«Я – Франсуа, намилив кат вже зашморга три рази...»
В.М. Назарець
Доля Франсуа Війона — це справжній клубок суперечностей, в якому разюче переплелися злети й падіння, геній й злодійство, життя та смерть: «Моєї долі примхи люті // Списати всі не стало б слів; // Свій вік я звікував у скруті, // Без співчуття я сльози лив. // В стражданні розум мій зміцнів, // Коли в багні я брів по пояс...» (Великий Тестамент, строфа XII; перекл. Л. Первомайського).
Життя Франсуа Війона припадає на кінець середніх віків, офіційна межа якого датована 1453 р., часом закінчення столітньої війни між Францією та Англією, падінням тисячолітньої імперії Візантії, столицю якої — Константинополь, того року захопили турки, а також запровадженням у Німеччині трьома роками раніше книгодрукування. Франсуа Війону в цей час виповнюється двадцять два, і приблизно тоді ж розпочинається його поетичний злет.
Постать Війона приваблює й відштовхує водночас. Останній поет Середньовіччя і перший великий лірик Франції, він немовби увібрав увесь життєвий спадок епохи і став чи не найяскравішим і найболючішим його виразом. Епоха Війона відбилась у його віршах такою, якою вона була — у всіх своїх гріхах і святості, з усіма своїми розчаруваннями та сподіваннями.
Поезія Війона поєднала у собі відвертість сповіді з крутійством блазня, молитовну приреченість із непримиренністю людини, котра кинула виклик мало не всьому суспільству.
Зі спраги умираю над рікою,
Палкий, як жар, зубами я січу;
В краю своїм блукаю чужиною;
При огнищі розпаренім тремчу;
Сам голий черв, панів я шику вчу;
В сльозах сміюсь, надіюсь без надії;
Моя утіха розпачем німіє;
Радію, і приємності катма;
Могутній, я хилюсь, як вітер віє,
Я прощений — і гнаний усіма.
«Балада поетичного змагання в Блуа», перекл. П. Гординського Вигнанець, гульвіса, грішник, який неминуче має закінчити шибеницею і якому марно сподіватися на прощення, — таким змальовує себе у своїх віршах Франсуа Війон: «Не ангел я, що й добре знаю, — // Ні діадеми на чолі, // Ні крил за спиною не маю...», гірко засвідчує він у XXXVIII строфі свого «Великого Тестаменту» (перекл. Л. Первомайського); а в іншому місці: «Тож пом’яну я Бога ще раз // І Матір Божу пом’яну. // Я, грішник, схудлий як химера...» (строфа LXXXIV «Великого Тестаменту» у перекл. Л. Первомайського). З ім’ям Господа, до якого частенько звертався Війон, поєднуються у його віршах картини вражаючої розпусти та гріха, такої добірної лайки, на яку не наважився б жоден поет ні до, ні після Війона. До його поезії можна ставитися по-різному. Нею можна захоплюватись, їй можна співчувати, її, нарешті, можна зневажати, вбачаючи в ній щось брутальне й огидне. Вочевидь одне: її неможливо ігнорувати. Вже хоча б тому, що без неї залишаться незрозумілими образи багатьох славетних європейських поетів, для яких творчість Війона стала потужним джерелом поетичного натхнення. Без поезії Ф. Війона не збагнути й усіх тих складних художніх процесів, якими супроводжувався розвиток європейської літератури на зламі двох історичних епох — Середньовіччя і нового часу, проміжною ланкою між якими стала поезія Війона.
Його біографія — суцільна загадка, його особа легендарна, причому не тільки в переносному розумінні цього слова (тобто як «щось велике, значне»), а й у прямому, оскільки, як справедливо свідчить Ірина Матвіїшина («Перевал», 1994, № 2), «легенда настільки вплелася в його життя, що нині можна з недовірою ставитися до кожного місця, прізвища чи прізвиська, згаданого Війоном». Достеменно про поета відомо не так уже й багато. А тим, що відомо напевне, майже винятково маємо завдячувати участі поета у справах, що рахуються за відомством французького правосуддя і відповідно значаться у його архівних документах. Кістяк доволі непривабливої біографії Війона складає, таким чином, документально стверджена причетність його до щонайменше чотирьох справ, котрі набрали кримінального розголосу. Цей основний кістяк гіпотетично доповнюється та реконструюється тими свідченнями біографічного характеру, які залишив нам сам Війон і які розсипані на сторінках двох його найбільших творів — поем «Малий Тестамент» та «Великий Тестамент».
