Франсуа Війон
Л. Первомайський
Три десятиліття на переламі XV сторіччя, в які вкладається коротке життя першого великого французького поета Франсуа Війона, сповнені подій всесвітньо-історичного значення. Найважливіші з них — закінчення Столітньої війни (1337-1453), падіння під ударами турків Константинополя (1453), що означало остаточну загибель Візантійської імперії, і нарешті — винахід Гуттенберга (близько 1445), який зробив можливим масове друкування книжок і цим поклав початок демократизації освіти.
...Середні віки кінчалися. Передсмертні конвульсії віджилої доби були водночас і родовими переймами: народжувалась нова епоха світової історії. Цей процес розпочався в Італії XIV-XV ст. і почав поширюватися на всю Західну Європу — його вже ніщо не могло спинити. Зародження капіталістичних відносин в надрах феодалізму принесло із собою важливі зміни в культурному житті усієї Західної Європи. Починалася епоха Відродження. Саме цей час, коли ще не остаточно відмерли інституції і світогляд середньовіччя і недостатньо вкорінилися в умах людей нові ідеї, а в суспільстві нові стосунки, з небувалою доти силою ліризму відбився в поезії Франсуа Війона.
Франсуа Монкорб’є (інакше — Делож) народився в Парижі 1431 року, через кілька тижнів після того, як англійські окупанти спалили на вогнищі зраджену церквою і королем Карлом VII селянську дівчину Жанну д’Арк, яка стала на чолі патріотичного руху народних мас за вигнання англійців з Франції. До закінчення Столітньої війни (насправді вона тривала сто вісімнадцять років) лишалося ще двадцять два роки. Дві третини життя Франсуа Війона пройшло під її кривавим знаком. В дитинстві майбутній поет бачив на вулицях французької столиці закутих в блискучі панцирі англійських окупантів. Англійське військо хазяйнувало в країні, як у себе вдома, французькі рицарі поводилися з простим людом не краще, ніж окупанти. Селянство було доведене до останньої межі зубожіння, ремісники по містах терпіли не менше. Увесь тягар війни лягав на їхні плечі. Народ виганяли на будівництво укріплень, витискали безперервно зростаючими податками гроші на ведення війни, якій не передбачалось кінця. Протягом усього періоду Столітньої війни у Франції спалахували повстання, найбільшим з них була антифеодальна війна французького селянства, відома в історії під назвою «Жакерії». Повстання було залито кров’ю переможених. Королі змінювалися на престолі, а війна тривала, приносячи нові злидні і поневіряння народним масам. Руйнувалися міста, випалювалися села і витоптували ниви, один неврожайний рік змінювався другим. Спустошливі пошесті були звичайним явищем. Війон був чотирнадцятилітнім школярем Сорбонни, коли в Парижі спалахнула чергова епідемія чуми. Але найгіршим наслідком війни, як неминучий підсумок постійних тривог, страху смерті і відсутності надії на кращий завтрашній день, була загальна деморалізація суспільства в усіх його прошарках.
Життя простих людей було неспокійне й голодне. Коли помер батько, побожна неписьменна мати не могла прогодувати малого Франсуа, його всиновив священник Гійом Війон, можливо, материн родич. Згодом Франсуа прославив ім’я скромного каноніка з вулиці Сен-Жак, який, за його висловом, був йому «більше, ніж батьком» і піклувався ним «ніжніше від рідної матері». Слід вірити щирості цього визнання, можна проте мати сумнів у тому, що прижиттєва слава названого сина завдала багато втіхи бідному священнику. Посмертної слави поета, яка не минає ось уже п’ятсот років, він, звичайно, не міг передбачити...
У дванадцять років Франсуа вступає на підготовчий факультет Сорбонни. Сучасний читач може здивуватися: невже дванадцятирічний хлопчик міг стати студентом знаменитого паризького університету, одного з найстаріших, найбільших і найславніших в Європі? Ранню обдарованість майбутнього поета можна припустити, ми знаємо багато випадків, коли вона проявлялася в ще недорослішому віці, проте, не будемо її перебільшувати — для цього також немає підстав.
Тодішня Сорбонна була оплотом середньовічної схоластики. Католицька церква відігравала найреакційнішу роль — вона свідомо і послідовно придушувала кожну самостійну думку в тогочасній науці. Найбільш характерними рисами схоластики було прагнення зіпертися на «авторитети» і повна зневага до досвіду. «Авторитетами» вважалися насамперед «отці церкви» і фальсифікований у відповідності до вимог церкви Арістотель. Трактати Арістотеля з логіки були основою навчання на молодшому факультеті усіх тогочасних університетів. Заперечувати визнані авторитети не дозволялося. Треба було усе приймати на віру, не тільки загальний зміст, але й кожну фразу і кожну літеру. «Учень повинен вірити», твердили викладачі, спираючись на авторитет усе того ж, препарованого попами, Арістотеля. Університетські професори, невігластво яких суперничало з їхньою ж пихою й зарозумілістю, силоміць втискували в голови студентів найдикіші погляди католицьких богословів на живу природу і намагалися за всяку ціну вбити в зародку найменші спроби будувати знання на підставі критики і досвіду.
