Поезія Франсуа Війона
Святослав Гординський
І. Поет і його доба
На те, щоб краще зрозуміти поезію Франсуа Війона, поета багатьох суперечностей, обов'язково треба зупинитися на тих провідних ідеях і рухах, які нуртували в центрі французького духовного життя — Парижі, в ту довгу переходову добу, за якої Середньовіччя перейшло в Ренесанс. Середньовіччя створило колосальні надбання в літературі, мистецтві, філософії, але тим не менш допитливий людський дух у своєму постійному змаганні вперед почав підважувати старі істини та форми і висувати нові ідеї. Париж став бойовищем усіх найважливіших конфліктів доби; місцем тих рухів був його університет, завжди в опозиції до всякої влади — папської, єпископської, королівської. 1290 р. папський делегат Бенедетто Ґаетані (пізніший папа Боніфатій VIII) картав Паризький університет за те, що він «своєю наукою затруїв весь світ, забуваючи, що завданням людини є не здобувати знання, а дбати про спасіння душі».
Ще в середині XII ст. П'єр Абеляр своїми викладами систематичної логіки стягав до університету юрми студентів, а століття пізніше Тома з Аквіна, під впливом філософії чистого розуму Арістотеля і його арабського коментатора Аверроеса, спробував дати синтетичне розмежування двох до того часу безнадійно сплутаних справ — віри і знання, теології і філософії. Тома став батьком Просвітництва, його вченням користувалися однаковою мірою ортодоксійні мислителі й єретики. А й сам він за свої виступи проти спіритуалізму й ірраціоналізму, боронених чільними його, домініканця, суперниками — францисканами, був свого часу осуджений як гнилий компроміст та вигнаний з Паризького університету.
Історики пізнього середньовіччя, спиняючись над рушійними ідеями того часу, звертають увагу на те, що добу Війона (середину XV ст.) потрясли різні попередні зрушення, які прокотилися тодішньою Європою. Це були не тільки народні рухи Вікліфа, гуситів, Жанни д'Арк, але й той факт, що тодішня церква у своєму конформізмі ставилася індиферентно до прагнень нової людини. Доказом цього могла бути невдача церковних реформ на соборах: у Пізі — 1409, Констанці — 1414, Базелі — 1431 pp. Церковний авторитет був дуже піднятий боротьбою в самому папстві: був час, коли було три папи одночасно. Хоч цей розрив поладнано 1417 p., на соборі в Базелі були спроби вибрати ще одного антипапу. Незабаром, 1458 p., цілий християнський світ потряс упадок Царгорода, і християнство опинилося під реальною загрозою мохаммеданського тиску. Одночасно королі почували небезпеку від народних рухів, а з другого боку — від папства. Королі змагалися за владу з князями, чернечі чини конкурували одні з одними і боролися з університетами, які, не підлеглі ні церкві, ні королеві, продовжували виниклі ще давніше на арабських дворах філософські диспути. В цих суперечностях християнство зударялося з різними ліберальними рухами, центром яких, побіч Оксфорду і Праги, був власне Паризький університет. Пізніша реформація, оперта на народні мови, змагалася з урядовою латиною і підтримувала емансипацію національних мов.
І як не згадати, що Ян Гус бував у Франції, що Єронім Празький викладав у Сорбонні, а Жанну д'Арк її французькі сучасники розглядали як гуситку? Хто хоче, може дошукуватися символічного зв'язку в тому, що рік загибелі Жанни д'Арк (1431) був і роком народження одного з найбільших поетів Франції — Франсуа Війона. Хоч і як ці дві постаті різні характерами, — з одного боку, героїчна дівчина, впевнена в тому, що виконує Божий наказ, яка, можна сказати, створила французьку націю, з іншого — поет-волоцюга, цинік і злочинець, — залишається фактом те, що на темному тлі Франції XV ст. це дві її найсильніші постаті.
Життя Війона припало на добу після 100-річної війни. Франція була винищена, знеможена довгою англійською окупацією, пошестями й голодом. Це була доба загальної життєвої невпевненості, хаосу, неустійнених моральних засад; щойно спроквола виринали обриси нової Франції з усіма її політичними й соціальними протиріччями. В цьому крутежі опинилася одна людська істота, яка з великою щирістю, життєвою правдою і геніальною майстерністю зобразила весь той духовий хаос. Поезія Війона стала не тільки сповіддю дитини своєї доби, образом її душі, але й широкою панорамою свого часу, і то панорамою, баченою знизу людиною, яка на все мала власний погляд і суд.
