Війна, кохання, перемога. Олена Мироненко

Війна підсилює кохання

І так палають почуття!

Війна прискорює кохання,

Таке непевне бо життя!

Під кулями, під грім гарматів

Таке прискорене буття.

Без залицяння і без сватів

Сердець збувається злиття.

Де через край палають страсті,

Нема на роздуми часу.

Букети, напрочуд квітчасті,

Дівчатам парубки несуть.

І відповідь завжди є ствердна,

Та хіба ж можна "ні" сказать,

Коли війна немилосердна

Вже завтра може все забрать?

Коли ви разом з ним до бою

Йдете в єдиному строю?

До бою з клятою москвою

Ідете не як брат із сестрою

Та вже як жінка й чоловік,

Які повінчані навік.

Хай Бог боронить і дозволить

Разом з землі прогнати зло.

Якщо ж війна вбива кохання,

То чи кохання це було?

*   *   *

Як боляче дивитись на обличчя,

Яких не знала досі й вже не взнаю...

Як боляче: вони вже в потойбіччі,

До воїнства небесного злітають.

За мене, за дітей моїх, за землю,

Що народила їх і годувала

Загинули. І наче не даремно,

Але ж даремно їх війна забрала!

Могли синів ростити, будувати

Хати, країну... зовсім іншу долю

Вони ж усі могли собі обрати.

Та не змогли нас кинути в недолі.

І сум безкрайній, і гарячі сльози,

Нажаль, піднять нікого знов не зможуть.

Та знову в бій, попри усі загрози,

Герої йдуть, стаючи на сторожу...

І гинуть знов... і діти сиротіють,

І на подвір'ї люто виє пес,

І жінка передчасно що сивіє,

Із болем закликає до небес:

"Чому? За що? Чому пішов коханий?!"

А він у сні тепер лиш обійме

І скаже: "Бо люблю тебе без тями

І хай моя любов в тобі живе.

В тобі, синочку нашім, в Україні.

Поплач та не журися, а живи!

Працюй, кохай і розкажи дитині,

Як ми навалу цю перемогли.

Бо ж переможем ми, без варіантів.

Я знаю побратимів й ворогів.

Ми проведемо клятих окупантів

В останній шлях: і з неба, і з землі.

Ми  ще воюєм, спокою немає,

Бо я тривожуся за те, мала!

І звідси ще лютіше "відправляєм",

Бо з нами Бог, бо з нами вся Земля!"

Наснився... насвітанку, як заснула,

З обличчям зволожнілим від ридань.

І наче дотик і тепло відчула,

І трошечки поменшало страждань...

Не плачу я, здається, сліз немає.

Та серце закривавлене болить

За кожну, хто коханого втрачає,

За кожного, хто гине у цю мить.

Болить за кожну втрачену дитину,

Понівечені душі і життя,

За незнайому й рідну домовину,

За втрачене майбутнє і буття.

За кожен поверх, сяє що проваллям,

За кожного собаку і кота,

За всі сліди від бомбардирування,

За рідні мої села і міста...

Болить... і тії очі на світлинах,

Що ще всміхаються на заздрість ворогам

Болять найбільше... кожної хвилини...

 Й навіки привід нашим молитвам.

Як боляче. І усвідомить тяжко,

Що кращі з кращих йдуть і йдуть весь час.

І де тепер Сталева Пташка?

Коли вона повернеться до нас?

Так боляче... та не даю зневірі

У серці оселитися. Й не дам!

Співати будуть кобзи наші й ліри

Про перемогу! Й реквієм ордам.

Та боляче... сьогодні іще боляче,

Бо так багато траурних свічок,

Що через них не треба й сонечка...

Й порожніх нам не треба балачок...

Потрібно діяти, надіятись і вірити.

Шукати те, що надиха на подвиг.

І знаєте, не буду лицемірити:

Наш подвиг вже не викликає подив!