Актуальність поезії Франсуа Війона
О.Д. Першина
Актуальність художніх творів є однією із найцікавіших проблем літературознавства: чому твори, написані декілька сотень років тому, користуються великою популярністю і сьогодні, чому вони не втратили своєї привабливості. З цієї точки зору творчість французького поета XV ст. Франсуа Війона дає особливо цікавий матеріал для дослідження.
«Війон — це поет, до якого бояться наблизитись, але, наблизившись, не можуть більше відірватись від нього», — так Гастон Паріс у передмові до своєї книги про Війона висловлює почуття того, хто знайомиться з творчістю цього геніального поета середньовіччя. Насамперед вражає контраст між Війоном-людиною і Війоном-поетом: злодій, засуджений на шибеницю, був автором цілком своєрідних віршів, які і через 5 століть все ще, за словами Клемана Маро, грають «тисяччю чудових кольорів».
Багатьма рисами Війон належить Середньовіччю, — часу, який Верлен назвав «величезним і витонченим», коли релігійна екзальтованість поєднувалась із чуттєвістю, наївність із грубістю і цинізмом. Війон був сином свого часу, і його неможливо зрозуміти поза цією епохою, поза середовищем, яке сформувало його і для якого були написані його вірші.
Франсуа Війон виріс у злиднях; цим він пояснює те, що пізніше зробився злодієм: «С пути сбивает нас нужда, волков из леса гонит голод». Крім того, кінець Столітньої війни, зв’язані з цим тяжкі умови життя викликали у людей жадобу до насолод, яка закінчилась повним занепадом моралі. Г. Паріс пише, що Війона згубила також непостійність його натури, імпульсивність характеру. Деяких дослідників життя Війона дивує поетова пасивність: здається, що він повністю підкоряється своїй долі. Інші, напроти, вважають участь Війона в банді кокільярів соціальним протестом: «Саму причетність його до банди кокільярів можна вважати формою соціального протесту, по причині наявності в цьому «злодійському цеху» сильних демократичних інстинктів, збуджених селянськими повстаннями XV ст.». Справа в тому, що сама особистіть поета надзвичайно суперечлива. Але хто знає, може завдяки тим рисам, які згубили його як людину, поруч з його надзвичайною щирістю, талантом, гарячим темпераментом і жвавим уявленням, він став великим поетом-реалістом і зумів побачити світ іншими очима.
Кінець кінцем, дивним є не те, що Війон став злодієм, а те, що після п’яти років блукання по Франції, після в’язниць він зумів зберегти душу людини веселої і одчайдушної, яка розкаювалась у злочинному житті і не заперечувала жодної з своїх пристрастей, душу надзвичайно незалежну і легко вразливу, — те, що він зумів написати найбільш високі, найбільш гуманістичні твори свого часу.
Війон народився і виріс у Парижі; він — вихованець Паризького університету. Це місто, яке він любив, здається, більше за все на світі, подарувало йому безпосередність, легку іронію, уміння сміятися, коли тяжко, і плакати від радості, — саме те, що зробило його, за словами І. Еренбурга, «найбільш французьким поетом Франції».
Війон — поет міста, навіть, як пише Г. Паріс, поет кварталу. Природа його зовсім не приваблює, і в жодному вірші він не робить спроби зобразити пейзаж. Він писав для людей свого кола: писарів, веселих школярів, завсідників паризьких харчівень. Його вірші вивчались напам’ять і викликали загальне захоплення, тому що в них описувались конкретні люди і знайомі обставини. Здатність Війона передати характерну рису кожного, висміяти своїх ворогів, посміятись інколи і над самим собою — ось що подобалось слухачам його віршів.
Оригінальність і неповторність Війона в тому, що він був сином свого часу і одночасно — випередив свій час. Було б неправильно шукати джерело його натхнення в творчості певного поета або в якомусь творі. Війона створила вся епоха, вся середньовічна французька поезія, ідеї, які були в повітрі, за словами І. Сіціліано. Проте в нього були попередники і вчителі: Жан де Мен, Есташ Дешан, поезія вагантів. Як і всі поети XIV-XV ст., Війон зазнав значного впливу «Романа про Розу»; слідом за Жаном де Меном він глузує з монахів, міркує про тлінність життя, про в’янення чудового жіночого тіла.
Із сучасників Війон знайомий з Аленом Шартьє, впливу якого можна приписати умовності, куртуазні мотиви деяких балад, і головне — зовнішню форму Малого і Великого Тестаменту: 8-строкова строфа з трьома римами, одна з яких повторюється чотири рази (за схемою: ававвсвс). Але Війон перевершив форму Шартьє, — він надав своїм баладам природність, безпосередність, вільну музикальність, яких досі не знала поезія.
