Повернення блудного отця

Автор: Томі Яуд, німецький письменник і сценарист.

Близько 650 загублених речей щодня потрапляють до центрального бюро знахідок Німецької залізниці. У кожному випуску журналу «Mobil» редакція просить письменника або письменницю обрати одну з них і розповісти читачам її вигадану історію в рубриці «Літературна знахідка». Цього разу — Томі Яуд.

Мій потяг вже котиться додому. Донька біжить за ним та похапцем щось нашкрябує пальцем на вікні. Я з подивом дивлюся на цей витвір мистецтва, поки мій телефон вібрує. «Вибач, то мало б бути серце!» Я відкидаюся назад і усміхаюся, бо прутень також є промовистим символом кохання. Візит приніс мені користь. Я навіть отримав коробку з гарним бантиком, але пообіцяв її відкрити лише після повернення додому. А на блошиному ринку на площі Ватерлоо мені дісталася чудова стара Біблія з блискучою шкіряною обкладинкою. Ми з Мірелою робили те, що завжди роблять в Амстердамі: ходили на екскурсію каналами, відвідували музей Ван Ґоґа, їли вафлі і, звичайно, зазирнули в кав’ярню.

— Принаймні хоч раз затягнешся?

— Та ні, я краще зупинюся на червоному вині.

— Але тебе тут ніхто насправді не бачить!

— Може, Бог?

— Я впевнена, що йому сподобалося б, якби ти хоч раз розслабився.

Йому б сподобалося? Я вже цього не знаю. Бо це саме та проблема, з якою я борюся останніми тижнями: я втратив Бога. І з ким такому, як я, пастору говорити про це? Із поліцією? «Вітаю, я пастор із Дюсельдорфа і я сумую за Богом. Перепрошую? Коли я востаннє його бачив? Перепрошую? Ні, опису теж не маю».

На жаль, так буває з нами, пасторами. Нам немає з ким поговорити, у нас надто багато справ: церковні служби, духовне пастирство, весілля, похорони, хрещення та безглузді засідання пресвітерської ради, на яких я маю пояснювати, наприклад, чому мій дяк припаркував свою шкоду на тротуарі перед бутиком Victoria’s Secret, а потім її ще й забрав евакуатор.

— Правда? І чому? — запитала Мірела. Я замовив ще одне червоне вино, а потім просто розказав їй:

— Мірела, я якось втратив Бога. Забагато роботи, забагато турбот, я не знаю чому. Це як вотсап, коли отримуєш повідомлення «Бог покинув групу».

Мірела відклала свою самокрутку та витріщила на мене свої розширені зіниці.

— Може, ти вимкнув сповіщення від групи?

— Ні, Мірела. Бог пішов. Він, а не будь-хто інший. Не дяк чи мер, а сам Бог!

Я отримав ніжні обійми.

— Знаєш, тату, Бог, мабуть, просто втратив свій айфон і скоро повернеться з новим номером!

Коли ми зупиняємось на Центральному вокзалі Утрехта, я відкриваю барвисту коробку від Мірели. Всередині три, чотири, п’ять злегка зелененьких кексиків, загорнутих у фольгу, і записка: «Щоб ти таки розслабився. Цілую, Мірела».

Я похапцем знову закрив кришку. Невже вона зовсім збожеволіла? Що мені тепер робити з п’ятьма конопляними кексами? Я дивлюся на сусіднє сидіння, де спить довговолосий молодий хлопець з бородою і пляшкою води. Він нічого не бачив. Що якщо я заховаю їх і дістану незадовго перед Дюсельдорфом? Це… контрабанда!!! А якщо в біду потрапить невинна людина? Краще викинути!

Не можна, це подарунок. Але що тоді? У відчаї я відкриваю навмання свою Біблію і зупиняюся на третьому вірші дев’ятого розділу у першій книзі Мойсеєвій: «Усе, що плазує, що живе воно, буде вам на їжу. Як зелену ярину Я віддав вам усе» (Буття 9:3).

Я дивлюся вгору. 93 місце! Навіть номер мого місця співпадає з номером вірша. Серйозно? Я роблю глибокий вдих і складаю руки: Бог повернувся і хоче, щоб я розслабився!

Я з радістю відкриваю подарунок Мірели, запихаюся печивом й задоволено сідаю.