Справжнє ім’я поета — Франсуа Монкорб’є (або Делож). Народився він у Парижі 1431 або 1432 року в бідній сім’ї: «Я бідняком був звіку-зроду, // (Хоч, може, свині і не пас.) // Гаразд, що мали хліб і воду // (І батько мій, і дід Орас.) // Наш рід убогий повсякчас // (Нужда провадила до ями...») («Великий Тестамент», строфа XXXV, перекл. Л. Первомайського). Батько поета, очевидно, невдовзі помер, а мати, неспроможна прогодувати сина, віддала його на виховання священику Гійому де Війону, котрий, як гадають, міг бути із сім’єю Монкорб’є у родинних стосунках. Образ матері, побожної і неписьменної жінки, Війон увіковічив у своїй відомій «Баладі-молитві», яку він склав для своєї матері, щоб молилася Богородиці. Гійом де Війон, який надав притулок майбутньому поетові, пізніше буде згаданий ним у «Великому Тестаменті» (строфа LXXXVII) з тією любов’ю та шанобою, на яку з тих сучасників, про яких у цій поемі говориться, мало хто спромігся: «Мені він більш ніж батьком став, // Ніжніший неньки був малому // І все життя обороняв, //Хоч з мене радості й не мав...».
Достовірно (відповідним записом у архіві) засвідчено, що у віці дванадцяти років Війон вступає на так званий «факультет мистецтв», тобто підготовчий факультет Сорбонни, славетного Паризького університету, котрий він закінчив через шість років, у 1449, із званням бакалавра. Після чого ще через три роки отримав звання ліценціата і магістра мистецтв, які теоретично давали йому право викладати або служити клерком. Сам Війон, проте, й далі називає себе школярем. Інколи — бідним школярем, званням, яке отримували студенти підготовчого відділення Сорбонни. Можна гадати, що час, проведений Війоном у Сорбонні, не минув для нього марно. І хоча, як стверджують окремі дослідники, якогось особливо великого багажу знань Війон звідти не виніс, проте життєвого досвіду та вражень, украй необхідних людині, яка збирається стати поетом, дістав чимало.
Студентство Сорбонни було справжньою маленькою державою чи, краще сказати, містом у місті: тоді як чисельність мешканців Парижа на той час становила десь близько ста тисяч, кількість студентів Сорбонни в окремі роки сягала двадцяти тисяч. Співіснування цього веселого братства з городянами Парижа не завжди було безхмарним і доброзичливим. На роки навчання Війона припадає довготривала війна між школярами та городянами за величезну кам’яну брилу, котра відокремлювала Латинський студентський квартал від іншої частини міста і яку жартівливо прозвали «Тумбою диявола». Школярі двічі викрадали цей межовий знак і перетягали його у свої володіння, при цьому війна, що точилася, була насправді жорстокою, так що з обох сторін були й убиті, й поранені, й заарештовані. Війон не лише був у числі активних учасників цієї війни, а й змалював її у своєму комічному романі, котрий так і називався «Тумба диявола». До нас цей роман, як, очевидно, і багато інших творів поета, не дійшов. До числа заарештованих студентів, учасників війни з городянами за «Тумбу диявола», Війон не потрапив, але невдовзі ім’я його все ж стає відомим владі. В архівних документах зафіксована бійка, яка сталась увечері 5 червня 1455 року між Франсуа Війоном і якимось священиком на ім’я Філіп Сермуаз. Що було приводом для неї, точно не встановлено. Але гадають, що бійка сталася через жінку, можливо, через Катерину де Воссель, на яку Війон скаржився у своїй «Подвійній баладі про кохання», буцімто вона наказала добряче відлупцювати його. Війон, у якого постійно не було грошей і який до того ж не міг похвалитися вродою, сам називаючи себе Химерою з головою, що нагадує очищений та підсмажений горіх, не міг користуватись успіхом у жінок, та на біду весь час у них закохувався. Згаданий священик наздогнав його на одній із вулиць Парижа і почав провокувати на бійку, якої, за пізнішими свідченнями Війона, він будь-що намагався уникнути. Священик дістав