Готгольд-Ефраїм Лессінг і українська література
Ігор Лімборський
Г.-Е. Лессінгу (1729—1781), видатному драматургу, естетику і критику, серед усіх німецьких просвітителів XVIII ст. належить провідна роль у розбудові національного німецького театру та у становленні просвітительської естетичної думки в Німеччині. Вже у перших своїх критичних нарисах просвітитель виступив з критикою основних постулатів французьких драматургів-класицистів, твори яких вважалися взірцевими і панували у тогочасному театральному житті.
Лессінг послідовно виступав за необхідність рішучих змін в художньому мисленні німецьких письменників, вимагав зорієнтувати літературу на багатогранне й повнокровне осмислення складної повсякденної дійсності, орієнтуючись при цьому на проблеми сучасного життя.
Основні положення естетики німецького просвітителя були відбиті в теоретичних працях «Листи, що стосуються новітньої літератури» (1759—1765), «Лаокоон, або Про межі живопису і поезії» (1766) і «Гамбурзька драматургія» (1767—1768), які набули значення програмних документів просвітительського руху в Німеччині. В центрі уваги мислителя опинилися проблеми мистецтва, теорії і практики художньої літератури і драматургії.
В «Лаокооні» Лессінг, виступаючи проти застарілих поглядів своїх попередників і сучасників (Дольче, Дюбо, Аддісона) про природу мистецтва, висловлює ідею про те, що митець, керуючись принципом умовності та законами краси, повинен зображувати не всі явища і речі довколишнього світу, а лише ті його аспекти, які найбільше відповідають тому чи іншому видові мистецтва. Поезія, наприклад, придатна для зображення дій і внутрішнього світу людини, оскільки належить до часових видів мистецтва і представляє почуття, емоції, рухи і події в їхній послідовності, а живопис зорієнтований на відображення тіл і представляє їх безпосередньо, синтетично, коли глядач своїм оком охоплює все зображене відразу, в одну мить. Тому поет у своєму бажанні описати красу розщеплює її на окремі складові частини й елементи, а живопис і скульптура відображають ціле. При цьому і перед поетом, і перед художником дійсність відкривається в усьому розмаїтті своїх наявних та прихованих форм. Взірцевим тут для Лессінга виступає Гомер, який уникав надмірно детальних описів, а представляв своїх героїв у динаміці і змальовував, наприклад, не щит, а його виготовлення, не корабель, а його будівництво.
Поезія, на думку німецького естетика, не цурається відбивати своїми специфічними художніми засобами бридке і потворне. Подібна думка була спрямована проти теорії класицизму, для якого предметом відображення слугувала не вся реальність, а лише прекрасна, витончена натура. Для Лессінга ж мистецтво залишається прекрасним і тоді, коли воно віддзеркалює не лише прекрасне, — головне, щоб воно узгоджувалося з принципами істинності (правдивості) і виразності (образності).
В «Гамбурзькій драматургії» німецький просвітитель розвиває ідею про те, що між різними видами мистецтва немає неперехідної межі, а тому вони часто плідно взаємодіють між собою. Про це свідчить, наприклад, театральне мистецтво. В естетиці Лессінга драма належить до поезії, але на відміну від інших її видів, наприклад епосу, вона зображує події безпосередньо на очах глядачів.
Виступаючи проти класицистів, мислитель наголошує на тому, що вони неправильно зрозуміли і витлумачили для себе Аристотеля. Передусім це стосується «міметичної» природи мистецтва, оскільки кожний вид мистецтва має свою мову, свої художні засоби і матеріал і відбиває певні сторони реального світу.
Спираючись на Аристотеля, Лессінг, подібно іншим просвітителям (наприклад, Дідро) розуміє «мімезис» як «наслідування природі», але при цьому мистецтво повинно не тільки механічно «наслідувати», а й виявляти внутрішні колізії і закономірності життя.
Театр, як вважає мислитель, здатен своїми засобами впливати на «моральну поведінку» людини, показувати трагічні наслідки брутальних пороків та насильства. Морально-дидактична настанова має реалізуватися тут не як відсторонена від життя абстракція, а підпорядковуватися специфічній мові мистецтва. Справжня просвітительська драма спирається не на характеристику промов героїв (класицизм), а на об’єктивний аналіз їхніх вчинків і дій.