Знаменита тирада Рабле — «краще було б хлопчикові зовсім не вчитися, ніж під керівництвом своїх наставників вивчати подібні книги, через те, що наука їхня — глупство, а вченість — чистісінька нісенітниця» — якщо і є сатиричним перебільшенням, то все ж не дуже далеким від істини. Тільки допитливий героїчний розум міг пробитися крізь хащі схоластичної псевдовченості — пересічність і кар’єризм задовольнялися привілеями, які давав університет: з Сорбонни виходили правники і лікарі, церковні діячі і урядовці королівської адміністрації, їм ні до чого були пошуки наукової істини, вся їхня діяльність чудово вкладалася в межі схоластичних догм, порушення яких загрожувало великими небезпеками.
Проте саме середньовічні університети поступово перетворювалися на осередки, в яких точилася запекла боротьба за нове світорозуміння,— справжньому знанню передували сумніви і героїчний штурм догматизму усталених авторитетів. Париж був переповнений студентами, часом їх бувало до двадцяти тисяч — з усіх закутків Франції. Приваблена голосною славою Сорбонни, сюди з’їжджалася молодь з найвіддаленіших країн Європи. Це було неспокійне бунтівливе плем’я, яке не визнавало ніяких заборон і щоразу виривалося за рамці тієї суворої регламентації, якою відзначалося середньовіччя. Про деморалізованість і розбишацтво паризького студентства ми знаємо з творів Війона, чимало сторінок присвятив у своєму романі витівкам розбещеного школяра Панурга Франсуа Рабле. Але паризьке студентство відзначалося не лише буйством і розбещеністю, воно вміло при потребі виявляти організованість і солідарність, особливо під час сутичок із державною адміністрацією. Під час регентства королеви Бланки Кастільської 1229 року гурт студентів побив на карнавалі якихось городян. Королівська поліція так жорстоко обійшлася з винуватцями сутички, яка зрештою була явищем звичайним, що рада університетських професорів звернулася до регентші з рішучим протестом. Бланка, яка не терпіла зазіхань на свій авторитет, відхилила скаргу університету. Університет припинив навчання. Коли й нові скарги не привели ні до чого, професори і студенти одностайно залишили Сорбонну і розбрелися по провінційних університетах. Паризький університет по суті перестав існувати. Тільки після втручання папи Григорія IX, який схилив королеву Бланку до поступок, в Сорбонні відновилося навчання.
Час минав, але й через двісті, і через триста років становище школярів і їх поведінка не змінилися.
Від Рабле ми довідуємось, що відповів Понократ королю Грангузьє, коли той запідозрив, що його син Гаргантюа завошивів:
— «Пане, не подумайте, що я оселив його у вошивому колежі, який зветься Монтегю. Я волів би оселити його серед жебраків святого Іннокентія, але не піддавати його усілякій мерзоті і жахам подібного роду установи; навіть з каторжниками у маврів та татарів, з убивцями в кримінальних тюрмах, і, звичайно ж, з собаками у вашому домі поводяться значно краще, ніж з бідолагами, які потрапляють у той колеж. Будь я в Парижі королем, я, чорти б мене ухопили, підпалив би той будинок і разом з ним спалив і принципала і наглядачів, які припускають таку нелюдську жорстокість у себе на очах!»
Проте страхітливі умови життя були не єдиною і не головною причиною студентських заворушень. Вони мали далеко глибші підстави. Окрім загальної деморалізації та її наслідків (що чудово розумів Франсуа Війон, коли писав: «нужда спотворює людців і вовка голод гонить з хащі»), не останню роль тут відігравала відраза до схоластичної науки, якої не могла не відчувати тогочасна університетська молодь. Найдопитливіша її частина ставала на шлях самостійного виборювання знання, подолання порожніх авторитетів і шукання наукової істини. Цей шлях був не легкий і не кожний зважувався на нього ставати. Більшість оформлювала свій безсилий протест проти схоластичних догм бешкетництвом, яке виходило за межі навіть середньовічних побутових норм. Не дивно, що при університетах з давніх давен почали заводити так звані колежі, мабуть, не стільки, щоб студенти мали дах над головою, скільки для полегшення поліційного нагляду за ними. І коли вже мова зайшла про колежі, то на молодшому факультеті вони були тогочасними середніми школами-інтернатами, в яких недорослі вихованці готувалися до навчання на старших (богословському, юридичному та медичному), — власне їх і називали по-латині scholarus, тобто школярами.
