Олена Пчілка. Рятуйте!

— Хороше! Господи, як хороше співають!.. Сказано, як у раю!..

Так шепнуться поважніші молодиці, стоячи в церкві; вони шепчуть інколи молитви та все позирають на крилас, звідти йде доносний, проймаючий спів. Співають молоденькі дівчата — Ярошенкова Орися, Біликова Тетяна,— ще там їх скілька єсть, та то вже менші, ті ще тільки за старшими потягають; ну а сі перед ведуть, бо вже давно співають: років три. Хоть вони й до школи давно не ходять, так Миколай Семенович,— учитель, значить,— каже, щоб таки приходили у велике свято співать у церкві, бо таки вони найкраще співають. Ну, а найпаче Ярошенківна, Орися, сказано, виводить так, мов у їй ангельська душа співає! Мати її, Ярошенчиха Явдоха, слухає та так-то вже милується! Вона-то й хреститься, й голову склоня, а на устах все в неї милий усміх, бо, сказано, мати! Таки ж воно материному серцю втіха! Дух радується!

«Тобі пойом, тобі благодарим, господи, і молимся, боже наш!..» — виводить голосно та чуло Орися, а сама нікого й не бачить у церкві, все дивиться кудись прямо. Просто перед нею образ воскресіння. Господь, уставши з гробу, немов лине в небеса; а небеса ж то які сині та ясні, а світло од господа так і проймає їх! Клубки з ладану стеляться попід образ, а постать господа виступає з-за них, немов із-за хмарок небесних!..

Орися стоїть у білій теплій свитці,— бо то ж зимнього Миколи,— та голова не закутана, а тільки зав’язана узенько зложеним платочком, зверху зовсім як одкрита; дівоча коса теж зовсім вільно лежить. Дівча тонке, струнке, сказано, молоде ще зовсім (десь на покрову тільки 17 літ минуло!), і з себе нічого! Личко як квіточка, брови, мовляв, на шнурочку...

Так, декому, либонь, і добре впала в око Орися!.. Он Панько Сахненко все позирає на неї та посміхується, вже й вуса погладжує рукою, щоб того любого усміху не знати було,— та дарма! Мовляв, шила в мішку не втаїш!..

Ось виходять із церкви. Старші люди простують окроме лавою, а молодь окроме. Ось уже й вулицею йдуть. Хлопці мовбито й не з дівчатами йдуть, так добре ж чорнобривки знають, що там, у тому хлоп’ячому гурті, не про кого, як не про їх, дівчат, говориться. І правда: сміх та розмова — все про дівчат.

— Вже тепер нам дяків не треба, дівчата потрапляють, ха-ха-ха! — сміється Омелько.

— Ще, може, й на попа котора висвятиться, будемо в решеті возить! Чуєш, Тетяно? — гукає Петро.

— А щоб вам стілько болячок, скільки в решеті дірок! — кинула Тетяна, сміючись. Хлопці не беруть того за зло, сміються та жартують.

— Ну, святі та божі, глядіть же, приходьте сьогодня до Солов’їхи,— музики приведемо! — лагідно мовив Панько, проходячи біля дівчат та нахиляючись до Орисі. Орися нічого не сказала, навіть не оглянулася на нього, та Панько чогось-то постеріг по її виду, по усміху, що вона прийде... Він швидко поминув дівчат і подався на свій куток, геть далеко праворуч. Розмовляючи з товаришкою, Тетяною, Орися прийшла додому. Швидко надійшла й мати, Явдоха. Батько був дома, бо щось нездужав: терло його та м’яло од самої неділі, як у город овес возив на продаж. Отже, попрохав, щоб скоріш обід давали. Сіли за стіл старі, та Орися, та ще двоє дівчаток, підлітків, та хлоп’ят аж троє,— велика сім’я!.. Говорилося от собі про се, то про те; та не яка там і розмова за дітьми! — тому ще каші підклади, тому хліба вріж, того спини, щоб не пустувало!

По обіді підстарша дівчинка, Санька, й двоє менших хлоп’ят побігли на ковзалку, а старшому батько сказав почитать набожну книжку, бо школяр же він, той Семенко, то нехай же читає, куплено ж йому книжку! Ну, і свято ж таки, рокове!

Явдоха навіть ладанцем покурила в хаті; у нас, бачите, тепер гончарі навіть такі риночки особливі роблять для сього, з покришечкою, а в покришечці дірочки,— так укинеш жарку, та потім ладанцю, накриєш, от воно й курить хорошенько.