Свої теоретичні погляди Лессінг реалізував в художній практиці комедії «Мінна фон Барнгельм» (1767), де виразно окреслюється просвітительський ідеал письменника — пошук щастя поза забобонами та умовностями суспільства, а також в трагедії «Емілія Галотті» (1772), в якій засуджуються будь-які форми деспотії над світом людських почуттів.
Лессінг з великою симпатією і повагою ставився і висловлювався про багатьох слов’янських учених і письменників XVII—XVIII ст. У трагедії «Пангір, або Знехтування трону» він змальовує привабливий легендарний образ Роксолани (п’єса залишилася не закінченою).
Вже на початку XIX ст. в українській літературознавчій і критичній думці загострюється інтерес до тих проблем, які знаходилися в центрі уваги Лессінга як теоретика мистецтва і художньої творчості. Показовою тут є стаття О. Склабовського «О подражании», в основу якої покладено тезу про сутність художньої творчості як про процес «наслідування природі», яка є, за словами критика, «истинный образец для поэта». Як і Лессінг, Склабовський вважає, що предметом мистецтва не завжди може виступати прекрасне в житті; мистецтво повинно відбивати і те, що співвідноситься з законами художньої умовності і націлене на повсякденні проблеми буття. Критикуючи постулати класицизму, український критик переконаний у тому, що письменникові для того, щоб «пленить, очаровать других своим искусством, — не довольно одних правил, какие находятся в обыкновенных пиитиках; ему нужны и другие правила, которые вкус открывает посредством одного тонкого и верного чувства» (Украинский журнал. — 1824. № 6. — С. 271). Серед поетів, на яких слід рівнятися сучасникам, Склабовський називає Гомера, якого часто згадує і Лессінг. Сама ж поезія має відтворювати не стільки «истинное», скільки «правдоподобное», — теза, що розроблялася німецьким естетиком в ракурсі вирішення проблеми художньої умовності, характерного і типового в мистецтві.
Інший український критик О. Токарев, полемізуючи зі своїми сучасниками, які бачили призначення поезії у здатності викликати у читачів почуття задоволення, схилявся до точки зору тих просвітителів (до яких належав і Лессінг), які наголошували на моральному й дидактичному значенні мистецтва в суспільстві. На його думку, «истинная цель поэзии состоит в том, чтобы посредством приятных впечатлений влиять на наши чувства, трогать сердце, насаждать в нем семена нравственности, возбуждать в душе нашей понятие истинного, изящного и доброго» (Токарев А. О ложных мнениях относительно поэзии и красноречия // Украинский журнал. — 1824. — № 14. — С. 73).
Залишаючись в цілому в силовому полі ідеологічної системи класицизму, відомий український теоретик мистецтва І. Рижський вслід за Лессінгом вважав, що «изящное подражание» можливе навіть тоді, коли «не токмо самые обыкновенные, но самые низкие и отвратительные предметы будут изображаться с точнейшею верностью» (Рижский И. Введение в круг словесности. — Харьков, 1806. — С. 3-4).
Близьким до Лессінга в своїй естетичній теорії був і П. Гулак-Артемовський, який пов’язував історичний розвиток різних мистецтв з логічним ос-мисленням досвіду різних його видів. Поезія тлумачиться ним як найбільш багата у творчому плані форма мистецтва, що поєднує в собі здобутки всіх інших мистецтв. Хитаючись у своїх поглядах між класицистом Баттьо і його критиком Лессінгом, український критик у статтях «О поэзии и красноречии», «О поэзии и красноречии у древних и в особенности у греков и римлян», «О поэзии и красноречии на Востоке» говорить про вартість художнього твору в контексті його відповідності реальним об’єктам. Справжнім орієнтиром творчості тут мають бути принципи істинності, зрозумілості й простоти.
