21-06-2021 Євген Фомін 139

Поетичні канони Євгена Фоміна

Поетичні канони Євгена Фоміна

Я. Голобородько

В історії української літератури є період, погляд на який за останнє десятиліття кардинально змінився, - це 30-ті pp. XX століття. Якщо у 60-ті - на початку 80-х pp. він оцінювався досить високо як стадія нових значних досягнень художнього слова, то з кінця 80-х pp. почав піддаватися різкій - і емоційній, і аргументованій - критиці як доба уніфікації мистецьких індивідуальностей. Для контрасту активно використовуються порівняння з попереднім десятиліттям, що його традиційно називають національним художнім Ренесансом.

Проте літературний процес в Україні 20-х і 30-х pp. минулого століття становить лише хронологічну, а не концептуально-естетичну послідовність, оскільки 20-ті й 30-ті pp. - це дві різні літературні епохи, в яких діяли різні естетичні норми, принципи, канони. Аналізувати й оцінювати художній рух 30-х pp. доцільно за літературними й духовними законами, аксіологічною стилістикою цього ж періоду. Тоді багатовимірнішими, суперечнішими постануть контури й реалії складних 30-х років.

Нині в національному літературознавстві за 30-ми pp. XX ст. закріпився статус «темної смуги», найдраматичнішої доби у розвитку літературного процесу. Але й у цей період українське слово розвивалося, характеризуючись не тільки певними образними, жанровими знахідками, а й виявами елітарної та навіть естетської стилістики; у цей час працювало чимало яскравих митців, формувалися цікаві постаті, виявляючи себе (як і личить справжньому художнику) попри будь-яку соціумну специфіку й негаразди.

Одним з них був і самобутній поет Євген Фомін. Він з’явився на світ 27 грудня 1910 р. у Каховці, в родині робітника. Батько працював майстром біля сільськогосподарських машин, був людиною освіченою, цікавився літературою й сам писав вірші громадянського спрямування, просякнуті революційним пафосом, що час від часу друкувалися у нелегальних робітничих газетах. Мати вела домашнє господарство, була чуйною і лагідною, з поетичною душею.

Український степ вразив не одне людське серце, вплинув не на одну мистецьку свідомість. Перші враження Євгена тісно пов’язані з таврійським краєм, з відчуттям степової краси. «Хлопчиком він любив зі старим дідом стерегти баштан, довго просиджував у курені, і вже тоді поезія степу наповнила його чутливе серце. Не випадково пізніше він так тонко відчував природу», - писав В. Дячков, один з найгрунтовніших знавців життєвого шляху й творчості Є. Фоміна.

У житті поета чимало моментів окреслено словом «рано».

Він рано, у десять років, залишився сиротою: батько, який був послідовним прихильником революційних ідей і під час громадянської війни керував партизанським загоном на Херсонщині, 1919 р. був розстріляний німцями; мати померла у голодному 1921-му.

Є. Фомін рано зазнав поневірянь: на 11-му році його спіткала доля безпритульного. Дитинство закінчилося, почалося зіткнення з важкими й жорстокими реаліями буття, про які значно пізніше, вже будучи досвідченим, хоча й молодим за віком поетом, він розповість у поемі «Пісня про Гаву Хлюста». Це був один з найскладніших періодів його життя. «В холоді і голоді, в жахливих умовах безпритульності пройшло майже 3 роки. Були випадки, коли по кілька днів він не мав ні крихти в роті» (В. Дячков).

Євген рано, у дванадцять-тринадцять років, почав писати вірші. Поетичні захоплення активно виявилися під час перебування у Херсонському дитячому будинку. У підлітковому віці, що припав на середину 20-х pp., починає друкуватися у херсонських газетах.

Юний поет почав виступати з творами й у «грубих» столичних часописах, одразу був помічений тодішніми літературними діячами, швидко здобув визнання як один з найталановитіших молодих поетів України. Про його входження до «великої» літератури розповів у статті 1956 р. Терень Масенко, який у другій половині 20-х pp. працював у літературно-громадському часописі «Молодняк».