Семенко читає в кінці стола. Батько перше слухав, спершися на руку, потім зліг на подушку на полу та й задрімав; Явдоха понесла до матушки мички, що брала микати. Кому ж читать?.. Семенко покинув своє слебезування та й собі пішов на ковзалкутаки. Приймаючи книжку на полицю, Орися подивилася в неї сама. Колись тож вона трохи вчилася в школі, та сього не потрапить, бо ще такого в школі не читала. Мало, дуже мало ходила до школи: мати сказали, що нікому їм помочі давать дома... Та й те, що вчила в школі, було якесь не таке, зовсім не таке. Орися зняла з полиці свою книжечку, тепер вже з неї Семенко вчиться. Ось воно... «оса» тая... і інше. «Коси, Сеня, Сѣно...» Орися задумалась. Почало їй пригадуватись, як то учитель казав говорити, що таке ложка, що таке лопата... «Орудіє...», «утварь...» чи як там?.. Орися чогось-то зітхнула. Не згадає вона того, та й тоді щось-то не велося... Якби, може, довше повчилася!..

Рипнули двері, заглянула в хату Тетяна.

— Ти сама? — питає, та вже й у хаті, роздягається. Свіжий вітрець так і пішов од неї по хаті: з морозу пак вона.— А я до тебе,— каже далі,— прийшла намисто перенизать! В тебе, може, й голочка тонша єсть. А мати дома?

Сидять дівчата, нижуть намисто та говорять собі про своє.

— Буде аж дві скрипки сьогодні,— говорить далі Тетяна,— бо Каленик прийшов.

Личко Орисі аж осіялося. Вже ж пак звісно, що так, як Каленик, ніхто не заграє! Ох, той грає!.. Чогось-то Орисі так і вчулося разом — і скрипка, і брязкіт од підківок, і... і увиділося так, як часом у сні разом побачиш,— постать, і найпаче обличчя Панькове... Нахиляється, сміється, за рукав тягне...

Тетяна щось каже, Орися усміхається радісно, та... не до неї...

ІІ

Чутно, чутно, де молодь сього вечора гуляє... Скрипки то ще не так чутно, а що вже бубон, то здалека почуєш! Поспішають на нього дівчата, біжить і малеча,— он обліпила хату СоловТшину, зазирає у сіни та в вікна, поки не одженуть додому! У хаті танці та гармидер. На столі й наїдок, і напиток. Уже ж коли складка, то складка! Та й гульня так само,— як гулять, то гулять!

Так-так, он і Орися, як той метеличок, літає. Ото розійшлася! Іде проти Тетяни, дрібно так, дрібно, а як обернеться разом, то аж намисто забряжчить. Стрічки мають, а личко аж палає; очі грають,— вже вона не вдержить їх опущеними додолу,— ні, мечуть проміння поперед себе; он усміхнулися так-то яскраво Панькові!.. Та й знов широко подалась назад, а стан дівочий похитується зграбнесенько так! А підківки тільки цок та цок!

В хаті заметня, одні пари перестають, другі стають. Тільки музики спочивку не мають — одно витинають!

Розпалена, розжеврена вибігла Орися з хати. їй душно, гаряче, вона хоче прохолодитися надворі. Вибігла; надворі темно, тільки на небі зрідка поблискують іскристі зорі; славне зате повітря яке! Так і йде холодком у гарячі груди!

— Ой!..— скрикнула Орися. Хтось-то смикнув її за свитину, накинуту на плече.

— Душно? Дурна! Змерзнеш так! — «Ох! се ж його, Паньковий, голос... Се ж, він!» — Дурненька!.. Дурненька!.. — промовляє він.— Хоть би вдяглася як слід!..— Та насуває їй свитину на плечі, а сам горне, горне до себе...

— Пусти!.. Одчепись!..— говорить Орися, пручаючись.

— Чого там пусти!.. Отже, й не втечеш, не пущу, як схочу!..— промовляє Панько.— Ну, чого ж утікать?.. Куди?..— говорить, важко дихаючи, а рукою обійма так міцно, а гаряче його обличчя нахиляється все ближче.

Нікуди тікать! Млость обхопила дівчину... Чи се вона справді поцілувалася з ним?.. Ох, головка її в знесилі склонилась йому на груди, а він обіймає, а він цілує!..

— Оришко! Оришко, де ти? — гукає в сінях Тетяна. Орися тріпнулась, як пташка, до хати. Панько таки ж наостанку ще придержав її за руку, та вирвала вона свою руку з тої гарячої руки... бо побачать же!..