ніж, яким злегка поранив поета. Війон не залишився у боргу і жбурнув у нападника камінь, після чого той упав, як підкошений. За кілька днів Сермуаз помер. Перед смертю він визнав себе винним і простив Війона, хоча його на той час уже не було у Парижі. Злякавшись відповідальності, він утік, не зважаючи навіть на те, що за правилами тодішнього судочинства вбивство з метою самозахисту не вважалося злочином і не каралося. Війон повернеться до Парижа, як тільки дізнається, що його виправдано, але сім місяців, проведених ним бозна-де, спричинилися до тих фатальних змін, які накладуть своє зловісне тавро на всю подальшу біографію поета. Саме тоді Війон, шукаючи хоч якусь роботу, зійшовся з професійними злочинцями і з волі чи не з волі став, власне, одним з них. Причетний щонайменше до двох пограбувань, на початку 1456 року він повертається до Парижа, де разом із трьома товаришами обкрадає Наваррський колеж, після чого знову тікає з міста. У ніч цього пограбування, як гадають, Війон пише поетичний твір під назвою «Малий Тестамент», або «Малий Заповіт» (назва, яка закріпилася за його твором пізніше). Твір складається з 40 восьмирядкових поетичних строф. На початку поеми Війон пояснює причину, яка примушує його залишити місто. За словами поета, це — нещасливе кохання, яке завдало йому тяжких страждань, кайдани якого він уже не в змозі носити й далі. І оскільки поет, як він гадає, від’їжджає назавжди, перш ніж це зробити, він має роздати свій спадок тим, з ким доля звела його у житті. Що ж це за спадок? З їдкою іронію Війон перераховує речі, яких давно вже не існує або ніколи не існувало, або речі, які йому не належать. Знайомі, яких так «щедро» обдаровує Війон, це, за рідким винятком, його вороги, кредитори або ж особи, яких він відкрито зневажає, що й засвідчує його твір, більше схожий на виклик, гнівне звинувачення суспільству, з яким поет сподівається ніколи більше не зустрітися.
Десь приблизно в ті ж роки Війон пише один із найвідоміших своїх творів — «Баладу прикмет» (Оскільки в підручнику вона подається в скороченому вигляді, наводимо повний текст — у перекладі Л. Первомайського):
Я знаю — мухи гинуть в молоці, а
Я знаю добру і лиху годину, б
Я знаю — є співці, сліпці й скопці, а
Я знаю по голках сосну й ялину, б
Я знаю, як кохають до загину, б
Я знаю чорне, біле і рябе, в
Я знаю, як Господь створив людину, б
Я знаю все й не знаю лиш себе. в
Я знаю всі шляхи й всі манівці, а
Я знаю небо щастя й сліз долину, б
Я знаю, як на смерть ідуть бійці, а
Я знаю і чернички спідничину, б
Я знаю гріх, але грішить не кину, б
Я знаю, хто під течію гребе, в
Я знаю, як в бочках скисають вина, б
Я знаю все й не знаю лиш себе. в
Я знаю — коні є і є їздці, а
Я знаю, скільки мул бере на спину, б
Я знаю, хто працює без упину, б
Я знаю сну й пробудження хвилину, б
Я знаю Рим і як він всіх скубе, в
Я знаю і гуситську всю провину, б
Я знаю все й не знаю лиш себе. в
Я знаю палац, знаю і хатину, б
Я знаю цвіт, і тід, і соб-цабе, в
Я знаю смерть і знаю домовину, б
Я знаю все й не знаю лиш себе. в
Перше, на що звертає увагу цей твір, — його оригінальна побудова: всі рядки балади зв’язані повтором слів «Я знаю». Вживаний на початку віршових рядків, такий повтор знаний з давніх давен, напевне, з часів, коли людина вперше спробувала віршувати. Пізніше він отримав назву, анафори (грецьк. anaphora — винесення наверх, тобто на початок рядків) і ввійшов у арсенал прийомів, до яких зверталися багато поетів. Але, на відміну від загальної практики, Війон поширює анафору на весь вірш, тоді як у більшості поетів такий повтор зв’язує звичайно не більше 3-4 рядків і зустрічається епізодично. Проведений через увесь твір цей повтор створює і цементує, немовби збираючи воєдино розрізнені враження, основний його образ — образ людини, для якої найбільшою загадкою, найбільшою таємницею у цьому світі є вона сама.