Дуже близько стоїть Війон до народної поезії, до фабліо, в яких його захоплював народний гумор, дотепність, засудження хиб, чисто національний здоровий глузд та прагнення до всього виразного, конкретного, в протилежність схоластиці та куртуазній поезії. Крім того, дякуючи народному театру, — містеріям, фарсам, соті, — Війон здобув здатність цілком природно міняти тон, переходячи від трагедії до буфонади, від щирих сліз до веселого сміху, — те, що надає особливої привабливості його віршам.
Народність — ось що відрізняє Війона від йоги попередників та сучасників. Так само, як Карл Орлеанський став вершиною куртуазної поезії, Війон резюмував народне реалістичне мистецтво XV сторіччя.
Ось чому, за словами Нізара, він став поетом нової епохи: «Карл Орлеанський — останній поет феодального суспільства; Війон — перший поет нації, яка починає свій розвиток на руїнах феодалізму». Мова його віршів — не мова, якою розмовляв народ: «Він пише мовою народу Парижа; він дістає її із самого серця нації». Клеман Маро шкодував, що Війон «не пройшов школу королів і принців, де судження виправляються і мова шліфується», але це була тільки люб’язність, подяка Франциску І: коли б бажання Маро сповнилось, Війон був би втрачений як поет. Завдяки тому, що він був народним поетом, він говорив про те, що було у нього на душі і що нас хвилює і досі; адже він це пережив, зазнав на собі, і його думки йдуть від глибини серця.
Особлива його заслуга полягає в тому, що він — перший французький лірик, основоположник особистої поезіі.
В нього були попередники, такі, як пікардійськкй трувер XIII ст. Колен Мюзе і перший паризький поет Рютбеф, ще пізніше Есташ Дешан, який часто говорить у баладах про свої особисті переживання, про те, що його хвилює. Але жоден поет до Війона не насмілювався зробити самого себе героєм, центром своєї творчості. А в поемах Війона вся дія зосереджується навколо його особистості і торкається безпосередньо його: «Малий Тестамент» починається словами:
«Я, Франсуа Війон...».
Ця риса — основа актуальності віршів Війона, яка і досі приваблює до його творчості і надала їй характеру своєрідного поетичного документа. Війон першим відчув ту необхідність розкрити своє серце, виказати свій душевний біль, свої страждання, свою внутрішню роздвоєність, яка потім з’явилась у Мюссе, Бодлера, Верлена. В цьому особлива оригінальність йго творчості, і за це критики кінця XIX — початку XX ст. назвали його першим сучасним поетом. Вірші Війона були «першим дивовижним проявом людини, яка мислить, страждає, любить, обурюється, знущається», і вони завжди вражатимуть читача, бо ніколи не згасне інтерес до людської індивідуальності, до того, що становить неповторність людини.
Новаторство Війона виявляється також в його чудовому відчутті дійсності, в його реалізмі. Завдяки реальності і вірогідності вірші Війона набувають особливої переконливості. Його «Великий Тестамент» це не тільки пародія на офіційний юридичний документ, але й надзвичайно широка картина звичаїв: Війон дуже добре відчув характер своєї епохи. Герої цього твору — реальні персонажі, друзі та вороги поета.
У Війона надзвичайний дар спостереження: він зумів влучно передати характерну рису кожного в лаконічних і барвистих виразах. Поет має здатність двома-трьома рисами намалювати цілу сцену: кладовище з горами черепів або метра Жана Котара, який повертається напідпитку з таверни; жінки у церкві або притон Марго. Ось чому Т. Готьє побачив у Війоні художника і відмітив витонченість його пензля, безпосередність і теплоту малюнку, відсутність фальшивих фарб, а поет Леонід Мартинов порівнює поезію Війона з готичним живописом.
«Великий Тестамент» — це насамперед сповідь. Саме це надає життєвості твору, який міг би залишитись холодним. «Гнів робить його божевільним, а радість його душить». Прикладом цього є «Ballade de Mercy». Війон з покірністю просить пробачення «у солдата в медной каске, у монаха и у вора, у бродячего танцора...», але з яким гнівом, ненавистю написані заключні рядки, які становлять вражаючий контраст із покірливим тоном всього вірша.
«Великий Тестамент» — це відображення епохи Війона, періоду занепаду лицарства і початку тріумфу буржуазії. Відбувається переоцінка моральних цінностей: честь, благородність вже нічого не варті, поважаються лише гроші. Розвивається нове, більш реальне ставлення до життя. Це дуже добре відчув Війон; він висміює лицарство, критикує схоластику («Великий Тестамент», LXX-LXXII), глузує над ченцями.