III

— Та вже підеш ти за його, підеш! Бачу вже я!..— говорила Тетяна Орисі, копаючи поруч із нею навесні грядку на панському огороді.

Орися мовчала. А Тетяна знов:

— Та навіть і Солов’їха казала, що Панько думає свататися, то до кого ж йому свататись, як не до тебе І

— Чого ж? Хіба мало дівчаті..— кинула Орися, пильно копаючи.

— Та воно-то дівчата єсть!.. Так же й хлопців багато на околиці, однак я знаю, що ти підеш за Панька!.. Отже, може, ще тепер навесні і підеш, як Панько посватає.

— Ай, хто там тепер свататиметься, навесні! Ні грошей, нічого!..

Не вспіла Орися проказати, як на огороді почулося здалік, од воріт: «Дівчата!.. Дівчата!..»

— Що там таке... Чого се Зінька біжить як несамовита?! — дивувались дівчата, переставши копать та дивлячись назустріч товстенькій розчервонілій дівчині, що бігла шпарко через межі до дівочого гурту.

— Дівчата! — проказала тая Зінька, а в самої аж дух переривається з того раптового бігу.— Тамечки... приїхали... із Андронівської економії... по дівчат... На буряки кличуть... полоть тощо... На все літо!.. Ой лишенько, вморилася!..

Шарварок, гомін. Дівчата, покидавши заступи, скупчилися в гурток, розпитують, розважають.

— Ануте, нуте, чого стали? — гукнула панська ключниця.— Оце така робота? Аби вас з очей спустить, то вже й шабаш? Уже й ловите гав?

Дівчата знехотя беруться знов за копання. Вони нічого не кажуть ключниці, яка пригода призвела їх покинути роботу,— нащо їй те знать!..

Копають та між собою все говорять, говорять... Де ж пак, не цікава справа?..

Одпустили незабаром на обід. Ото вже тепер пішли розмови!

Та не тільки тут, і на другому кінці села, скрізь гутірка йде. Радяться дівчата, радяться матері — чи їхати на ті буряки, чи ні! Отже, кажуть, можна добре заробить. Торік із Петрівки дівчата ходили в Яхнівку. Ну, Андронівська економія дальше, так що ж таке? Аби заробить можна було добре!.. А то з чого тепер проживеш?.. З чого справиш собі що-небудь?

IV

Ярошенкова сім’я сидить за вечерею. Та тільки не вся сім’я вечеря: при столі сидять старий та діти; а мати сидить на лаві одсторонь, стуливши руки на колінах, замислена; Орися стоїть біля печі, підпершися рукою, та пильно-пильно дивиться на той жар, що, міняючись, дотліває, вигребений уже на припічок.

— Іди, Орисю, вечерять! — гукає мати.— Чого стоїш? Чого там журитись?..

— Я не журюсь! — одказала, зсунувши брови, Орися й раптово рушила до столу. Далі мовчки взялася за ложку.

— Що тут його в світі робить? — розважала вголос мати, сама зоставшись на тому ж таки місці, одсторонь.— Чи йти Орисі, чи ні на ті буряки?.. Ну, як ти думаєш, старий?

— Та я що ж?..— одказав батько.— Про мене, як знаєте!.. Се ваше діло...

— Оце, їй-богу, чоловік! Та ти ж таки батько називаєшся! Ти ж повинен порадити, як і що!

— Та що ж мені пораджати? Се ж ваш рощот — чи воно вигодно йти, чи ні...

— Та вже якби не вигодно, так би люди не йшли! — шпарко одмовила Явдоха.

— Та піти то не штука, а з чим назад прийти? — завважив старий.— А що, як одурять?..

— Та чого ж таки одурять?! Адже умова; та навіть і бумага пишеться! Як же таки можна?.. Плата — се вже річ певна! — доказувала стара.

— Ну, як певна, то й певна...— кинув старий.

— Тут тільки об тім річ, що далеко та що дівчина молода ще дуже...

— Таки й молода! Куди їй набік по заробітках ходить? Ще й хиряве таке!..

— Ну, а що ж вона дома висидить? — закипіла знов мати.— Що вона тут заробить?! А їй же самій би здалася копійчина! От уосени, може, й люди які пришлються, а з чим оддаватися? Що в неї є в скрині? А весілля чим одбути? Чи в нас є хоть копійка зайва?