«Я знаю гріх, але грішить не кину». Таки, напевне, кривив душею Війон, коли на початку свого «Малого Тестаменту» пояснював причину своєї втечі з Парижа обставинами нещасливого кохання. Логічніше припустити, що Війон таким чином намагався уникнути правосуддя, на справедливу кару якого він, безумовно, заслуговував. Так чи інакше, але Війон залишає Париж своєчасно. Через деякий час поліція схопила одного з учасників крадіжки у Наваррському колежі і під тортурами випитала у нього імена його співучасників. Тепер повертатися до Парижа Війону небезпечно, але, як це засвідчують рядки його Тестаменту, поет і не збирався цього робити, принаймні, у найближчий час.
П’ять довгих років поневірянь дорогами Франції зробили його поетом, відомим усій країні, але не додали йому святості ані крихти. У своїх мандрах Війон знавав милість і великих людей. Подейкують, що він був прийнятий навіть при дворі короля Рене Анжуйського, великого шанувальника тодішньої поезії. Поетичним уболівальником Війона був і герцог Карл Орлеанський, у замку якого десь близько 1458 року Війон написав свою знамениту «Баладу поетичного змагання в Блуа». Як випливає з тексту цієї балади, Війон певний час перебував на грошовому утриманні герцога і, очевидно, міг би цілком безхмарно і сито влаштувати своє подальше життя, адже таких безбідних придворних поетів тоді було багато. Але він знехтував цим дарунком долі. Що саме трапилось — сказати важко, оскільки далі в біографії поета — велика біла пляма, але достатньо красномовна.
Знову зустрічаємося з Війоном через два роки, у 1460, — в Орлеанській в’язниці. За що саме він туди потрапив — невідомо. Проте відомо, що бути засудженим до страти у ті часи можна було лише вчинивши чималий злочин. Від неминучої шибениці Війона врятувала амністія з нагоди приїзду до Орлеану герцогської родини. Минає ще рік — і знову Війнон за гратами, на особливо суворому режимі у в’язниці міста Мен-на-Луарі. І знову амністія, цього разу в зв’язку з тим, що містом проїздить король Людовік XI.
Узимку 1461-1462 pp. Війон пише головний свій твір, який за аналогією з попереднім, отримав назву «Великий Тестамент» («Великий Заповіт»). Як і Малий, Великий Заповіт складається з 8-рядкових поетичних строф (близько 170), але пересипаних вкрапленими до них окремими (тематично завершеними) творами — баладами і рондо. За формою ця поема нагадує швидше не заповіт, а сповідь. Сповідь людини, яка, передчуваючи близьку смерть, квапиться сказати своє останнє слово. Війон оглядає пройдений ним життєвий шлях, розмірковує, робить висновки, звертається до тих, кого він знав. Когось оспівує, когось засуджує, у когось просить вибачення, над кимось глумиться або жартує, дає поради, і, врешті-решт, сам складає собі епітафію.
Центральний образ поеми — сам Війон, що розкриває перед читачем свою стражденну душу, неспокій якої поступово переростає у громадянську непокору, що є формою протесту проти соціальної несправедливості, знаком того, що неймовірна бідність, про яку пише поет, потрохи починає усвідомлювати себе не як німу мізерність, а як мислячу істоту. Що, зокрема, доводить XXXIV строфа «Великого Тестаменту»: «Що й говорить! Ви з тим не згодні» (уривок, яким цей твір Війона представлений у шкільному підручнику).