Таким школярем і став дванадцятирічний Франсуа Війон. За шість років перебування на молодшому факультеті він засвоїв не тільки «сім вільних мистецтв», а й усі звичаї і нахили буйного паризького школярства. Війонові було вісімнадцять, коли він закінчив Сорбонну із званням бакалавра і став «підмайстром» університетської корпорації. Минуло ще три роки і він уже — «майстер» — ліценціат і магістр мистецтв. Це дає йому право викладати або ж зайняти посаду клерка.
Але ні того, ні іншого не сталося. Усе життя Франсуа Війона — це низка нещасливих випадків і свідомих правопорушень, які зблизька познайомили його з середньовічним правосуддям. Нещастя переслідувало його, неначе свідомо обравши за мету безжалісних цькувань. Наукова кар’єра, можна гадати, не приваблювала його, можливо, він не мав до неї ні нахилів, ні здібностей, — але ж він не хотів бути також ні вбивцею, ні злодієм. Є своя логіка в розвитку кожної особистості, в розвитку, який залежить стільки ж від самої людини, скільки від соціальних обставин та оточення, які формують нас від початку до кінця. Навіть коли нам здається, що ми вириваємося за сферу соціальних відносин своєї доби, як космонавт виривається із сфери земного тяжіння, закони часу й місця продовжують діяти — суспільство само визначає наше місце в ньому.
До 1455 року існування Франсуа Війона нічим не відрізняється від життя пересічного паризького студента чи клерка. Королівський суд вироком у першій кримінальній справі виправдав Війона і оголосив його попередню поведінку бездоганною. Важко в це повірити, знаючи, що «ще в студентські роки він був учасником тривалої «війни» між школярами Латинського кварталу і городянами Парижа за кам’яну брилу, яка служила межовим знаком і відома була під назвою «Pet au Deable». Школярі двічі викрадали її у городян і перетаскували у свої володіння. Це була жорстока війна, в якій були свої вбиті, поранені і безліч заарештованих. Враховуючи неспокійну вдачу Війона, можна гадати, що він тільки випадком не опинився серед потерпілих.
І знову слід думати, що це була не просто студентська безоглядність та схильність до ризикованих витівок, оскільки на захист студентів і в цьому випадку стала сувора університетська адміністрація. Цю «війну» за «Тумбу диявола» Франсуа Війон змалював у однойменному комічному романі, — він одписав його каноніку Гійомові Війону у своєму «Великому Тестаменті», як єдину цінну річ, що йому належала, — було це жартом чи ні, але роман загинув десь у нетрищах середньовіччя і до нашого часу не дійшов.
Ще в студентські роки Війон брав участь у виставах самодіяльних театральних братств, вчащав до численних паризьких шинків, знався з ким завгодно — від недорослих представників шанованих у місті родин купців і чиновників до жебрущих ченців і повій міського дна. У нього ніколи не було грошей, він легко закохувався, був недолугий і негарний собою — це не приносило йому успіхів у жінок, згодом він буде скаржитися на них у своїх віршах.
Увечері 5 червня 1455 p., можливо через Катерину де Восель, яку Війон згадує в «Подвійній баладі про кохання», на нього напав з ножем священник Філіпп Сермуаз. Бійка скінчилася трагічно — Війон смертельно поранив напасника і подався геть з Парижа, хоч міг би й не тікати — вбивство з метою самозахисту за. звичаями часу не вважалося злочином. До того ж Філіпп Сермуаз перед смертю визнав себе призвідцем бійки і простив Війона. Королівський суд, як ми вже вказували вище, виправдав його. Війон міг безбоязно повернутися в Париж. Це він зробив, як тільки довідався про вирок, але довгі сім місяців поза Парижем не минули для нього без наслідків. Грошей у Війона не було і не могло бути, — вихід знайшовся в знайомстві з професійними злочинцями. Вважається, що на час повернення в Париж на початку 1456 p., Війон був уже причетний принаймні до двох грабіжницьких операцій. Вирватись із злочинницького кола було нелегкою справою — там панували своя етика і свої закони, порушення яких суворо каралося. Чи не все одно було Війонові — загинути від удару ножа своїх же спільників чи повиснути на шибениці за вироком королівського суду?