— А боже мій! Та я ж кажу: робіте собі, як там по-вашому краще! Я до того не мішаюсь!

Старий устав і почав хреститись.

— Тетяна йде? — спитала мати в Орисі.

— Іде! — одказала дівчина, ідучи в сіни.

— Куди се ти? — спитала Явдоха.

— Піду води принесу, бо всю вихлюпали діти.

Орися взяла відерця й пішла по воду. Думка була — може... Та ні, не зустрілася ніде з Паньком!

Однак пізно ввечері зустрілися на улиці. Вже два дні його не було, а отеє прийшов.

Не брали Оришку співи... Дівчата співали, інші навіть голосніше, ніж коли, а їй мовби що горло здавило.

— Так підеш на буряки? — питав Панько, сидячи на колодках край неї та нишком, у весняних сутінках, обгортаючи рукою її стан.— Підеш?..

— Піду...— тихо одказала Орися.

— А як же буде?

— Що?..

— Ну, все... Я ж хотів присилатися!.. Хіба вже на осінь? Так уже виходить! Воно-то правда, що восени способніше; тепер хто його зна, як се батько... не такий час!.. Та і грошей не гурт... тепер.

— Ну, ото ж і єсть! гроші!..— нетерпеливо перебила дівчина.— То ж через гроші все...

Панько умовк. Рука його скотилася з стану дівчини. Далі знов обхопив він її, вже за плече, і промовив:

— Тільки ж довго так ждати!.. І ціле літо не бачитися. Ти ж мене там забудеш? — запитав, усміхнувшись та пригортаючись усом до її щоки.— Не покинеш думки? Не одцураєшся?..

— Ні!..— тихо проказала Орися.

По блідому небу покотилася зоря, Орися кинулась. Немов у серце її щось торкнуло... Острахом, холодом пройшло по йому.

V

Вже два тижні, як каші дівчата в Андронівській економії. Звикли вже і до роботи, і до чужих людей, і до тих сараїв, у яких приходиться жить. До всього трохи звикли.

Тільки все ж... Сказано, дальша сторона... не свої села. Та таки й люди тут непевні. Щось у їх чудне діється по сих селах з тою вірою. Таки іменно багато їх єсть, отих, що ні до церкви не хотять ходить, ні до образів молитись. Образи навіть з хати викидають!.. Господи!.. Аж страшно чогось!.. І чого се вони?.. Від чого се вони так? Що се вони здумали?.. «Показились!» — кажуть інші селяни; але ж вони, тії хлисти, чи як вони... своє доказують... Згадує Орися одну дівку, що часто з нею на полі коло буряків робить, Харитину тую. Немолода вже, висока така, чорнява, бліда та сухорлява, часом подивиться тими чорними очима, то мов у душу загляда, аж сумно стає... Отож вона й доказувала своє Орисі вже скілька раз.... Вчора ще й те говорила, що не пішла заміж та вже й не піде, бо шлюб — то гріх. Хіба люди на те живуть, каже, щоб загоджати тілові та розбещувати його? Наш господь страждав, саму тілько муку приймав, а ми будемо жирувати, як скотина, та гріх розплоджувати своїм нащадком? Паскудство, блуд!

— Та чого ж!..— несміливо каже Орися.— Який же блуд? Адже чесний шлюб беруть, під вінець стають!..

— Шлюб! Вінець! Не все одно блуд! — гукає Харитина.— Ще противніше: вигадали ману та й раді — і себе, й інших манять; як нишком з ким волочиться, то кажуть розпусниця, паплюга, а як піп кругом стільчика обведе, як замісто дівочого вінця насадять оту покришку соромну у церкві, то вже можна привселюдно на розтління йти? Можна вже досхочу вдаватись у те паскудство, можна по скільки хотіти дітей водити на такий самий гріх та розпусту. Господь спас брав вінець, мав дітей?! Ні, замісто вінця прийняв хрест, а замісто дітей мав тільки учеників-братів та вірних сестер.

Мовчить Орися. Що вона казатиме на се Харитині? Вона нічого не знає...

Харитина бачить, що вона мовчить, тільки задумується та все пильніше загляда в її очі, а якось увечері в суботу сказала: «Ходім до наших, сьогодня у нас увечері збір...»

Немов що похолонуло у серці в Орисі. Однак увечері пішла з Харитиною. Тремтіла, а пішла...