...Десь в останні місяці 1926 року, коли готувалися перші два номери журналу, в редакцію на Пушкінську, 24, в Харкові зайшов ще зовсім юний хлопчик, що приїхав із Херсона. Середній на зріст, худорлявий, він не був соромливим чи ніяковим, але очі в нього були трохи сумовиті, замріяні. Ми довідалися, що він живе й виховується в одному з херсонських дитячих будинків. Потрапив туди, бо не має батьків. А перед тим був кілька літ безпритульним. Хлопчику тоді сповнилось шістнадцять років.

П. Усенкові й мені юнак із херсонського дитбудинку показав свій перший вірш «Гроза». В редакції той вірш схвалили негайно, в присутності хлопчика-автора.

Вірш був надрукований в номері 2 журналу «Молодняк» за 1927 рік.

...Початківець, хлопчик із херсонського дитбудинку, що прийшов того далекого року до редакції молодіжного журналу, автор вірша «Гроза», був Євген Фомін.

Він також у юному віці, коли було шістнадцять років, випустив першу збірку «Поезії», яка побачила світ у Херсоні 1927 року. Ця книжка, оздоблена «портретом автора-юнака на палітурці в насунутому на лоба кашкеті», була прихильно оцінена критикою (В. Дячков).

Того ж 1927 р. Є. Фомін приїжджає до столичного Харкова, де вступає на робітфак при сільськогосподарському інституті. Після закінчення робітфаку його зараховують до Харківського педагогічного інституту, проте, як зазначає T. Масенко, «весь курс навчання в інституті не закінчив». Студентські заняття він поєднує з підвищенням загальної художньої та поетичної культури.

На межі 20-30-х pp. XX ст. Євген Фомін вивчає теорію мистецтва, тонкощі й специфіку версифікації, секрети поетичної творчості, нюанси формотворчої техніки. З поетів світового рівня надзвичайно поціновував Олександра Пушкіна, Адама Міцкевича й Тараса Шевченка. Основоположною для Є. Фоміна стає думка про те, що поет є людиною різнопланової духовної культури, розмаїтих художніх інтересів, сталих інтелектуальних студій, зі сформованими культурологічними цінностями, оригінальною образною системою, розвиненими естетичними принципами. «Особливо любив він історію, захоплювався живописом епохи Відродження, добре знав італійських художників того часу», - зазначав В. Дячков. Мистецький смак Є. Фоміна в умовах України кінця 20-х - початку 30-х pp. формувався не лише на засадах тогочасної естетичної доктрини, а й на вишуканих та елітарних художньо-інтелектуальних здобутках європейського і світового значення.

1935 р. сталася ще одна важлива подія у культурно-духовному розвитку Євгена Фоміна: він залишає Харків та їде до Києва. Київ для Є. Фоміна був особливим містом - символом давнини й сучасності, вічності й молодості, сталості й динаміки. Київські (насамперед старокиївські) реалії часто ставали творчим джерелом для поета, вводилися у його твори, оживали в його образах, поетичній конкретиці (поезії «Київ», «Золоті ворота»). Є. Фомін виношував задум написати поему про Київ, були створені перші фрагменти цього твору, що залишилися не надрукованими.

30-ті pp. XX ст., фантасмагорійні своїми трагічними реаліями для української культури, для українського художнього слова, стали періодом активного розвою поетичного талaнтy Є. Фоміна. Він багато працював: писав поезії, активно займався перекладацькою діяльністю, виступав із рецензіями й літературно-критичними статтями. У цей час він випустив такі цікаві книжки, як «Ескізи» (1930 p.), «Книга поезій» (1936 p.), «Лірика» (1938 p.), «Поеми» (1939 p.), «Лірика» (1941 p.). Тоді ж Є.Фомін перекладає класичних поетів XIX ст. - О. Пушкіна, А. Міцкевича, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, Ф. Тютчева, поетів першої половини XX ст. - С. Єсеніна, В. Маяковського, М. Ушакова. Треба відзначити, що Є. Фомін здійснив переклад не тільки ліричних поезій, а й значних за обсягом поетичних творів. Так, 1937 р. було перекладено українською мовою Пушкінову поему «Бахчисарайський фонтан», а наступного, 1938-го, - поему Лєрмонтова «Тамбовська казначейша».