Здатність жартувати, глумитися, те, що в його поезії називають «esprit gaulois» — характерна риса Війона. Ця властивість ніколи не залишає його, переплітаючись з найсумнішими думками. Навіть у тій частині «Великого Тестаменту», де Війон розпоряджається відносно власного похорону, він пародіює загальновживану форму заповіту. Іронія — це його зброя (недаремно французи кажуть, що сміх вбиває). «Сатира Війона, — пише Юрій Веселовський, — могутнє втручання... народного струменю в літературу, яка набула витонченого характеру, захопилась алегоріями і забула завіти старих реалістів». Майже в кожному рядку поем відчувається іронічний підтекст, його вірші часом вимагають розуміння навпаки, навиворіт, — тому що важко буває зрозуміти, чи говорить поет серйозно, чи він глузує з себе самого і навіть з читача.
Думки критиків відносно характеру сатири Війона розділились: Шампьон і Тюасн схильні вважати, що Війон виступав тільки проти окремих осіб, керуючись особистою неприязню, і що його сатира не носить характеру узагальнення. Але Марсель Швоб цілком справедливо зауважив, що протест Війона висловлював загальне незадоволення народу, спільну ненависть до лихварів, ченців, збирачів податків, завдяки чому «Малий» і особливо «Великий Тестамент», цей «памфлет проти багатіїв» (за виразом Швоба), завоювали таку широку популярність.
Новизна, оригінальність, життєвість Війона — в його майже повному запереченні куртуазної поезії. Йому далекі її умовності, пишномовність, відірваність від життя. Прикладом цього є балада «Заперечення Франку Гонтьє» — пародія на пастораль Філіпа де Вітрі, пряма насмішка над умовностями куртуазної поезії. Герой куртуазних поем кохав платонічно; він розповідав про свої почуття птахам, деревам, траві; його кохана — це безтілесна готична лялька. Війон, заперечуючи ідеальні «тонкі почуття», сміливо стверджує тему плоті; це перейняте з народних пісень, з творів Жана де Мена. Новий світ, новий світогляд, сама епоха Відродження говорить устами Війона: він звеличує щире кохання, здоров’я, молодість, свободу почуття. Інколи його судження грубуваті, але це — протиотрута, рішуче заперечення ідеалу куртуазного кохання (згадаємо Рабле).
Війон як поет середньовіччя багато пише про смерть, але розуміння ним цієї теми відрізняється від того, як писали про смерть його сучасники. В XV ст. згадування про смерть служило пересторогою того, що треба жити благочестиво. Ремесло злодія привчило Війона дивитися смерті в обличчя, і ось чому в його віршах сумні роздуми про неї чергуються з насмішкою: це вступ до «Великого Тестаменту», який став хрестоматійним. Сцена на кладовищі нагадує аналогічну сцену із «Гамлета» (зауважимо, що «Великий Тестамент» написаний за сто років до народження Шекспіра!). Цій самій темі присвячена і «Епітафія» — найжорстокіший і найяскравіший твір, який щодо оригінальності, щирості, простоти і сили переживання перевершує все, написане Війоном про смерть.
Але найчастіше Війон сміється над смертю: «рай не вабить його, пекло не лякає», і коли він пише про смерть, то має на увазі кінець земного життя, а не початок поточного. В цьому оригінальність Війона: він був першим поетом, який жив земним життям, а не сподіваннями на небесне. В його творчості середньовічні мотиви переплітаються з ідеями Відродження.
Війон — патріот Франції. Надзвичайно емоційна його «Балада проклять ворогам Франції», повна ненависті до всіх, «кто посягнег на родину французов». В «Баладі про дам давніх часів» він згадує Жанну д’Арк, яка, очевидно, була однією з його улюблених героїнь.
В чому все ж таки розгадка безсмертя Війона? Війон — людина надзвичайно прибавлива протиріччями своєї натури. Герой його віршів — він сам, і завдяки цьому в його поезії виражене багатство його душі, його внутрішня складність, яскрава індивідуальність. Війон першим говорить нам про тягар, «який відчули на своїх плечах люди, скинувши кайдани покори, слухняності і сліпої віри». На поривання каяття Війон відповідає цинічним жартом, його слова «Я сміюсь крізь сльози» змальовують його краще, ніж портрет. У нього «розривається серце» при одній думці про те, яким могло б бути його життя, якби не злодійство, — але він відразу ж каже, що лише слідував пораді Еклезіаста «Веселись, сын мой, в юности, ибо детство и юность — суета и невежество». Те, що особливо приваблює читача, — це прагнення Війона завжди залишатися самим собою, його лірична несамовитість. Його твори перетворюються в сповідь, яку неможливо читати без хвилювання. Цю його рису Готьє слідом за Стендалем назвав еготизмом. Ось завдяки чому Війон продовжує жити в своїх віршах.