Хата повна людей, горить світло, за столом читають книги набожні, говорять так палко. Аж страшно тих людей: хватають одно одного за руки, очі в них так блищать. От заспівали молитву чи пісню, «псалом»,— кажуть вони. Неначе як у церкві, але ні, не так. Чогось-то серце тремтить од того співу. Люди б’ють себе в груди кулаками повагом, то співають голосно, чуло, неначе стогін розлягається по хаті. А от якась-то жінка — не стара ще — застогнала справді, слізно заголосила, припадаючи до землі та притуляючи руки до грудей: «Господи, спасе мій єдиний!.. Ти ж терпеливий, ти ж милосердний! змилуйся ж, прости мене, грішную, дай же мені силоньку жити по правді!..» Молодиця ридає, каючись, а всі моляться тихо, згорнувши руки молитовно.

— Назар, Назар прийшов!..— загомоніли в хаті.— Назар Смалій прийшов!..

Орися оглянулась: на середину хати протовплювався старенький вже чоловік, худий, змучений, ноги в його обмотані онучами, на онучах кров чи гнойовиця попроступала... Харитина тихо, уривчасто розказала Орисі, що той чоловік велику муку приймав сеї зими од своїх же селян: били його, били в волості, били й так, волочили за ноги по степу, головою по замерзлій ріллі, водили босого по морозу, отож він і ноги тоді поодморожував, досі оті болячки гнояться. Проте нічого з ним не могли зробить!.. Не одцурався він свого, не зрадив господа праведного, не одцурався своєї думки!

Дивиться Орися на діда мовчки: прибитий він горем, і погляд у нього наче боязкий, благаючий, та прийшов-таки дід сюди!.. Та упав він на коліна, та заспівав і він тим прибитим голосом, від самого серця й болячої душі отой псалом:

Прелюбезний наш спасителю,
Ти на землі за нас страждав!..

А в хаті підхоплюють щораз: «Господи наш праведний, научи нас оправданіям твоїм!..»

Незчулася Орися, як і вона заспівала отим своїм хорошим дівочим голосом: «Господи наш праведний, научи нас оправданіям твоїм!..» Харитина оглянулась на неї, шпарко схопила її за руку і потягла в саму середину братів...

VI

Вернулись наші дівчата! Якраз перед покровою, увечері, Орися ввійшла в хату. Батька не було дома — молотив у брата,— а мати з найменшим хлопчиком біля колиски вовтузилась. Глянула та мало дитини не випустила:

— Моя матінко, Орися вернулася!.. Та як же се ти? Всі прийшли?..

Орися поступила в хату, глянула вгору, на божник — і потьмарилося її личко. Далі, постоявши, мовчки поклала свого клуночка, підійшла до матері, пригорнулася, в руку поцілувала.

— Ну, як же ти? Ну, що там? — питає мати і разом себе перебиває:— Роздягнися ж, дитино! їсти хочеш?..

А тут уже двері все рип та рип! Уже й кума прибігла, й сусідка, та все розпитують і самі гомонять. Свої діти всі позбігалися. В печі запалав огонь, Явдоха приставляє вечерю. А повеселіла ж, повеселіла, господи!.. Все говорить та говорить... Та все поглядає на Орисю. Чого се вона така: мов похудла, поблідла, аж очі якісь більші показуються, великі такі. Вже й сусідка питає Орисю:

— Чого се ти так змарніла?

— Еге ж, і я кажу! — підхоплює мати.— Може, ти там нездужала, дитино?

— Ні! — тихо одказує Орися.

— Е, кумо, що ви з неї хочете? — озвалась до Явдохи кума.— Здорожилась, бідна, та й на роботі змучилась,— велике там добро?.. Ви б їй швидше попоїсти чого дали!..

— Та отже зараз!..— метушиться Явдоха.— Он же на столі, Орисю, хліб, свіжий, сьогодні пекла. Бери їж!

А Орися вийняла з-за пазухи платочок, достала гроші, подає матері:

— Нате, мамо, сховайте в себе, може, на податок треба абощо!..

— Отакої! — мовить мати радо, перелічуючи гроші.— 3 якої речі на податок? То вже батько на те бичка продасть, так уже й держимо до ярмарку. А сі гроші — твої! У скриню сховаю. От, може, здадуться на що тобі...

— Де вже не здадуться!..— весело приказують молодиці.— От, може, швидко засватаєшся! їй-богу, кумо,— мовить старша до Явдохи,— оце як я вчора прала на ставку, то казала мені сама Сахниха, що їх Панько, як тілько, мовляв, дівчата вернуться, зараз пришле сватів до вас. Вона, Сахниха, таки й сама хоче, бо іменно треба невістки. «Я,— каже,— вже нездужаю!»