Франсуа де Монкорб'є, відомий як Війон, народився десь у середині 1431 p., мабуть, на околиці Парижа, він бо мав виборче право парижанина. Про його батька знаємо лиш те, що він помер рано. Його мати жила в Парижі, дядько був священиком в Анжері, інші члени родини до нього не признавалися, мабуть, унаслідок його скандального життя. Малим Франсуа щиро заклопотався Ґійом де Війон, парох катедральної церкви св. Бенедикта в Парижі біля Сорбонни. Прибраний батько був досить вибачливий і витягав його з різних клопотів. Про юнацькі роки Франсуа не знаємо нічого, крім того, що десь 1446 p., п'ятнадцятирічний, він вступив до Паризького університету і в березні 1449 р. отримав ліцензію бакалавра з теології і церковного права, а 1452 р. став «майстром мистецтв». Можливо, що його протектор бажав бачити в ньому майбутнього каноніка, проте Війон ніколи не здобув потрібного для цього сану докторату з теології.
Про три наступні роки Війонового життя бракує будь-яких даних. Припускають, що в той час він крутився в судово-адвокатських колах, на що є чимало натяків у його писаннях, включно до знання всяких судових справ і апеляцій. Зате зовсім певне, що саме в цей час він вів гуляще життя в колах «золотої» молоді та що тоді запізнався з такими типами, як Реньє де Монтіньї, Колен де Кайє, Ґі Табарі, Жан ле Лю та Абесса де Пурра. Сюди належить і чималий список шинків, у яких він гостював, починаючи від «Шишки» до «Грубої Марґо». Тінню через ті роки пересувається Катерина з Воселя, велика любов його молодечих років і, можливо, причина його нещасть. Це те, що можна визондувати безпосередньо з його творів.
Десь 1451 р. Війон мусив брати участь у студентських галабурдах, особливо у викраденні вуглового каменя з готелю пані де Брюєр, що мав популярну назву «Під чортячим бздом». Однієї ночі студенти викрали цей камінь і перенесли його на гору Сент-Ілер. На скаргу власниці, поліція забрала той камінь і поклала на подвір'ї палати трибуналу. Студенти розбили браму, забрали камінь і знову перенесли на Сент-Ілер, ще й прикріпили його ланцюгами. Після цього студенти почали бешкети по всьому Парижу, зривали вивіски з домів (доми тоді не мали чисел) та крамниць і переставляли їх навпереміш. У справу втрутилася міська поліція, арештувала чотири десятки студентів, а університет мусив перервати виклади на кілька місяців. З цією подією зв'язана найраніша Війонова поема — «Роман про чортяче бздо», яка до нас не дійшла, але свідчить, що вже в студентські роки він писав поезії.
Життєва ситуація Війона різко змінилася 5 червня 1455 р. Того дня він сидів під дзвіницею церкви св. Бенедикта при вулиці Сен-Жак, розмовляючи з о. Жіллесом, у товаристві ближче не відомої дівчини Ізабелли, коли надійшов інший священик, о. Філіпп Сермуаз у супроводі якогось Жана ле Мерді. З причин, яких ми не знаємо (Ізабелла?), розлючений Сермуаз накинувся з лайкою на Війона і, по кількох словах, витягнув з-під своєї ряси стилета і вдарив Війона, розтявши йому губу. Залитий кров'ю, Війон не залишився в боргу, витяг свого короткого палаша і поранив Сермуаза, але Мерді, зайшовши ззаду, відібрав йому зброю. Обороняючись від нових ударів, Війон підняв якийсь камінь і шпурнув на Сермуаза, так що той упав на землю. Після цього Війон подався до цирульника перев'язати рану, а Сермуаза перенесено до шпиталю. Переслуханий слідчим з Шатле, Сермуаз відмовився подати причини свого нападу на Війона, заявивши, що не має на нього гніву, і прохав не тягти його до суду. Незабаром він і помер.
Для безпеки Війон під чужим прізвищем покинув Париж і подався на провінцію. Звідси незабаром подав прохання до короля з заявою, що до того випадку він був людиною чесною і не караною, та згадав, що Сермуаз перед смертю його не винуватив. Суд оцінив цей випадок як самооборону, і Війон отримав від короля Шарля VII листа з уласкавленням. Він повернувся до Парижа, але вже без засобів для прожитку. Тут він зустрів декого з своїх давніх кумпанів, між ними Ґі Табарі, Колена де Кайє, що був майстром від розбивання замків, і одного вломника, званого Малим Жаном. Вони вчвірку склали сміливий план: вломитися до скарбниці Наварської колегії (на місці сьогоднішньої Політехнічної школи). Однієї ночі перед Різдвом 1456 р. вони й виконали свій план, захопили 500 золотих екю, втекли і поділилися здобиччю.