Під Різдво 1456 р. Франсуа Війон разом ще з трьома злодіями здійснює пограбування Наваррського колежа. Як тільки було поділено здобич — п’ятсот золотих екю, Війон знову вдається до втечі з Парижа. На цей раз у нього були вже всі підстави боятися правосуддя. Темна справа вийшла на денне світло, згодом відкрилися й імена її учасників — повернутися в Париж Війон уже не міг. П’ять років блукав Війон по Франції, він сходив пішки усю країну від Ламанша до Середземного моря. Як поета його вже знали і поза Парижем. Гадають, що в ніч, коли було пограбовано Наваррський колеж, Війон написав так званий «Малий Тестамент». Виходить, йому було що читати у володіннях вельможних меценатів, які давали йому притулок. Можливо, він був прийнятий при дворі короля Рене Анжуйського, де культивувалась пасторальна поезія. В замку Карла Орлеанського Франсуа Війон написав знамениту «Баладу поетичного змагання в Блуа».
За що його посадили в Орлеанську в’язницю — невідомо. Певно, не без підстав і вельми поважних: влітку 1460 р. він чекав у ній страти; щоб заслужити її, треба було і за тих часів здійснити неабиякий злочин. Від смерті на шибениці його врятував випадок: усіх в’язнів було помилувано на честь приїзду до Орлеана герцогської родини, разом з трирічною принцесою Марією, яка вперше відвідувала свої майбутні володіння. Наступного року епіскоп Тібо д’Осіньї тримає Війона на особливо суворому режимі у в’язниці міста Мен-на-Луарі. його визволяє ще один щасливий випадок — через місто проїздить новий король Людовік XI, і це також стає приводом для помилування в’язнів.
Трохи згодом у «Великому Тестаменті» Війон напише:
Я обітниці не порушу;
До того я молитву шлю,
Від кого маю тіло й душу:
Дай бог здоров’я королю!
Що він мене, нікчемну тлю,
З хурдиги визволив — не диво;
Отож Людовіка, молю,
Благослови, пречиста діво!
За жанром своїм «Великий Тестамент» виключає необхідність таких панегіричних відступів, тим більше підстав ми маємо вірити, що Війон відчував глибоку і небезпідставну вдячність до короля і висловив її з усією простодушністю, на яку тільки був здатний.
Після помилування поет повертається в Париж. Йому залишається жити якихось три роки. Він переховується від поліції, — виявляється, що пограбування Наваррського колежа не забуто. Йому всього тридцять років, але нестримна вдача і тяжкі поневіряння зробили свою справу, — він хворий і передчуває смерть... Він гарячково пише; треба підбити підсумки життя, — коли не виправдатись перед нащадками, то хоч залишити якийсь спогад про себе... З-під поетового пера виходить «Великий Тестамент», найбільший і найзначніший твір його життя.
Доля і наприкінці життєвого шляху не милує поета. В листопаді 1462 р. Війона заарештовують. Підозра, що він знову брав участь у якійсь крадіжці, виявилась, очевидно, безпідставною, бо через кілька днів його звільняють з-під арешту. Але справа Наваррського колежа! Вона знову випливає на поверхню, ніби для того, щоб при кінці життя нагадати Війонові про перший трагічно-помилковий крок, яким розпочалися усі його подальші вільні й невільні злочини і падіння. Війон має повернути сто двадцять золотих екю, свій пай у тій знаменитій операції. Та це ще півбіди — найгірше те, що за ним остаточно закріплюється слава підозрілої людини, здатної на все. Поліція вже не спускає з нього очей: хто знає, в яку авантюру вв’яжеться цей карний злочинець, вірші якого знає весь Париж? Випадок не примушує себе довго ждати: у тому ж таки листопаді на одній з паризьких вулиць спалахує бійка, яку зчиняють Війонові приятелі. В бійці важко поранено папського нотаря. Війон не брав участі в бійці — навчений гірким досвідом, він тільки спостерігав її здаля. Та для поліції це не мало значення, його знову кидають у в’язницю, піддають тортуруванню водою і засуджують до шибениці.
Війон залишається поетом і в ці, можливо, найстрашніші хвилини свого життя. Він пише одночасно трагічну «Баладу повішених», повний безжалісного автосарказму «Катрен» і — скаргу на несправедливий вирок. Суд переглядає справу і замінює смертний вирок десятилітнім вигнанням з Парижа та Паризького графства — «беручи до уваги лихе життя вищевказаного Війона». Протокол суду датований 5 січня 1463 р. Через три дні, остаточно розчавлений, хворий, без копійки грошей Франсуа Війон залишає Париж — і слід по ньому зникає.
Що ж може привабити сучасного читача в творчості Франсуа Війона, декласованого і деморалізованого середньовічного волоцюги, який ще на університетській лаві знався не тільки з театральними братчиками, а й з професійними злодіями і грабіжниками, жебрущими ченцями і повіями, а згодом після арештів, тюрем, справедливих і несправедливих вироків, чекань на смерть і помилувань, зник на дорогах Франції, можливо, помер з голоду, а, можливо, загинув від кокільярського ножа під час розподілу нужденної здобичі?