Говорить кума, а Орися, як тільки перше слово почула про Панька та що думає свататись, то серце в неї зомліло, аж за стіл ухопилася, стоячи...

VII

Другого дня вив’язується Явдоха хусткою, темно-вишневою, з малесеньким бережком, новісінькою: таки ж бо свято велике, покрова, та ще Явдоха й до церкви йде.

— А ти,— питає в дочки,— чом не одягаєшся? Вже дзвонять. Хіба не підеш до церкви?

— Ні!..— тихесенько одказує Орися.

— Чом?

— Так!.. Нездужаю трохи...

Оглянулась мати. І справді, бліде таке та похиле!.. Ото перепалося сердешне дівча на тій роботі!..

А може, наврочено?., чи пристріт абощо!.. Треба буде стару Калиниху покликать на всякий случай... А може, й так минеться! Не виспалося ще, не одпочило!...

Мати пішла. Орися зосталася, посиділа задумана, далі вийшла зітхнувши,— душно їй у сій хаті...

Надворі, в садочку, дівчатка, сестри, розважили трохи Орисю. Щебечуть та показують се, те... «Ось гвоздики досі цвітуть», «А ось тая оргенія, що од матушки добули навесні». Кожному треба щось сказать.

Вернулася мати з церкви,— така чогось-то рада!.. Прости господи, смішно їй було дивитися на Панька Сахнієвого в церкві: так зорить хлопець, так зорить по церкві, то на крилас гляне, то сюди, то туди, то з церкви вийде, то знов увійде!.. Знає, знає Явдоха, кого він шукав, тим же то й смішно їй було!.. І Сахниха стара попиталася про Оришку — перемовилися слівцем свахи сподівані... Та й інші питалися,— вже пак усі знають, що дівчата вернулись.

— А там за тебе всі питалися! — мило сказала вголос мати Оришці.— Миряни пак скучили за твоїм співом, так і кажуть: «Ніхто нам так не заспіває в церкві, як Оришка».

Орися тільки мовчки головою покивала... По обіді, замість того щоб лягти одпочити, мати одчинила скриню, нащось там перебирає все, полотна, рушники перегортає...

— Що се ви, мамо, робите? — питає Орися, а сама так пильно придивляється скоса.

— Так, дещо перебираю...— поважно каже мати. Тьохнуло серце в Орисі, та сказать нічого не зважилась...

Аж надвечір, тільки що вийшла Орися з відрами за поріг,— хотіла води принести,— коли в ворота йдуть люди, з хлібом... Глянула та так і закаменіла на хвилинку на сінешнім порозі; далі не своєю силою кинулась дівчина назад у сіни, десь там, не тямлячись, постановила швидко відра й метнулася в садок.

А дядьки по-своєму міркують: «Ач, хитра дівка! Не хотіла впорожні дорогу переходити! Ну й гаразд, що завернулася, молодець».

Приймають гостей старі. Говориться се та оне; а вже свати бачать, що діло на лад піде. Уже хто був у бувальцях, то з першого слова спостереже, до чого воно дійдеться, не треба довго й розводити. Ну, та вже для звичаю говориться...

А Панько никає по дворі та попідвіконню; слідом надійшов за сватами... Через сіни перейшов у садочок. Боже мій!.. Думав, Орися в хаті, а вона ж ось де, край перелазу стоїть!.. Уздріла Панька, та аж за тин ухопилась і, мов пташка та підстрелена, на колодочку біля тину опустилась.

— Оришко, здорова! — гукає весело Панько.

— Здоров!..— тихо одказує Орися, а серце, сказано, так тіпається, мало не вискочить...

— Ну, як же ти там?.. Щось похудла!.. Та дарма, одійдеш! Ну... і скучив же я за тобою!.. Думав, не діждуся тебе. Аж ось таки... прилинула моя ластівка!

Радісний усміх проситься самохіть на уста Орисі, краска вступила в обличчя. Крутячи хвартушину в руках, одважилась вона зблизька глянути на Панька. Він, він, той самий, тільки мовби ще кращий! Чи очі ясніші стали, чи вуса чорніші... А всміхається як!..