На жаль, печиво не дало ефекту. Єдине, що сталося після зупинки в Арнемі, це те, що зламався гучномовець і голос провідника звучить, наче чех у фонтані: «Шнвн псжри, нш нстпн зплнвн зпнк Обргзн». (Найімовірніше, мова йде про місто Обергаузен. — Приміт. перекл.) А довговолосий юнак з бородою перетворив свою воду на пляшку червоного вина. Чому? Невже у поїзді продають вино? Ісус — шваб? І чому він подорожує разом зі звичайними пасажирами, на Великдень від його появи самі проблеми!

Коли ми наближаємося до Обргзна, я все ще нічого не відчуваю — все як завжди. Колійний цепелін вривається на станцію, як і завжди з оглушливим скрипом, скреготінням із фонтанного чеха та новими пасажирами, що проходять крізь шиплячу скляну браму з чистилища прямо в моє купе. Тут теж все цілком нормально: цесарка не має двох голів, а хом’ячок з гарпуном грається поряд і лізе на стелю, як і заведено у дирижаблі. Мені просто трохи холодно. Я надягаю мантію і натягую берет — це капелюх, який багато пасторів носять і донині, коли їм стає зимно і... неймовірно голодно. Я швидко ховаю свою безцінну Біблію, підіймаюся, вихоплюю пляшку вина в Ісуса, що спить, і хочу піти до швабів, у яких на столі лежить велика коробка для пікніка. Проте чомусь підлога така липка, що мені дуже важко рухатися. Коли я нарешті дістаюся до столу з наїдками, квапливо співаю «Алілуя» і з’їдаю три бутерброди з нутелою та булочку з метом. На знак вдячности пояснюю, чому Мойсеєві довелося розділити потяг: щоб ніхто з Кельна не зміг пройти! Шваби на пікніку бурмотять «Краще пклкати провднка», але натомість переді мною стрибає червоно-синій отруйний кролик. Він забирає в мене вино і питає голосом мого дяка, чи я вже все випив! Я смикаю його за куртку і кричу, що я розпізнав його дурне маскування і що він може сам сплатити за евакуатор!

Незабаром після цього я прокидаюся у вузькому ліжку поряд з іншими вузькими ліжками, а поряд зі мною стоїть молода дівчина в блакитному і з занепокоєнням дивиться на мене зверху вниз.

— Ви у місії залізничного вокзалу Дуйсбурґа.

— Але чому?

— Бо ви з’їли провізію групи з восьми туристів, вкрали воду в молодого чоловіка і хотіли роздягнути провідника!

— Навіщо мені це робити?

— Тому що він носить дорогу жіночу білизну і винен комусь грошей!

Я замислююся і відкашлююся.

— У такому разі, мені потрібна моя Біблія, будь ласка!

— У Вас немає Біблії!

— Та є ж. Вона була в поїзді, прямо під прутнем!

Жінка в блакитному стягує з мене ковдру і бере мене за руку.

— Я думаю, Вам слід відпочити ще трохи, доки Вас не забере Ваш дяк.

О Боже. Дяк! Але нічого: Бог повернувся, як добре! І в нього є почуття гумору! Я напишу Мірелі, що наступного тижня до неї знову приїду. В мене є ідея, як зробити церковні служби веселішими.

Про автора

Томі Яуд народився 1970 року у Швайнфурті. Він оплачував своє навчання германістиці в Бамберзі, працюючи ведучим на різних радіостанціях і автором текстів для артиста кабаре Гаральда Шмідта. Зрештою, він кинув університет і переїхав до Кельна. Він продовжував писати жарти. Перед публікацією свого дебютного роману «Повний бовдур» 2004 року він продюсував таких великих телеведучих, як Анке Енґельке. Потім було ще шість гумористичних романів, деякі з яких були екранізовані. За двосерійний фільм «Дві Діди Морози» він отримав Німецьку премію за кращий гумористичний твір. Його роман «Лев бреше» опублікували навесні 2019 року. Яуд живе в Кельні, де нещодавно працював над п’єсою «Бульвар 2.0», та цікавиться розведенням кіз.

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Die Eilige Schrift» в журналі Німецької залізниці «Mobil».

Переклала Інна Тимченко

Ви щось загубили чи знайшли в поїзді або на вокзалі? Про забуті чи загублені речі пасажири Укрзалізниці можуть повідомляти в контактний центр за номером телефону 0 800 50 31 11 (дзвінки безкоштовні).