Творчість Франсуа Війона. Поет про поета: життя та поезія Франсуа Війона
Н. О. Висоцька
1431 року англійські загарбники спалили на вогнищі Жанну д'Арк, як «відступницю та єретичку».
1431 року народився Франсуа Війон, найбільш французький та найбільш єретичний з усіх поетів Франції.
Жахливе видовище являла тоді батьківщина Війона. Палали міста. Коні витоптували ниви. Було багато зрад, багато подвигів, багато трупів, багато перемог, але не було ані хліба, ані спокою. До жахів війни додалися неврожайні роки, надзвичайно суворі зими й, нарешті, чума. На узбіччях путівців валялися трупи. Банди розбійників вешталися країною. Вовки нападали на села. Судді швидко судили, й кати швидко вішали. На роздоріжжях зростали шибениці, гойдалися тіла повішених.
З Італії приходили перші голоси Відродження. Світ, затьмарений аскетами середньовіччя, смутно посміхався, попри голод та холод. Боючись втратити владу над збентеженими душами, церква лютувала: кожного дня знаходили нових єретиків, кидали їх до підземель, вішали, спалювали.
У похмурих замках доживали свій вік учасники останнього хрестового походу. Вони у сотий раз переповідали онукам про штурм сірійських міст, про боротьбу хреста та півмісяця. Молоді тихенько глузували з них. Молодих цікавило, чи виженуть зі Франції англійців, чи впорається молодий король з повстанням єретиків...
Ще продовжувалися поетичні турніри. Останні поети середньовіччя ще вихваляли лицарські чесноти. Мандрівні жонглери ще співали на ярмарках вірші про милосердя Богородиці. Але шанувальники мистецтва сумно говорили, що приходить варварська доба: немає більше ані автора «Романа про Троянду», ані інших ніжних співців минулого...
Звідки прийшов Франсуа Війон?
В Парижі, на вулиці Сен-Жак, була невеличка церква святого Бенедикта, розписана майстрами середньовіччя. Капеланом однієї з каплиць цієї церкви був такий собі Гійом Війон; він всиновив маленького Франсуа, котрого мати не могла прогодувати... Війон у житті брав на кпини усе: віру та знання, вельмож та єпископів, і навіть самого себе, але завжди з розчуленням згадував матір... Для матері він написав молитву і в ній згадав фрески церкви святого Бенедикта...
Війону було трохи за двадцять, коли він потрапив у страшну халепу. Йому подобалася жінка, яку звали Катрін де Воссель; у нього був суперник, такий собі Сермуаз; на паперті церкви вони побилися. Сермуаз ножем розсік губу Війону. Тоді Війон жбурнув камінь у голову супротивника. Сермуаз помер. Цирюльник, котрий промив рану Війона, повідомив поліцію про те, що сталося, і Війон був змушений тікати з Парижу.
Він довго волоцюгував. У 1456 році король Карл II зголосився помилувати поета, який надіслав йому жалісне клопотання. Війон повернувся до Парижу та написав «Малий заповіт». Це жартівливий твір, в якому поет дарує різні предмети своїм друзям та ворогам.
Можна сказати, що з цього часу Війон став поетом. З цього часу він також став студентом Сорбонни, або, як він казав, «бідним школяром». Сорбонна приваблювала його аж ніяк не знаннями. «Школярі» були непідсудні королівському суду, і це вельми цікавило Війона, оскільки він вів далеко не доброчинний спосіб життя... Поліція шукала винуватців: було зчинено великі крадіжки. Просто дня з келії ченця-августинця крадії винесли п'ятсот золотих екю... Одного з учасників крадіжки було затримано, й він виказав Війона. Поету знову довелося покинути Париж.
Він поїхав до Анжеру і там, мабуть, зійшовся з відомою бандою розбійників. Він написав низку віршів блатною мовою.
Невдовзі його було заарештовано. Його було присуджено до повішення разом з іншими винними. Чекаючи на страту, він написав «Епітафію»...
