Метафізична лірика Даніеля Чепко у дзеркалі поетичного перекладу
О. В. Дакаленко
Представника Силезької школи, схильного до містицизму барокового поета-метафізика Даніеля Чепко у літературознавчій науці висвітлено, на жаль, фрагментарно, хоча його літературна спадщина становить значний інтерес, змушуючи замислюватися про співвідношення традиційного й новаторського у творчості поета доби бароко.
У радянському літературознавстві за Д. Чепко міцно закріпилася репутація письменника «другого ряду». Так, зокрема, в «історії всесвітньої літератури» згадується про те, що «він оживляє ідейні традиції Мейстера Екгарта та інших німецьких містиків-вільнодумців». Багато дослідників вважали його одним із містиків філософської школи Я. Бьоме.
Німецькі вчені-германісти приділяють своєму співвітчизникові дещо більше уваги, розглядаючи його творчість у контексті пізнього передновочасного містицизму. Показово те, що літературознавство НДР, де були досить міцні позиції соціокультурного напряму, відривало його творчість від бароко, досить безпідставно наближуючи до реалізму: «Д. Чепко, на відміну від Франкенберга і Скультетуса, намагався досягти як пізнавально-теоретичної, так і раціональної та літературної, почасти реалістичної поезії, з посиленими суспільно-критичними елементами <...>. Д. Чепко мав сильне відчуття природи; його містичні прагнення ґрунтувалися переважно на пансофістських поглядах». У цих міркуваннях чимало справедливих і тонких спостережень. Зокрема, важко не погодитися з таким твердженням: «...при всьому містичному змісті його (Д. Чепко. - О.Д.) творчість є відносно вільною від екстатично-візуалістського напливу і має значною мірою гармонійний і раціонально-врівноважений характер». Однак відчутно, що «наліт» містики не оцінюється дослідниками адекватно, а сприймається скоріше як певний «недолік», який заважає однозначно зарахувати Д. Чепко до так званих прогресивних мислителів. У зв’язку із цим досить показовим є такий висновок авторів «Історії німецької літератури» (1963): «...та все ж попри всі спіритуалістично-спекулятивні (умоглядні) риси, що повною мірою сповнені прогресивного духу, про який реакціонери вперто мовчали, Д. Чепко - це революційний мислитель духу, тому більшість творів поета побачила світ через століття». У такій відверто соціологізованій характеристиці відчувається акцент на опорі матеріалу: «усе ж таки революціонер».
Зазначимо, що філософсько-поетичне бачення світу Д. Чепко було синтетичним за своєю природою: власне художній і науковий компоненти оригінальним чином органічно поєднувалися в ньому, актуалізувалися ідеї алхімії, астрономії, медицини. Поет прагнув шляхом містичного відчування зрозуміти неусвідомлене - космос, всесвіт. У цьому просторі людина - лише непомітна порошина, гнана плином часу. І поетові вкрай важливо зафіксувати момент пізнання в словесній картині, в якій звучить необхідна кожній людині музика творення. Пригадаємо справедливу думку В. Соловйова, що «в метафізики немає якогось особливого, виключно їй належного методу: вона користується всіма способами наукового мислення, відрізняючись від позитивних наук лише прагненням дійти до остаточного світогляду, з якого можна було б пояснити всі сфери буття в їх внутрішньому зв’язку».
Думається, що найближче до неупередженого розуміння творчості Д. Чепко підійшов Г. Пальм, який побачив у поезії Д. Чепко складне поєднання умиротворення та ідей містицизму, метафізики, кабали - ключових компонентів інтелектуально-духовної атмосфери XVII ст. Здавалося б, у Д. Чепко є свій «магічний трикутник» творчості: складність мислення, складність вираження, складність пізнання; однак разом з тим Г. Пальм знаходить у віршах Чепко фактично непомічені якості - «величезну винахідливість і легкість образів». Віршована лексика у Д. Чепко, вочевидь, проста, безхитрісна, але її контекстуальне оформлення (постановка у віршованому рядку) - зашифровує думку. Проте згодом «легкість» в очах науковців ніби вивітрилася з об’єкта дослідження, і залишилося лише метафізичне навантаження, той рівень, що підвладний творцеві, що ним самим розглядається як щось само собою зрозуміле для його розуму. Ми вважаємо це першим рівнем словесної магії, де об’єктом звернення буде Бог.
