частинкою якої він себе вважає. Полум’яні слова солдата вияскравлюють піднесений стан його душі, усвідомлення вагомості й почесності дорученої справи. Мова твору, що є зразком автологічного письма, чітка й виразна, проста й сувора, мов військова присяга («я ворога знищу В смертельнім бою», «відстою у битві Вітчизну свою», «відстою у сніг і негоду - Клянуся моєму народу», «в бою не здригне, Не схибить рука», «прославлю я честь і свободу»). Адже для вояка служба задля матері-батьківщини - це висока нагорода, якої бувають удостоєні сильні духом, сміливі натури. Відчуття своєї гідності, душевно: окриленості й завзяття, здатності бійця до самопосвяти підкреслюється в повторі «клянуся моєму народу». Воїн виявляє високу громадянську свідомість, чим завдячує старшин поколінням, що зростили його яскравою особистістю, вольовою людиною. Словесна епіфора в кожній з чотирьох строф («народу») підтверджує колективістську домінанту в житті героя підпорядкування власних інтересів загальнодержавним.
Подібний пафос характерний і для вірша «Сила нашої зброї» (1941), що відтворює могуть і згуртованість бійців-побратимів, які єдиною лавою виступають проти фашистів. Адже «на борню проти смерті Батьківщина устала», тож місце кожного патріота - на лінії вогню. Тільки в такому випадку «буде знищена, стерта Вся ворожа навала». Особистісне Я тісно переплітається з колективним «ми», додає наснаги, впевненості у звитязі. Воїни пишаються своїми збройними формуваннями, гаряче й завзято підносять їхню славу щоденними ратними подвигами. Віршеві притаманний жвавий, бойовий ритм, який засвідчує енергійність і життєздатність борців проти гітлерівських заброд: «Йдем ми грізно й суворо Мруть фашистські вояки. І не витримує ворог Штикової атаки».
Автор щиро висловлює своє захоплення співвітчизниками-героями, їх військовою вправністю й моральною потугою. Промовисті рядки обрамлюють поезію, наголошуючи на непереможності нашої армії: «Молода і незламна Сила нашої зброї, Авіація славна танкісти-герої».
Іноді поет просто впадає в ейфорію і видає бажане за дійсне. Так, сповнені патетики рядки, присвячені кавалерії («бандитськії роти Ми в боях зустрічаєм Ураганом кінноти»), - і це скоріше ностальгія по перемогах часів громадянської війни, ніж реальна оцінка ефективності використання таких формувань в умовах Другої світової - у смертельному двобої озброєними до зубів фашистськими загарбниками. Адже образ сміливого вершника шаблюкою в руці сприймався вже як певний анахронізм в епоху переконливих здобутків військової техніки. Давалась взнаки віра в утверджуваний упродовж багатьох літ міф про всеозброєність і непереможність Червоної Армії, про легку й швидку звитягу в разі баталії та ще й на чужій території, бо про можливість окупації якихось регіонів СРСР навіть не думалось. Подібний наліт ідеалізації, ілюзорного бачення подій відчутний і в ряді інших поезій Є. Фоміна, близьких за своїм характером до радянських кіноагіток тих часів, де німецькі окупанти поставали в карикатурному плані, явно недооцінювались їхні вояцькі можливості.
[…]
Один із кращих зразків фронтової лірики Є. Фоміна - вірш «Слов'янська душе золота» (1941), перейнятий надією на перемогу в стосунках між народами розуму, поваги, добросусідства на противагу кривавим сутичкам і жорстоким інстинктам. Вірш побудований на прийомі контрасту між миролюбними і мілітаристськими, творчими й руйнівними, людяними й антигуманними тенденціями в світовому співтоваристві. Як зразок духовної величі і краси постає в поезії «широка, щира і проста» слов’янська душа. Вона «повна музики, тепла, Природи сяєвом натхнена», але водночас могутня й дужа, «гнівна і тривожна» і «наче день, непереможна».
Такою ж нездоланною уявлялась до останніх днів і хвилин життя Є. Фоміна його святиня - Україна. І нині, коли вона стала справді вільною, впевнено вибудовує своє державне життя, на батьківщині поета-патріота знають і люблять його чудові ліричні перлини.
Л-ра: Південний архів. Філологічні науки. – Херсон, 2000. – Вип. 8. – С. 16-19.
Твори
Критика