До однієї з найкращих балад «Великого Тестаменту» і водночас найбільш відомих творів Війона належить «Балада про дам минувшини» («Скажіть, в яких світах вона...» — у перекл. Г. Кочура). Сучасному читачеві, а особливо тим з них, хто не надто переймається премудрощами поетичного плетива слів та образів, може видатись, що цей вірш має на меті уславити в пам’яті нащадків ті величні образи жінок, котрим колінопоклонялися, котрих вважали зразком краси та вірності їхні сучасники-чоловіки. Але це не так, чи, точніше, не зовсім так. Взагалі треба мати на увазі, що пафос трагічності, який найчастіше приписують віршам Війона, справедливий лише почасти, оскільки значною мірою дофантазований в уяві його нащадків.
Сучасники сприймали його переважно як комічного поета, що, очевидно, враховував і він сам, коли писав. Комічність Війона — це не стільки сатира (тобто пряме і не особливо розбірливе у засобах глузування) за своїм тоном, скільки тонка іронія, мета якої знайти в сумних темах віршів те, що могло б задати бадьорості, викликати посмішку, бодай і таку, яка б ішла у розріз із християнськими почуттями та думками, навіюваними подібною тематикою. Баладам Війона притаманне сполучення двох мотивів, характерних для середньовічної культури, лицарського культу (шанування) дами та християнського — заперечення величі земної слави, недовготривалої і несправжньої (цінність має, на думку християнських теологів, лише потойбічне життя). Іронія тонко проникає в баладу Війона. Тема твору, як і форма її проведення, власне, типова для середньовічних поетів, — перераховувати уславлені імена жінок (кожне з таких імен і саме по собі достатньо поетичне, щоб пробудити фантазію і спрямувати її у піднесене емоційне річище).
Але серед жінок у реєстрі, який подає Війон, насправді уславленими можуть бути названі далеко не всі. Це Ехо (німфа, котра, як свідчить давньогрецький міф, була покарана німотою і могла повторювати лише закінчення почутих нею слів); це кохана відомого середньовічного філософа Франції П’єра Абеляра (1079-1142) Елоїза, яку трагічно розлучили з її коханим церковники і яка пізніше, у XVIII ст., надихнула Ж.-Ж. Руссо на створення роману європейського масштабу «Нова Елоїза», що потягнув за собою цілий ланцюжок літературних Еліз, включаючи «Бідну Лізу» Карамзіна; це Бланш (Бланка Кастільська (1188-1252), дружина Людовіка VIII, мати Людовіка Святого); це Берта, на прізвисько Великонога, що була дружиною Піпіна Короткого, мати короля Карла Великого; це, звичайно, Жанна д’Арк (1412-1431), яка була спалена в Руані в рік народження Війона і реабілітована за десять років до написання балади. Ігноруючи, нехтуючи по-справжньому великими іменами, які легко можна було взяти з біблійних, легендарних або історичних джерел, Війон вводить до свого твору сумнівних, а то й просто неіснуючих осіб: мало кому відому мадам Арамбур, графиню Менську, чий образ був узятий ним з однієї напівзабутої історичної хроніки, Алісу — персонаж французького середньовічного епосу, якусь з коханок Бурідана, французького філософа XIV ст., про любовні історії якого складали легенди; Таїс та Флору — імена, якими називали будь-яких куртизанок; нарешті — Архіпіаду — перекручене ім’я афінського воєначальника Алківіада (V ст.), а його середньовічні коментатори, а з ними і Війон, поплутавши, сприйняли Алківіада за жінку.
Ілюзорність, недовговічність земної слави — це тема для вишуканої трагічності. Середньовічний теологічної орієнтації поет мав би тут бути більш стриманим і сповненим слів урочистості. Війон же обертає цю високу тему на веселий мотивчик: «А де ж тепер торішній сніг?», що з невблаганною комічністю скріплює всі строфи балади, повторюючись наприкінці кожної з них. Коли пізніше в романі Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» у одного з персонажів Панурга, запитають, а де ж нажиті ним багатства, він не вагаючись дасть відповідь: «А де ж тепер торішній сніг? — ось основне питання, яке не давало спокою паризькому поетові Війону».