Потрапляючи до в'язниць, Війон незмінно звертався по допомогу до впливових друзів. Багато знаних людей цінували поетичне обдарування «бідного школяра». Найвірнішим захисником Війона був принц Карл Орлеанський, один з найзначніших поетів свого часу...
У 1461 році Війону виповнилося тридцять років. За наказом єпископа... його посадовили до в'язниці у невеличкому містечку Мен-сюр-Луар, поблизу Орлеана. Людовік XI, який щойно сів на престол, приїхавши до Мен-Сюр-Луар, наказав звільнити поета. Війон урочисто прокляв злого єпископа, а молодому королю побажав дванадцять синів.
Незабаром після звільнення з в'язниці Війон, повернувшися до Парижу, написав «Великий заповіт». Він знову робить всім подарунки, але цього разу перед нами твір зрілого митця: в ньому не лише вірші на випадок та ущипливі епіграми, в ньому - філософія поета.
Нам нічого не відомо про кінець Франсуа Війона. Навряд чи він помер власною смертю: не така в нього була вдача, та й часи були не такі. Можливо, він загинув під час одного з розбійних нападів? А можливо, «майстри зворушливих обрядів» (так називали тоді катів) зрештою його повісили: адже не кожного року оголошується амністія з приводу коронації..
За спиною Війона стояло середньовіччя з його юродивими та містиками, з танцями смерті та з райськими видіннями. Людина, що була колись присуджена до смерті та багато разів чекала на неї, не могла про неї не думати. Перед очима Війона ставали не кущі раю, не багаття пекла, він думав не про потойбічне життя, в яке навряд чи вірив, а про кінець першого, справжнього життя...
Він був першим поетом Франції, який жив не в небесах, а на землі і який зумів поетично осмислити своє існування. Одного разу принц Карл Орлеанський влаштував у своєму замку, в Блуа, поетичний турнір. Такі змагання були улюбленою розвагою освіченої шляхти. Карл Орлеанський запропонував учасникам турніру написати баладу, яка мала починатися словами:
Від спраги я вмираю над струмком...
Для принца це було нісенітницею, кумедним жартом... Проте Війон потрактував запропоновану тему всерйоз і у свою баладу вклав чимало: це - сповідь людини, звільненої від догми, та й від віри також, її сумніви, її суперечності, її внутрішня складність... В його віршах, іноді хитруватих, іноді відвертих до брутальності, глибока людяність; це - життя без проповідей... Здіймався новий день - світлий та важкий...
...Чому сьогодні його читають та перечитують поети різних країн, різних генерацій? Найменше це можна пояснити його строкатим, неспокійним життям. Люди XX століття, ми бачили досталь війн, злочинів та страт, щоб нас могла вразити біографія Війона. Він вражає нас, і не лише тому, що він видатний поет. Є чимало видатних поетів, яких ми знаємо по шкільних роках; їхні імена ми вимовляємо з незмінною повагою, але до їхніх книжок ніколи не повертаємось. Війон - не пам'ятник, не реліквія, не одна з віх історії. Хвилинами він здається мені сучасником, попри чудернацьку орфографію давньофранцузької мови, попри архаїзм балад та рондо, по-при безліч злободенних для його часу та незрозумілих для мене натяків...
...Поезія Війона - перший чудесний прояв людини, яка мислить, страждає, кохає, обурюється, глузує. В ній вже чутна й та іронія, що приваблювала романтиків, і поєднання поетичної піднесеності з прозаїзмами, таке близьке сучасним поетам - від Рембо до Маяковського... Звільнившись від умовностей середньовіччя, пізнавши всю принадливість критичного мислення, людина здобула нові радощі й нові страждання. Вірші Війона інколи сумні, бо нелегким було життя поета, але частіш цей сум пов’язаний з розвитком думки, з тим навантаженням, яке відчули на своїх плечах люди, які скинули з себе окови смирення, слухняності та сліпої віри...
Л-ра: Література західноєвропейського середньовіччя. – Вінниця, 2003. – С. 389-392.
Твори
Критика