Дивним є поєднання в творах Війона сатири із мрійністю, веселості з сумом, цинізму з глибокою філософією. Чудово писав про цю властивість Війона Нізар: «Те, за що цінять вірші Війона — це меланхолічна веселість, — можливо, найчистіше джерело поезії, тому що вона є найбільш природним настроєм для людини, не створеної ні для чистої радості, ні для чистого горя...».
Війон невловимий, його натуру не визначиш двома словами: це людина з складним, суперечливим характером, яка не піддається категоричним формулюванням. Легкість переходу від одного тону до другого, сміх крізь сльози і сльози крізь сміх — ці і багато інших властивостей дали привід Маро говорити про «тисячу чудових кольорів» його поезії, — тисяча кольорів, але спробуйте визначити, який з них є домінуючим. Війон приховує свою загадку, і навіть через п’ять століть читач знову і знову вражений багатогранністю його почуттів, шукає сховане під натяком або цинічним жартом: що це? — біль чи насмішка, каяття чи впевненість у своїй правоті? Паріс писав, що Війон належить до тих «дійсно оригінальних поетів, які ніколи не розкривають до кінця таємниці свого мистецтва», а Тюасн умовляє:
«Забудемо ж люднну, яку ми нездатні судити і стільки рис якої незрозумілі для нас, і давайте бачити тільки великого ліричного поета».
Дуже часто, говорячи про великих митців минулого, називають сучасним те, що є невмирущим. Це стосується і Війона: його поезія вічна; вона сучасна як Маро, так і Бодлеру або Аполлінеру — недаремно у Війона завжди були шановники. І ось що цікаво: кожна епоха, кожен критик бачить свого Війона, — того, який підходив його внутрішньому світові, який відповідав його почуттям. Читачам XVI-XVIII ст. подобалась фантазія поета, його вміння підбирати слова, його дар опису; в XIX ст. у Війоні приваблювала сміливість, з якою він розкрив своє серце, свої страждання. В наш час зацікавлення поезією Війона не згасає ні в нього на батьківщині, ні за її межами, про це свідчать численні французькі видання його віршів останніх років, монографії чеських і болгарських дослідників, збірка перекладів на російську мову Ф. Мендельсона і І. Еренбурга, видана в 1963 p., нарешті, переклади на українську мову уривків із «Великого Тестаменту» і декількох балад поетів М. Терещенка і Л. Первомайського, які з’явились зовсім недавно. Вітчизняні дослідники і читачі бачать у Війона нові риси: дотепну сатиру на вади суспільства, яка переростає в соціальний протест, незалежність і силу його натури, належність його поезії до епохи Відродження.
В одній із своїх чудових статей («Перечитывая Чехова») І. Еренбург намагається з’ясувати, чим визначається безсмертя поета і письменника, і приходить до висновку, що справа навіть не тільки в таланті: багато талановитих митців забуті сьогодні. Справа і не тільки в тому, наскільки правильно зображена епоха: тоді любов до поета поступається місцем холодному визнанню спостережливості. Любов до письменників минулого залежить від їх близькості до духовного світу читача. Якщо твір мистецтва розходиться з ідеями, природою наступних поколінь, він втрачає свою привабливість, свою силу.
В цьому, очевидно, ключ до розуміння безсмертності Війона.
Франсуа Війон випередив свій час і тому не створив поетичної школи. Але вплив його після смерті був величезним; його творами були захоплені Маро і Рабле, Лафонтен і Мольєр, Готьє, Верлен та багато інших. Маро назвав йою «найкращим паризьким поетом» і визнавав, що багато чим йому зобов’язаний. Рабле і Війона споріднює народність, реалізм, безпосередність, сміх, жива народна мова. Лафонтен і Мольєр по праву можуть вважатися учнями Війона. Ранні твори Вольтера говорять про його захоплення поезією «бідного школяра». Але особливо симпатизували Війону романтики, серед яких Готьє — кращий тлумач його віршів. Знаходять дуже багато спільних рис між Війоном і Гейне, між Війоном і Полем Верленом.
Цей список можна продовжити. Безсумнівним є одне: людство зберегло пам’ять про Франсуа Війона як про найталановитішого ліричного поета. Його вірші так само свіжі, живі і оригінальні, як і п’ять сторіч тому, і це «чудо життєвості Війона — в XX столітті поета найменш «академічного» — явище безприкладне не тільки для старофранцузької, але і для всієї європейської лірики».
Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1971. – Вип. 26. – С. 133-139.
Твори
Критика