Але повернемось трішечки назад, а саме — до 1460 p., коли Війон звільняється з в’язниці міста Мен- на-Луарі. Амністований, він повертається до Парижа і пише тут свій «Великий Тестамент». А закінчує його у 1462 p. І відразу ж потрапляє до в’язниці. На цей раз за підозрою, яка не підтвердилась. Тільки-но Війон спромігся ковтнути вільного повітря, як нова неприємність: раптом згадали, що поет брав участь у пограбуванні Наваррського колежу. На цей раз з ним обійшлися м’яко, очевидно, зважаючи на його поетичну славу. Поет мав у 3-річний термін повернути свою частку награбованого — 120 екю, які, звичайно, з огляду на те, що це була значна сума, він ніколи б не повернув, і невідомо, який би поворот мала ця справа, якби... Якби доля остаточно не відвернулася від бідного Війона і поет не вплутався у справу, за якою маячила шибениця.
Грудневого вечора 1462 року Війон зайшов до свого давнього приятеля Робена Дожі. Згадали старі добрі часи, повечеряли. Тут до товариства приєдналися якийсь Ютен дю Мустьє та школяр на ймення Роже Пішар. Через годину веселе товариство вже мандрувало вулицями вечірнього Парижа, просуваючись до монастиря Святого Бенедікта, поблизу якого мешкав Війон, котрий запросив друзів до себе. Йшли галасливо, жартували, чіплялися до перехожих. У будинку нотаріуса Франсуа Ферребука ще не спали. Писарчуки, яких найняв Ферребук, старанно порпались у паперах, не звертаючи уваги на запізнілих гульвіс. Навряд чи це дійсно зачепило друзів за живе. Просто захотілося розважитись. Але писарчуки такі ж школярі, як і ті шибеники, яких лихий напоумив розважитись у цей пізній час. Ще мить — і спалахнула бійка. На галас, що здійнявся, вихопився із своєї кімнати сам розлючений метр, Франсуа Ферребук, сильним ударом збив з ніг Дожі. Той розпачливо заволав. Перелякані друзі позадкували у напрямку церкви Святого Бенедікта. І тут у повітрі зблиснув клинок Дожі. Не вагаючись, він устромив його в необачного Ферребука. На щастя, той не помер. Але скаргу все одно порушив. Друзів швидко знайшли і заарештували. Вирок суду — шибениця. Тут уже було не до жартів. Друзі подали апеляцію до парламенту. Дю Мустьє вона не допомогла. Його невдовзі повісили. Головному винуватцю скоєного, Дожі, поталанило. Він, виходець із Савойї, підпав під амністію з нагоди приїзду герцога Людовіка Савойського. Пішару не вдалось уникнути шибениці. Війон у відчаї очікував відповіді із парламенту на подану апеляцію. Власне, він не настільки винний, щоб бути скараним на горло. До того ж не він наніс той фатальний удар, який мало не коштував життя шанованому в паризькій аристократичних колах Франсуа Ферребуку. Але хто зна, що вирішать члени парламенту. Чекаючи у в’язниці виконання смертного вироку, Війон напише чотири рядки, які уславлять його ім’я не менш, ніж уся його попередня поезія:
Я — Франсуа, намилив кат
Вже зашморга три рази,
І скільки мій заважить зад,
Довідаються в'язи.
Переклад Л. Первомайського
Груба іронія, яка проривається через вірш, показна. Лад думок та почуттів, у колі яких перебуває поет, чекаючи на страту, навіює йому страшні видіння смерті, що постають в образі кількох повішених злочинців, котрі розхитуються на шибеницях поривами промозглого вітру. Переслідуваний цими страшними видіннями, що ні на мить не дають йому спокою, Війон пише у в’язниці один з найвідоміших своїх творів — «Епітафію у формі балади, написаної собі й своїм товаришам у чеканні шибениці». Іронії у цій баладі анітрішечки. Навпаки, пафос трагічності, смертельного холоду, яким віє від її рядків, ще більше посилюється специфічною образною побудовою твору, що має форму звернення мертвих до живих, безпосередній зміст якого складає благання спокути і прощення усіх гріхів, сконцентроване навколо заключного рядка кожної із строф балади: «За нас благайте Бога у високості».
«Епітафія у формі балади, написаної собі й своїм товаришам у чеканні шибениці» — не лише один з найбільш відомих творів Війона, а й чи не найблискучіший зразок баладного жанру середньовічної поезії.