Поетична класика була його мистецькою любов’ю, одним із чинників власної творчості. Вона стала для нього «планкою» справжнього художнього рівня. Причому не лише слов’янська, не лише європейська, а й азійська. Є. Фомін переклав калмицький народно-героїчний епос «Джангар», четверту «вість» вірменського народного епосу «Давид Сасунський» (окрім нього, до перекладу цього твору зверталися П. Тичина, В. Свідзинський, Л. Дмитерко), метра грузинської поезії Акакія Церетелі, дагестанського поета Сулеймана Стальського, казахського поета-акина Джамбула Джабаєва, татарського і башкирського поета Мажита Гафурі та ін. Перекладаючи, він не тільки наближав їх до української художньої культури, а й акумулював у своїй свідомості певні риси східної поетичної ментальності та прийоми, властиві архітектоніці східних поетів. Цілком закономірно, що його оригінальна поетична творчість поставала гармонійним синтезом традицій української лірики, європейської класичної культури та східної художньої візерунковості.

З початком війни Є. Фомін перебуває на фронті, працює в армійських редакціях, редагує й пише. Після газетярської та оперативної літературної роботи у фронтових умовах поет на короткий термін перебирається до Полтави. Про його «полтавський» період і подальші перипетії долі T. Масенко писав:

Переїхавши з Києва у Полтаву, деякий час керував там групою письменників, до якої входили М. Шпак, А. Тростянецький, М. Гарцман та інші... Пізніше група переїхала до Харкова, де була розформована. Євгену Фоміну, як і багатьом іншим письменникам, у вересні 1941 року довелося виїхати до Уфи. Ще раніш туди виїхала, разом з родинами письменників, і сім’я поета: дружина, син і дочка.

Під час війни виходить нова збірка Є. Фоміна з красномовною (варто додати, й не характерною для його «прокласичної» манери) назвою «Кров за кров», зумовленою фатальними реаліями перших місяців війни. Книжка складалася з низки віршів («Пощади ворогу не буде», «Пісня червоного воїна», «Сила нашої зброї», «Слов’янська душе золота» тощо) та поеми «Василь Боженко». Збірка мала виключно публіцистичний характер, відзначалася патріотичним спрямуванням, вірою в духовну силу людини й нації.

Публіцистична поезія як різновид літературної творчості характеризується надзвичайною енергетикою, домінантою експресій, актуалізацією емоцій найвищого ступеня, подекуди нелогічних або навіть алогічних. Вона спроможна виконувати функції соціального художнього гіпнозу, масової душевної терапії, глобальної психологічної сугестії. Публіцистична поезія є таким же яскравим явищем, як і поезія пейзажна, медитативна, інтелектуальна, тільки кордони її естетичної дії часто обмежені історико-духовними реаліями.

Принагідно зазначимо, що українська історія (політична, духовна, естетична) протягом багатьох століть, а не тільки у XX ст., складалася так, що в літературно-художньому русі об’єктивно, ситуативно, вимушено посилювалися проблеми, мотиви, інтонації публіцистичного звучання. Українська дійсність часто ставила митця у ситуацію необхідності вибору соціозначущої позиції, навіть якщо це повністю або значною мірою не відповідало його істинному мистецькому хисту й покликанню. Митці-інтелектуали, автори вишуканих камерних або естетизованих творінь, змушені були ставати публіцистами й соціальними полемістами.

Феномен публіцистичної поезії містить суттєву рису, що об’єднує її з іншими різновидами творчості. Мистецтво часто народжується у ситуації певних екстремалій - духовних, побутових, психологічних. Публіцистичність також є формою вираження певної екстремалії, тільки соціокультурного гатунку. Не випадково у сфері публіцистичної поезії теж є свої еталонні досягнення, взірці, вершинні вияви. Цікавою формою художньо-публіцистичного мислення постає і поезія Є. Фоміна «Слов’янська душе золота», написана в екстремальному 1941 р. Вона є однією з найсильніших у збірці «Кров за кров».

Весною 42-го Є. Фомін вирушив у прифронтову зону Донбасу, де працював військовим кореспондентом, систематично друкував у пресі свої нові праці публіцистичного звучання. Там улітку потрапив до ворожого оточення, вийти з якого не вдалося, і Є. Фомін знову опинився у Києві, де нелегально мешкав у своїх знайомих. У Києві його заарештували. Німецька влада, як і багатьом іншим діячам національної культури, літератури, науки, пропонувала йому співпрацю й життя. Є. Фомін співпрацювати відмовився. Розплата настала незабаром: 5 листопада 1942 р. на тридцять другому році життя його розстріляли у Бабиному Яру.

