Автор: Йоахім Бесинґ, німецький письменник, драматург і перекладач.
Близько 650 загублених речей щодня потрапляють до центрального бюро знахідок Німецької залізниці. У кожному випуску журналу «Mobil» редакція просить письменника або письменницю обрати одну з них і розповісти читачам її вигадану історію в рубриці «Літературна знахідка». Цього разу — Йоахім Бесинґ.
У передостанню подорож, тоді ще без акордеону, вона сіла на поїзд у маленькому містечку на півночі Німеччини. Це було не її рідне місто, вона ніколи б не змогла назвати Варен своєю Батьківщиною, хоча провела там, на березі найбільшої внутрішньої водойми землі Мекленбурґ-Передня Померанія, більше половини свого життя.
Вона народилася на Півдні, але ніколи не змогла б повернутись до життя там, бо щойно вона опинялася у рідних місцях, коли перед очима повставали прекрасні хвилясті пагорби, темні обриси лісів, терен, у заростях якого сорокопуд-жулан нанизував свою здобич на колючки, як її тягнуло на північ; ось які були її справжні відчуття: серце стискається, як у момент закоханости, коли хочуть знати все один про одного, але зовсім нічого ще не знають. І як тільки вона поверталася до рідного озера, закидала свою дорожню сумку в куток і одним рухом знімала туфлі, ці давні почуття ніби поверталися. І там також ти не вдома, здавалося, говорили вони. Ти сумуєш за пагорбами, за небом, яке там внизу набагато вище, ніж тут вгорі. І цей сум, цей суперечливий потяг були цілком властивими для неї.
Її брат був зовсім іншим. Він був прямолінійним. Після школи — «цілеспрямоване навчання», потім — стрімке просування кар’єрними сходами в паперовій галузі, але не тому, що він цікавився паперовим або навіть друкованим матеріялом, навпаки — його нічого не цікавило, крім договорів та банкнот. Тож він вирішив поїхати до Фінляндії. Що його об’єднувало з сестрою, так це любов до природи, яка в обох була такою сильною, на думку їх однолітків навіть перебільшеною, що обидва вони вважали єднання з природою найвищою духовною цінністю. Як в англійському вірші, де мріють про світ з пейзажами без людей, cеред зеленої порожнечі якого кролик настовбурчує вуха. У неї не було жодних вагань, ніщо її не тримало, коли прийшла листівка від нього, на якій був зображений осінній березовий ліс, що височіє на північному краю Европи — Інарі.
З Берліна (Швидко геть! Велике місто, центральний вокзал, люди, задуха.) нічним потягом до Мальме. Крізь мохи та лишайники, через непомітний кордон (слухаючи пісню «Europe Endless» гурту Kraftwerk), де одразу за Турку відбуваються значні зміни в спектрі зелених тонів, які повідомляють, що ви у Фінляндїї. Людей значно поменшало. Якою гарною мала б бути Норвегія, де діяв закон, згідно з яким норвежці не мають права наближатися один до одного ближче ніж на два кілометри при будівництві житла.
— Ну що ж, — сказав брат. І тільки потім лісові багатства. Багато беріз. В далині виднілися клуби диму з високого димаря його паперової фабрики. Його будинок, гарний і маленький. Скромність — прикраса. Там навіть не було кухні. Було лише найнеобхідніше. Саме це вона і побачила. «Пішли погуляємо».
Назву ресторану було важко вимовити, бо за довжиною, особливо за кількістю умляутів, вона була схожа на багатометрового солітера. Після другої випитої чарки горілки їй стало вже краще. Їй спало на думку, що якщо не розуміти людей, їх легше терпіти. Так, вона вважала фінів милими, особливо того, який був схожий на польського профспілкового лідера. Швидко підсівши до них за стіл, він запитав її з іспанським акцентом, чи подобається їй танґо.
А вона з широко розплющеними очима відповіла: «Por supuesto que no!» [1]
За це вони випили. А коли він дістав з футляра свого акордеона, яскраво-блакитного, з перламутровими білими клавішами, він набрав в міхи ресторанного повітря і заграв, радше ковзаючи по клавішах, а не натискаючи на них своїми короткими пальцями: «О, так! Тоді вже звісно так!»
Вона не знала, що фіни винайшли танґо. Тепер вона повірила йому. Всі розчинилися в насолоді, яку відчули того вечора. Її ліжко в будинку брата залишилося порожнім. Незабаром в Інарі почнуться білі ночі, які будуть тривати дуже довго. Сьогодні в передостанній раз небо було все ще непроглядно чорним, світилися лише яскраві лампочки гірлянди.
Їхати чи залишитися — всю дорогу вона вагалася. Покладаючись на інтуїцію, вона їхала вниз через Фінляндію. Її вчитель географії звичайно не погодився б: з глобальної точки зору, вона їхала вгору. Вже в Данії вона побачила забагато людей. Всюди будинки. У Німеччині додалися страшні дороги, засмічений пейзаж з комахоподібним потоком машин. На зворотному шляху від вагона-ресторана до її місця (не додому!) вона роздивлялася щеплення між вагонами. Проміжне царство, вкрите скрипучим брезентом, що складався, наче акордеон! Світ був синтезатором, якому ці міхи давали енергію життя. Так ви могли б заспівати стару пісню.
Вона потягнулася до замка футляра, в якому був акордеон. Її прощальний подарунок. Важкий, немов свинець. І залишила його в потязі.
[1] З ісп.: Звичайно, ні. — Прим. перекл.
Про автора: Йоахім Бесинґ, який народився в 1971 році та виріс у Гаймердінґені (Вюртемберґ), став відомим у 1999 році як співавтор книжки «Королівський смуток. Попкультурний квінтет». Відтоді він продовжував розширювати свою діяльність у сфері популярної літератури, пишучи п’єси та працюючи перекладачем. Такі романи, як «Ми — машина» і «без назви», створили йому репутацію пильного літописця сьогодення. Як співредактор вебсайту waahr.de він веде архів літературної журналістики, в якому можна знайти тексти понад сотні авторів. У 2020 році він опублікував есеї про Бон і про емодзі. Бесинґ живе у Франкфурті-на-Майні.
***
До речі, загублений акордеон Gallota походить з центру виготовлення музичних інструментів поблизу маленького містечка Маркнойкірхен (Фоґтланд).
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Strom des Lebens» в журналі Німецької залізниці «Mobil».
Переклала Катерина Пилипенко.
Ви щось загубили чи знайшли в поїзді або на вокзалі? Про забуті чи загублені речі пасажири Укрзалізниці можуть повідомляти в контактний центр за номером телефону 0 800 50 31 11 (дзвінки безкоштовні).