Високо оцінював в історії європейського письменства значення теоретичних праць Лессінга І. Кронеберг, який виступив як послідовний критик основних постулатів класицизму в Україні. Як і німецький письменник і естетик, Кронеберг кликав до невпинного розвитку естетичних ідей і художньої практики у відповідності з потребами життя. Звертаючись до історії естетичної думки в Німеччині, український вчений відзначав велику реформаторську роль Лессінга у становленні науково обґрунтованих поглядів на мистецтво: «Первый, кто проложил путь для новых исследований и рассыпал искры, впоследствии возгоревшиеся и излившие новый свет, был Лессинг, которым Германия гордится» (Кронеберг И.Я. Минерва. — Харьков, 1835. — 4.1. — С. 146). В умовах засилля галломанії в німецькій літературі XVIII ст. саме Лессінг, на думку Кронеберга, спромігся значною мірою надати художній творчості особливої ідейної наснаженості і сили, закликав до художнього втілення загальнолюдських понять і почуттів, розкривав нові проблемні обшири для мистецтва. Він займався поезією, критикою, філософією, виступав проти суспільних пороків, прагнув до неупередженого пізнання істини, а тому і був, за словами українського критика, «гением универсальным».
Ідеї Лессінга про театр як про найбільш доступний і здатний до пропаганди просвітительських ідей вид мистецтва і школу моральності виявилися близькими для І. Котляревського і Г. Квітки-Основ’яненка. Настанова німецького просвітителя на пошук «характерного» в житті, що знайшло віддзеркалення у розробці жанру «міщанської драми» з її інтересом до життєвих конфліктів сучасності, певною мірою відбилася в п’єсах «Наталка Поставка» і «Москаль-чарівник» Котляревського і «Сватання на Гончарівці», «щира любов» і «Бой-жінка» Квітки-Основ’яненка, де типові характери постають на тлі конкретних національних обставин свого часу. В дусі ідей Лессінга про «характерне» і про дидактичну функцію літератури висловлюється Квітка-Основ’яненко і в «Письме к издателям «Русского вестника»: «Пишется, что Бог на мысль послал, была бы цель нравственная, назидательная, а без этого как красно ни пиши — все вздор, хоть брось, Пиши о людях видимых тобою, а не вымышляй характеров небывалых, неестественных, странных, диких, ужасных» (Квітка-Основ’яненко Гр. Твори: У 8-ми т. К., 1970. — Т. 8. - С. 98).
Художні традиції Лессінга відчуваються і в творчості тих українських письменників, які звернулися до жанру байки. Характерну для німецького письменника прозову байку розробляли в українській літературі вже А. Радивиловський і Г. Сковорода. Розкриття теми через логічно побудований сюжет, підкреслено «правильна» позиція автора, моральне напучування, інтерес до соціальних конфліктів (необхідна вимога до байки, яку Лессінг висловив у праці «Роздуми») відзначає байки Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського.
На особливому значенні Лессінга в історії національної німецької літератури наголошував І. Франко, який вважав, що він поклав початок кардинальному перевороту в системі тогочасної художньої свідомості: «Лессінг доказав, що французи зовсім не розуміють Аристотеля, на якого раз у раз покликаються: він попробував глибше вникнути в Аристотеля та виснувати із нього розумніші правила поетичної творчості, під сим покликанням черпати не з французів, а з правдивого Аристотеля — працювали Гете й Шіллер» (Франко І. Зібр. творів: У 50-ти т. — К., 1983. — Т. 40. — С. 17).
Є всі підстави стверджувати, що естетична і художня спадщина видатного німецького просвітителя Г. Лессінга не пройшла непоміченою для української художньої свідомості і мала значний вплив на становлення і розвиток просвітительських тенденцій в системі тогочасного художнього мислення в Україні.
Література:
- Иваньо И. Очерк развития эстетической мысли Украины. — М., 1981.
- Лессинг и современность. — М., 1981.
- Филиппов М. Лессинг, его жизнь и литературная деятельность // Филиппов М. Очерки о западной литературе XVIII — XIX вв. — М., 1985.
- Яценко М.Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої пол. XIX ст. — К., 1979.
Л-ра: Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. – № 6. – С. 14-16.
Твори
Критика