Є. Фомін працював у літературі близько двадцяти років (орієнтовно з~1923 до 1942 p.). За життя видав понад 10 поетичних книжок. В. Дячков у розвідці «Євген Фомін» писав про поета: «Він залишив порівняно невелику спадщину. Всього ним видано 12 книг поезій і поем...». Ця характеристика художнього спадку Є. Фоміна, безумовно, є суперечливою, оскільки своєю другою фразою, яка вказує на кількість випущених поетичних збірок, дослідник фактично заперечував свій загальний висновок, сформульований у першій тезі.

Більш панорамну й точну оцінку творчості Є. Фоміна подав T. Масенко у своєму нарисі-спогаді. Його узагальнення дають підстави для протилежних (абсолютно слушних і об’єктивних) висновків й акцентів: «Вдумливий та економний у слові поет Євген Фомін залишив цікаву, зрілу і досить велику літературну спадщину».

Окремо T. Масенко наголошував на тому, що Є. Фомін був надзвичайно плідним письменником. Мистецька самовимогливість й етико-естетичний максималізм поета виконували функцію внутрішнього фільтратора, зумовлюючи критичне, інколи й надмірне критичне ставлення до написаних творів. Характеризуючи обсяг поетової роботи, T. Масенко писав: «Протягом років Фомін у багатьох журналах і газетах опублікував велику кількість віршів, уривків з поем, а він, як правило, не все, надруковане в періодичній пресі, включав потім у свої збірки».

Як це часто траплялося в українській літературі, реальний і повновагомий Є. Фомін є значно багатшою, літературно об’ємнішою постаттю, ніж та, яку нині виявляємо й досліджуємо. З одного боку, це - суттєвий недолік українського літературознавства, що не дає можливості з необхідною адекватністю висвітлювати й характеризувати всю глибину, складність, позараціональну непересічність і трагедійну парадоксальність національного художньо-образного слова, з другого - свідчення неабияких перспектив і відкриттів, які ще чекають на дослідників.

В українському літературознавчому мисленні тільки формується традиція й культура повноаспектного, голографічного, об’єктивно панорамного розуміння письменника, сприйняття його спадщини й постаті без наївних комплексів (які є безпосереднім вираженням соціологізованості й одновекторності погляду) щодо соціокультурної поведінки та світоглядно-побутової позиції митця.

Є. Фомін своєю поетичною діяльністю охопив значний історико-художній період - другу половину 20-х pp. XX ст., укорінену в демократизовані літературно-організаційні начала початку й середини 20-х pp., 30-ті роки, позначені тенденціями мистецького нівелювання та уніфікації, а також початок 40-х pp., пройнятий тривожним пафосом війни.

У своїх творах Є. Фомін відбив світовідчуття й психологію молодої людини, яка сформувалася у 20-30-х pp. XX ст. Його ліричний герой відзначається досить високою мірою складності. Він часто переживає біль, ностальгійні настрої, стани неабиякого експресивного піднесення; він і спостерігає дійсність, і прискіпливим зором розглядає її, і з підкресленою емоційністю захоплюється нею, намагається прискорити її поступ; він схильний до внутрішнього усамітнення, медитацій, готовий усього себе віддати потребам часу, своєї доби; він і мислитель, і лірик, і трибунний публіцист, і наївно-масштабний прогностик, і завзятий патетик. Його ліричний герой походить з розряду аналітиків-самородків, які з ліричною філософічністю вміють сприймати навколишні реалії. Водночас ліричному персонажеві Є. Фоміна притаманні класичні романтизовані почуття й етикет світоглядного максималізму. Так, у «Фрагментах» зустрічаємо:

Де ж ті люди живі - не хворі,
Де ж ті люди з порив-екстазами?

Їх нема. Вони всі говорять
Шаблонними книжними фразами.
А так хочеться простору свіжого,
А так хочеться бур! Негоди!

Є. Фомін — автор численних ліричних поезій, а також поем. Критики й дослідники постійно відзначали бездоганність поетичної форми Є. Фоміна, що, попри не завжди оригінальну концептуальну стилістику, робить його майстром версифікаційної культури.