— Оришко! Оришко! А де ти?..— гукає поважно мати.— А! Осьдечки вона!.. І ти, хлопче, тут?.. Ну, вже коли вітром до нас прибило, то йди до хати, чого по закапелкам ходить... йди лишень, йди й ти в хату...— торкає Явдоха Орисю за плече, та так-то вже ласкаво!.. Знає мати, давно знає, що Панько Орисі любий... Йдуть всі троє в хату. Перемовляються старі звичайними словами, жартують. Стоїть Панько, мне шапку в руках; от позирнув на Орисю і ніби веселіше йому стало, щось теж одказав, усміхнувшись, дядькам.

А Орися стоїть біля печі, як у сні... Де вона? Що тут робиться, що з нею діється?.. Мати вийняла з скрині рушники, хустку, дає їй, каже нести сватам, Панькові. Панько взяв од Орисі хустку, сам собі чіпляє, далі, всміхаючись, каже дівчині:

— Та поможи ж мені!..

Не тямлячись, тремтячими руками пособляє Орися йому зв’язати кінчики од хустки, а він милує її таким радим-радим поглядом, сміється до неї, такий хороший, такий добрий!.. Такий милий!!!

— От і пов’язали нас! — кажуть свати.— Тепер і скінчена справа! Дякуй, пане молодий, паніматці за те, що вчила дочку раненько вставати та про рушники дбати...

Молодий!.. Молодий!.. Панько вже молодий... Молода заточилася, сперлася на піч, а свати, виходячи, думають, що то вона так пильно піч колупає...

Пов’язала!.. Молода!..

VIII

Минуло два дні. Ранесенько, на зорі, прокинулась Орися із тривожного сну... Встала, стоїть на колінах на лаві, у сорочці, руки зчепивши. Знову їй той самий сон снився, тяжкий, страшний. Господи, спасе!.. Що сталося, що сталося? Та як же се? Та що ж се буде? Вона згубила себе? Зовсім, зовсім?! Уже?! Що ж робити, що робити?!

Дівчина притискає руки до лиця, з очей ллються гарячі сльози...

Настав ранок, мати каже зробити се, те, Орися ходить, як не своєю силою робить те все, як сонна, як сама не своя... «Що наробила, що зробилося?!»— ворушиться десь там гостра думка, та й знов, як холодний камінь, наляже на душу. Ходить Орися, говорить... а що, і для чого се, і як воно тепер буде— нічого не знає!.. Мов потонула, мов хвиля її несе... А дні все йдуть та йдуть. Вже п’ятниця... А в неділю ж пак — у сю неділю — весілля!.. Вже мати їздили в город, скупили все, брали з собою й Оришку купувать хустки, подарки всім, купили хустку й для попа... Ох!!

У суботу ввечері сидить Орися вже за столом; дівчата в’ють для неї віночка з барвінку, співають... Співають жалібних пісень про те, що волю дівоцьку вона втратить, що матінку рідну покине, дружечок... Та не плаче Орися. Так, не може вона й плакати... сидить, як залізом прибита. Плакати навіть гріх тепер. Вона «злочинниця», зрадила свого спаса, зрадила господа! Для чого зраджує? Для грішної любові до того хлопця, Панька. І вона житиме з ним, як всі? У неї будуть діти. Од неї підуть скілька душ на такий самий гріх, на погибель. Хрустять пальці в Ориночки, та вже не поможеться! На голову готують вінок, останній вінок дівочий.

Рано, рано почалася метушня в хаті і в дворі Ярошенків: клопочуться з варивом, з тістом, лаштують воза, коней — до церкви молодих везти,— багато всякого клопоту. Кожному своє. Надходять люди, старе й мале дивитися, як молоду до вінця виправлятимуть...

Дружки прийшли вже давно... Підступає Орисі до серця, як гляне вона на їх невеселі обличчя, найпаче на Тетяну. Вірна товаришка, та не врятує вона свою сестру і нічого не пособить їй.

Люднішає в дворі, люднішає... Чутно гук музики.

Гляньте, молодий іде з дружком! О, та й бравий же наш молодий! Чорне волосся блищить із-під сивих смушків, на лиці рум’яний, а сам ставний та бадьорний. Глянув він на Орисю, увійшовши в хату, чуть усміхнувся до неї; і вона глянула на його, та так гостро, з острахом, як на ворога... Посадили поруч на посаді. Дружки співають. Важка сльоза упала Орисі з очей.

— Не плач! чого плакать! — говорить нишком Панько; хоче її розважить усміхом; нишком узяв її за руку під столом. Вона прийняла свою руку. Краска була кинулась їй у вид, та знов сидить Орися бліда як стіна, тілько очі блищать тривогою, розпачем, як у недобитого звірятка.