Життя Франсуа Війона схоже на сплутаний клубок разючих суперечностей. З «дна» суспільства йому не раз щастило підійматися до його «верхів». Замолоду він приятелював з паризьким прево (королівським суддею) і присвячував вірші його дружині. Пізніше його приймали в своїх замках принци і королі. Франсуа Війон міг стати вченим поетом або придворним віршомазом у дусі своєї доби. Творчість його сповнена відгуків схоластичної освіченості, він добре знав сучасну йому літературу та історію; улюблений його твір — «Роман про Троянду», розпочатий у XIII ст. Гійомом де Лоррісом і докінчений Жаном де Мен; він пересипає свої строфи історичними, біблійними і міфологічними іменами, — Арістотель і Аверроес, Александр Македонський і Мафусаїл, Паріс і Єлена сусідствують в його рядках з паризькими гулящими дівками, лихварями, катами, шинкарями, купцями і перекупками, стражниками поліції, ченцями і судовими слідчими, яких він знає з особистих стосунків, а не тільки здаля.
Франсуа Війон творить у формах середньовічної поезії, — його строфіка, метрика, римування витримали б найсуворішу критику тогочасних літературних гурманів, які вважали, що найголовніше у віршах — подолання технологічних труднощів ремества. Війон досконало знав своє ремество, як для поета для нього немає труднощів, але не цим він цікавий для нас, не технічна досконалість надала довголіття його віршам. Висока художня майстерність поєднується у Війона з новим для його часу змістом — і цей новий гуманістичний зміст його творчості не помер до наших днів в значній мірі завдяки високій мистецькій вартості його творів.
Франсуа Війон, звичайно, не був гуманістом у тому значенні, яке надається цьому місткому слову. «Гуманізм як цілісна система уявлень був доступний вузькому колу особистостей. Гуманістів було небагато, але гуманістичне світовідчування, що звільнювалося від середньовічного догматизму, було здобутком цілої епохи». Для гуманізму найвищою цінністю є людина, як основа суспільного життя, освіти і культури. Гуманістичне мистецтво характеризується насамперед увагою до внутрішнього світу людини. Для Війона це значило — до самого себе.
На зміну умовності куртуазної поезії приходить безумовність поезії реального життя, замість зведених до безтілесності шляхетних дам, біля яких упадають закохані рицарі, в поезію входять шинкарки і повії, паперові квіти витонченого умовного кохання змінюються не вельми запахущим зіллям реальних стосунків на міському дні, видиво пишних замкових зал заступають картини в’язниць, шинків, п’яної різанини, тортур і шибениць. Звичайно, Війон вірить і в Бога, і в короля, — король звільнив його з в’язниці, а Господь Бог помилує, коли не на землі, то на небі. Але поза цими найвищими представниками земної і небесної ієрархії для Війона немає нічого святого.
Проте в цьому ще треба як слід розібратися. Короля треба шанувати незалежно від його формального милосердя, — треба зважати на королівських суддів, які за найменшу провину можуть суворо покарати, позбавити не лише волі, а й життя... А щодо Бога... Здається, всі посилання на його справедливість звучать в устах Війона майже двозначно, — він перебуває в полоні звичної фразеології і не надає їй істотного значення. Справжнє його ставлення до небесної справедливості нічим не відрізняється від певності в тому, що на землі її немає і не може бути. Його ламентації про пекельну відплату за гріхи земного існування повні неприхованої іронії: рівність перед лицем смерті ще не означає рівності перед небесним правосуддям:
Хіба що, знаний в они дні,
Пророк уникне в пеклі чаду —
Вогонь підвладний сатані,
Не обпече святого заду...
Він усе піддає сумніву і з усього глузує!
Слуги короля і слуги Бога — судді, чиновники, вельможі, кати, ченці і єпископи, живі і мертві, стародавні і сучасні — поет не тільки ненавидить їх лютою ненавистю трагічно упослідженої людини, він осміює їх з нещадним сарказмом та іронією, і це ще страшніше для тих, хто потрапляє на кінчик його гусячого пера. Війон живе ніби з оголеними нервами. Він увесь час перебуває під владою нестримних емоцій, але разом з тим володіє гострим зором і непересічним розумом. Він розуміє не тільки себе, а й соціальний механізм сучасного йому суспільства. Він не лише спостерігає, а й робить висновки.
Є у «Великому Тестаменті» строфи глибокого і блискучого самоаналізу. Погляд Війона на життя продиктований самим життям, а не схоластичною наукою, його творчість — підсумок особистого досвіду, а не наслідування відомих зразків.
Можна йому вірити, коли він каже:
Моєї долі примхи люті
Списати всі не стало б слів;
Я вік іірожив в біді і скруті,
Без співчуття я сльози лив.
В стражданні розум мій зміцнів,
Коли в багні я брів по пояс, —
Я так життя порозумів
Як не зумів би Аверроес.