Після цього Війон подався до свого дядька в Анжер. Тут і постав його «Малий заповіт», одначе як причину свого виїзду до Анжера Війон подав відкинуту любов його дівчини, як припускають, Катрі Восельської.
Вломників викрито щойно пізніше. Ґі Табарі, впившися, по-дурному розповів у шинку всі деталі цієї справи одному священикові. Табарі арештували, його передано церковному судові, а цей, після допитів, отримав повну реляцію влому до Наварської колегії та прізвища його головних організаторів — Війона і Кайє. Це було вже більш як два роки після втечі Війона з Парижа. Щойно справа викриття влому стала відомою, Війон почав мандрувати з місця на місце: Бур-ля-Рен, Бурж, Блюа, Мулен, Ренн, Русільйон, Сен-Женеру, — якщо назвати тільки місцевості, згадані в його творах. Деякий час проживав він на дворі князя Шарля Орлеанського, що сам був визначним поетом, і брав участь у влаштовуваних князем поетичних турнірах. Тут постала Війонова балада, що починається словами «Зі спраги умираю над рікою», що її на турнірі на ту саму тему написав також князь і ще п'ятнадцять інших поетів.
Гостювання на княжому дворі, в Блюа або Мулені, не перешкоджало Війонові далі товаришувати з такими типами, як Реньє де Монтіньї та інші «кокільяри». Ця назва походила від coquille — мушля, яку чіпляли до свого одягу паломники тих часів, для зазначення того, що вони на прощі. Власне, між ці групи прочан замішувалися всякі кримінальні елементи, які, для замилення очей, також носили мушлі. Цей асоціальний елемент мав свою власну злодійську мову, яку Війон добре вивчив та написав тим жарґоном низку балад (збереглося 11). Проблема, чи Війон у тих баладах хотів справді приховати якісь таємниці або передати злодійські поради, чи, може, склав їх зі спонук чисто артистичних, залишається й досі темою спорів, як і значення багатьох слів того жарґону.
Після викриття влому до Наварської колегії справа застряла в суді. Із збережених судових актів знаємо тільки те, що власники домагалися бодай частинної реституції вкраденої суми, зменшеної до 50 золотих екю, та й то платної в двох ратах. Існує здогад, що коли Табарі був повішений, його мати заплатила якусь суму колегії. Досі ще не роз'яснено, в яких умовах Війон, перебуваючи на княжому дворі в Блюа, 1460 р. опинився в тюрмі в Орлеані. 17 липня того самого року до Орлеана прибула трирічна дочка князя Марія Орлеанська, і з цієї нагоди Війон був звільнений з в'язниці.
Ціле літо 1461 р. Війон перебув у в'язниці в Мені над Луарою, ув'язнений невідомо з якої причини єпископом Тібо д'Осіньї. Це тут він, благаючи допомоги, написав своє послання до приятелів з рефреном «Чи ж кинете ви бідного Війона?» У своєму «Великому заповіті» Війон зобразив єпископа як немилосердну, жорстоку людину, проте не відомо, як воно було в дійсності, бо справу знаємо тільки з погляду Війона. В кожному разі перебування в тій в'язниці стало для Війона великим досвідом, підірвало його здоров'я і змусило замислитися над цілим дотеперішнім його життям, вислід чому дає чимало пасажів «Великого заповіту». Для Війона-поета це був поворотний пункт його життя. Урятував його знову щасливий збіг обставин: король Луї XI переїздив через місто і, згідно з тодішнім звичаєм, було звільнено з тюрми всіх в'язнів, між ними й Війона. Він подався до Мулена, звертаючись до дюка Бурбонського з баладою-проханням допомогти йому і позичити «щось там». Мабуть, він отримав якусь допомогу і зміг повернутися до Парижа або його недалекої околиці. Власне тоді, від грудня 1461 до літа 1462 pp., він написав свій «Великий заповіт», у який уклав, композиційно не завжди пов'язаних, чимало своїх балад, створених раніше. З цього самого часу походить «Спір Війонового серця з тілом» і «Балада про Фортуну».
При кінці 1462 р. знову бачимо Війона в Парижі і знову в нових тарапатах. З листопада того року його ув'язнено в Шатле ніби за якусь крадіж; його незабаром звільнено, але тут хтось пригадав собі справу зі вломом до Наварської колегії. Факультет теології заскаржив його на сплату 120 екю золотом і виміг від нього згоду сплатити цю суму протягом трьох років.