Одним з перших творів Є. Фоміна є вірш «Гроза», написаний у тринадцять років. Це малюнок з власного підліткового життя. Вірш виконано на такому рівні, що є підстави говорити про неабиякий хист юного поета. Варто зазначити, що у цьому вірші, як і в інших ранніх поезіях Є. Фоміна, вгадуються образи й елементи стилю лірики С. Єсеніна.

У його віршах і поемах часто звучать мотиви традиційні, навіть канонічні для поезії того періоду, а є мотиви самобутні, яскраво індивідуалізовані.

Є. Фомін звертався до соціально-публіцистичних інтонацій, мелодійних малюнків. Семіотика творів того періоду помітно відлунює домінантними ознаками часу, в атмосфері якого жив і мислив поет.

Достоїнством творчості Є. Фоміна слід вважати ту обставину, що він був митцем широкої проблематики. Поет цікавився українською минувшиною, його хвилювали сюжети давньої національної історії, літератури. У поезії «Путивль» звертається до старокиївського ліричного сюжету «Ярославна і князь Ігор»:

Високий вал і Сейм - ріка преславна.
Тут в давні дні гострилися мені,

ридала тут прекрасна Ярославна,
з походу князя Ігоря ждучи.

Цей сюжет був розроблений і в поезії «Плач Ярославни», який становить собою ліричний монолог, витриманий у фольклорній стилістиці. Назва твору точно передає його мелодійну специфіку. Поет звертає увагу на інтимні почуття, що заволоділи Ярославною, цю поезію написано як монолог глибокого й безмежного кохання.

Національна історія цікавила Є. Фоміна не тільки як духовна цінність і самоцінність, а й як частка сучасних йому буття та розвою. За його поетичною концепцією, історія постійно живе у сучасності. Поет знаходив знаки, символи минулого у своєму часі й убачав у цьому діалог століть, епох, культур. Реалії минувшини (старокиївської доби) й XX ст. незрідка фабульно вибудовують його вірші, як, наприклад, лаконічний малюнок «Золоті ворота»:

Німа, похилена стіна Над нею сон і пил століть...
стоїть на пагорбі крутому, А поруч піснею живою
немов застигла давнина фонтан, не знаючи спокою,
навічно в образі сумному. про весни й радощі шумить.

Чи не найвагомішим внеском Є. Фоміна до української поезії стали лірико-філософські мініатюри. Ці твори поета традиційно називали «віршами-пейзажами» або «віршами-роздумами», хоча риси пейзажистики та інтелектуальної поезії доцільно не розділяти, а поєднувати у визначенні жанру цих коротких шедеврів. Серед пейзажно-філософських фресок Є. Фоміна виділяються «Хмарина», «Набігли од хмарок...», «Весіннє», «Море».

Структура цих поезій є такою. Спочатку стислими штрихами, рельєфними фарбами окреслюється предмет поетичного зображення, який подається яскраво й увиразнено. У фіналі твору, як правило, в останніх двох рядках або у заключних словах, поет робить несподіваний інтелектуально-зоровий поворот і формулює оригінальне узагальнення. Увесь сенс таких поезій постає у гармонії художнього опису, пейзажного малюнку й лірико-філософського фіналу. Так, мініатюра «Хмарина» має таку форму:

Я бачив хмарину таку, як багато буває.
Пливла вона тихо над море ясне і безкрає.
Пухка, кучерява, срібляста, легка і узорна,
така, як багато, і все ж, мов життя, неповторна.

Поезія «Весіннє» складається з шести рядків. Своєю назвою вона проектує образно-асоціативне уявлення на малюнки весняної природи. У перших чотирьох рядках така картина й подається. Поет виакцентовує панорамну специфіку власного змалювання весняної природи («У небі, у водах, у далях - прозоро, / зелені обійми розкрила діброва»). Проте невдовзі він розширює діапазон свого художньо-інтелектуального бачення й у двох фінальних рядках переводить пейзажну картину у широку метафору:

У небі, у водах, у далях - прозоро, зелені обійми розкрила діброва, і тихо, і ясно... Це ж ластівки скоро прилинуть, жадані, мов дружня розмова.

О, як же ти схожа, улюблена поро, на серце поета в час родження слова!

Класикою лірико-філософської творчості Є. Фоміна є мініатюра «Море». Це поетична міні-новела, виконана у стилістиці яскравих барв, виразних порівнянь, контрасту кольорів, настроєвих тонів.