Вважалося, що без коментарів Аверроеса не можна зрозуміти Арістотеля. Війон відкидає освячений церквою авторитет античного філософа разом з глосами коментатора. Джерело усіх наук для нього в житті, в тому не прикрашеному ніякими оздобами і не прикритому фіговим листком філософії реальному житті, через яке він брів по пояс у багні від шинка до шинка, і від в’язниці до в’язниці.
Це життя навчило його думати про долю бідних і багатих, про церкву та її ієрархів, про державу і закон. Соціальні контрасти змальовано в підсумковому творі Війона з разючою силою, він не тільки бачив їх, а й мав сміливість описати з одвертістю, якої не дозволив би собі ні один з сучасних йому поетів:
Я знаю те, з чим ви незгодні:
Є інше лихо у житті
Є недолугі і голодні,
Не лиш вельможі і святі;
Є жебраки в своїм дранті,
Є в світі бідність неймовірна, —
Хоч ще німує в німоті,
Вона вже мислить, непокірна.
Має пройти ще немало часу, поки та «неймовірна бідність» свою здатність непокірно мислити перетворить на вміння прагнути до свідомо поставленої мети і осягати її, але це вже поза можливостями середньовічного поета, Війон тільки констатує вічний непримиренний контраст між бідністю і багатством, виходу він не знає.
Не ставши ні вченим, ні придворним поетом, що дало б йому можливість піти по магістральній лінії французької поезії XV ст., Франсуа Війон, в силу своїх кровних зв’язків з життям паризьких соціальних низів, пішов зовсім іншим шляхом. Його поезія — плід міської культури, на яку він дивиться, сказати б, з самого суспільного дна. Корінням своїм вона зв’язана з неофіційним мистецтвом міського театру, а також з творчістю середньовічних мандрівних школярів та кліриків-вагантів, які писали шкільною латиною і протистояли офіційній вилощеній поезії часу.
Але, на відміну від школярської поезії, Війон пише мовою паризької вулиці, лічбу силаб у своїх віршах він провадить тільки на підставі паризької вимови, яка особливо принадно звучить для нього в устах балакучих парижанок:
Хоч кажуть, що венеціанки
Прегострі мають язики,
Що флорентинки та міланки
Не гірше мелють, ніж млинки,
А римлянки, як вітряки, —
Та це мені не дивовижа,
Бо я гадаю навпаки,
Що всіх гостріш — жінки Парижа.
Франсуа Війон залишається у середніх віках за традиційною зовнішньою формою своєї поезії, за відносним багатством схоластичної вченості, а також за макабричним світовідчуванням, яке було однією з найпитоміших ознак часу. Коли читаєш у нього рядки про рівність усіх людей перед лицем смерті, мимоволі спадає на думку, що поет був знайомий з філософією стоїків, зокрема з Марком Аврелієм, який говорив, що «смерть зрівняла Александра Македонського з погоничем його мулів». Війон також не має сумніву щодо цього, але в ставленні до смерті як до природного акту він дуже далекий від Марка Аврелія. «...Головне для неї (для людини. — Л. Я.), щоб вона без скарг чекала смерті, як простого розкладу тих елементів, з яких складається кожна жива істота. Бо коли для самих елементів немає нічого страшного в їх постійному переході одне в одного, то де підстави боятися будь-кому їх загальної зміни і розкладу? Адже це згоджується з природою, а те, що згоджується з природою, не може бути лихим».
Війона не заспокоює те, що смерть зрівняє його з королями, епіскопами і самим папою римським. Страх смерті переслідує поета, він весь — суцільна скарга, він усім своїм нужденним єством прив’язаний до життя, яке б воно не було — у ньому є свої радощі, задля яких варто і треба жити, бо краще «під рядном суворим знаходити живому рай, аніж в могилі гнить сеньйором».
Смерть присутня в його творчості не стільки в її містичному значенні, скільки в усій фізіологічній своїй неприкрашеності, він до глибини душі вражений як її страхітливим видовищем, так і тією «зрівнялівкою», під яку підпадають усі смертні:
Я знаю: бідних і багатих,
І йолопів, і мудреців,
І королів, що ходять в шатах,
І в рясах пещених ченців,
Шляхетних дам і молодців,
Красунь, яким рівні немає,
Повій, розпусників, скопців —
Смерть всіх без винятку хапає.
«Макабризм» Війона не однозначний; він виникає з любові до життя. Немає провини поета в тому, що він бачить навколо себе не тільки ярмаркову строкатість щоденного побуту, а й усі страхіття тогочасного життя — в них з не меншою силою виявлялася середньовічна щоденність, яка повним своїм обсягом, усіма своїми контрастами та протиріччями і сформувала те явище, яке ми звемо поезією Франсуа Війона.