Війона знову звільнено, проте швидко зустріло його нове лихо. Повертаючися з двома приятелями після вечері додому, на вулиці Сен-Жак він зупинився біля таверни «Під Мулом», біля якої мав своє бюро понтифікальний нотар Франсуа Фербук. Один з Війонових кумпанів жартома почав стукати у вікно, вибігли писарі, і зчинилася бійка, у яку втрутився й сам нотар. Інший кумпан Війона поранив його стилетом. Хоч сам Війон тримався весь час осторонь і не втручався до бійки, проте нотар його впізнав і подав його ім'я у своїй скарзі судові. На другий день Війон опинився в Шатле, його взято на допити водними тортурами (воду вливано через лійку в рот) і засуджено до страти на шибениці. Війон подав апеляцію, і декрет парламенту скасував вирок, але, беручи до уваги його погану репутацію і те, що він був спричинником багатьох клопотів для поліції і судів, покарав його вигнанням з Парижа на 10 років. Він не мав права появлятися в місті під загрозою кари смерті. Війон своєю баладою попрохав суд дати йому три дні для залагодження різних справ і побачення з родиною та роздобуття грошей на дорогу. Він мав тоді 32 роки.
Від цього часу (8 січня 1463) ми не маємо про Війона ніякої вістки, він зник, мов камінь у воді. Щоправда, Рабле в «Пантаґрюелі» писав, що Війон нібито мав жити в Поату, організуючи там вистави комедій та містерій, проте ніяких доказів на це немає. Зате в народі Війон став постаттю майже легендарною, героєм Les repues franches («Дармоїдки»), твору, що появився друком після його здогадної смерті. Це — цикл балад й інших поезій у народній традиції, базованих на «війоніані». Тут Війон зображений як провідник студентів або вчених, прошаків і волоцюг, постійним змаганням яких було роздобути собі добру їжу коштом інших. Цього досягалося за допомогою усяких хитрощів і штучок у стилі Тіля Уленшпіґеля, який, зрештою, сам постав не без впливу «війоніани». За словами невідомого автора того збірника, Війон був «мамкою для тих, хто був безгрішний, а в обмані на всі лади він був найзапопадливіший». Це був посмертний трибут його волокитству, хоч легендарною постаттю став він уже раніше, заполонюючи уяву сучасників своїм життям, яке не вкладалося в нормальні суспільні рамки.
ІІ. Поезія Франсуа Війона
Заки перейдемо до того, що створило Війона одним з найбільших ліричних поетів Франції і світової поезії, треба кинути ретроспективний погляд на саму французьку поезію довійонової доби, він бо з погляду тематики, форми і поети- кальних засобів не вніс у неї нічого такого, чого не можна б знайти в його попередників. Він своєю творчістю фактично тільки завершив певну поетичну добу.
Існує погляд, що стара французька поезія цікава тільки для істориків Середньовіччя та професорів літератури, вона бо викликає інтерес більш з погляду філологічного, як артистичного. Цей погляд зовсім помилковий. Стара французька поезія має і з погляду артистичного все потрібне, щоб зачарувати й сучасного читача. З IX—XI ст. дійшли до нас лише уривки творів французької поезії, що давніше існувала, і тільки в XII ст. вона стає перед нами відразу як довершена і досконала творчість. Франція була тоді великою мірою культурним та інтелектуальним осередком Західної Європи, бо, в результаті норманських виправ, Англія також стояла близько до французької літератури, а французька мова в Англії була офіційною. І хоч починаючи з XIV ст. культурні сили Європи почали тяжіти до Італії, Франція далі тримала провід у багатьох ділянках; рівноважником ще середньовічного Данте був, власне, уже ренесансовий Війон.
Найраніша французька поезія була релігійна, і її творцями були священики, монахи та єпископи, які часто були справжніми поетами. Найбільшим ідейним стимулом їх творчості були хрестоності походи, які відбилися і в епічній, і в пісенній творчості. Фактично найстаріші збережені твори це chansons de geste — епічно-героїчні поеми, подібні до нашого «Слова о полку Ігореві». Їх збереглося порівняно багато, до сотні. Вершиною тієї творчості є загальновідома «Пісня про Роланда», базована на історичній битві Карла Великого 778 p., але оформлена остаточно щойно при кінці XI ст. Десь у половині XII ст. появилися перші романи, темою яких була любов. Появляється й новий тип мандрівного лицаря, який хоч і повний християнських чеснот, має вже більш світський погляд на життя. Постали й зміни формальні: якщо давніша поезія базувалася на асонансах, то нова романсова поезія увела риму і виробила 8-рядковий силабічний куплет, який став основою багатьох творів дальшої поезії. До розроблення поетичних форм спричинилася також провансальська поезія трубадурів, основною формою яких було 5—7 метрично однакових станс, з мелодією, скомпонованою самим поетом.
