Війна, кохання, перемога. Анна Януш

Ти ще досі не віриш в те, що існують демони?
А ти досі не знаєш чи справді існують птахи!
Кажуть - он бо вони літають та тільки де вони ?
А я у кімнаті не бачу нічого окрім темноти !

І хлопчиська худі, ще знаючи суті життя,
То сварились, то в душу вдивлялися прямо в глиб.
- Чуєш, Марко, а що таке каяття?
- Ох Остапе, облиш! Я знайшов червонезний гриб.

Хочеш? Нужбо скуштуй. Весь червоний і в білі краплини.
І сміється Марко, поки злиться на нього Остап.
Всі навколо вважали ще їх малими,
А вони зовсім скоро у руки візьмуть автомат.

Квітне літо. Літають над берегом чайки.
Десь Остап на узбіччі шосе міняє в машині колеса,
А Марко одягає малечу в найкрасивішу майку
І везе свою донечку вперше дивитися на Одесу.

Потяг плавно рушає, у вагоні усе гуркоче,
А за вікнами соняхи всміхаються кожному вслід.
– Мамо, мааамо, а до моря далеко ? Купатись хочу.
Мама доньку цілує. Тато каже, що ще потерпіти слід.

Грає сивий скрипаль в центрі Львова під стінами польського дому.
І гудять літаки з пасажирами на висоті.
Проганяють старого із площі, кажуть: "Вибач, старий "Корона",
Від корони померло вже більше, аніж на війні."

Йде похмуро старий попід оплески всіх туристів,
На вокзалі лунає: "Швидкий потяг Львів – Чернівці"
– Я Оленка, – шепоче Остапу дівчина, – я із Явора, я бариста.
Ось тримай. Справжнісінька кава. Львівська. Бери це тобі.

А він номер би взяв, тільки потяг от-от вирушає,
А вона, як стандартні дівчата, номерів не беруть.
Дід старезний десь під вокзалом на скрипці грає.
А з Попасної в Львів на ротацію бригаду солдат везуть.

Львів старезний якось першим прощається з літом,
Бо Херсон і Одеса стрічають всіх тих, хто не встиг.
А хто встиг, той у Львові таємно підспівує сивому діду.
Марк у жовтні й до Львова доньку звозити встиг.

І здавалося виросте хтось із малечі цікавий.
Як Колумбу, хотілося в п'ять (!) відкривати усі світи.
Дід-скрипаль тій малечі віддав камінець для забави
Нашептав їй на вухо:
- Ще з Берліна. Батько привіз із війни.

А Остап досі вештається каже – сім'я то рано,
Що йому би житло, щоб на ноги хоч трохи встати,
Що у Харкові був. Що з роботою там якось погано,
Але нарешті за десять років вперше побачив тата.

Осінь видалась осінню. Лилися дощі крізь сито.
Помирився Остап із татом, у Польщу таки гайнув.
І відклав на житло, і машину купив і пора би жити.
Новий рік наступив. 2022-й. Січень минув.

Зідзвонився спонтанно Остап із Марком. Каже: "Друже
Приїжджай на весілля до мене! Першого ж дня весни.
Я Оленку знайшов... Я люблю її дуже."
Та весілля не було. О п'ятій. Ракети. В кінці зими.

Це історія кожного МАрка чи можливо Остапа,
Марії, Тетяни, Андрія, Руслана, Оленки у котрих навіки рани...
Тих, хто чув про корабль, "потєряних" і кацапів,
Про гопників, відьом, огірки, трактори та циганів.

Та ніхто не питав як Марко чи дружина його і малеча,
Бо таки ж бо Марків сотні мертвих і сотні живих.
І невинних Оленок, що взявши зброю й моральних тягар на плечі
Без краплини сумління вбивали чужих.

І Остап і Марко розглядали руїни й дерева.
- Хочеш дам тобі гриб? Он, Остапе, поглянь, аж дивно, що зріс.
Вже не було ні танків, ні ракет, ні сирен, ні моторного реву.
Та не було і слів. Шепотів їм відлунням ліс.