Поетична образність Франсуа Війона, страхітливі часом реалії його творчості пов’язані не стільки з абстрактними філософськими побудовами, скільки і насамперед з реальністю довколишнього світу. Коли він пише про тіла повішених на шибениці, які розгойдує нічний вітер, можна бути переконаним, що ця картина виникла не з його поетичної уяви — він бачив їх на безлюдних шляхах під час своїх мандрів, вони ж не давали йому спати в реальній, а не вигаданій в’язниці, коли він чекав чергового вироку.
Можна було б чекати образної і тематичної одноманітності від кількісно невеликої спадщини Франсуа Війона. Проте не лише страх смерті і любов до життя в своїх абстрактних аспектах і живій конкретизації відомі поетові. Варто прочитати «Баладу — молитву до Богородиці, написану Війоном для своєї матері», щоб переконатися, що йому відома була й синівська ніжність, що він володів словами, які спроможні були відтворити гармонію простої душі, терплячої і не затьмареної тими страхітними видивами, які переслідували самого поета.
Війонові не чуже патріотичне почуття, він любить Францію і ненавидить її ворогів. Його «Балада прокльонів ворогам Франції» перевантажена біблійними, міфологічними та літературними ремінісценціями, доводить не тільки винахідливість в переліку страхіть, які він накликає на голову тих, хто зазіхає на батьківщину французів, але й дихає непідробленою щирістю.
Під щасливу хвилину Війон може написати жартівливе рондо, використовуючи збірне ім’я Жанен д’Авеню для того, щоб дошкулити комусь у своєму не дуже перебірливому колі. Але спробуйте зачепити його самого — він помститься такими вбивчими тирадами, що одразу ж забудеться привід до їх написання. Так сталося, коли якісь Франсуа і Жан Пердьє звели на нього наклеп перед Буржським епіскопом, — Війон написав «Баладу про те, як варити язики наклепників», і поза своєю конкретною направленістю і брутальністю, вона й досі вражає узагальненою ненавистю поета до огидливого поріддя, яке використовує брехню як зброю проти чесної людини.
Два струмені творять поезію Франсуа Війона — могутній ліризм і нещадна іронія. Усе краще в його творчості пов’язане з особистим трагічним життєвим досвідом, особистими почуттями, сумнівами і розчаруваннями. Сучасність повернулася до поета не тим своїм парадним фасадом, яким мали можливість милуватися його «більш щасливі» колеги, і Війон з невластивою для його епохи одвертістю, а часом і зовсім безсоромною щирістю зробив своє життя темою і джерелом своєї творчості. Говорячи про себе, він говорив від імені усіх про всіх, хто подібно до нього, був «покидьком життя».
Поезія Франсуа Війона відбиває разючий контраст між блиском розкішних палаців і вбогістю брудних шинків, пишнотою єпископських мантій і смердючою соломою монастирських в’язниць, лицемірним королівським милосердям і професійною жорстокістю королівських суддів, вилощеною рафінованою мовою придворної поезії і вуличним, міщанським і злодійським жаргоном площадних віршів, якими задовольняла свої естетичні потреби юрба середньовічного міста.
Франсуа Війон написав небагато: всього шістнадцять віршів і дві більші речі, які умовно можна назвати поемами («Малий» і «Великий Тестамент»). «Великий Тестамент» написано взимку 1461-1462 років у Парижі, після того, як Людовік XI звільнив поета з Менської в’язниці. Хворий, в передчутті близької смерті, Війон вкладає в строфи «Великого Тестаменту» підсумкові думки про своє і не своє життя — увесь свій гіркий досвід. Цей твір порівнювали з «Божественною комедією» Данте. Проте, коли вже вдаватися до аналогій, то напрошується інше порівняння, яке лежить ближче і глибше розкриває мистецький генезис найвизначнішого Війонового твору.
На XV ст. припадає яскравий розквіт французького мистецтва мініатюри. Прикрашаючи своїми творами поширені в той час рукописні книги, мініатюристи творили справжні шедеври, в яких відбивалося властиве добі прагнення не тільки відтворити, а й осмислити навколишню дійсність. Одним із найвизначніших французьких художників XV ст. був Жан Фуке (народився біля 1420, помер не пізніше 1481 p.). Реалізм творчості Фуке з найбільшою силою проявився в портреті. З нещадною правдивістю намалював він подобизни короля Карла VII та його найближчого оточення, того самого Карла, який дозволив англійцям спалити Орлеанську Діву на вогнищі, як єретичку. До шедеврів Жана Фуке належить «виключний у своїй наочності документ епохи, мініатюра «Суд над Герцогом Алансонським у 1458 році» 6 (про герцога Алансона і суд над ним Франсуа згадує у відомій «Баладі про рицарів минулих часів»). Жан Фуке зафіксував у викінченій формі усі подробиці цієї події, вмістивши на своєму аркуші понад двісті персонажів — королівське судилище і натовп, який жваво реагує на все, що відбувається у нього перед очима. Художник знайшов чітку і прозору композиційну побудову, розташувавши в центрі своєї мініатюри ромбом поставлені лави, на яких сидять королівські судді, і навколо них строкатий натовп — стражників, міщан, чоловіків і жінок, природно і невимушено згрупованих, особливо на сповненому життя і руху передньому плані.