Найяскравішим типом французької поезії XII—XIII ст. була поезія двірська, в якій особливу роль почала відігравати жінка. У ті часи французькі поети, черпаючи мотиви з кельтських леґенд, створили такі сюжети, як про Трістана й Ізольду; інші черпали свої теми з леґенд про короля Артура, ще інші опрацьовували історії про Ланселота і Грааля. До наших днів збереглося понад шість десятків романів на подібні теми.
Проте найславєтнішим зі старих французьких поетичних творів є «Трояндний роман» (Le Roman de la Rose), який почав писати Ґійом де Лорріс десь близько 1240 р. Темою роману є опис сну, що його розказує один з коханців; героїня не виступає як жінка, вона — символ: пуп'янок троянди в городі Бога Любові, оточений алегоричними постатями на зразок Часу, Природи, Чистоти, Соромливості, Милосердя, Страху, Надії, Бажання, Обмови, Розсудку. Цим алегоричним підходом поема відразу здобула велике визнання сучасників. Лорріс встиг написати тільки перші 4 тисячі рядків, дальшу працю перервала, мабуть, смерть поета. Щойно 40 років пізніше Жан з Мена заходився продовжувати поему, дописавши дальших 18 тисяч рядків. У свій твір уклав він усе те, що цікавило тодішню людину з таких ділянок, як релігія, філософія, мораль, наука, любов, причому постать жінки перетворилася в нього, як і в Бокаччо, на об'єкт гострої і не раз цинічної сатири. Саме з цього твору черпали свої теми пізніші Чосер і Війон. Сотні рукописів цього твору, що дійшли до нас, доводять його незвичайну популярність у XIV ст.
XV ст. було віком лірики, репрезентованої такими іменами, як Есташ Дешан, Христина з Пізи, Ален Шартьє, Шарль Орлеанський і, врешті, Війон. З них Шарль Орлеанський найзручніше і найталановитіше використовував алегоричні традиції «Трояндного роману». Його балади і рондо заповнені алегоріями і символами на зразок «ліс нудної Туги», «вікна моїх очей», «епідемічна Любов», «води Фортуни», «весла Надії», «хвилі Турбот», «брама Думки» тощо. Поезія того часу ще до виступу Війона досягла вершин досконалої форми, і Шарль Орлеанський оперував нею блискуче. Проте, хоч і яка досконала його поезія, в ній виразно відчувається відстань від реального життя; здавалося, що вона перебувала в таких високих сферах, що їй не видні були звідти всі земні подій з усією їх реальною, брутальною правдою. Це був високий артизм багатої і забезпеченої від життєвих турбот еліти, якій чужими були спонтанні вибухи почуття, їх заступала медитативність і споглядальність.
Для прикладу можна б навести одну з князевих балад:
Одного дня, як з Орлеану
Я до Блюа рікою плив,
Скрізь зустрічав, куди не глянув,
Грайливі валки кораблів.
Прямим їх шляхом вітер вів
І дружня хвиля їх носила,
Мав кожен з тих мандрівників
Прихильний вітер у вітрилах.
Мене, і серце, й мисль, нежданно
Цей образ радістю сповив;
І враз собі шепнув я банно:
«Як я такого б теж хотів!
Вітрила Втіхи я б розвив,
Якби лиш впевнености сила,
Що стріне кожен мій порив
Прихильний вітер у вітрилах».
Але ж мені від долі дано
Частіш спокійних вод розлив;
В плавбі цим світом-океаном
Без руху, може, я б заскнів, —
Якби Надією не жив,
Що весла знов сплеснуть, як крила,
І злопотить у тиші днів
Прихильний вітер у вітрилах.
Ті кораблі, що їх я стрів,
Угору йшли, я вниз спішив,
Мене ворожа хвиля била;
Дай, Боже, щоб мене повів
Прихильний вітер у вітрилах.
Показати реальну сторінку людського життя з усіма його конфліктами випало на долю саме Війона. Що ж, властиво, нового він дав?
Війон, передусім, дав себе самого. Свої думки, почування, турботи, тривоги, свою життєву радість і свій жах перед смертю. Часово його творчість охоплювала лише шість літ (від 1456 до початку 1463 p.). Але за цей порівняно недовгий період Війон встиг висловити себе повністю і яскраво. Формально він продовжував поетичну творчість своїх попередників і не раз просто переспівував їх теми. Наприклад, Есташ Дешан серед своїх понад тисяча балад має й одну про панів минулих літ, баладу про спір голови і тіла, як і сатиричний заповіт. Інший поет, Жан Реньє, теж зримував свій заповіт задовго до виступу Війона. «Жалі гарної зброярниці» також мають своїх прототипів, з яких найближчий — це «Скарги старої» в «Трояндному романі». Щодо форми вірша Війон також був залежний від попередників, його 8-віршову строфу вже довели були до досконалості згаданий Дешан, Христина з Пізи й Ален Шартьє. Проте Війон вніс у ті відомі теми і форми передусім власну інтонацію, яка відразу відрізняє його поезію від інших, та власну життєву філософію, висловлену з великою поетичною силою і водночас легкістю. До того, на відміну від дидактичної і моралізаторської поезії його попередників, він вклав у свою поезію більше ліризму, роблячи її героєм себе самого.
