Війна, кохання, перемога. Альбедо та Нігредо

Елегія солдата

Голосні ноти поверта із забуття;
Зі злістью реве курне піаніно.
По струнах скрипка збирає серце
Своє.Вони зазива митця,
Щоб згадать смертну годину —
Загибелі мистецтво.

До мене йдуть мої відчайні підлеглі;
Я їм кричу:"лишіть мене!Все дарма!
Я ненавиджу сі лячні ноти!".
Вони всі плачуть та мережать
Сум; мимохіть йду до стільця,
Щоб здумати скорботу.

Руки тремтять, починаю я писати; 
Ноти всі розгонисті, мов в тривозі.
Дурне нерозуміння скрізь ллється;
В безвір'ї всі біжать від страти
За незрячість; розум в млості.
Починається скерцо!

Мстиві б'ють по нотам, немов по залізу
В крові; від спогадів розлив атрамент,
Ба далі пишу загин невпинно.
Лице героїв їсть кров різна,
Котра лилася через смерть — 
Йшли по хибній стежині.

Від втоми мені пропалило голову,
Впав на стіл; бачу, люди гацують з приском;
Скляні вічі та ридання гармат.
Тіль солдат, дещиця холоду,
Весь біль притуляє близько,
А йому в спину кричать.

В іншу мить я на неозорій чужині, 
Де тіль через даль любов осягнули; 
Ба всі ноти мусять бути разом
Для пісні.Втнули, ким є вони.
Та є ще уві снах люди,
Не зна навіть, що кажуть.

Прокинувшися, я сам пішов до злості;
Згадав смуток, що аж руки роздирав 
Та передав лютим інструментам.
Чорнила живилися кров'ю,
Проте ніхто не жалкував — 
Я вже співав зі смертю!

Голос благальний лунає по довкіллю;
Елегія кричить, як в землі й неба
Прохали правосуддя до людей,
Чиї марення під сумлінням.
Під кінець падає кредо
Про спокій днів та ночей.

Дописую, друзі стають все тихіше;
Я чую втому, у вічах тьмари́ться
Мої колеги із сумом зорять.
Кажу:"Хай пісня лине швидше,
Бо наш біль — не таємниця.
А я черговий солдат..."