Балада — один з найстаріших поетичних жанрів (різновидів літературного твору). Звичайно, баладою називають такий віршовий твір, в якому розповідається про певну фантастичну (казкову або легендарну) подію, сама ця подія розгортається у напруженій драматичній або й трагічній формі. Таку баладу умовно називають північною, оскільки поширювалася вона на півночі Європи: в Німеччині, Англії та Шотландії. Але ще раніше на півдні Європи, зокрема — у Франції та Італії виникла дещо інша форма балади. Своє походження вона веде від народних пісень, які виконувалися хором під час танцю. Така пісня складалася з кількох куплетів (або інакше — строф, групи віршових рядків, зв’язаних за змістом і порядком рим, після кожної з яких або ж їх групи повторювався приспів — ще 4-6 рядків). Пізніше, коли поетичний текст почали декламувати окремо від співів і танцю, повторювати щоразу значний за обсягом рядків приспів стало незручно. І його скоротили. Зокрема, у баладі до одного рядка, який повторюється як заключний у кожній строфі. Цей повторюваний рядок часто називають французьким словом «рефрен».
Рефрен звичайно, містить у собі певну узагальнюючу думку, яка по-різному варіюється, розкривається і коментується у кожній новій строфі балади.
Балади складалися на теми кохання, але не обов’язково. Ця «південна», або старофранцузька, балада відома у двох формах: 8-рядкових та 10-рядкових строф. Обидві форми є і у Війона. Балада з 8-рядкових строф будується на трьох римах за схемою: абаббвбВ (3) + бвбВ (великою літерою позначаються повторювані рядки; цифра в дужках показує повторювану кількість восьми віршів). Балада з 10-рядкових строф будується на чотирьох римах за схемою: абаббввгвГ (3) + ввгвГ.
У давнину вони писалися як звернення до «принца», якому поет, що сподівався на милість, присвячував свою баладу. Приклад 8-рядкової балади наведений вище («Балада прикмет», де у 3-й строфі порядок рим порушено). 10-рядковими строфами складена «Епітафія у формі балади, писаної собі й своїм товаришам у чеканні шибениці».
Справжній крик відчаю та болю вчувається з рядків вірша, яким Війон немовби прощається з життям, звертається до живих з останнім «прости», подумки вже відділивши себе від них. Можна лише здогадуватися, з якого вихору думок та почуттів виник цей вірш...
Хвилини нестерпного чекання, коли здається, ось-ось, у наступну мить із скрипом відчиняться двері камери, і тюремщики поведуть тебе на страту... У ноги немов хто налив свинцю, смертельний жах повільно огортає кожну клітинку тіла, свідомість відчайдушно б’ється у розгубі думок, розшматованих на клаптики гострим, як ніж, бажанням жити. Ще кілька хвилин — і священик поквапом відпустить гріхи. Кат вправно, в одну мить затягне на шиї зашморг. І все попливе, потоне у якомусь моторошному, нетутешньому мороці. І здригнеться востаннє душа, і з корінням враз вирве її із грішного тіла здавлений зойк і кине в безмежний океан пекельних мук. Далеко від Бога, від світла, в холодну, чорну ніч...
Двері камери невдовзі відчинились. Тюремщик урочисто виголосив відповідь парламенту на апеляцію засудженого поета: французький суд розглянув справу Франсуа Війона і, зважаючи на його нечестиве життя, ухвалив вигнати геть із Парижа, суворо заборонивши йому повертатися до міста впродовж наступних десяти років.
Через три дні Війон залишив Париж. Як гадають, назавжди. З цього часу сліди його губляться, й історія не тішить нас жодною згадкою про те, як склалася його подальша доля.
Мине чверть століття (1489 р.) — і спадщина Війона стане першою збіркою французької лірики, виданою друкарським способом. Призабутий у найближчих поколіннях, Війон знову буде відкритий митцями-романтиками початку XIX ст. Вдруге його відкриють французькі поети кінця XIX — початку XX ст. У XX ст. його ім’я міцно ввійде в історію світової літератури, а його постать і життя перетворяться на справжню поетичну легенду. І дійсно — особистість легендарна. Поет і гульвіса. Геній і злочинець. Ніяковість і гордість французької поезії.
Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1998. – № 8. – С. 43-47.
Твори
Критика