Ми вже згадували, що Війонова поезія у порівнянні з поезією його попередників і сучасників більш реальна, більш заполонена життєвими проблемами, від духовних до соціальних. Тут головною його зброєю була сатира, в якій він неперевершений майстер. Він зручно використовує всі її види й відміни: іронію, пародію, каламбур, антифразу, антитезу, гру дійсного з уявним, взагалі його фантазія необмежена. При цьому його естетичний смак несхибний, незважаючи на часті вульгаризми, що були для нього просто новим мистецьким матеріалом, з якого також можна творити високу поезію. В його сатирі всі показані ним особи й стани є носіями своїх неприховуваних інстинктів, майже всі вони, більшою чи меншою мірою, негідники. Якщо сказати, що сам Війон був не кращий від них, то можна ствердити: яке суспільство, такий і його поет! Лише він, що жив серед того суспільства і знав наскрізь своїх сучасників, міг дати такий правдивий образ своєї доби. Не дивно, що є критики, які вважають його великим моралістом.
На виправдання Війона можна б навести такі факти, як загальний моральний упадок після винищення Франції столітньою війною і пошестями; війни знесилили лицарський стан, і на його зміну прийшло міщанство з його грошово- матеріальним цінуванням вартостей. Моральні основи суспільства, як знаємо з досвіду історії, творяться виробленими суспільними станами, а вони щойно народжувалися. Мародери і взагалі люди, які під час воєн відвикли від праці, не швидко влилися назад у нормальне суспільне життя. Загублено не тільки респект до праці, а й до людського життя взагалі. Кожен намагався жити якнайлегшим коштом за рахунок інших, бавитися, бенкетувати. Не дивно, що в ту добу у Франції були перекупні суди, а сплатою до королівської скарбниці можна було купити собі уласкавлення. Церква, маючи нагромаджені великі багатства, сама переживала кризу, бо до неї тягнулися й елементи, ласі наживи. Тодішні священики, і навіть жіночі монастирі, вели прилюдні шинки, посідали різні світські уряди і взагалі поводилися легко, що навіть створило спеціальний рід тодішньої літератури, так званих фацецій, звернених особливо проти ченців. Про Війона можна сказати, що він у ту добу звихнутих моральних вартостей був її сином. Ніщо не було йому байдужим, любов і ненависть, пристрасть і ніжність, іронія і глум з устійнених вартостей, які часто ними не були. Він жив небезпечно, але водночас спалювався творчо, і це останнє врятувало його перед судом історії.
Ще одна особливість Війона-поета звертає на себе увагу: хоч він і чує свою неспроможність вернутися з лихої дороги, він має повну свідомість того, що морально він чинить зло. Тому його жалі за втраченим часом, за молодими прогайнованими роками мучать його сумління. Його сповіді дуже щирі і викликають співчуття. Одночасно його скрізь переслідує образ смерті, такий типовий для людини тієї доби. На Війоновій поезії можемо спостерігати духовний процес переходу Готичного середньовіччя в добу відродження: в містичну добу середньовіччя смерть була тріумфальним відродженням душі в іншому, небесному житті; для Війона і його сучасників смерть стала реальною дійсністю, як кінець усіх земних утіх. Свою візію старіння всього живого і знищення Війон зумів передати з великою й переконливою силою, чисто людським інстинктом самооборони, кладучи рівноважних між двома елементами: не душа проти тіла, а — душа і тіло. Це й було те основне, що відрізняло світогляд ренесансу від середньовіччя.
Про саму релігійність Війона написано вже чимало досліджень. Кожен читач сам спостереже, що релігійні пасажі Війонових поезій належать до найкращих. Це незалежно від того, що ченці тодішніх жебрущих чинів часто бували об'єктом його сатиричних випадів. Але ці протиріччя були зовсім у його натурі і стилі, він був людиною контрастів. Укладач одної з французьких антологій католицької поезії (1993) Робер Валері-Радо писав: «Не нарікаймо, разом з Клеманом Маро, що Війон не був вихований на королівських і княжих дворах, де виробляються погляди і полірується мова; тоді він був би згубив той смак, ту мальовничість, ту безпосередність, що роблять з нього поета, якого не позначив час і якого вважаємо близьким до нас».