У своєму уявленні про творчість Д. Чепко ми виходимо з версії про гармонійну триєдність магії, містики і метафізики - підвалин його світогляду на мікроаналізу його «трьох александрин». Тема статті не дає змоги детально зупинитися на когнітивному аспекті поетичної семантики художніх образів Д. Чепко (це стане предметом окремої публікації). Однак стисло зауважимо, що поетичній образності Д. Чепко властиві інтелектуальна напруженість та емоційна виразність, в основі яких - жагучий інтерес до двох пов’язаних у свідомості барокового лірика точок буття: Бог - Смерть. Саме ці концепти створюють певний метафізичний ряд «творіння - знищення». У такому ряді Людина виступає з позиції «розуму, що говорить», внутрішній голос якої незмінно спрямовується до «вищої субстанції» - Бога. У такому прагненні до першооснови буття людині, на думку Д. Чепко, призначено шукати і помилятися (див. І вірш: «Durch irrtum zur Wahrheit (Ueber menschliche bemuhung»)), проходити крізь віру в нумерапізм, щоб знайти таємне виявлення вищих істин у природі і світі (див. II вірш «Schleußt die ganze Welt in deine (Seriphiels) zahlen ein»), знову і знову підтверджувати і заперечувати здатність до пізнання себе у світі (див. IІІ вірш «Ohne gott nirgend ruh (An der ruhe suchenden»)).
Відзначимо, що образність вірша Д. Чепко надзвичайно ускладнена, це вимагає від перекладача вироблення системи певних технік і принципів підходу до класичного тексту. Спробуємо обґрунтувати їх. Усі обрані для перекладу твори написані «олександрійським віршем». Олександрійський вірш - це складна форма, в якій «щохвилинно присутні всі ті експресивно-оцінні і художньо-естетичні моменти, що в підсумку утворюють словесно-образний комплекс».
Творча спадщина Д. Чепко привернула увагу видатного російського майстра поетичного перекладу Льва Гінзбурга. Він переклав п'ять віршів, що ввійшли до збірки «Німецька поезія XVII століття». Безсумнівним достоїнством цих перекладів є збереження філософської тональності оригіналів, які несуть у собі тонку повчальність і мудрість, у якій відчутні глибоке розуміння як віршових, так і образних рис поетичного мислення бароко. Російський перекладач проникливо відчуває вірш, однак, усвідомивши його ритмічний малюнок і загальну образність, стилістично «допрацьовує» їх в іншому мовному ареалі - силою свого неповторного бачення поезії XVII століття і за допомогою підключення індивідуального поетичного досвіду.
Підсумовуючи творчий шлях у романі-есе «Разбилось лишь сердце мое», Л. Гінзбург говорить про проблему співвідношення оригіналу й перекладу з погляду самовираження творчої особистості: «Перекладачеві ніби вказують на його місце посередника між автором тексту і читачем, вимагаючи більшої точності в передачі усіх відтінків стилю і світогляду епохи, до якої належить пам’ятка, що перекладається... Заперечувати не доводиться, однак, не маючи власного світогляду, власного стилю, перекладач не в змозі впоратися з цим завданням».
Безумовно, при перекладі поезії Д. Чепко необхідно враховувати досвід такого видатного майстра поетичного перекладу, як Л. Гінзбург. Наше нове звернення до поезії німецького метафізика доби бароко зумовлене тим, що його практично не перекладали через ряд об’єктивних причин та суб’єктивних, власне внутрішньолітературних факторів. Стикаючись з його точним, проникливим словом, ми шукаємо шляхи сприйняття і розуміння його «магічного» висловлювання, яке заворожує читача і буквально благає перекладача перенести його думки в наш час, хоча водночас ми усвідомлюємо: закони часу і цензи вимог до перекладу непохитні й можуть бути хіба що трохи змінені окремими «образно-психологічними» новаціями.
