Автор: Ярослав Рудіш, чеський письменник, драматург та сценарист.
Близько 650 загублених речей щодня потрапляють до центрального бюро знахідок Німецької залізниці. У кожному випуску журналу «Mobil» редакція просить письменника або письменницю обрати одну з них і розповісти читачам її вигадану історію в рубриці «Літературна знахідка». Цього разу — Ярослав Рудіш.
Ми сиділи у празькому ресторані «Рудольфінум», пили пиво, і Макс сказав:
— Давай, ти зробиш це для мене.
— Ти впевнений, що справді хочеш туди?
— Так, мені написала Ева, справді, вона мене все ще любить, я повинен приїхати, а там побачимо. І я забронюю тобі готель у Кельні, я також заплачу тобі за дорогу, я не можу їхати сам, ти знаєш, ти мене знаєш.
— Так, я знаю.
— То ти поїдеш зі мною?
Я не хотів їхати, але старий друг — це старий друг.
Через кілька днів ми зустрілися одразу по шостій на пероні Центрального вокзалу Праги. Я був втомлений, мало поспав, але Макс сяяв так, як не було вже багато років. Він був одягнений у костюм і краватку та був гладко поголений. У вагоні-ресторані він замовив два пива на сніданок.
— Цей день треба святкувати.
Поїзд їхав вздовж Влтави, а потім Ельби, і Макс сяяв дедалі більше.
Він розповідав, що хоче здивувати Еву в кав’ярні, де вона працює. Він запевняв, що у них з Евою були доленосні стосунки і що доленосні стосунки також здатні витримати ряд нещасних випадків. Він сказав мені, що відтепер у нього з Евою все буде добре. Макс говорив і говорив, а я дивився на велику сумку з подарунками, що лежала на сидінні поруч з ним.
— Що у тебе там?
Але Макс не зреаґував і замовив ще одне пиво.
Він сказав, що прощає Еві все. Він навіть пробачає їй зраду з іспанцем. Вона покинула його заради іспанця і переїхала з ним до Кельна. Він припускав, що, можливо, це його вина, так воно і було, він її недостатньо любив або недостатньо показував їй це. І він багато пив і проводив багато часу за своїми історичними книжками та в музеях. Але тепер Ева зрозуміла, що він все-таки хороший хлопець. Тепер вона знає, що все ще кохає його.
— О, це буде добре... Моя Ева, моя Мукі... Ми зустрілися в спортзалі, вона хотіла схуднути, і я теж хотів схуднути, але ми не схудли. Ми закохалися. Ева любить готувати, і я теж люблю готувати, ти це знаєш.
— Так, знаю. Але що у тебе у тій сумці?
— Подарунки для Еви.
— Так багато? Це щонайменше десять.
— Двадцять. Ева зрадіє.
Макс сказав, що в сумці подарунки, які він купив їй після того, як вони розійшлися. Він просто продовжував купувати їй подарунки, ніби нічого не сталося, ніби вона все ще була його дівчиною, для якої він любить готувати. Він твердо вірив, що Ева колись повернеться. Але вона не повернулася. І тому вони зараз дрімають у цій великій сумці. Подарунки на кожен її день народження. Подарунки на кожну їх річницю. Подарунки на Різдво, яке не святкували разом.
Ми прибули до Берліна і пересіли на Інтерсіті до Кельна. Макс заснув одразу після пива. Поїзд котився на захід, сіре небо низько нависало над пласким ландшафтом. Пішов дощ, і Макс захропів. З кожним подихом його великий живіт піднімався, а потім знову опускався.
Ми проїхали Гановер, Білєфельд, Вуперталь. А потім ми прибули до Кельна, і нарешті виглянуло сонце. Макс купив квіти на вокзалі.
Коли ми прийшли до кав’ярні, Ева нас одразу впізнала. Макс усміхнувся їй, але Ева не усміхнулася у відповідь. Макс простягнув їй квіти, але Ева не хотіла квітів. Макс хотів поговорити з Евою, але Ева не хотіла говорити з ним.
— Що ти тут робиш, Максе?
— Ева... я думав...
— Що ти думав?
— Я думав, ми, тобто ти і я...
— Що ти тут робиш, чорт забирай?
— Заспокойся, Мукі.
— Я не Мукі. І я не хочу заспокоюватися. Я просто хочу знати, що ти тут робиш, чорт забирай?
— Але Мукі!
— І не називай мене Мукі!
— Я тобі дещо приніс.
— Що він тут робить? — Ева подивилася на мене.
— Мабуть, я залишу вас тут ненадовго, — сказав я.
— Він досі так багато п’є?
— Ні, — сказав я. — Він п’є набагато менше. Насправді він взагалі більше не п’є.
Макс посунув до неї сумку.
— Ось тут, Мукі, я тобі дещо приніс.
— Я нічого не хочу. Ти розумієш? Я просто хочу, щоб ти пішов, і то негайно!
Відтак ми йшли галасливим незнайомим містом і якийсь час мовчали. Знову пішов дощ, Макс час від часу зупинявся і заглядав у вітрини магазинів. У кнайпі ми замовили пиво у маленьких келихах, незабаром ми вже не могли сказати напевно, скільки їх було. А пізніше ми лежали пліч-о-пліч у готельному ліжку, де я повинен був спати один, і дивилися в стелю. На вулиці дощ лив як з відра.
— Ти це вигадав, чи не так?
— Що?
— Що вона хоче тебе бачити, що вона написала тобі, що все ще любить тебе.
— Хм… Але добре, що ми сюди приїхали. Я ніколи не був у Кельні, це дуже гарне місто, чи не так?
Наступного дня ми поїхали назад до Праги. Знову через Берлін.
Макс весь час мовчав. Він стримував себе і замовив своє перше пиво лише у вагоні-ресторані в Гановері.
— Добре, що ти пішов зі мною.
— Звичайно.
— Сам я б не впорався.
— Це все божевілля.
— Я знаю.
Ми були якраз недалеко від Берліна.
— Що насправді всередині?
— Подарунки для Еви, які я збирав роками, я вже казав тобі про це.
— Так, звичайно, але які подарунки?
— Корм для морських свинок.
— Корм для морських свинок?
— Так, Мукі, моя морська свинка — я завжди її так називав. Їй це подобалося.
— Ти загубився, Максе, ти це знаєш?
— Так.
Ми вийшли на Центральному вокзалі. Макс залишив сумку із подарунками на сидінні. Я хотів взяти її з собою, але Макс цього не хотів.
— Залиш її тут. Можливо, її знайде хтось, хто любить морських свинок.
Про автора
Ярослав Рудіш, 1972 року народження, вивчав германістику. Стипендія привела його до Берліна. Там він написав свій дебютний роман «Небо під Берліном» (2004). Його другу книжку «Ґранд-готель» (2006) вже екранізували. Він також співає в Kafka Band (один з останніх альбомів гурту — «Америка»). Нещодавно вийшов друком його залізничний роман «Остання подорож Вінтерберґа», який 2019 року був номінований на премію Ляйпцизького книжкового ярмарку. Рудіш любить залізницю та сауну, пише чеською та німецькою мовами і живе в Берліні, а також у своєму рідному місті Ломніце-над-Попелкою, «у богемському раю», як він його називає.
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Mucki» в журналі Німецької залізниці «Mobil».
Переклала Анна-Марія Броновицька
Ви щось загубили чи знайшли в поїзді або на вокзалі? Про забуті чи загублені речі пасажири Укрзалізниці можуть повідомляти в контактний центр за номером телефону 0 800 50 31 11 (дзвінки безкоштовні).