ІІІ. Проблеми українського перекладу Війона
Оригінальні рукописи Війона до нашого часу не дійшли, відомі тільки п'ять рукописних копій, усі з XV ст. Перше друковане видання творів Війона появилося заходами П'єра Леве 1489 р. Видання мало широкий успіх і до 1533 p., коли король Франсуа І доручив Клеманові Маро надрукувати повне офіційне видання Війона, вийшло друком до 20 видань. У наступні 1533—42 pp. — ще дальших 12. Отже, популярність Війона була незвичайна. Маро, редагуючи поправлене видання, сам не все вже розумів і зазначив у передмові: «щоб збагнути глузд Війонових ілюзій, треба було жити в Парижі сучасно з автором і в його середовищі». Цікаво, що Маро мав до диспозиції не тільки рукописи і друковані видання, а згадує й чимало старих людей, які знали поезії Війона напам'ять тільки з усної традиції.
Після 1542 р. Війон майже зник з історії французької літератури. Це можна пояснити тим, що почалася доба класицизму з зовсім іншими естетичними ідеалами. Фактично Війона відкрили наново щойно романтики. Справжні критичні видання творів Війона почали появлятися щойно під кінець минулого століття. Сюди належить передусім нині вже класичне видання Оґюста Лонньона (1892), з численними коментарями. Це видання було пізніше переглянуте й опрацьоване іншими авторами — Люсьєном Фуле на основі заміток Гастона Парі (1932). Важливі для роз'яснення життя і творчості Війона праці видали П'єр Шампіон (1912), Марсель Швоб (1912), Люї Туан (1913) та ціла плеяда сучасних дослідників, яка, переважно з судових актів, завжди уміла витягти якусь цікаву деталь, важливу для зрозуміння творчості Війона або виправлення поглядів попередніх коментаторів. Наприклад, Лонньон думав, що «три маленькі хлопчики» (М3 25—26, ВЗ 126) — це справді троє бідних і голих сиріт, якими заопікувався Війон у молодих роках; щойно пізніше відкрито, що ті голенькі сирітки — це багаті лихварі і спекулянти, до того старі, і поет тут скористався глумливою іронією.
Ми в своєму перекладі користувалися компілятивним сучасним виданням, зредагованим Андре Марі, але ми брали до уваги й інші праці і тлумачення тексту, включно до факсиміле різних старих видань. Досить обширні коментарі до текстів, конечні для їх повного розуміння, взято із згаданих вище видань та деяких видань англомовних.
Чи існували якісь українські переклади хоча б поодиноких віршів Війона українською мовою до 20-х років, встановити нам не вдалося. А втім, з давніших перекладачів, які були б спроможні впоратися з перекладом цього поета, міг входити в рахубу хіба тільки В. Самійленко. Десь у половині 20-х років переклад «Балади про пань минулих днів» зробив М. Рильський; він мав увійти в антологію французької поезії, що її готували неокласики, але вона, як «буржуазна», до друку допущена не була. Чимало її перекладів загинуло, а з ними й переклад Рильського. 1961 р. автор цих рядків у своїй збірці перекладів «Поети Заходу» дав переклад трьох Війонових балад — «Про пань минулих днів», «Поетичного турніру в Блюа» й «Епітафію», що всі були перекладені ще в половині 30-х років. 1962 р. в І випуску збірника «Об'єднання українських письменників «Слово» (Нью-Йорк) появилися два наші дальші переклади з Війона: «Балада для ублагання Богородиці» і «Балада про злющі язики». У 500-річчя здогадної загибелі Війона (1463) чотири Війонові балади: «Баладу про жінок минулих днів», «Баладу про паризьких жінок», «Суперечку між душею і тілом Війона» і «Баладу проти ворогів Франції» помістив у київському «Всесвіті» (1964, ч. 6) Микола Терещенко. У 1967 р. журнал «Сучасність» (ч. 6) надрукував наш переклад Війонового «Малого заповіту», з якого появилася й окрема відбитка. Чергово у Збірнику «Слово» (ч. З за 1968 р.) появилися друком ще три твори Війона в нашому перекладі: «Балада, або Молитва», «Балада доброї доктрини» і «Спір Війонового серця з тілом», а в ч. 12 «Всесвіту» за 1968 рік 41 початкову строфу «Великого заповіту» дав Леонід Первомайський.
