Лессінг і наука про драму
В. Сахновський-Панкєєв
Французьким просвітителям розвиток науки про драму зобов'язаний багато чим, і насамперед - ідеєю соціальності драми. Але дух епохи знайшов найглибше і найповніше вираження у творчості німецького теоретика мистецтва і просвітителя Лессінга. Театр і драматургія захоплювали Лессінга протягом усього його життя. Багато з висловлених у ранній молодості поглядів Лессінг з часом переглянув. Але, мабуть, чи не з перших кроків визначились характерні особливості Лессінга - театрального мислителя: органічне поєднання теоретичних роздумів з живим критичним аналізом, пристрасний полемічний темперамент, неприйняття авторитетів, за винятком авторитету античних драматургів і Арістотеля. У будь-якій статті, бодай присвяченій, здавалось би, суто окремому або суто спеціальному питанню, Лессінг виступав як соціально- політичний мислитель-діяч, що ненавидів абсолютизм і німецьке бюргерство. Чернишевський присвятив йому ґрунтовне дослідження «Лессінг, його час, його життя і діяльність». «Слава Лессінга все зростає і, можливо, довго ще буде зростати. Але і зараз стало вже зрозумілим для всіх, що мало хто з людей XVIII століття, такого багатого геніальними людьми і сильними історичними діячами, може бути поставлений поруч з ним по геніальності і величезному історичному значенню». У повній мірі ці слова стосуються й Лессінга - теоретика драми. У «Гамбурзькій драматургії» він обстоював і формував свою цілісну концепцію драми в боротьбі проти класицистичної драматургії і теорії драми. Нищівній критиці піддав Лессінг «закон трьох єдностей», показавши, що цей закон суперечить самій природі драми і на практиці ніколи не може бути здійснений. Стародавні здійснювали головний закон - єдність дії, французи ж навчилися обминати і цю єдність, присягаючись у вірності всім трьом. «Замість одного певного місця вони вигадали якусь невизначену місцевість, під якою можна було розуміти або ту, або іншу... Замість єдності доби вони ввели за добу такий період, протягом якого не було розмови про схід і захід сонця, ніхто не лягав спати або принаймні лягав спати не більше одного разу, які б різноманітні події не відбувались у цьому проміжку».
Фальшива, з точки зору Лессінга, сама форма класицистичної драматургії. І це виявляється не тільки в симулюванні єдності часу і місця, недосяжного і непотрібного, але і в усій структурі п’єс - в побудові дії і діалога, у неприродній, манерній мові героїв. Герої класицистичної трагедії, за його словами, не люди, а машини. Такими їх зробили придворні звичаї і смаки. Неприйняття форми диктувалось неприйняттям змісту. Лессінг заперечував ідейні і моральні принципи класицизму - знищення особи в ім’я державних інтересів, відмову від радощів життя тощо.
Слідом за Дідро він захищав сімейно-побутову драму, хоч добре бачив її обмеженість і небезпідставно побоювався, що сімейно-побутова драма може породити ідеалізацію життєвого побуту і моралі буржуа. Ідеал Лессінга - характери мужні, сильні, що живуть законами гармонії розуму і почуття.
Лессінг з глибокою повагою ставився до Дідро, перекладав його твори на німецьку мову, неодноразово посилався на його висловлювання. Проте це не завадило йому заперечити погляди Дідро на проблему типового і на роль характеру в драмі. Гадати, що комедія дає типи, а трагедія - характери, неправильно. Будь-який жанр типізує, виходячи із узагальнення безлічі індивідуальних якостей, помічених у житті, але кожен жанр здійснює це своїми засобами.
Правильне відображення дійсності покликане служити її пізнанню і впливу на неї. Мета мистецтва - «виправляти» людину. Не за допомогою дидактики і повчальності, а через пробудження розуму і серця, через співпереживання з героями. Драматург повинен «не описувати пристрасті, а показати глядачеві розвиток їх насправді так, щоб цей розвиток відбувався без стрибків, з природною поступовістю, яка б доходила до ілюзії, і щоб глядач хоч-не-хоч співчував героям». Так на перший план висувається драматична дія - у противагу не тільки класицистичній, а й значною мірою просвітительській драматургії, де моральний ефект досягався з допомогою розмов героїв.
Трагедії стародавніх грецьких поетів, а також Шекспіра,- ось для Лессінга істинна вершина драми. Вони вірні природі, людській вдачі, пристрасті їх героїв знаходять вираження в дії, із дії ж, строго логічної і доцільної, випливає і їхній моральний урок.
Значне місце у книзі Лессінга займає вчення про трагічне. Він розглядає проблеми катарсису трагічного героя, трагічної вини, які неодноразово піддавались різним витлумаченням з часів Арістотеля; пропонує свої трактування, незмінне витримані в дусі революційного просвітительства. Саме цей ідеологічний приціл дозволив Лессінгу радикально поглибити і уявлення про моральні і суспільні завдання комедії. «Комедія хоче виправляти людей сміхом, а не висміюванням, - писав Лессінг, - і вона не обмежується виправленням саме тільки тих пороків, з яких сміється, і тільки тих людей, які цими пороками страждають. її справжня загальна користь полягає в самому сміхові, в тренуванні нашої здібності помічати смішне, легко і швидко відкривати його під різними масками пристрасті і моди у всіх його сполученнях з іншими, ще гіршими, або з добрими властивостями, навіть під зморшками врочистої серйозності». Глибина цього визначення що увібрало аспекти суспільно-моральні, естетичні і психологічні, визначила його воістину неперехідну значущість.
Просвітительська критика - насамперед в особі Дідро і Лессінга - піддала ретельному розгляду кожен елемент класицистичної доктрини, довівши формальний характер єдності місця і часу, фальшивість принципів жанрової і композиційної регламентації. Але торжество просвітительської естетики ще не означало кінцевої загибелі класицистичних настанов: раціональне зерно, яке в них містилось, було використане революційним класицизмом.
Л-ра: Всесвітня література та культура. – 2004. – № 7. – С. 22.
Твори
Критика