«Великий тестамент» за композицією нагадує саме цей шедевр Жана Фуке, як і взагалі композиції сучасних йому мініатюристів, яких Війон не міг не знати. В центрі своєї поеми Війон ставить самого себе, а навколо групує в живому сполученні безліч найрізноманітніших постатей. Його персонажі то з’являються на коротку мить в якомусь повному енергії та експресії рядку, щоб зникнути і більше ніде не повторюватись, то перекочовують із строфи в строфу, яскраво окреслені, і якщо не типізовані до кінця, то з’ясовані в усій характерності життєвого свого стосунку до автора, нерозривно сплетені з його долею, освітлені його любов’ю, зневагою, ненавистю, сарказмом чи ліризмом. З цього безконечного хороводу поет вириває окремі постаті і, як в сучасному кіно, подає їх крупним планом у баладах і рондо, якими переривається його монолог-сповідь, сповідь упослідженої людини, що стоїть на перехресті віків, неначе на межі ночі й світання, сповнена відрази і гніву, жалю і розчарування, любові й надії.
Розкриваючи свій внутрішній світ з простодушною одвертістю, яка нібито не знає різниці між добром і злом, Франсуа Війон увесь на стороні безсилого добра — проти всесильного зла, що панує в сучасному поетові суспільстві.
Спокою й миру в цьому світі Ох як їдять і п’ють нероби!
Дай боже визначним панам, — Курчат, і риби й каплуна, —
Вони й наїджені й налиті, Усього досить, хліба й здоби,
Про це ти добре знаєш сам! Тортів, цукатів і вина...
Даруй терпіння біднякам, А нам би на куліш пшона,
Що під вікном стоять з торбами: То й раді вже були б трудяги,
Нам все одно чи храм, чи крам, І слуг не треба — кожен зна,
Бо ти нас обділив харчами. Як наливать з барила браги.
Його вбивча іронія спрямована не лише проти тих, хто захопив кращі місця на «банкеті життя», але й на самого себе,— тоді це скорботна іронія, яка, можливо, з найбільшою силою виявляється в чотирьох рядках, написаних в чеканні страти за останнім несправедливим вироком:
Я — Франсуа, — намилив кат
Вже зашморга три рази,
І скільки мій заважить зад
Довідаються в’язи.
Франсуа Війон був добре відомий як поет уже за свого життя, його вірші були потрібні сучасникам і поколінням найближчої по смерті поета доби. Не випадково вони стали першою книгою лірики, виданою в Парижі після запровадження друку (1489). Сто років вірші Франсуа Війона переходили від покоління до покоління. Спочатку в усній традиції та за посередництвом рукописних збірок, а згодом і з друкованих видань. Потім їх потроху почали забувати: за сто вісімдесят років не з’явилося жодного видання Війонових творів. Поета у XIX ст. наново відкрили французькі романтики. Франсуа Рабле ще в XVI ст. зробив його одним з численних персонажів свого знаменитого «Пантагрюеля». В наш час про Франсуа Війона в різних літературах написано романи, вірші і драми.
Чим же пояснюється цікавість сучасників і нащадків до життя і творчості Франсуа Війона? Найбільшої сили і тривалості набуває поезія тоді, коли в ній обставини і тенденції часу в органічному сплаві поєднуються з особистістю поета, коли не тільки його творчість, але й він сам стає ніби втіленням певної доби, її однозначним символом, за яким ми одразу пізнаємо епоху, з усім її змістом у вичерпному і неповторному значенні. Символом трагічної упослідженості і життєвої поразки обдарованої особистості в добу середньовіччя, коли гуманістичне мислення розпочинало свої перші бої з закостенілим догматизмом і людина починала звільнятися з-під влади авторитету, — таким символом і є для нас перший великий французький поет Франсуа Війон.
Було б неправомірно виводити всю поезію Франсуа Війона з макабричного світовідчування середньовіччя і називати його «поетом смерті», як це роблять деякі дослідники. Помилкою було б гадати, що за часів середньовіччя над людьми панував суцільний морок, що церква до кінця зламала своїм догматизмом і мракобіссям народну душу і настільки залякала людей посмертними карами, що вони втратили смак до земного життя.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1970. – № 7. – С. 46-57.
Твори
Критика