Книжка, що її даємо тепер читачеві, є першим повним перекладом творів Війона українською мовою. Правда, до цього видання не ввійшли Війонові поезії, написані злодійським жаргоном. Проте й не всі французькі видання містять ці речі, вважаючи, що не все ще в них достатньо вияснене і що вони неперекладні навіть на мову французьку. А втім, ті речі, головною темою яких є поради, як викрутитися від шибениці, з погляду літературного не такі то важливі. Все ж, щоб дати поняття, що собою ті речі являють, подано один вірш (усіх є 11) у перекладі як зразок.
Складність перекладу Війонової поезії спричинена самою відмінною структурою двох мов. Французькі слова коротші, наголос усіх слів на останньому складі дає велике багатство рим. До того при відміні різні українські слова подвоюють або потроюють свої склади (рід, роду, родові), чого не знає мова французька. Все це дає змогу французькому поетові досягти більшого згущення слів і їх значеннєвого навантаження. Щодо рими, то українська мова багата на рими дієслівні і граматичних відмінків, якими сучасний поет намагається не надуживати. Зокрема, Війонова поезія має 30 балад з однорідними для всіх строф римами; поет додає їм ще різні акростихи або, як у «Баладі для його любки», кожен рядок закінчує словом на «р». Перекладання таких речей стає ребусом: перекласти все це так само — можливо, але тоді, ганяючись за тим, щоб структуру однієї мови передати структурою іншої, зовсім відмінної, можна загубити те, що в поезії основне: зміст, думку, ліричне і музичне звучання. З цього ясно, що перекладати слід засобами, які властиві засобам перекладної мови.
Тому в наших перекладах ми вибрали дорогу посередню, намагаючися передусім передати загальний дух оригіналу, його інтонацію, далі зміст з його завжди гострою, дотепною думкою, повною алюзій. При цьому збереження всіх віршових форм було справою самозрозумілою. Тільки щодо римування перекладач був трохи вільніший: з ЗО балад 10 перекладено однорідними римами, а 20 тільки із збереженням рефренів на кінці кожної баладної строфи. Акростихи перекладено лиш подекуди, для прикладу, у баладах їх можна спостерегти тільки на письмі, в мові вони не відчутні. До того, акростихи, в яких є початкова літера «є», найбагатша в мові французькій, але убога в українській, робить переклад справою нереальною. У кінцевому висліді завжди важливим було тільки поетичне звучання, не механізм рим; тому, наприклад, «Подвійну баладу», перекладену первісно однорідними римами, ми воліли перекласти удруге римами вільнішими.
У перекладах тих балад з мови французької на інші різні перекладачі поводилися відповідно до структури своєї мови й поетичного ефекту, якого хотіли досягти. Перекладачі англійські цієї однорідності рим досягали легко (Дж. Пейн, Дж. Г. Леппер, Н. Камерон), російські (Ф. Мендельсон, І. Еренбурґ) з чималим віддаленням від оригінального тексту, те саме можна сказати про словацький переклад Яна Смрека. Зате німецький перекладач В. Кюхлер зовсім не дбає про однорідні рими: у баладах і навіть у стансах, що повинні мати три рими, часом дає чотири. Так само зовсім вільно повівся у своєму польському перекладі «Великого заповіту» (неповному) Бой-Желенський, зберігаючи тільки рефрени. Для нього важливіша була гострота Війонової думки і дотепу.
Сама українська мова перекладу має також свої проблеми. Безперечно, перекладач має перекладати літературною мовою свого часу, але що він має робити з французькою мовою XV ст., яка така відмінна від сучасної, як, скажім, мова Івана Вишенського від сучасної української? І як передати атмосферу, запах доби? Якась різниця мусить бути, тим більше, що додатково Війон свідомо користується архаїзмами, діалектизмами, жаргоном і латиною як мистецькими засобами. Тому уведення деяких архаїзованих форм галицького походження (бо там вони найдовше збереглися) було природним і логічним кроком у процесі перекладу. Майже скрізь там, де Війон заторкає справи релігійні, у нас автоматично в переклад попадають більш чи менш архаїзовані слова церковно-слов'янської мови. Деякі засоби котляревщини, в позитивному і негативному розумінні, знайшли подекуди своє застосування в цьому перекладі.
Малий і Великий заповіти Війона були перекладені у Вінніпегу в 1966—67 pp. Первісно було в плані видати тільки ці дві речі, але справа затягнулася, бо виникла потреба перекласти ще й інші його балади і врешті дати українській поезії всього Війона. Окремі партії перекладів упродовж останніх років читало декілька осіб, деякі з них давали свої цінні посутні або дотепні зауваження щодо мови і стилю перекладу, які ми вдячно намагалися використати. Ми вдячні всім, хто стежив за поступом нашої перекладної праці і заохочував нас її закінчити.
Л-ра: Гординський Святослав. На переломі епох. – Львів, 2004. – С. 396-409.
Твори
Критика