— Ануте, нуте! Пора рушати! — гукає дружко.— Батюшка казали, щоб не запізнювались!

Заметушилися всі.

Молодих вивели з-за стола. Батько-мати сидять на ослоні, з образами та з хлібом святим.

Підвели молодих. Як упала ж Орися перед матерею на коліна, та й встати не може. Підвів її Панько. Як упаде ж вона вдруге, та потім як притулиться до її рук, як заридає, як заголосить: «Матінко ж моя, голубонько моя рідная!! Рятуй же мене, рятуй!» — кричить Орисине серце, та крик той не йде з уст, бо знає Орися, що не врятує її рідна матінка. Вона плаче, теж слізьми обливається над своїм дитям, та не з того жалю, що дочка. Не послухала б вона, навіть не зрозуміла б горенька своєї дитини...

— Ануте-бо, нуте швиденько, їй-богу! Доки вже те тягнутиметься? — гукає знов дружко.

Рушають, ведуть, нема ради ні повороту!.. Не можна вже нічого...

Церква повна людей.. Вінчатимуться аж три пари. Наших поставили в першій парі.

Від тої пори, як повернулася звідти, Орися ще не була в церкві... Боже! Вона прийшла сюди, у сей — кажуть вони — божий дом для того, щоби тут зрадити богові, своєму спасові!.. Он, онде він, його постать намальована на іконостасі, на першому місці. Яке суворе обличчя! Очі мов дивляться на неї, а рука простягнена мов не з благословенним хрестом, а з прокльоном! Орисі страшно дивитися на образ. Нащо ж вони його малюють тут такого суворого, коли самі тут душі невинні гублять?!

В Орисі крутиться голова, в ухах шумить... Вона нічого не чує, що говориться, що співається коло неї. Ось руки зв’язали, вже не можна одрізнити своєї руки од того, що вінчають з нею навіки, на вічну ганьбу й згубу тіла й душі...

Як п’яна виходить Орися з церкви. її посадили на віз, везуть додому...

Грають музики, зустрівають молодиці радим, хижим співом:

Січеная калинонька, січеная,

А вже ж наша Ориночка звінчаная!..

Орися знов за столом. Кругом їдять, п’ють, гомін, сміх чи спів. Якісь розмови, ох, які розмови!.. Аж Панько часом похиляє голову: ніяково йому од інших слів. Молодиці говорять вже про очіпок, приносять його. «Як? Зараз... от зараз із неї знімуть дівочий вінок, оддадуть тому, мужеві?!> Ладнають коней, говорять про те, що пора вже молодих перевозити до молодого. Метушаться — приступають.

Остання сила одчаю приступає Орисі до серця. Вона, мов затравлена ласочка, кидає гарячими очима навколо. Якась думка блискавкою кинулась у неї в голові. Ба ні! та думка вже не раз прокидалась у неї, тілько тепер, тепер, в останню хвилину, вона не здається неможливою, а єдино певною...

Так, ще є час, хвилина врятувати себе од сорому, од зради господеві... «Спасе мій, рятуй мене, поможи мені! Ти простиш мені, бо ти знаєш, для чого се роблю!..»

— Де се молода? Де Оришка? — питають молодиці, ті, що повезуть її до молодого.

— Та осьдечка ж, тут зараз стояла!

— Вона скочила до погребиці! — каже маленька сестричка Орисина.

Так, тут же, в сінях, була одчинена ляда в погребицю. Поки метушились, Орися скочила туди... О, вона спішиться дуже! Боже мій! Що ж та крайка не розв’язується? так загрундзьована!.. А! Ось... розв’язалась... Де зачепити? А! Ось тут, до драбини... Руки плутаються в стрічках... Та петля таки обхоплює шию...

— Спасе мій! Прости мене! Прийми мою душу невинну!.. Вона ще невинна!..

— Орисю! Орисю!— гукає хтось уже біля драбини.

Хто се кличе? Мати? Ні, се він — Христос!.. Он світло засіяло смугами ясними, іскрами золотими. Се блищить його оселя, його вінець!.. Іду ж, іду до тебе, спасе мій, світе мій!.. Ой, де ж те світло... де шлях до його?.. Темно! Темно! Темно!..

Орися мовчить, німа. А над нею закричала, заридала мати:

— Ой, рятуйте, люди добрі!.. Рятуйте! Моя дитина повісилась!!!

Не врятував Орисю ніхто.

Ніхто!..

Київ, 1897 р.