Війна, кохання, перемога. Дар'я Костенко

Але як жити тверезо, я втратила поняття,

Бо наскрізь захмелілий мозок вимика.

Війна набої між тілами посилає,

Гірчить на язиці така п'янка.

Думки пронизані пекельними вогнями,

Емоціям скорились навісним.

Є я і ти – ми два прості солдати,

Живем в бою і дихаємо ним.

Знищити, убити – як молитва,

І лайка ллється замість «Отче наш».

Їмо дуже погано, й вітаміни

Ймовірно заміняє бойовий мандраж.

Кривавий шовк розтопить мерзлу землю,

Лине до окопів гість – то смерть бліда.

Між нами вона стала апатична,

Невпопад косить, душі роз'їда.

Отруйним болем серце загартую,

Поставлю за впокій і загашу свічу.

Розшитий саван тіло ладо вкриє,

Священний кожен постріл – відплачу.

Театром церква є, а всі попи актори

Удень нас причастили, впівніч розп'яли.

Фальшивий бог, якби ж не справжні залпи,

Хреста під «Градом» щільним ми кляли.

Церковний дзвін впаде, і судний день настане,

Чорти повиповзали – кидаються в бій.

Шляхом пройду я хресним на Голгофу,

Ще раз помру – шолом пробив набій.

Юнацьку кров жере старе сатання.

Яке чекає рід наш покарання?

Аркан той самий вкотре – існування.