Коричневе, зелене, синє, туманно-сизе, наче дим.
Важчезні хмари, мов каміння, нависли грозяно над ним.
То сонця блиск, то плями хмурі, чаїні крики в вишині...
Ах, скільки зовні грому й бурі - і так спокійно в глибині!

Поезію «Радість», написану 1940 р. й присвячену Максиму Рильському, можна вважати естетичною програмою Є. Фоміна. «Радість» - це невеликий за формою твір, що складається з шести рядків. У цьому вірші Фомін, продовжуючи одну з канонічних традицій світової та української літератури, розмірковує над сенсом творчості. За думкою поета, мистецтво є похідним від стану душі митця. Не випадково автор підкреслює, що поет «до всього сповнений любові». Універсальне покликання митця - виражати нові грані навколишнього життя («помітить він нову красу лиця, / чи здвиг душі, чи хмарок гри чудові»). Є. Фомін висловлює думку, що мистецтво існує для того, щоб відбивати життя, «вражаючи серця». У фіналі вірша він певною мірою конкретизує думку, підкреслюючи, що говорить про художню творчість, наголошує на тому, що митець свої почуття й навколишню дійсність передає «у звучному правдивому рядкові».

Є. Фомін - поет-пейзажист. У багатьох віршах він змальовує життя природи. Це спостерігаємо у поезіях «Дощ», «Пейзаж І», «Пейзаж II», «Пейзаж III», «Дніпро», ліричному циклі «Асканія-Нова» тощо.

У вірші «Пейзаж III» поет звертається до пейзажного колориту рідних таврійських країв:

Над степом Таврії ударила гроза,
дощами щедрими упала над хлібами.
Шуміло все кругом - і, зайнята вітрами,
у плавнях гнулася, співаючи, лоза.
В просторі темному губився небозвід.
Не добереш, звідкіль прогляне ранок синій.
Лиш юний соняшник в одвічному стремлінні
злотаву голову все повертав на схід.

Тема кохання також посідає чільне місце в поетичній семіосфері Є. Фоміна. У вірші «З листів від друга» кохання ліричного героя постає як надзвичайний стан - стан емоційного та душевного піднесення, це світ максимальної гостроти почуттів, гама ледь вловимих душевних відтінків, які важко передати словами:

Настала, друже мій, пора мені до згуби полюбити.
Та гасне, блідне, умира чуття, у слово перелите.

Кохання у Є. Фоміна пов’язане з обов'язковими атрибутами романтики. Тому ліричний герой говорить про «беззвучну музику очей», яку він слухає. Кохання для нього - це одне з найприродніших почуттів, що є основою життя. У поезії «З листів від друга» ліричний герой говорить:

Можеш сам - хоча тобі й не розкажу я - відчути, як я торжествую, як захлинаюся життям.

Як витончений естет, Є. Фомін потребував іншої духовної атмосфери, ніж 30-ті й початок 40-х pp. XX ст. В окремих віршах, рядках Є. Фоміна вгадується почерк елітарного поета, який добре розуміється на вишуканих образах, відточених інтонаціях, проникливо відчуває вагу образного слова, художньої фрази, викінченої картини. Це вже було помітно у лірико-асоціативному циклі «Асканія-Нова», написаному 1936 р. Знаки елітарної поезії відчутні й в інших його творах, наприклад, у вірші «Віртуоз», уміщеному в збірці «Лірика», що побачила світ 1940 р.

У залі осяйній великий віртуоз
серця захоплені зворушував до сльоз,
на скрипку зоряну чоло своє схиливши.
І так різьбилися чуття його живі,
і пальці гнулися, як струни дощові,
полум’яніло все лице його, розцвівши,
і думав я в ту мить, що я живу також,
що знаю я любов і розставання дрож,
що ночі над трудом просиджую в безсонні.

І так міркуючи, я плакав і радів,
і вірив, що життям породжений мій спів
нарешті виллється в довершену гармонію.

Є. Фомін належав до найталановитіших представників письменницької генерації, яка працювала в Україні у суперечливий і драматичний період. Перебуваючи під жорстоким пресом компартійної диктатури, письменники змушені були вдаватися до сервілізму, вони, точніше - окремі з них, усе ж писали й вартісні художні твори, що пережили свій час.

Л-ра: Дивослово. – 2003. – № 6. – С. 10-14.

Біографія

Твори

Критика


Читати також