Перший вірш ми перекладали за допомогою реконструкції побудованих автором художніх паралелей. Це пари лексичних одиниць, що створюють семантичні «блоки»: gemut... kunst (1-й рядок); arbeit... verstand (2-й рядок); licht... welt... bûcher (3-й рядок); hand (4-й рядок). В українському перекладі весь контекст «дубльований» і перенесений у поетично розмірну матрицю. Другий «александрин» частково метафоризований, хоча провідний об'єкт змісту Gott (Бог) і його спірні понятійні реалізації - «всесвітній потоп», «судний день», «страшний суд» (у 2 і 3-му рядках) - збережені. Тут проходить найвища паралель: (Людина = Бог) і виникає асоціація семантико-синтаксичного переносу образних понять. Зачин третього вірша вже на синтаксичному рівні несе в собі еманацію метафі-зичної наалаштованості: (1-й рядок) Ist wol... (4-й рядок) ruh anzutreffenß, конструкція (sein+zu+lnfinitiv). Такий художній прийом ніби окреслює замкнуте коло дій людини в часі: переклад розпочинається з цієї констру-кції. У 2 і 3-му рядках необхідно відтворити значеннєву і ритмічну відповідність лексичного ряду. У другій частині 1-го рядка (So lang’ ein mensch der weit ... ergeben) основний переклад відштовхується від фрази (noch ist ergeben), де очевидним є контекст: людина віддана світові; але знак питання поширюється на цей тип перекладу за допомогою модальної конструкції (зворотної побудови конструкції цілого). Заперечення Nein (контекстуально: «але, ні». - О. Д.) збережене нами як введення до центральної віршової тканини (наступні строфи), як певна альтернативна динаміка контекстуального розмірковування Д. Чепко.
У процесі перекладу ми віддаємо перевагу архітектоніці вірша, його значущій формі, намагаючись відтворити в україномовному контексті барокові грані оригіналу в його автентичності й самобутності. Барокова витончена і таємнича «гра словом» реалізує ідеї непізнаваності до кінця Бога і Людини, так само як і «триєдність» магії, містики, метафізики здатна поставати різними гранями: як три лики Божественої іпостасі (Батько, Син, Святий Дух), як гармонія чисел (у руслі номіналізму) і як містична магічно-натуральна взаємодія елементів вогню, повітря, води.
Представляючи поетичний феномен Д. Чепко у перекладі, не слід забувати про те, що «процес створення художніх цінностей складається з двох фаз: створення твору творцем і зростання його (твору. - О. Д.) значення». Щоправда, останнє судилося здебільшого посмертній славі Д. Чепко, адже твори його почали вивчати тільки після його смерті. Ми ж виходимо з того, що творчість Д. Чепко, як, до речі, і вся культура бароко, пройняті «вірою в абсолютну реальність духовного», тому в перекладі вірша бароко надзвичайної важливості набуває вірність не тільки думці, ідеї автора, а й різноманітним граням поетичної форми.
На закінчення пошлемося на Л. Гінзбурга, який зазначав, що «переклад - це обмін життями. Ти цілком віддаєш своє життя авторові, але натомість береш його життя. У цьому й криється, напевно, таємниця перекладу, і щоб цей обмін дійсно відбувся, ти повинен, з одного боку, до кінця зрозуміти життя й особистість автора, а з іншого боку - мати досвід почуттів, досвід пережитого».
Отже, вагомим є той факт, що перекладацькі паралелі (художньо-підрядково. – О. Д.) виступають як обопільні та рівноправні, з погляду контексту й архітектоніки. Головне - забарвлення містичної метафоричності на рівні віршового ряду, яке збережене з відтінком первинного контексту оригіналу, хоча допустовими були також деякі зміни транслятів, а саме оцінно-образна інверсія й інтерпретація і навіть спрощення метафоричних фраз і сентенцій у вірші. Однак уся віршова тканина перекладу так чи інакше відобразилась у барочному дзеркалі нашого поетичного бачення. Тому ми переконані в тому, що наша спроба перекладу збагатить українську германістику новою візією творчості неабиякого поета-містика Німеччини XVII ст.
Л-ра: Держава та регіони. Серія : гуманітарні науки. – 2006. – № 1. – С. 44-49.
Твори
Критика
